Багряне сонце сходить над морем. На обрії – силуети кораблів, що чекають дозволу увійти в порт. Порожній пляж. Холодний пісок і тепла вода. Ми гуляємо краєм світового океану і ганяємо нахабних голубів…

Потяг прибував о п’ятій, розбудили о четвертій ранку. Ще навіть не світало. На вокзалі нас мали зустрічати, проте ми відмовилися, й одразу пішли на море. Почекавши, доки сонце почне хоч трохи гріти, полізли купатися, ловити медуз, крабів та креветок. Іспити починались о десятій. Ми приїхали вступати до семінарії.

Наступні кілька годин «грали» в міський квест. Сьогодні це модно серед молоді. Трамвай, до якого ми сіли, не доходив до потрібної зупинки. Вирішили йти «по шпалам», проте на перехресті колії розходилися в протилежні боки. Звернули навмання, вже трохи пізніше впізнавши місцевість. Треба сказати, що лише кілька людей і лише один раз ходили цією дорогою в монастир. Вони зупинялися на кожному перехресті, обговорюючи прикмети, які запам’ятали і вирішуючи, куди йти. Всі інші нервували, кепкували й не знали, що робити. Цікаво, що схибили наші сусаніни лише одного разу (хоча, цього вистачило). Звіривши прикмети, ми обрали вулицю, просто не помітивши того, що буквально через будинок є ще одна. Йшли довго. Дуже довго. Десь із півгодини. Житловий район вперся в якісь покинуті цехи. Місцеві не могли порадити нічого путнього. Ось тут і осінило: це ж «іграшка», як кажуть любителі міських квестів. Тільки по-справжньому. У Братстві все по-справжньому. Іноді навіть трохи моторошно від того, наскільки. Зате – життя.

Слава Богу, Він нарешті послав нормальну жінку. Ми запізнилися на сорок хвилин. Нас врятувало те, що владики теж не було, і що цього дня, окрім нас, був лише один абітурієнт. Помолившися, розпочали. Викладачі не були суворими…

І знову – море. Наш потяг вирушав о першій ночі, часу було вдосталь. Вранці неможливо було й уявити, скільки людей наб’ється на той пляж. Купатися, грітися, знову купатися... На третій «заплив» хвилеріз в 50-ти метрах від берега, на якому можна стояти по коліна у воді, не здається таким уже й далеким. Не думаєш, що потонеш на півдорозі. Хлопці до неможу пірнали з пірсу. Потім казали, що наїлися солі на рік вперед. Накупалися. Дивуюсь, як можна відпочивати на морі більше трьох днів. Ну, може, п’ять. Більше – занадто. Чим займатися? Якщо, звісно, їдеш на море, а не по клубах (театрах, екскурсіях) ходити.

Сутеніло. Стало прохолодно. Вирішили прогулятися містом. Бажано так, щоб нікуди не «вляпатись». МакДональдс на центральній вулиці – місця краще не знайти. Столики на вулиці, працює до півночі, а головне – можна замовити морозиво й колу, і сидіти скільки завгодно. Не намагаються ганяти.

Хлопці обговорювали дівчат, що проходили повз. Ми – метросексуалів, і реакцію на них тих самих дівчат. Ведуться аж бігом. Навіть образливо: ось нормальні хлопці, які виглядають і поводяться, як хлопці. І нікому вони нафіг не потрібні. А дехто із сережками, усілякими брязкальцями й пофарбованими нігтями – будь ласка. Тьху.

У сквері неподалік відкрили музичний фонтан. Втрьох пішли подивитися. Взагалі-то нічого цікавого: фонтан з різнокольровою підсвіткою, з динаміків навколо лунає музика. Грали вальс Штрауса, і ми потанцювали на порожній алеї. Повертаємося – наші усе подоїдали, подопивали. Хтось бовкнув, що непогано б забити косячок. Ну, то давай. Вони взяли порожні стакани з-під коли, трубочки, почали якось по-особливому вдихати-видихати, вчити одне одного і т.д. Сама план ніколи не курила, в чому сенс тих дій – не знаю. Але що цікаво: через деякий час вони дійсно обкурилися! Почали поводитись якось дивно, і ми перестали розуміти, про що вони говорять. І гадки не мала, що кола так вставляє. А ще подумалося таке:

1 січня 2005 року в Братстві запровадили сухий закон. Відтоді всі посиденьки, святкування та виїзди на природу обходяться без алкоголю. Спершу було незвично й сумно, і пані Оксана констатувала: ви не вмієте розважатися без спиртного. Ми погодились та подумали, що веселитися тепер навряд чи коли-небудь доведеться. Минуло два з половиною роки – і от, будь ласка, відриваємося, веселимося, навіть можемо поводитись так, ніби напилися. Це вражає. Значить, досягли такого рівня, коли допінги не потрібні. Є про що поговорити, цікаво і так...

…А провідники в нашому вагоні були п’яні, як не знаю хто. Ми ледь дочекалися, доки видадуть постіль, і завалилися спати. Прокинулися за десять годин, коли за вікном уже пропливали передмістя столиці.