Львів та його околиці до цього часу зберігають безліч таємниць. Мова не про міфи та легенди, а про реальні історії, пов’язані з нашим містом та невідомі загалу львів’ян. ZAXID.NET пропонує своїм читачам цикл матеріалів про Невідомий Львів, який, попри усе, існує. Існує на рівні, передусім, специфічних субкультур, які, на наш погляд, роблять місто містом. Сьогодні мова йтиме про тих, кого прийнято називати „чорними археологами”. „Чорними”, тому що їх діяльність, зазвичай, носить підпільний характер. Парадокс, але саме вони доволі часто стають свідками справжньої Історії Львова, про яку ми ніколи не прочитаємо в жодному дослідженні.

„Чорні архи" зі Львова: хто вони?

Неофіційних мисливців за військовими „скарбами" можна поділити на три різні, часто ворогуючі між собою групи: „шпана", „мародери" і „мілітаристи" - „архи" з високим рівнем професіоналізму та певними моральними принципами.

„Шпана" - це дилетанти, які знічев'я вирішують що-небудь відкопувати. У разі везіння, знайдуть іржаву каску, а от саме місце бою буде ними по-варварськи понівечено, і шанси віднайти  щось реально цінне для професійних пошуковців будуть зведені до нуля.

„Мародери" - це хлопці, котрих на пошук військових „штучок" кличуть суто меркантильні міркування. Дістають з-під землі тільки те, що можна вигідно продати. А оскільки в нашому суспільстві, особливо за кордоном, все це коштує непогані гроші, то попит, звісно, породжує пропозицію. Судіть самі: німецька каска (залежно від стану) на львівському Вернісажі коштує 100-150 гривень, а та ж каска, тільки відреставрована, оцінюється вже на всі 400. Звичайна солдатська пряжка з написом „Got mit uns" („З нами Бог") йде за 5-10 баксів, а от яка-небудь ексклюзивна (офіцерська чи з елітних родів військ, скажімо СС) може потягнути і 100 „зелених".

На відміну від „шпани", що працює наосліп, „мародери" добре знають, де і що треба шукати. Інформацію отримують або шляхом опитування місцевого населення - свідків воєнних подій, або зі старих фронтових дрібномасштабних карт (наших та німецьких), які працівники архівів і спеціальних фондів за певну плату погоджуються винести до найближчого ксерокса.

„Мілітаристи", тобто професійні чорні „архи", - це люди здебільшого з вищою освітою, котрі у подібних пошуках поєднали хобі, бізнес, екстремальний туризм, азартне  полювання та кропітку, аналітичну, майже детективну роботу історика-дослідника.

Нерідко у „чорній археології" пошук іде заради самого процесу, аби довести і собі, і всім іншим, що таємниці минулого розгадувати таки можна.

Найбільш підготовлені у професійному аспекті, „архи" починали займатися цим абсолютно безкоштовно, на юнацькому ентузіазмі. У радянські часи серед школярів був дуже популярним рух червоних слідопитів, котрі на місцях боїв Великої Вітчизняної розшукували та урочисто перезахоронювали рештки солдат Червоної Армії. Іноді за залишками документів та клаптями паперу, що зберігались у маленьких керамічних футлярчиках, так званих „медальйонах смерті", вдавалось ідентифікувати людину, яку вважали зниклою без вісти. Таким чином, років сім тому тепер екс-президент України Леонід Кучма довідався про місце поховання свого батька, який загинув у 1942 році в Новгородській області.

Дари землі і війни

Під час Другої світової війни кожен військовослужбовець Вермахту отримував металевий жетон, так званий „смертник", що складався з двох симетричних частин, на кожній з яких було витиснуто ім'я вояка, дата народження, його індивідуальний номер, за яким в разі чого можна ідентифікувати особу. Коли солдата вбивали, то „смертник" ламався навпіл. Одну половину залишали на тілі небіжчика або надсилали родичам, другу обов'язково відправляли у штаб тої частини, де він служив. І лише після того, як штабісти отримували  частку жетона, людина офіційно вважалась загиблою.

