Кожного разу як в людини “беруть” інтерв’ю, це виглядає якось пафосно. Той хто щось розповідає в очах того хто запитує неминуче виглядає розумнішим, професійнішим і хоча б на голову вищим. Тому, мені особисто не дуже подобається такий стиль подачі інформації. Про те, не я його це придумав, і не мені відміняти. І звичайно, коли мені пропонують відповісти на пару запитань - я не можу відмовити собі в такому задоволені. Це так само, як би мене хтось просив автограф - я б обов”язково дав ))) . Ну, поки автографів мене не просять, я даю інтерв’ю. Сьогодні я публікую свою розмову з власником пекельного ніку і гарячого серця, молодим і перспективним блогером hellveen”ом. Він має цікавий і обіцяючий проект з назвою blogoreader.org.ua. Отож - анонс мого інтерв”ю, котре побачить світ там через декілька днів, а у нас вже сьогодні.

Доброго дня! Сьогодні в рубриці Персоналії у нас піде розмова з Євгеном Заплетнюком, священиком, автором блогу Просфора.org та багатьох інших проектів. Перше питання - стандарт. - Чому ви вирішили завести блог?

- Взагалі, я вважаю, що людина яка нічого не пише і не читає - помало, але впевнено деградує. Всяка без винятку людина повинна постійно давати поживу своєму мозку. Але наш світ доволі прогнозований, і в чомусь абсурдний. Той, кому цього розуму і розвитку конче необхідно, про це навіть не здогадується і не думає, а той кому це й необов”язково - з радістю на це “ведеться”. В силу своїх професійних нахилів і обов’язків, я й так багато читаю і багато пишу. Хто знає мене особисто, то знає і те, що я не тільки священик, але й викладач богословського ВУЗу. Проте, ведення блогу стало для мене приємним відпочинком після трудових буднів, та й просто майданчиком для вдосконалення мислення. В мене й не було такого щоб я оце “ходив і думав” чи довгими зимовими вечорами “вирішував” відкривати блог отой чи не відкривати. Я з тих людей холеричного темпераменту, котрі спочатку відкриють, а потім вирішують тримати це чи не варто. Я спробував, і мені сподобалося. Це не тільки розвиває розум, але й допомагає знайти чудових і цікавих особистостей, котрі якщо поталанить - можуть стати й реальними друзями. Отож, блогінг - це поєднання приємного з корисним. Навіщо від цього відмовлятися. Чи не так? =)

- Згоден. У скільки років ви вирішили пов”язати своє подальше життя з церквою? Чому саме так? -

=) Номінальним християнином я став відразу після народження, коли мене охрестили. Але, власне, прив”язка свого життя до життя Церкви і фактично стала в мене дуже скоро. Достатньо сказати, що священиком я став майже в дев’ятнадцять років, а курс семінарії закінчив ще раніше. Отож, попри всі свої особливості я виріс і виховувася в церкві. При чому маю на увазі не конкретний храм, але взагалі - церковний дух. А чому саме так? Думаю тільки тому, що як максималіст по натурі я б не зміг жити тільки заради грошей і кар”єри. Для мене повинна бути значно важливіша ціль в житті, аніж просто середньостатистичне життя офісного клєрка.

- То чи на даний момент вас все задовольняє? Маю на увазі життя, сім”я, друзі, і таке інше. Чи чогось не вистачає?

- Я ніколи не приховував, що мені потрібно більше грошей, аніж я маю. На даний момент мені не бракує нічого - і сили є, і сподіваюсь, розум, і сім”я і друзі. Просто якщо я б мав більше грошей, я б міг більше часу і сил вкласти вкласти на створення по-справжньому якісних проектів. Як віртуальних, так і цілком реальних. Поки що, я користаю з того, що маю. Але я не бідний. Просто не так багатий матеріально як би було потрібно ). Чесним способом заробити багато грошей я переконаний - нереально. Про те, мені справді достатньо мого комп”ютера шестирічної давності, мені достатньо інтернету на діал-апі. Просто, коли б я мав більше грошей - я б мав більше можливостей змінити ці речі на новіші. Особливо хотів би швидкий інтернет і можливість багато роздруковувати цікавих матеріалів.

- Чим вам цікавий інтернет? Які сервіси (сайти) найчастіше відвідуєте?

- Не хочу виявитись смішним, але бездумним і постійним “серфінгом” по сайтах майже не займаюся. В мене немає часу на це. В моїх закладках GoogleReader і стрічка френдів з LiveJournal.com. В наш час надміру інформації, очевидно, набагато важливіше уміти відфільтровувати важливу інформацію, аніж вливати в себе купу непотрібу. Всьому свій час і пора. Отож, цікавий інтернет мені виключно тим, що може принести потрібну і своєчасну інформацію, потрібну перш за все для професійного росту. Як священик я кар”єрним ростом не цікавлюся, але інтелектуальний і духовний зріст мені важливий.

- Чи користуєтеся ви сервісами в стилі web 2.0? Як ви оцінюєте розвиток цього явища в Україні?

- Особисто для мене сервіси у стилі 2.0 це зовсім не ті сайти які зроблені у світло-пастельних тонах, а кнопочки і таблиці при наведенні на них мусять мигати і змінювати свій вигляд. Новий етап у сайтобудуванні це використання найбільш прогресивних технологій, що дають можливість відвідувачам сайту самим бути “співавторами” ресурсу. З таких проектів я регулярно використовую, напевне, лише один - сервіс box.net. З вітчизняних можу похвалити проект хайвей - hw.net.ua. Технології, котрі використані при створенні цього ресурсу цілком сміло можу назвати “вебдванольними”. Користувачі сайту не лише визначають контент сайту, але й налаштовують собі дизайн та рубрики для читання. Як для мене це дуже зручно і перспективно. Приблизно так будуть виглядати сайти у недалекому майбутньому.

- Ваші плани на майбутнє і кілька слів нашим читачам.

- Колись був цікавий афоризм про людину, якій для того щоб розсмішити Бога достатньо було розповісти Йому про свої плани. Як богослов я б, звичайно, остерігався б таких відвертих порівнянь. Про те, правдиву суть людського життя афоризм передає досить вірно. Я не хочу загадувати наперед, мріючи як буде завтра. Я ж не знаю чи “завтра” буде для мене. Якщо буде Господу угодно, то я напевне знайду спосіб послужити Йому. І звісно ж, що не сильно важливо яким саме чином я це буду робити. Основне - працювати, не озираючись назад. Чого я всім нам і бажаю.

