Таємниця дон Кіхота

Шевчук Валерій. Срібне молоко. Роман. – Львів:Кальварія
Київ: Книжник, 2002. – 192с.

Він пришпильнувся з дон Жуана і зробив його хирлявенько-худощавеньким дяком-волокою.

Він прокинувся одного ранку і вирішив посіяти поле гречки, аби було куди “цнотливим Марусям” стрибати.

Він сів і подумав, та кому та порнографія потрібна. От заллю це таїнство молоком. Нічним. Срібним. Туманним. Дурманним. Щоб аж у мізках усе попливло від того дурману.

А може він, себто Шевчук, нічого і не думав. Просто взяв та й написав байку, чи як він це назвав, “трагікомедію”, про дячка-блудилу. Веселу байку про те, як бідолаха кожного разу з тої клятої гречки ноги дер. Від села – до села. Від спідниці – до спідниці. Кожного разу його ловили, і кожного разу йому вдавалось втекти. Вже й до суду вели, бо, мовляв, кобіта вагітна. Одружуватись треба. Чи просто жінка, з якою “дяк у блуд впадав”, вирішувала, що вона “порядна”, а хто ж захоче одружитись просто так. Батога до них, чоловіків, треба. В такому випадку теж до суду тягли. Словом, “перетерпів” дяк на своєму віку багато інтимних злетів та постінтимних падінь. І може й далі б так тинявся. Якби не... Явдоха, дружина Івана Пошивайла. Красива. Блудлива. От і вкохались. Та не була б це українська байка, якби не було баби Гапки, до тої міри “порядної”, що не могла знести Явдошиного грішного єства. І цілу книгу та бідна баба намагається зловити її, Явдоху, на гарячому. В кінці байки, правда, таки ловить. Явдоху судять. Дячка перетворюють на вовкулаку. А через сім років, він, уже знову чоловік, йде шукати своє сім’я по світу.

От вам і вся байка, кайфова, смішна, стильова. Знаєте, як ото стоїть перед вами небелицник та посипає вас небилицями, та так швидко, як ніби вони вже наперед зготовані. А ви стоїте розкривши рота. Цікаво ж. Ото і Шевчук такий. Тобто не він, а книга його “Срібне молоко”. І ніякої тобі філософії нібито, ніхто тебе не навантажує і не перезавантажує, якщо раптом зависнеш. А від небилиць, як правило, і не зависають. Просто отримують кайф.

Як в цирку, наприклад, від жонглювання. А Шевчук – і справді жонглер. Перекидає тими слівцями і вправо, і вліво, і догори, а потім – під кутом, а далі – ліктем...

“І невідь-звідки в її руці опинилася сучкувата, гола, ніби обгризена собаками кістка, палиця, і хоч яка прудка була Гапка в своїх чоботях-скороходах, але палиця виявилася прудкіша, бо встигла проїхатися, по Гапчиній спині кілька разів, отож та моторна жіночка не перелізла, а перелетіла через перелаза і помчала вулицею з таким спритом, що Явдошин пес, який цього разу знайшов справжнього стовбура, аби підняти на нього задню лапу, закоцюб, і з нього ані краплі не пролилося...”.

Зрештою, він не так жонглер, як жонглер-художник. Він перекидає картинками так, що вони аж вилітають з книги. “Срібне молоко” – це просто кайфовий мультфільм:

“Гапка... помчала до попівської садиби і вмент опинилася в дворі панотця, але лицем у лице не зі священиком, а з паніматкою, яка підозріло почала не так її обзирати, як обнюхувати довженьким, тонким із чорною бородавкою на кінці носом.

- А чого це ти прийшла? – хрипкувато , бо десь перестудилася, а через це із носа її вряди-годи викочувалася крапля, яку вряди-годи скидала пальцями. – Хіба тебе панотець уже не проганяв

- А де панотець? – притьма спитала задихана від польоту Гапка.
Тоді на паньматчиному обличчі спливло три краплі: одна на очах, а одна на носі... всі три краплі зірвалися з насиджених місць та й полетіли, розбившись на паньматчиних грудях, бо груди ті були особливі: гострі і ніби з кісткою всередині...”.