Якщо ж у такої людини не було прямих родичів, або вони також гинули, то все його нерухоме й рухоме майно за тогочасним і нині діючим німецьким законом тимчасово переходили у власність держави і належали їй доти, доки не з'являлась достовірна,  документально підтверджена інформація про його загибель. Якщо ж у загиблого десь в Німеччині знаходилися родичі, котрі бажали стати законними спадкоємцями його майна, щоб перемогти німецьку бюрократичну машину, їм треба довести ступінь родинних зв'язків і обов'язково представити  докази смерті свого родича. Таким доказом може стати „смертник", який треба відшукати. На перший погляд, здається, що це нереально зробити - стільки років пройшло, крім того, невідомо - де, в якій братській могилі він лежить. Проте, якщо сума банківського рахунку чи вартість майна оцінюється достатньо високо, то певні німецькі юридичні фірми, котрі спеціалізуються на таких справах, за непоганий відсоток беруться розшукати такі докази.

З Німеччини в Україну їде представник юридичної фірми, котра на жаргоні „архів" називається „трактор" або „тягач" і вербує у Львові групу професіоналів, здатних розшукати вище згадані речі. Звичайно, робиться це все не безкоштовно. Оплата за такі роботи залежить від складності та території пошуку і, звичайно, суми, заради якої заварюється весь цей куліш. Цифри бувають різні - від 300 до 15 000 „зелених".

Проте не лише на жетонах львівські „чорні архи" заробляють свої гроші та відшліфовують пошукову майстерність. Іноді їм доводиться займатися справами, які мають  благодійний або духовний характер. А саме: в роки Другої світової німці, за наказом свого керівництва, з усіх окупованих ними куточків Європи вивозили в Берлін релігійні святині - чудотворні ікони, мощі великомучеників та інші церковні реліквії. Під час транспортування багато з цих речей губилось. І майже відразу після війни Ватикан розпочав пошук втрачених культових цінностей.

Ватикан дуже щедро фінансує подібні експедиції і непогано преміює їх учасників, навіть коли пошук виявляється невдалим. Декілька років тому група професійних пошуковців отримала з Риму замовлення на пошук мощів одного католицького святого, котрі німці вивезли аж з Литви. Вдалося з'ясувати, що у 1944 році якраз на теренах Львівської області при перевезенні з пункту А в пункт Б щось трапилось, і реліквії безслідно зникли. Чорним „архам" замовили їх знайти. У грошах Ватикан не обмежував, зате обмеження були у часі, бо робочий сезон „арха" - кінець весни, літо, поки не пішли дощі. І „архи" працювали як скажені, просіваючи мало не через сито тонни землі. На ділянку роботи приватно стягнули два бульдозери, котрими зрівняли пару горбів та висушили кілька придорожніх боліт. Праця велася з ранку до ночі. Не обійшлося без курйозів: коли хитруватий голова місцевої сільради, зметикувавши, що „пани вчені" не зовсім пани і вже зовсім не вчені, почав займатись дрібним „рекетом", натякнувши, що, мовляв, повідомить про них „куди треба". Довелося його задобрити, а платою за мовчання став ремонт даху місцевої школи.

Невдовзі „архам" вдалося вирахувати місце, де у 1944 році хтось (Армія Крайова, УПА, чи радянські партизани?) „розбомбив" німецьку автоколону. На місці колишнього бою були  викопані залишки вантажівки, яка перевозила цінний вантаж, і бронетранспортера, в котрому, скоріш за все, знаходився взвод супроводу. Кістки солдат лежали поруч. Проте головний об'єкт пошуку - мощі, так на очі і не потрапили. Вдалося лише знайти  інкрустований срібним хрестом шкіряний футляр, у якому вони зберігались. Скоріш за все,   нападники, перебивши охорону, нашвидкоруч зазирнули у футляр і висипали його вміст прямо на землю, навіть не зрозумівши цінність тих предметів.

Хоча те, що хотів повернути собі Ватикан, не було знайдено, хлопцям все одно щедро заплатили за участь у цій експедиції.

А ось ще один реальний випадок, коли кропітка праця принесла „архам" зі Львова чималі кошти...