На закінчення, моя “фірмова” порада для веб-будівників - частіше робіть бек-апи. Це зекономить не лише час, але й нервові клітини. Ну, а для читачів раджу - не боятися самим ставати блогерами. Як професіонал ручаюсь, що не святі горшки ліплять :=) Спробуйте, і вам сподобається, як сподобалось свого часу мені і багатьом моїм друзям і колегам з “блогерського цеху”. Думаю, більшість з них вже не скоро покинуть своє захоплення. Ну, й як і я, напевно ) Всім усіх благ, і запрошую на Просфору )

- Дякую за дуже цікаву розмову, вам теж успіхів, сподіваюсь, ми побачимо і почуємо від вас багато корисного. До наступних зустрічей!

Не лякайтеся. Це я не про вас порівнюючи з собою, і навіть не про покійного Папу на фотці угорі, а все написав виключно про себе рідненького. Можливо, читаючи мої записи не один з вас вважає мене занадто жорстоким як для священика. Судячи з того, що я не намагаюсь ( ну, і ніколи не намагався ) злагіднити свого тону при обговоренні таких тем, де потрібно було більш частіше використовувати “дипломатичну мову” аніж зазвичай, я часом навіть і сам собі виглядаю досить цинічним. Про те, всі ці речі зрозуміти не так вже й просто на перший погляд. Хоча переконаний, що можливо!

Можна не боячись пишних слів сказати, що я ставши священиком засвідчив сам факт того, що релігійні речі для мене мають дуже важливе значення. Тому, мене часто дивують багаточисленні запитання на тему: чи я віруючий, чи я дотримуюсь постів і чи ходжу на службу як на роботу. В таких випадках я стараюсь бути до людини яка це питає більш тактовною, аніж вона сама щодо мене. Я чесно відповідаю, що і вірю в Бога, і намагаюсь дотримуватись постів, і ходжу на службу все-таки як на службу Самому Господу. Ну, й відповідно до цього моє життя, мої думки і поводження ( в ідеалі хоча б ) не можуть бути іншими, аніж з постійною думку про те, що мене бачить Бог.

Не знаю як хто, але я чітко розумію, що всім що я маю (мова тут, звичайно, не йде тільки про мій сан), я завдячую лише Одному Йому. Ніхто мені в житті стільки не дав як Він. Не хочу тут бути схожим на клоуна, пропонуючи вам дешевий сектанський трюк “особистого свідчення про Ісуса”, розливаючись тут думками про те “яким я був поганий до того” і яким “ідеальним і святим” став після. Питання тут взагалі в іншому. Я мало, насправді, смінився від народження настільки, щоб говорити про свою унікальність і значимість. І не мені судити, яким я виглядаю в очах Бога. І тим більше - хвалитись тим, що я чогось досяг прийшовши до Церкви. В тому і вся справа, що хвалитись і свідчити про самого себе, виставляючи напоказ власне життя є ще більшою гординею і гріхом, аніж смиренне мовчання. Всі оті фальшиві “фестивалі Ісуса” - чисто людські і з Богом не мають нічого спільного, окрім порушення Його “авторських прав” на визначення ступеня спасіння людини. І всі ті сектанти протестантського напрямку реально приписують собі божественні риси, “знаючи” наперед те, що знає тільки Бог.

Проте, я можу розповісти про себе і сильно не згрішити. І знаете як? Це дуже просто. Я розповім вам про те, як я, будучи великим грішником і мало що зробивши для Бога і Церкви, й взагалі для себе особисто, все одно відчуваю на собі справжню і нелицемірну любов Христа. Ось лише за це я б хотів зробити все, що у моїх силах для того, щоб нині будучи священиком, не лише вправно кадив згідно уставу, але й все життя своє віддав Йому, як і Він колись відав Його заради мене. Служіння ж Богу, звичайно, багатогранне. Одні можуть вивчити цілком порядок богослужінь, і ревно його виконувати. Інші будуть мати добрий голос і слух, і через нього будуть приводити людей до храмів. Ще інші, лише своїм одним виглядом будуть свідчити про Христове священство. І вже цим служити на корись Церкві.

Особисто для себе я вибрав інше русло, в якому пливу. Для мене завжди було принциповим у що і як саме людям вірити. Мені це справді не є байдуже. Отож, я і проповідую і пишу про це фактично постійно. Я мало коли хвалюся своєю освітою, щоб “авторитетом тиснути” на своїх опонентів. Хоча очевидно : людина котра написала декілька богословських монографій, викладає декілька років поспіль богослів’я майбутнім священикам, чи взагалі має вчений ступінь з богослів’я, вже за визначенням, знає про Церкву і Бога трохи більше, аніж ті, хто бачить богослужіння два рази у рік, і то по телевізору. Отож, коли я чую звинувачення у свою адресу в некомпетентності, це викликає в мене по менші мірі здивувавання.

Я б хотів, щоб люди котрі готові до діалогу були більше відкритими і більше вчилися за бувами бачити дух. Як на мене суперчки в дусі “дурак - сам дурак” навіть не варті того місця, котре вони займають. Отож, добре б було, коли б люди які, скажімо, не згодні зі мною з тих чи інших питань будуть формулювати і пояснювати свою думку більш розсудливо, не обмежуючись загальним фразами ображеної персонально особи. Постійно підкрестюю і буду підкреслювати, що я не звинувачую конкретних людей у їх помилках. У своїх розмовах ми з вами лише вказуємо на очевидні суперечки чи абсурдні речі, котрі притаманні тому чи іншому релігійному руху. Людей я люблю. Але люблю настільки, що мені реально не байдуже у що вони вірять, і відповідно як живуть зараз, і будуть жити після своєї фізичної смерті.

У минулій розмові, котра планувалась лише як вступ до обговорення віровчення католицизму, один з читачів справедливо зауважив, що я не Бог, і не мені вирішувати яка віра правдива, а яка ні. Як то кажуть, тут я дозволю собі погодитись лише з першою частиною цього сміливого твердження. Я справді не Бог. Проте, як священик я маю усі законні підстави робити висновки щодо того, яка з “вір” і “церков” нині відійшла від здоровоговіровчення у якій мірі. Тай в принципі й кожен з вас може старанно читаючи праці з Історії Церкви, Догматичного богослів’я, Сектознавства і інших церковних дисциплін зрозуміти, що Церква всеж таки - одна. Якби це не обуруювало сектантів, але правда є правда. Кусочок торта ніколи цілого вже не замінить.

