Знаєте, весна... Тепло, але не гаряче... Вітер по шкірі. Прохолодно і тепло водночас. Але більше думаєш як воно їй. Коли вітерець пробігає по твоїй шкірі мимоволі дивишся на її засмагу... Весна, а вона вже встигла засмагнути... На засмаглу руку вище ліктя, де з кожним подихом весняного вітру з’являються мурашки. Я запитую: «Тобі холодно? Давай я тобі дам свою вітровку». А вона моргає пару секунд гарно нафарбованими повіками, наче здивована, і несподівано каже голосом моєї вчительки англійської мови: «Не перебивай... Я ще не закінчила». І я не хотів... Я навіть не думав. Але вона так каже, наче так подумала, але ж і вона так не подумала. Я це знаю. Вона знає. Блін, та я запитав би у відвідувачів кафе, що сиділи за сусіднім столиком... Вони не зрозуміють. Але ж вони чули. Я не перебивав. Я хотів. Я ж не хотів, щоб вона образилась. Я мовчу. Вона не хотіла, аби я розповідав Наталці про цю розмову.

Вона допалила цигарку. Навіщо просити цигарку в сусідів... Я хотів запитати: «Ти ж не палиш...». Але не запитав. Вийшло лише: «Ти ж....». «Замовкни!». Ні, ні... Це не я, це вона каже: «замовкни!» Я слухав пісню. Якраз грала ця... Як вона. Ну, з рудим волоссям... «ТАТУ». Хороша співачка. Але не та, що руда, а інша. Я подумав, що щось прослухав. Ні, не те, щоб я неуважно слухав її. Нормально сидів і слухав. І пісню слухав. Ну дійсно ж хороша пісня. Але ж вона підвищила голос. І, знаєте, це як в школі. Коли думаєш про щось своє, чи говориш пошепки з однокласником з задньої парти. Та він нормальний пацан. Просто він сідає за мною. А мені казала сестра з ним не спілкуватись. Але ж він мій друг. І коли ти з ним говориш, чуєш прізвище «...Середюк!». Ти розумієш, що до цього ще щось було, щось важливе. Це настільки важливо, що знання цього непочутого могло б все змінити. Але я не почув. І мій корєш Андрій теж не чув. А інші мовчать. Всі мовчать. Така тиша, що аж страшно. А всі мовчать. Навіть не натякнуть. Вони ж могли натякнути, та й пошепки сказати могли. Але вони не кажуть. Це підлість, я вважаю, не казати. І я не можу відповісти. А вчителька дивиться на мене... І всі дивляться. І навіть, Андрій, сука (ну в такі моменти він дійсно був сукою) не відсторонюється в сторону. Він й так ззаду сидить, але відсторонюється трохи ліворуч. Там стіна. Але все одно здається, що він вліз трохи в стіну. А я один, і не знаю тієї рятівної...

Да... Дивиться на мене... І я не зрозумів, що значило те «замовкни». До чого тут воно. Адже ми сміялися. Ми дійсно щиро сміялися. І обнімалися. І навіть в очах у неї щось було окрім зіниць. Щось більше. Але це було тоді... Давно. Та не давно. Пару днів тому. Чи тиждень. Який сьогодні день? Хотів її запитати який сьогодні день, адже цікаво, скільки часу пройшло від посмішки. Чи міг би я таке запитати? Ні, звісно. Та ні. Ні. Раніше міг би. А зараз це було б підло. Нечесно. Як знущання. Але чесно, я не збирався знущатись. Я взагалі не можу зрозуміти, чому ти палиш. І тобі холодно, а не кажеш, що холодно. Я ж знаю, що тобі дійсно зимно. Я ж бачу. Вона допалила цигарку. Просто допалила і загасила об попільничку. Вона так загасила недопалок. Я все зрозумів. Ну, це я зараз вже зрозумів, чому вона саме так загасила недопалок. Раніше так не гасила. Просто загасила недопалок. А по тому встала і сказала... Так, так... Просто встала і сказала: «Будь ласкавий, розрахуйся»... І пішла...

Було дуже сумно. Я й так збирався розрахуватись. Та невже я колись... Все було нормально. Ну, принаймні... Ні. Це так... Ми ж друзі. А зараз вона так сказала, наче я жебрак, хамло, жлоб борщагівський. Та нормальний район Борщагівка. Я нічого не маю проти. Просто там жлобів багато... І от вона так сказала. Так подивилась... А ми ж були... Вона сміялась всього лише пару днів тому.

Блін, яке сьогодні число?..