Скарб на підвіконні

Є люди, котрі скуповують листи німецьких солдат зі Східного фронту. В одному з таких  листів, датованому 1943 роком, дослідник звернув увагу на декілька речень, у котрих якийсь німецький вояка  вибачається за те, що не зможе приїхати, як обіцяв, у відпустку на Фатерланд, оскільки залишився покараним за погану організацію охорони та транспортування спецвантажу, котрий прибув сюди з півночі Росії. Тут були вказані місце і дата відправки листа: станція Ківерці, 1943 рік. Дилетант не звернув би на це ніякої уваги, а от спеціаліст  почав  аналізувати прочитане. Отже, північ Росії, сорок третій рік, Червона Армія прориває блокаду Ленінграда, німці спішно відступають, вивозячи вглиб окупованих територій безцінні твори мистецтва, котрі вони награбували з розташованих біля Петербурга палаців-музеїв (Пєтродворец, Царське Село, Петергоф). Станція Ківерці тоді була великим залізничним вузлом, через який і досі їдуть потяги петербурзького напрямку. Не виключено, що отой спецвантаж, котрий згадувався у листі, був „ленінградського" походження.  Дослідник зацікавився цим випадком і почав збирати інформацію про піхотну частину Вермахту, котра у 1943 році розташовувалась у Ківерцях. Йому пощастило - в одному з військових архівів він натрапив на документи, котрі фіксували весь фронтовий шлях того підрозділу. Оскільки німці були страшенними бюрократами та буквоїдами, то у подібні папери вони вносили повідомлення навіть про невеличкі локальні перестрілки з докладним описом всіх обставин і точними географічними орієнтирами. Числився там і цей епізод.  Крім того, „детектив-історик" через оголошення в газетах та на телебаченні сконтактував з кількома ветеранами німецької армії, котрі пам'ятали той випадок. Вони розповіли, що у сорок третьому дійсно перекидали якісь ящики з вагонів у вантажівки, котрі потім мали їхати в бік Бреста. Вантаж був дуже цінним, тому що до цих робіт не залучали, як то робилось зазвичай, радянських військовополонених.

Чомусь (може не вистачало людей або через брак досвіду) офіцер, котрий керував транспортуванням колони, не забезпечив її належною охороною. Біля одного волинського села автоколона потрапила у засідку, влаштовану вояками УПА. „Упівці" непогано  шарпнули „арійців", суттєво зменшивши кількість конвойованих у Німеччину ящиків.

Що ж було у тих ящиках? В Україну, на Волинь, приїхала група „допитливих шанувальників" історії ІІ Світової, котрі, разом із львівськими професійними пошуковцями, під виглядом журналістів, істориків, письменників почали обходити  навколишні села. Вони  розшукували учасників або свідків подій. І їм поталанило!  Пошуковці  натрапили на діда, котрий у молоді роки був в лавах УПА і разом з товаришами „валив" ту автоколону. Він  розповів, що на той час головний провід УПА дав завдання волинським сотням і куреням інтенсивно запасатися зброєю. Робилось це переважно шляхом штурмових нападів на німецькі ешелони та обози. Старий волинянин добре пам'ятав той бій. Отримавши від розвідки повідомлення про пересування колони, хлопці влаштували засідку. Підбивши   першу та останні машини, обстрілявши німців, упівці встигли зламати кілька „бортів", витягнути і розкрити  знайдені в них  ящики. Але їх чекало розчарування: замість автоматів чи патронів там були якісь цяцьки: порцеляновий посуд, старовинні годинники, картини...

Щоб не вертатись назад з порожніми руками, бійці УПА дещо встигли захопити зі собою. Більша частина тих речей була загублена або обміняна на харчі та газ у голодні повоєнні роки. Але декілька предметів  ветеран повстанського  руху просто випадково зберіг і показав „журналістам", котрі так уважно слухали розповідь про його бойову молодість.  Складно навіть уявити, яке було їх здивування, коли у старій волинській хаті, на підвіконні, засипаному віковою пилюкою, вони побачили інкрустоване дорогоцінними каміннями яйце. А в літній кухні зберігалося потемніле від часу срібне блюдо з вензелем Катерини ІІ, на якому селяни, наче на звичайній дошці, різали хліб та сало. За 300 гривень та майже без торгів обидва предмети перейшли до „науковців".

Фото з сайту www.gazeta.lviv.ua

Юрій Лелявський  для ZAXID.NET