Зовсім не “горжусь” тим, що належу до Православ’я. Гордість “у нашому” значенні це перший з гріхів. Коли я вказую на недоліки віровчення і духовного життя інших конфесій, то мій стан абсолютно не є станом людини, котра стоїть наглядачем з батогом у руках, і змушує інших коритись лише тому, що в мене є батіг. Я як і кожен священик водночас лікар. Я бачу духовні хвороби, і пропоную нам разом попросити Господа допомогти нам вилікувати їх. Так, я сам часто хворію. Але це говорить не тільки про те, що я поганий лікар. Коли лікар пережив це - він як ніхто зі “здорових” здатен зрозуміти тебе і твій стан. І допомогти саме тими ліками і у тій дозі, яка допоможе саме тобі. Звісно, ти можеш і лікуватися самостійно. Але більшість хвороб душі вимагають професійного спостереження. Тож, не втрачаймо часу на лікування.І не переставаймо дружно читати Просфору, бо скоро продовження статті. =)

Надеемся, что наши грешные падежи
никому вреда не нанесут. (с) Катерина ІІ

Привіт усім! Перш за все хочу подякувати усім хто мене привітав з днем народження. Як би там не було, але цього року дійсно мене привітала рекордна кількість друзів. Не знаю, про що це каже, але кращим чи гіршим аніж минулого року я не став. Так ото пишу, щоб ще раз подякувати усім за ваші привітання. Персонально поки усім відповісти не можу, але якщо наступного року в мене буде секретарка (звичайно ж дівчинка років 19-20, високого росту, з довгим волоссям і маленьким бюстом), то я їй доручу кожному відписати, а я тільки як це годицця у босів - поставлю свій підпис і золоту печатку. У будь-якому разі я вдячний усім вам за частинки вашого часу, і щирості. Особливо за вітання, котре не можу не процитувати повністю :

“Туулган кунун менен, мага жигит таап берейин депсин да ээ, мен сага тамалашкамын, мага эч кимдин кереги жок. Мага жигит таап анан корунбой жоголойун депсин да, мен жигитсиз деле журо берем менен кыжалат болбо. Туулган кунуну жакшы откоз!!!”

p.s. Класно, правда? Люди дійсно так розмовляють.

*********

Відразу хочу розповісти вам ще таку справу. Ви напевно помітили, що деякі ваші коментарі на prosfora.org не йдуть на сайт відразу як вами відіслані, але прямують до “відстойника”, де чекають моєї модерації. Це неподобство, звичайно, не приємне і мені. Усі повідомлення через LiveJournal.com розпізнаються сайтом як спам, яким воно звичайно не є. Але ми мусимо з цим миритися. Про те, для покращення роботи сайту, я вирішив дещо його модифікувати. Більше того - я таки зробив це.

Я довго мріяв реалізувати на сайті деревовидні коментарі, де у користувачів буде можливість коментувати не тільки мій текст, але й коментарі попередніх відвідувачів. Отож - захотів - поставив. Відтепер - коментуйте коментарі =) А взагалі, я думаю, що набагато простіше ввести у поле 1) свій нік, 2)електронну адресу 3) і адресу жж, аніж переходити на сам жж і ще підтверджувати дозвіл на використання свого ж імені. Ото таке. Обирати - вам.

*********

Ну, і звичайно нова косметична зміна - граватари угорі коментарів. Як на мене це досить кумедна річ. Для тих хто все ще не в курсі, то система граватарів - це сучасний спосіб прив’язки вашої поштової адреси до персональної аватарки, завантаженої перед цим на сайт gravatar.com. Згодом, на усіх сайтах де ви будете залишати свої коментарі система сама визначить, впізнає вас за вашим емейлом, і покаже на сайті саме вашу картинку. Як наприклад в мене граватар - Гомер Сімпсон в ролі священика )

*********

Ну, і ще одне. Залишаючи свою думку на сайті, людина невербально засвідчує, що готова до діалогу. В такому випадку настирливо рекомендую відмічати галочку, щоб отримати відповідь на свою репліку. А то, всяке буває. Накакала тут і утекла. Я ж коменти не стираю. А люди ж будуть мати реакцію на вашу писанину, не тільки мою. ОТож, будьте разом з нами, і не какайте не смітіть словами, за котрі немає волі і розуму відповідати. Анонімні герої мало коли були в пошані. Тим більше в наш 21 вік - час анархії і псевдодемократії.

*********

Прийшов спам. Запрошують на семінар “Етикет як складова професіоналізму”. ЧИ не знущаються??

*********

Скажіть, реклама між програмами і фільмами стає голосніше лише у мене, чи у когось є таке саме? Дістало трохи.

*********

На соревнованиях по прыжкам в воду перед спортсменом из Ватикана расступилась вода..

*********

Шото я давно не писав традиційних маразмів.Поки в мене з ними сутужно. Проте, з новими оригінальними пошуковими запитами я з вами і пошуковими роботами ще раз з радістю поділюся. Традиційно - після слешу (/) мій коментар.

• чи може дівчина хотіти хлопця / ніколи в світі!
• СЕКС+ТЕРНОПІЛЬ / а це вже по нашому!
• мансіпація / ггг
• бідність / точно по адресу.
• лікування лесбіянст / лікуванню не піддаєцця
• скачати українські х / х- найкращі українські!
• фото Инжир или смоковница / було таке. cказати де? [click here]
• фото развратные девчушки / є у нас і таке. cказати де? [click here]
• ми коханці - це / …. доволі безглуздо
• Не такі, як всі / знову ви не помилились )
• коли поцілувати / залежить куди )
• мене не розуміють / а я вже звик
• Що таке подружня зрада / законна причина до розлучення
• обряд хрещення немовлят / це, до речі, не обряд а Таїнство
• як висловити любов / хоча б не соромитись її , і не сильно налякати обраницю
• секс по 8 часов / так. це я. як ви мене знайшли? ))

***********

В церковь заходит старик и обращается к священнику: - Я бы хотел поговорить с вами наедине… - Вы хотите исповедаться? - Ну-у-у… Исповедаться - так исповедаться… Старик и говорит - что ему 86 лет, что его жена умерла 36 лет назад - и за это время он ни разу не имел секс… Но два дня назад он принял одну таблетку виагры - и провёл всю ночь с двумя молоденькими девушками… - Что ещё? - спросил священник. - Это всё, - ответил старик. Удивлённый священник спросил: - Когда вы исповедовались в последний раз? - Никогда, - ответил старик. - Почему? - Потому что я ЕВРЕЙ! - ЕВРЕЙ?! А что вы делаете в церкви - и для чего вы все мне это рассказываете? - Я такой счастливый! Я всем рассказываю!