От і здогадайся тепер, звідки він такий уродився. Чи з Гоголя з його нечистою силою чи з Котляревського (дячок був парубок моторний), чи з Нечуя . Чи сам зі себе. Бо відьму Марію Климиху із сином-чортеням ще можна зтягти з фольклору. Дяка хирлявенького, Явдоху “загульну”, бабу Гапку з жабою (хвороба така, типово українська) – теж раз плюнути – знайти. Он в вікно дивлюсь – на лавці з десяток Гапок сидить. А от фантасмагорії, викрутаси містичні різного роду – це вже щось із модерного чи то пак власне Шевчукового. То Явдоха кашу варить від лона свого розпаленого. То дяк дим вухами пускає, і дим той дурманом стелиться в розм’яклих, як тісто, головах людей. То душі баби Гапки та дяка тихо вигулькують із мертво-сонних тіл:

“І вона (Явдоха – О.С.), бувши отак наладнована, відтак розпалена й розпечена і не відаючи, де подіти свого вогню, не змогла більше терпіти. Отож скинула сорочку, встала, зовсім уже не дбаючи, чи прокинеться із завмирання Іван Пошивайло, і на хвилю заклякла, облита срібними молочними потоками з вікна. Губи її ворушилися, але з них виходили не слова, а різноманітні видихи, щось тихіше від шепоту ніби вихлипи мисленної пряжі, що снувалась і спліталась у її голові. Відтак узяла горщика, налила води, всипала пшона й сіла в смузі місячного проміння, поставивши того горщика між ніг, а ще й притискаючи до лона. Відкинувши голову до стіни, заплющилася й почала чекати. І той горщик од її палу почав нагріватися, вода в ньому заворушилася й забурунила, аж доки по-справжньому не закипіла. І її вуста знову заворушилися, видихаючи таки не слова, а їхні знаки чи шифри, адже й усе насіння, що потужно твердло на всіх стеблах, занурених у цю ніч, було також не матерією, а знаками, і жінка, хоча й не знала законів цього світу, визначених мудрими філософами хоч би з тієї таки Київської академії, але знав їх її тулуб, знали лоно, і голова, і перса, і руки, і ноги, а передусім душа. Саме й тому забуруніла в її горщику вода, а пшоно почало варитися, саме те пшоно, яке недавно, доки не здерли з нього захисних кожушків луски, також ховало в собі вічну таїну знаку.

- Господи! – прошепотіла тужно Явдоха. – нехай збудеться воля твоя, але я хочу любити”.

Я навіть не знаю, хто більше хоче любити: Явдоха чи Шевчук. “Срібне молоко” – щось на кшталт вічної тяги до любові. До загадки. До таємниці. До шелесту-шепоту-натяку-вибуху-видиху.

Мрійник він. Хотів пришпильнутися з дон Жуана, а став дон Кіхотом. Усі вже літературні порноенциклопедії пишуть, хоч-не-хоч, а без такого собі порнуватенького уривочка в тексті не обійтись. Література як посібник: де, як, на чому чи під чим – а головне – художньо. Так Шевчук - ні, йому романтики захотілось. Молока срібного. Сяйва місячного. Нібито зі сміхунцем пише, мовляв, з тою – в гречку, з іншою, а доходить до справи – справжнє таїнство. Аж самому у те молоко хочеться хлюпнутись:

“...і вони покинули Змія-дорогу й уявні злостиві тіні на ній і ввійшли в туманні хвилі, якими повивалися, ніби в пелехах. І земля дихнула на них усіма запахами потоплено і розкладеного в серпанку зілля. Відтак з’єдналися тілами і повільно почали поринати в ту мяку, і дишну, і пишну, і налиту соком землю, і та земля утворила на своєму полі один із вирів, де все крутиться, підіймається й опускається. З’являється голова чи рука, нога чи спина, поринає і знову вигинається і випинається, зникає і проявляється, росте і занепадає, вибухає і кільчиться, розтікається і гусне, а потім знову збирається, щоб розпастися. Срібне молоко ночі кипіло. Але не вирливо, а приповільнено, скручувало кільця, схожі на ті, що їх випускав зі своєї люльки дяк, а все покривалося димом, ніби зібралося на цьому полі безліч хвостатих тіньових істот, які стали танком навколо отого кипучого місця і заспівали пісень, що їм тисяча літ. І не було краю тому хвилюванню, коливанню, з’єднанню та розпаданню, входженню та виходженню, злиттю та розлиттю, адже обоє прагли випити цю ніч, велику й має статичну, і те молоко, хмільне й молоде, що ним залила їх тьма, і себе самих, і одне одного...”.

