Цього року українська патріотична громадськість голосно святкувала 100-літній ювілей від дня народження легендарного головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича (1907-1950). Вочевидь, це перший серйозний прецедент в історії формальної Української держави, коли формальна українська влада на найвищому рівні "помітила" фрагмент історії ОУН-УПА і приділила достатню кількість коштів та адмінресурсу на його відзначення.

В Чернівецькому театрі, здається, вперше за весь час його існування чиновники обласного та міського рівнів згадали про ОУН, УПА, Бандеру та Шухевича. Стороннім поглядом могло здатись, ніби сценарій свята і промови бюрократів відшліфовані роками сумлінного повтороння і вдосконалення. Особливо при нагадуванні, що влада Чернівецької області, як ми виявили на 16-му році державності, "одна з перших" порушила питання реабілітації героїв ОУН-УПА. Що "поняття самоідентифікації і патріотизму набувають нового наповнення для кожного за нас". Зрештою, що "молодь повинна зробити все..." І маю тверду впевненість, що десь в аналогічному Харківському чи навіть Донецькому муздрамтеатрах картина виглядала не менш ідилічно. Ну що ж, скажемо ми: похвально, панове.

Проте, холоднокровно споглядаючи ситі пики в темних окулярах, із жуйкою в зубах і пляшечками "Pepsi", що під звуки бандури періодично перехиляються під кутом 90 градусів, ми, не втрачаючи витримки і залишків такту, не можемо оминути незручного запитання: "А де ж ви, покидьки, були раніше?" Ви були такі бідні й переслідувані, що, либонь, щороку відзначали цей день в конспіративних кімнатах комуналок та підпільних криївках? Ви вели криваву війну в натовпі не на життя, а на смерть у прагненні соборної Української держави та відновлення в ній історичної справедливості? Скільки міністрів русифікації та олігархічної колективізації застрелили ви, навчаючись на менеджерів та юристів? Скільки рахунків обернули готівкою, експропріюючи власність на алтар революції? Аж так багато, що погинули всі герої і залишились тільки ви?

На пишному концерті поряд із вижившими учасниками Визвольних Змагань я не побачив жодного ветерана СНПУ чи УНСО, жодного солдата ідейно-визвольної боротьби 90-их. Я не побачив тих, хто боровся і проливав свою кров за велич новітньої України. Я не побачив тих, хто багато вбив і кого багато вбито. Я не побачив тих, хто гідний потиснути руку навчителям. Нація забов'язана пам'ятати своїх героїв, що напоїли її гарячою кров'ю, не зважаючи на парламентські кон'юнктури чи форми ворожої окупації. І нація забов'язана пам'ятати ворогів, що цю кров пролили. Адже "для того, щоб народитись, нації необхідно когось вбити".

Слід визнати: український націоналізм у кризі. В такій глибокій кризі, що кожній людині доброї волі вже незручно ототожнювати себе з цим словом. Ті політичні чи псевдополітичні сили, що іменують себе "національними", вже давно є фактичними трупами, котрі, немов духи праху, живуть ілюзіями нереалізованого минулого і намагаються свої політичні галюцинації нав'язати нам, живим, і затягнути із собою в могилу ретроспективного шароварництва. Бути націоналістом для них - "не в категоричності суджень чи радикальності дій", а в малюванні ікон. Як і свого часу героїчний феномен козацтва бездарними епігонами був перетворений на пародію українства, так і сьогодні новітнє покоління "галичанствуючих" бандерівців успішно вирило могилу інтегральному націоналізму, непосильно трудячись в насипанні Вавилонського кургану над кістками мертвих вождів.

Проте ми ще живі. Ми куємо героїв у собі і не тратимо часу в марних очікуваннях воскресіння українського Месії. Адже воістину: "Тому, кто не имеет господина в самом себе, стоит иметь его хотя бы вне себя". І ті, хто підносять на п'єдестал мучеників постаті Коновальця, Шухевича, Бандери - чи є вони настільки сильні, щоби в ритуалі народження нового життя першими спалити ікони? Воля до підриву мостів і неминучого поступу до нових горизонтів нині стане наріжним каменем національного відбору. Адже перспективи нашої ідеї коріняться у величних обріях майбутнього, а принцип антиісторизму ми кладемо в основу безапеляційного маршу вперед. Своїх мерців ми ховаємо з почестями - і прощаємось тільки раз.