**********

Ну, і не забувайте: Пры капіяваньні матэрыялаў сайта пажаданая спасылка. (я не здурів, це просто білоруською А картинка угорі тексту - клікабельна. Роздрукуйте її собі на стіну в офісі. Всім папа - дівчаткам - цьом-цьом =)

Обставини житейскі ніяк не давали мені можливості писати щось спеціально для “Просфори“. То служби, то громадська робота на потрищі ремонту в свої духовній школі, то ще щось. Хоча плани, признаюсь, були і то дуже навіть конкретні. Хочу ще написати пару статей про секс, щоб склалася з цього більш-менш “повна картина” брошурки, ну і звичайно - продовжити свій популярний курс сектознавства - розповівши більш детально своїм друзям у що вірять католики, свідки Єгови і і нші сектанти.

Сьогодні ж ми розпочнемо свої розмови з огляду віровчення католицизму. Підкреслюю - ми не засуджуємо католиків, і я не кажу які вони погані. Тут справа дещо в іншому. Багато людей вважають свою ревність у вірі важливішою, аніж сам предмет віри. А це , звичайно, є неправильно і не здорово. Правильна і правдива віра не може бути суперечливою до здорового глузду, і виступати проти явної логіки і нормального стану речей. Отже - варті співчуття тільки ті люди, які реально бачать існування суперечливостей між своєю вірою та здоровим глуздом, і не перестають при цьому бути фанатично налаштованими прихильниками саме своєї конфесії.

Тут треба сказати, що такі люди стали жертвами духовних керівників, та певних психічно-психологічних маніпуляцій над собою. З якогось часу, це не сама людина володіє вірою та певними переконаннями, але існуючий стан общини, в котру входить ця людина, взяла в полон сам людину, і вже зробила її своєю рабою. Цим я розпочинаю розмову про католицизм, оскільки, як мені здається це дуже важливо розуміти.

Люди не тільки за Христом приходять до своїх храмів і общин. Багато хто просто шукає там “дозвілля”, спілкування, розуміння, допомоги і т.д. Отже, чисто психологічної підтримки, котра дійсно у наш час є дуже важливою, а навіть для декого просто конче необхідною. Задоволення громадою таких потреб, звісно ж, складає конкретне враження, що “це - моя церква”, оскільки там мені “найбільш комфортно”, там мене і люблять, і цікавляться мною, і головне - мені дають там зрозуміти, що я там їм справді потрібна. Отож, прихована, але все ж конкретна підміна духовності на душевність часто приводить людей до фанатичного налаштування як і за “свою церкву”, так і проти інших церков, котрі “не змогли мені дати того, що мені дають тут вже і зараз”.

Коли я писав, що усі сектанти - психічнохворі, цим звичайно я наразив себе на гнів останніх.Про те, як священик, та й просто християнин, я мушу людям говорити правду, найчастіше неприємну для їх слуху. Психічнохворі люди, - це люди, у котрих хвора душа. Позбавлені благодатних Таїнств люди вже не можуть бути духовно здоровими. А якщо кожна секта заражає своїх адептів окремою духовною болячкою, то вони тим більше потребують термінового лікування. Звісно, не всі хвороби для нас очевидні, і одразу проявляють себе. Проте, те що вони є - скажуть час і наші муки у майбутньому. І дуже добре буде тоді, коли людина ще буде мати час для лікування. Так щастить небагатьом.

Здається, тут час привести якийсь більш конкретний приклад. Ну, гаразд. Перше що мені спавдає на думку - це простий логічни ланцюжок міркувань, котрі приводять нас до очевидних висновків. Дивіться. Якщо всі знають, що алкоголь приносить шкоду, то вживати його можуть тільки ті, хто цього не знає, або ж ті, хто свідомо собі хоче завдати шкоду. Оскільки людей першого типу сьогодні вже немає, а мазохізм є одним з проявів шизофренії, то так ми логічно приходим до висновків, що усі люди які часто вживають алкоголь - шизофреніки. Точно так само з сектантами. Якщо вони бачать і погоджуються з конкретними речами не на користь їх “церкви”, але при цьому не роблять ніяких кроків, щоб покинути своє “нечестиве зборище”, вони підпадають під визначення психічнохворих, оскільки в більшості психічнохворих людей відсутня можливість адекватного сприйняття оточуючого їх світу, а також здорового, нормального життя в ньому. Отже - всі сектанти - психічнохворі. Далі це обговорювати,здається немає сенсу і цілком безглуздо.

Звичайно, для мене католики не є сектантами у вузькому значенні цього терміну. Про те, така поведінка є часто притаманна і католикам, і православним. Тому, я про це згадую в першу чергу. Поки нас цікавить духовна, а не догматична сторона явища під назвою “католицизм”. Догмати і історія Церкви - це лише наші помічники у пошуку правдивої Церкви Христової. Біда католиків вже не так, і не стільки в їх перекручених догматах, а в самій нормі життя, що виробилась як наслідок цього. Люди котрі мають можливість порівняти віровчення, основи духовного життя, та навіть сам дух Православної І Католицької Церков не можуть бачити тієї грандіозної різниці, та прірви, яка лежить між нами.І зновуж таки - люди котрі цього не помічають - психічнохворі за визначенням. І це не образа, а просто констатація фактів.