Та й кобіти дивні у Шевчука. Навіть не так кобіти, як їх філософія. Раніше ж як було: цноту – ані за ворота. Шевчук же собі подумав, що я, надаремно поле гречане засівав? Та й повисипав туди Явдоху з її численними коханцями, Катерину, Хвенну, Ганну. Дячка вмостив біля них. Для “совращения душ чистых”. І знаєте, кого мені шкода. Ні, не Катерини, ані Хвенни. Дяка шкода. Бо ж не хоче він цього. І зарікався собі, і клявся, а воно –як тяга. Як доля. Як фатум. Як прокляття. Приємне, правда, та все ж. І били, і в яму закопували, так ні, прийде ніч, розіллється молоко потоками, і жилами, і нервами. Усотається марево в усі закапелки мозку, та де там - мозку, єства цілого. Скрутить в єдину цівочку усі бажання і мрії:

“...І тільки тепер дяк побачив її по-справжньому... Свічка стояла на столі, відтак світло, яке витворювалося, якось чудно зібралося на Явдошинім обличчі, а все інше ніби поринуло в темінь. І те обличчя засвітилося. Заполум’яніло, а іскор в очах з’явилося вдвічі більше, і дяк аж рота розтулив, на неї дивлячись, бо з того обличчя потекло на нього інше світло, густе, п’янке, одурманливе. Повне хвилюючого трепету, ніби мед, і все в ньому зшумілося, сколотилося, розпружилося, розтало, потекло, запінило, забурувало, заскімлило, захиталося і почало мяко, а іноді й скочно вигоцькувати, посмикуючись та вихиляючись...”.

Воно як вирок. Як приреченість. Як дарунок. Мій знайомий завжди говорить: “Господи, як би було добре, якби вас, жінок, не було на світі. Але як би було жахливо, якби вас не було”. Кажуть, зазвичай жінка спокушує чоловіка. Свідомо, несвідомо, натяком, рухом, поглядом, викликом. Перше яблуко опинилось в руках Єви, а не Адама. Хоча зрештою, Змій, чи нечистий, є чоловічим проявом. Туманно-далека історія. Історія вічної спокуси і вічного каяття. Як і дякове життя. Постійні обіцянки самому собі, що тікатиме від молодиць “гречаних”, на ланах гречаних зачатих. Аж поки не перетворили його на вурдалаку. Аж поки не знайшов свою дорогу, тобто свою жінку, Явдоху.

Здавалось би, небилиця-небилицею, і ніякої тобі філософії. А філософія таки є. Філософія однієї дороги. Однієї мети.

Згадала Форум. Багато нових книг. Багато старих знайомих. Бродимо. Мої-знайомі-його-знайомі. Хтось давно його не бачив ( в нього постійні переїзди Україна-Канада). І раптом – жінка.

“Привіт, Ігоре. Впізнаєш?...Знаєш, я недавно тебе згадувала. Прокинулась вночі від якогось крику, чи то писку, чи то плачу на вулиці. А вранці люди казали, що то журавель в електропроводах заплутався. Подумала, всі ми перелітні птахи”.

Всі ми чогось шукаємо. Чогось кращого. Правдивішого. Нашого. Себе шукаємо. Потопельники вічних пошуків.

А може, це таки просто байка.

Про дячка, що не міг жити без гречки, а потім не міг жити без Явдохи (може, ми теж в кінці знайдемо те, що хочемо...)

Про ріки молочні, дикі, нічні (може, й справді то не просто хороший вид спорту, а таки таїнство срібномолочне )

Про бабку Гапку, що хотіла зловити на гарячому “блудницю” Явдоху ( сміх сміхом, а як виявилось потім, на любові справжній хотіла зловити. Парадокс).

Просто стильова байка, з дотриманням мовних особливостей персонажів: “Тьху, тьху, тьху! – тричі сплюнула, не відриваючи їдкого ока від шпарини в тину Гапка. – А щоб тебе трасця била й перебила, доки доїдеш, і щоб розтрусила, а щоб вам, скаредникам і безчесникам, не цнотам бісовим, віз поламався і коняка ваша скривіла на очі й на ноги. А об вам животи сперло і бігачка найшла, щоб вам святе Софійко у голови вдарило, а язики ваші брехливі, поки приїдете, в пащеках позасихали в паліччя, як оце те, що на тині!” (що не кажи, а злостиві таки ми, українці, країна спеціалізується на вирощуванні жаб).

Може це таки просто байка?
Ольга Станчак