Бажання ідеального – це ідеалізм. Ідеалісти не переймаються тим, чи заслуговують вони на це ідеальне. Я завжди мріяв про найліпше. В дитинстві мріяв про імперії, мужність, славу, любов. І не просто існування якоїсь там імперії, а власної. Тієї, яку я мав створити власними силами. Про легіони, перемоги, тріумфи. Про мужність, яка б захоплювала дух і змушувала розчулитись після. Або розчулювала стороннього спостерігача, коли мужність привела б до смерті героя. Славу не серед друзів, рідних і знайомих, а взагалі, слави світової. Я мріяв про любов найвищу, справжню, всеохоплюючу Я мріяв про фанатизм. Звісно, я мріяв про королеву (принаймні принцесу). Звісно, мова не про титули, а про найкраще. Вищий стандарт.

Чи переймало мене колись питання «Чи достоєн?». Лише інколи і сказати відверто – це ніяк не викликало сумнівів чи зміни орієнтирів. Навпаки. Дитячі комплекси говорили мені: «Прарвёмся!», «Наперекір всьому я досягну вищого, матиму справу з вищим, стану ліпшим»… Саме тому приділяв увагу лише тим, кого вважав з такого розряду. Ті, на кого можна покластись. І при перших (ну, не перших…) симптомах слабкості втрачав інтерес, симпатію… Повторюю, мене жодним чином не переймало, чи таких стандартів в даний момент досягаю я особисто. Це ж не мої проблеми, а тих, хто має зі мною справу.

Безумовно, я зраджував собі в цьому. Не часто, але все ж. Було таки… Бувало, коли приймав рішення працювати продавцем газет у метро. Бувало, коли я проводив час в компанії людей, більшість з яких працювало вантажниками на базарі Святошино.

Я мріяв не про так собі друзяк, а про вірних братів на яких можна покластись і в яких можна вірити. Мріяв про імперію, а не про директора якоїсь там фірми, магазину, контори…

Бувало, обманював себе в коханні. Часто, не знаходячи того, що шукаєш, йдеш на манівці. В принципі, більшість дівчаток непогані, і навіть милі. А королева? Ну поки ж її не видно… Проблема полягала в тому, що, як я помітив згодом, милих дівчаток покинути важко. І на тому все й зупиняється. І не напружуючи мозок я можу вже уявити милу квартирку, з милою дружиною і милими дітками. Милий чоловік (тобто я) працює на роботі, яка напружує, дома зустрічає так собі дружину з так собі дітками. Звісно до цього все йшло. Це ж природа людини… Але ж в дитинстві я мріяв не про так собі (хоч і милу) дружину, а про королеву. І як взагалі, думав я, можна обманювати себе по відношенню кохання. Товсті, часто, зустрічаються з товстими (чи подобаються товстим товсті? Наврядче). Які не будь вади чи недоліки змушують людину обирати партнера так само з недоліками. Це ж трагедія! Обман! Яка різниця, хто ти, головне, що ти по даним, якими тебе наділив Бог змушений обманювати і себе і людину, яку начебто любиш…Як уявляю це «Дорога (дорогий), як я тебе люблю…» то від  однієї картини цього лицемірства, цієї трагедії у мене пробігають мурашки по шкірі. Люди втомлюються шукати (чекати)? А що чекати, коли ти косий на одне око, з розчапіриними вухами? Це я взяв так, по максимумам… А ще ж безліч дрібниць…

Я думаю, що якби я був навіть косим на два ока, все рівно шукав би ідеалів… Адже життя коротке. І витрачати його на такс собі друзів, так собі (хоч і милих) дівчаток, так собі ремесла, так собі вчинки… Безумовно, є ризик, що імперії власної не буде, і слава пройде повз, а королева знайде якогось грьобаного принца. Але ж ліпше вмерти в мрії, ніж жити в так собі реальному житті.