• На сьогодні все. Продовження сподіваюсь, буде незабаром. Розбиваю текст на невеликі частинки, щоб читали уважно. Ну, і спішу на роботу . Хлопчикам - па-па, дівчаткам - цьом-цьом =)

Дуже багато людей хочуть навчитись молитись, але при цьому навіть не вважають за потрібне навчитись елементарної порядності та уміння поважати свого телефонного співрозмовника. Звичайно, коли не бачиш того, з ким спілкуєшся, йому можна корчити усілякі міни, і навіть плюватись в слухавку. Проте, не виконуючи принамні правил елементарної етики - виконати правила духовного життя - тим більш нереально.

А оце нещодавно компанія Київстар запропонувала своїм адептам 15 рекомендацій шляхетного спілкування по мобільному телефону ( типу : вимикайте дзвінок у кінотеатрі, користуйтеся хендс-фрі за кермом, уникайте дратуючих рингтонів, тощо.)

Наступним кроком компанія Київстар пропонує і блоґерам долучитися до обговорення правил мобільного етикету, і цимрозширити список запропонованих рекомендацій. У цьому і полягає сенс конкурсу. Отримав таке запрошення на конкурс і я, отже й скажу своє авторитетне слово:

• При спілкуванні з малознайомими людьми намагайтесь бути якомога люб”язнішими, та звертатись до співрозмовника згідно її посади, віку та статі. Здається, малоймовірно, щоб успішно вирішилась справа з людиною, з котрою ви не могли знайти спільної мови навіть у способі звертання один до одного.
• Для випадків, коли в силу обставин не можна скористатись послугами голосової пошти, дуже доречним буде створення шаблону смс, у котрому буде ваше звернення до людини котра вам телефонувала у час, коли ви не змогли прийняти дзвінок. Наприклад: “Вибачте, я зараз не зможу прийняти ваш дзвінок, але зателефоную вам, як тільки буду мати для цього нагоду. Якщо у вас справа термінова - напишіть коротко її суть в смс.”
• Намагайтесь поважати свого співрозмовника, і першими вашими словами нехай буде не “алло, ти де???”, але “привіт, це [Олег Петренко], ти можеш зараз говорити?”

Оце три поради від мене. Кому цікаво, то даю пару гарячих посилань на все це телефонне заворушення : Правила мобільного етикету на сайті Київстар, сторінка офіційних умов конкурсу на сайті журналу InternetUA, спільнота в «Живому Журналі», де обговорюють мобільний етикет. А ось і ше поради для юзерів:

• Намагайтеся вимикати мобільний телефон там, де є застереження «Будь ласка, вимкніть Ваш мобільний телефон» — наприклад, у літаках чи у медичних закладах.
• Пам’ятайте, що треба переводити свій мобільний телефон у режим «без звуку» або користуватися послугою «Голосова пошта» у театрах, музеях, на виставках, у кінотеатрах. Ваш мобільний телефон не порушить дійство несподіваним гучним сигналом (рінгтоном).
• Оберіть такі рінгтони, які будуть приємні Вам, і в той же час не турбуватимуть оточуючих.
• Установіть мінімальну гучність сигналу мобільного телефону коли Ви відпочиваєте разом з іншими людьми — наприклад, у ресторані чи кафе.
• Сідаючи за кермо, вимкніть гучність телефону і не відволікайтеся на дзвінки та телефонні розмови — це робить поїздку безпечнішою. Використовуйте hands free при мобільному спілкуванні за кермом.
• Пам’ятайте про переведення Вашого мобільного телефону у режим «без звуку» або використовуйте послугу «Голосова пошта» на ділових зустрічах та переговорах, якщо немає інших домовленостей.
• Якщо під час вистави або в бібліотеці Вам терміново необхідно написати текстове повідомлення, вимкніть сигнали клавіатури.
• Знаходячись в офісі, не забувайте брати з собою мобільний телефон, навіть коли ненадовго залишаєте своє робоче місце.
• У громадських місцях: магазинах, транспорті, ліфті тощо намагайтеся розмовляти по мобільному телефону максимально тихо та коротко, щоб не заважати оточуючим своїми розмовами.
• Перебуваючи в бібліотеці, переведіть Ваш мобільний телефон у режим «без звуку», а при необхідності відповісти на дзвінок розмовляйте неголосно і по суті справи.
• Уникайте встановлення таких рінгтонів на свій мобільний телефон, які можуть образити чи збентежити оточуючих (нецензурні вислови, грубі вирази та неприємні звуки).
• Некоректно використовувати чужі мобільні телефони в своїх цілях та повідомляти їх мобільні номери третім особам без дозволу.
• Тестування власного телефону на рівень гучності рінгтонів краще здійснювати вдома, а не в громадських місцях.
• Фотографуючи або знімаючи відео на свій мобільний, поважайте приватне життя інших людей. Запитайте дозволу, перш ніж когось фотографувати або знімати.
• Розкажіть про мобільний етикет друзям. 

Половину людей які читають цей блог - люди неправославні. Вони заходять сюди постійно, хоча знають моє категоричне ставлення до сект і сектантів. Отож, сьогодні я б хотів забрати пару хвилин вашого часу, порозважаючи разом з вами над питаннями позацерковного існування людини. Це будуть як і завжди всього лиш думки в голос. Ніякого догматичного тягару, котрий є неудобоносимий як для вас, так і звісно, для мене самого (принаймні тут, в свій позаробочий час ))

Взагалі, я дуже прихильно сталюся до неправославних. І от я не маю нічого проти самих людей, але коли з їх уст постійно лунають звинувачення, що, мовляв, ми не християни, і далеко відійшли від Біблії, то я тут часто прошу зупинитись і з цього моменту почати пояснювати більш детальніше. Мені дуже часто і дійсно не зрозуміла їх позиція. Живучи “тільки по Біблії” кадило і ладан вони відкинули, але залишили десятину. Погодьтесь, це дуже дотепно. А головне - зручно в маніпуляції людьми.

