„Будьте як діти”, - каже нам Господь. Вісім місяців тому в мене з’явився наочний приклад – народився син. Коли йому було пару місяців, ми з дружиною пішли до магазину купляти перші іграшки. Хтось переконав мене, що дитині конче необхідні розвиваючі іграшки. Руль, градусник і по боках вуха – така пластмасівка коштує гривень триста. Я спочатку навіть став комплексувати з приводу того, чи не буде малеча з іграшкою за 150 гривень розвиватися вдвічі повільніше.

Щось купили самі, щось подарували родичі, брати й сестри у Христі, й у сина з’явився перша коробка іграшок. Різних: дорогих і дешевих, новомодних і старорежимних (хтось із родичів навіть відкопав у сімейний сховищах знаменитого „Ваньку-встаньку”)

Він трохи підріс, навчився повзати. По-пластунські, як натовський загарбник. Попа не відривається від землі, лише голова високо, так, ніби пливе в річці і видивляється, чи не пропливає мимо крокодил. Ось у такий спосіб він підповзає до телевізійної тумби. Хапаючись за нижні полиці підводиться на тремтячих ногах та робить свій перший вибір... дістає мухобійку за півтори гривні, яка й стає його улюбленою іграшкою на весь найближчий час. Дивлячись на нього, ми якось і самі одразу зрозуміли, що мухобійка – це круто.

Господь вказує нам на дітей, як на приклад безпосередності та незаангажованості. Колись знав одного баригу, що купував собі джинси виключно в Мілані й не дешевше, ніж за 700 євро. І для нього вони мали зовсім іншу сутність, ніж ті шта́ні, які можна купити в Києві гривень за двісті. І нам усім зрозуміло, що коли на тобі шмотки за 700 євро, то сонце по-іншому світить, інші люди навкруги, і все відбувається по-іншому. Проте спробуйте купити дитині повзунки за 500 доларів. Він їх обпісає так само, як і двадцятигривневі. Без жодних комплексів! „Будьте як діти” - каже Господь.

І ми всі були в дитинстві такими: простими й веселими. Це потім нам розповіли, що джинси за 700 євро – це круто. Це потім нас інтегрували в Систему. Спочатку батьки, потім суспільство – прищепили нам купу комплексів та забобонів.

Добре пам’ятаю перший день у школі. Хлопця, в якого шило застрягло в одному місці, змусили сидіти за партою цілих чотири уроки. Це здавалося неможливим. Зазвичай, в дикій природі, я взагалі не зустрічався – я проносився. Одного разу навіть не прийняли в дитсадок, бо через годину мого перебування в ньому, всі діти носитися по кімнаті, як навіжені. На п’ятий поверх дому я піднімався виключно з розбігу та з криком „Ууя! Впейод!”. Я не вимовляв деяких звуків, і тому сусіди, не розуміючи що сталося, вибігали на сходи. Але мене вже там не було – я був швидший за їхню реакцію.

Життя буяло, а мене змушували сидіти за партою. Це була мука. В мене були хороші вчителі, проте школу я зненавидів. Коли перший навчальний рік закінчився, я радів мабуть так, як радіють арештанти, що виходять на волю. Літо, бабуся, море... Але канікули закінчились непропорційно швидко. Це дев’ять місяців першого навчального року тривали вічність. А три місяці канікул промайнули наче кілька днів. І знову до школи. Дожити до наступних канікул здавалося неможливим. А попереду ще дев’ять років навчання...

Школа була каторгою (мені й досі сняться в нічних кошмарах диктанти з української мови). Її закінчення здавалося далеким і недосяжним. Вона була чистилищем на шляху в доросле життя. А батьки ще й вимагали золотої медалі. Я трохи „відривався” між уроками, і приносив у щоденнику п’ятірки зі шкільних дисциплін та чисельні неуди за поведінку. Якщо за тиждень червоний запис про поведінку був лише один, батьки мене навіть не сварили.

Мабуть тоді, в школі, я вперше й навчився відкладати життя на „потім”. „Так, зараз життя – лайно, але згодом все буде краще”. Проте краще не було. По закінченні школи особливих радощів не відчував – треба було поступати вже в інститут. Потім – „куриця не птиця – першокурсник не студент”. Згодом воєнка, потім диплом. Здавалось – відірвуся після захисту, але підвернулася робота. І знову „життя – лайно, але згодом буде краще”. Проте якось збагнув, що краще не буде ніколи.

Через рік я таки кинув роботу (цей крок дався надзвичайно болісно), умовно-достроково закінчив навчання в аспірантурі й вирішив жити тим, до чого лежить серце...

Нещодавно дістав з шухляди свою шкільну Золоту медаль зі штампованої латуні - похвалитися перед дружиною. Потім дав подивитися сину. Він проявив зацікавлення (все-таки штуковина блискуча), і навіть спробував на зуб (у нього якраз вилізло півтора зуби в нижній щелепі). Проте півторагривнева мухобійка виявилася цікавішою. І підозрюю, він правий. Бо ще недавно його душа була поруч із Богом.