1. Всі сектанти повинні знати, що покинувши Церкву вони потрапили всього лиш в світську організацію зі своїми власними законами і правилами, стилем поведінки, а в тоталітарних сектах і насильницькими методами контролю над свідомістю.До Церкви в “біблійному” значенні слова вони не мають жодного відношення.
2. Православна Церква котра існує вже більше двох тисяч літ, знає про усі закиди до неї людей, котрі учора вперше відкрили Біблію і не змогли знайти у ній зрозумілих для них відповідей.Тому, ми звертаємо особливу увагу на те, що бачити Істину в Святому Писанні можуть тільки люди з чистим серцем. Якщо людина не може адекватно оцінити ситуацію у котру вона потрапила, її звуть людиною з психічним розладами. Це саме я маю на увазі, коли кажу, що люди з сектанти - психічно хворі. Більше того. Враховуючи негативний релігійний досвід життя в сектах вони стають хворими і духовно.
3. Основне в життя християн не Біблія, але духовне життя по ній. Церква давала спасіння людям і тоді, коли Біблія ще не була укладена священнописьменниками і украдена сектантами.
4. Правильно тлумачитись будь-яка річ може тільки її автором. Церква - з Божого натхнення є видимим автором Біблії.Отже, усі намагання людей поза церковною огорожею (тобто не православних і не католиків ) читати, розуміти і намагатися тлумачити Святе Писання, є по менші мірі дивними і незрозумілими. Наприклад, типовий сектанський абсурд - сектанти відкидають почитання Святих Отців, але визнають укладений ними ж канон Святого Писання. Особисто мені нагадує змію, котра жере свій хвіст.
5. Використання Святого Писання поза рамками Церкви не лише порушує заповідь проти крадіжок, але й неминуче приводить до спотвореного розуміння його змісту. Звідси, наприклад, - заперечення ікон (бо це для сектанів ідоли), але введення “християнського” року як елементу богослужінь, узаконеного жіночого священства, потурання статевим збоченням і “благословенням” на шлюби содомітів, підміна авторитету Церкви Христивої на авторитет лідера общини.
6. Вважаю верхом цинізму хоча б натяк сектантів на те, що у них “sola scriptura”, і діє беззаперечний авторитет виключно Біблії без “людських домішок”. Таке взагалі є категорично нереальним, оскільки кожна річ, а тим більше така фундаментальна як Святе Писання, вимагає певного характеру тлумачень. Просто в них тлумачення датуються максимум 18-19 століттям, а у православних - діє живе передання з перших віків.
7. Віра без діл мертва. Ці слова апостола Якова Лютер не міг пояснити, і на перших порах вимагав їх скреслювати зі старих видань Біблії. Проблема ж була не так в первоверховному апостолу Якову, як в Лютеру. І це також досить очевидно. Людина котра обіцявши Богу свою цноту забула про неї - не може бути духовним лідером. Він відмовився від чернецтва (обіцянки Богу досмертної чистоти), і взявши собі за дружину таку ж черницю гідно продовжили свій лютеранський рід.
8. Людина двадцять першого віку котра не приступає до Покаяння і до св. Євхаристії упродовж хоча б пів року - мертва сама у собі. Нині немає ніяких перекод до цього окрім диявола. Отже - робіть висновки, любі друзі.
9. Невже хтось зі здорових людей дійсно вважає, що “Групы прославления” и пісні з пісенника “Співайте Єгові хвалу” можуть людині замінити “Господи помилуй” і земні поклони? ))
10. А взагалі, я дуже щасливий з того, що Бог покликав мене до священичого служіння. З мого боку, звичайно, вибір мій був свідомий і я реально переконаний, що це не я вибрав Бога, а Він мене собі вибрав. Я не вважаю себе достойним називати “святим отцем”, і не маю граму сумління в тому, що мене оточують багато чудових людей які б також “справилися” з цією роботою. Просто я підійшов Богу через ті свої риси, котрі я можу використати на благо Церкви. Я не скажу, що мені дуже просто, і я щодна переживаю “феєрверки”. Також я не буду як сектант говорити, що мені все в Церкві подобається, і нічого змінювати не потрібно.Але, якщо ставити питання руба, то перше щоб я хотів змінити в Церкві на її благо - це тільки себе. Інші нехай відповідають за себе, і нехай роль Судді - залишиться тільки у Того, кому вона належить по праву. Дякую за увагу. Приємно бачити вас тут, а не на пляжі. =)

Грішні люди завжди були жадібними. Їм постійно треба більше, аніж в них є, незалежно від того, скільки в них є взагалі. Вони постійно більше цінують чуже і недоступне, аніж своє та безкоштовне. Колись навіть така пісня була про те, що маємо не цінуємо, а коли втратимо то плачем. Але ця пісня була одна з мільярдів пісень про кохання, і її слова мало хто сприймав усерйоз. Про те, здоровий глузд цих слів є для нас очевидним.

Моя “коронна” тема богослів’я - це церковна допомога людям з вадами слуху та зору. Їм як нікому випало випити у житті повну чашу терпінь. Сліпі люди фактично не мають свого життя. Вони живуть з ласки інших людей. І коли цієї ласки стає менше, чи то взагалі вона пропадає - пропадають і самі люди. Наше жсуспільство нині не здатне нести відповідальність за таких людей, оскільки воно само ще більше сліпе та безумне аніж люди з вадами слуху та зору. Для того, щоб бути відповідальними за щось, потрібно мати певні дарування, освіту, фах, і звичайно ж не останню чергу бути хоча б якоюсь моральною особою.

Наші люди нині ж не відповідають таким критеріям. У більшості вони не є навіть моральними людьми, здатними хоча б рамках пристойності вести своє життя, чи тим більше навчити його основ своїх же рідних дітей. Озвірілі істоти, котрих навіть язик не повертається назвати людьми, нині як і колись за “нецивілізованої древності” пропагують ті самі ідеали: інваліди - це не люди, їх потрібно не так адаптовувати для повноцінного життя, як швидше ізолювати від “нормальних” людей.

Є щось таке в очах світських, коли вони зустрічають Божих людей. Йде священик в з хрестом, черниці в рясах, інвалід ДЦП чи просто бомж, котрий погано пахне. Люди хочуть швише пройти повз них, щоб навіть не дивитися і випадково не зустрітись з ними поглядами. Ї м н і я к о в о . Вони не хочу “травмувати” свою психіку дивлячись на цей “антигламур”. Вони ніжні і шанують себе. Але якщо через хвилину їх запитати - вони на словах таки перші християни!

Я не хочу сьогодні їх осуджувати, і тим більше не закликаю ненавидіти таких людей. Я всього лиш хочу сказати, що усі ми часто буваємо на місці таких людей, котрі бридяться усього Божого. Це Христос стукає в наші серця через таких людей. Це Він нам неприємний, коли зустрічається у образі інваліда чи найгіршого п’яниці, що вже роками не памятає про ванну. Це не хтось, а тільки Христос просить нас про копійку голодній дитині, котру великими очима дивиться на нас у кожному автобусі.

Всі ми повинні пам’ятати, що несемо відповідальнісь за таких людей. Заплющіть хоча б на десять хвилин очі, і уявіть, що відчуває людина яка ТАКЕ бачить усе своє життя. Міцно стисність і закрийте свої вуха руками, хоча б на декілька хвилин, і ви потрапите в країну глухих, для жителів котрої тиша впродовж десятків років - нормальний спосіб життя. І іншого, “нормального” за нашими мірками, життя вони не знають. І знаєте що? Найменше, що їм від нас потрібно - це наша жалісливість та сльози співчуття. Для тих, хто народився таким - їх світ і є для них нормальним, оскільки “нашого” світу вони так і не бачили. Тож якщо ми з вами можемо і маємо їм допомогти, то ця допомога повинна бути чисто практичною і без імоцій. Пуста “лірика” заважає людям, замінюючи духовність - душевністю. Не наших сліз співчуття вони потребують. Їм потрібна конкретна дієва допомога. І звичайно, ж молитва. Саме у нашій поведінці і може виявитися- хто тут “нормальний”, а хто ні.

Я почав цю розмову бажаючи закликати усіх нас цінувати все, чим обдарував Бог. Багато з нас здорові фізично. Отже - можуть служити ближньому за двох. Багато хто зна розумний - отже може вчити інших власним словом та прикладом. А ще - поруч нас безліч людей, котрі потребують нашої допомоги. Вони є, і завжди бути. Просто сидять у своїх чотирьох стінах, немов в окопах, захищаючись від нас, “номальних.”

Євангельське читання цієї неділі розповідає нам дуже зворушливу історію. Одиз з безлічі подібних історій в життя Христа, і водночас подію, котра раз і назавжди змінила життя бідних сліпців. Вони кричали “Помилуй нас, Ісусе, сине Давидів!”. А Він лише запитав: “Чи вірите ви у те, що я можу це для вас зробити?”. А як отримав від них визнання віри, то торкнувшись до очей промовив “По вірі вашій, нехай і буде вам”. Так віра у Христа одного разу відкрила очі тілесні декільком сліпим. Сьогодні ж багато хто з нас є сліпим духовно, і не бачить поруч себе нічого важливого: ні ближніх, з їхніми потребами, ані себе самого, з спрагненою Істини душею…

Не так дак давно я отримав листа від жінки, котра не по книжках дізналась, що таке сліпота. Вона багато допомогла мені у літературі з тифлопедагогіки та тифлопсихології коли я писав свою дисертацію, за що я, звичайно, їй дуже вдячний. В одному з листів я обіцяв їй виконати одне з прохань, і розповісти вам про одну важливу річ. Отож, їй слово:

” И ещё, у меня к вам одна дерзкая просьба, Когда-нибудь, обращаясь с проповедью к вашим прихожанам, попросите их задуматься о том, как важны такие дары Божьи как зрение, слух, осязание, возможность ходить ногами и трудиться руками и умом, и как важно использовать эти дары во благо себе и окружающим и во славу Божию.”

Подумаймо над цими словами. Вони не просто написані за столом, але вистраждані життям. І нехай нам з вами Господь дасть сили їм слідувати, і відтак цим здобути Його Царство. Амінь.

Хотілося якось піднести духовний настрій усім своїм друзям, жартома пригадавши, що відучора піст накінець-то закінчився, і усім тепер можна цілком вільно грішити, їсти, пити і блудити. Але оскільки переважна більшість моїх друзів не лише не дотримувала посту, але й взагалі не уявляла, що він “був і вже пройшов”, то фактично можна сказати, що нічого в нашому житті не змінилося. Так, що вітати нас, в принципі, немає з чим.

Якщо порівняти піст, з автобусом котрий відвозить чергову партію християн до Царства Небесного, то ми тут знову пропустили цей автобус, попиваючи на своїй черговій зупинці якесь пивко чи допалюючи цигарку. Ми не спішимо. Нам взагалі немає куди поспішати. І автобуси ще будуть, і пиво поки не вивітрилося. Правда, шкода, що це пиво не можна пронести до автобуса, ну і курити там заборонено. А то - було б це дуже зручно, я вам скажу. Шкода, що ми не розуміємо, а якщо і розуміємо то не даємо і приступати до себе завий раз думкам про те, що наступного автобуса може не бути….

Останніми часам в мене в житті було декільках таких яскравих прикладів. Про один з них я сьогодні вам і розповім. Пару років тому убили мого товариша. Я не хочу його оправдувати і робити з нього ангела. Він набагато був гарячішої крові аніж я. При цьому, насправді мав добре серце, і постійно жартома казав: “я пішов на баби, а ти за мене молися” ) Тому, власне, й міг довгий час бути мені товаришем. Аж ось одного разу мені сказали, що Грицько зник… Він сам був кандидатом у майстри з боксу, і я й гадки не міг мати, що з ним може щось статися. Сьогодні казати, що те, що його вбили для мене було шоком було б заслабо. Я вбивства бачив тільки в кіно. Й ні коли й не міг мати думки, що це колись станеться так близького, що навіть торкнеться мене. Ні я, ну й тим більше ні сам Грицько, ніколи б не могли й подумати, що таке в принципі можливе.

Смерть для людей ніколи не була і не буде природнім явищем. Це річ цілком протиприродна. Ми ніколи не можемо її приняти, з нею змиритися і зрозуміти. Вона постійно буде нас лякати. Правда страх тут може бути двоякий. Є чисто тваринний страх смерті. Як ото кози плачуть, коли їх ведуть на заріз. В них реально течуть сльози від того, що напевне їм шкода себе. Чисто по тваринячи вони хочуть жити. А є вищий страх смерті - людський, християнський. Люди не хочуть смерті не тому, що нехочуть загинути як коза, щоб більше не жити. Зовсім навпаки - люди не хочуть смерті тіла, бо вона не є кінцем! І коли ми навітьвідсечемо усі свої члени тілесні, ми все рівно не перестанемо існувати. Біля нас буде “тягар” усіх наших вчинків, за все наше життя. Що ми робили і доброго і злого.

Так от страх смерті християна полягає не в тому, що ми боїмося “перестати існувати”. Це ж неможливо в принципі. Страх смерті для віруючого це страх бути неготовим до того, щоб дати звіт за усі свої вчинки: їх ніколи не може бути так багато, як це належить. В християн є живий приклад справжнього Життя - Спаситель наш Ісус Христос. На свій ризик скажу, що заслугою могло б бути тільки перевершення Його в чомусь. А так - найбільші наші потуги, це лише виконання нашого нормального християнського обов’язку. Питання “заслуг”, що так широко просувається в католицькому богослів’ї є глибоко чужим православній аскетиці. Ми завдячуємо Богу за все що ми і є що маємо. Але наше усвідомлення свого боргу ніколи не може перейти в площину юридизму і банального торгу з Богом. Де ми на кожне вчинене діло вимагаємо Його реакції : або кари, або щедрих дарів, тобто своєрідного бізнису, чи то “обміну послугами”.

Так от до чого я все це вів. Смерть - не пройде повз жодну живу істоту. До речі, на відміну від посту. Все у нас з вами у наших же руках. Як день сьогоднішній, так і завтрашній залежить не від того як “стануть зорі” чи “ляже карта”, а наскільки ми з вами будемо готові, щоб через нас діяв Христос. Наскільки наше серце буде чисте, для того щоб змогти таки побачити Бога у цьому світірозпусти і гріха, наскільки наш духовний зір буде готовим бачити у ближньому самого Господа. Памятаймо, що зараз - ще для нас час випробовувань. А що посіємо сьогодні, те й жати будемо вже завтра.

ps. Всім моє шануванні і поклін. Ну, і чекаю ваших думок якщо будуть.

Часом коли довго не пишеш до щоденника, здається, що про отой пропущений періуд вже ніяк добре не написати. Всякі деталі там забуваються, те від чого сміявся вже не таке смішне, а сумне - глянув і не таке сумне. Виходить- наше життя, життя грішних людей, ніколи не є насправді для нас тим, чим воно є для Бога, для вічності. Ось і такий от неоднозначний факт - чудова для нас можливість подумати не тільки про записи у блогах, але й у більш глобальних масштабах про адекватне сприйняття навколишнього світу.

Ким ми є? Де ми є? Навіщо ми тут? Давайте з вами спробуємо невеличкий експеримент: спробуйте запитати будь-яких п’ятьох людей, котрих ви зустрінете для чого вони живуть. Ці питання сучасному суспільству не зрозумілі і дивні. Люди, котрі хочуть взяти від життя “усе і зараз” хоч серед ночі мають на це питання і чітку відповідь - люди хочуть “жити”. Ну, не просто жити від зарплати до зарплати. А так - жити на широку ногу, щоб шампанське ріками лилось, ну і як нині прийнято - обов’язково салюти. І чим голосніші - тим краще.

Я коли жив в Києві, то мене на перших порах особливо дивувала велика кількість салютів, від яких постійно здригався наш собор. Спочатку я наївно вибігав на двір, дивився на чудові узори намальовані на небесах. Але потім зрозумів, що коли салюти щодня, це явно ненормально. Особливо коли прокатаєшся у той же день вранці у метро, і спробуєш непомітно порозглядати людські обличчя. В молоді - очі пусті. Оце та “табула раса” яка пуста не так від власного небажання змінюватися як від простої впевненості, що кращого життя не буває. Люди живуть без цілі. Люди навіть не знають, що може бути якесь друге , інше, нормальне життя…

Старі очі - це очі просто втомлених людей. Втомлених звичайно, зрозуміло чим - гріхами. Не “життям”, не абстрактними “роками”, та навітьне численними турботами про насущне. Гріх - ось перша і найголовніше рана, на яку люди зовсім не зважають. Один святий отець писав про людей, що вони подібні до собаки, котра не зупиняючись лиже лезо, і п’яніє він смаку власної крові.

І ще про що хочу сказати. Коли я часом розповідаю про оці речі друзям - вони дивляться на мене так, немов би я інопланенин. Ну, я розумію, що часом не можу бути цікавим співрозмовником. Часом можу бути на своїй хвилі. Але невже потрібно мати так багато розуму, щоб хоча б час від часу бачити елементарні і очевидні речі? Для християн це взагалі дуже важливо, оскільки від нашого розуму залежить наша поведінка, а від нашої поведніки - і теперишнє, і майбутнє.

Минулої неділі на проповіді я побачив як одна парафіянка прийшла в жах від моїх слів, у котрих я цитував Господнью молитву. Мені на мить таки здалося, що я зумів висловити те, що лежало на серці. Я тоді пригадав усім, що коли ми молимось “прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” - ми власноручно підписуємо собі вирок. Ми ж, дійсно, не прощаємо. Не вміємо і не хочемо уміти. А коли станемо перед Судом - тоді Господь нам і скаже : “Я виконаю твою молитву, і вчиню з тобою так, як ти чинив з ближнім “.

Пам”ятайте друзі, що на жаль, всі ми колись змушені буде прожити своє життя удруге. Я не хочу ні вас розмішити, ні здивувати, ні обманювати. Настане день, коли всі наші вчинки будуть відомі усім! Це, страшно для грішників! Ми не маємо чим хвалитися. Ще раніше в історії Церкви ми бачили як публічне покаяння було замінене на приватну сповідь. Люди не ставали кращими, хоча й ходили до храмів. Отож сказати про свої гріхи перед усією громадою було вже не лише складно для того хто каявся, але вже й все стан громади був такий, що вона сама вже з якогось часу практично не була готова чути про гріхи своїх співчленів. Отож, сказати про себе абсолютно все грішнику буде дуже непросто. З того часу люди каються тільки перед однім свідком -священиком. Бояться громади.

Я небагато знаю людей, котрим немає чого приховувати. Ні сам такий не є, ні мої друзі такі не є. Всі ми, кожен у свою міру, щось приховуємо. Малесенька купочка простих людей лише здивується тому, як складно можна прожити життя, і під кінець залишитись біля розбитого корита. Ну, поки все. Тримаймося і не грішімо. Суд буде…

Так котику по вкусу молоко

а взять его у деда нелегко

как котик ни хитрил и ни урчал

но дед на котика всё топал и кричал

и, наконец, как дал ему ногой пинка

но сам не устоял и с криком “А-а!!”
он подскользнулся и упал

тут киска молочко всё начисто слизал