14.02.2007 17:39
Рука, простягнута з Олімпу
Сергій Тримбач, "Україна молода"
У понеділок снідали (буквально так – поруч у залі раз по раз чулося хрумання яблучок і бубличків) разом з Шерон Стоун – першою на прес-показі демонстрували стрічку "Коли людина падає в лісі"/ When A Man Falls in the Forest і американська мегазірка постала в ньому на диво приземленою, надійно вписаною у повсякденний побут. Більше того, навіть її вік не приховано – маємо такою, якою маємо. На екрані, звісно.
Зірка як патронатна посестра
Втім, ходять глухі чутки, нібито Стоун прийняла пропозицію Катерини Ющенко і прибуде у жовтневий Київ на кінофестиваль "Молодість". Одначе на моє пряме запитання, чи відповідає ця інформація дійсності, гендиректор фестивалю Андрій Халпахчі загадково підняв очі до небес: мовляв, усе в руках Божих... До речі, Андрій не зраджує помаранчевому светрові і звичці трохи нарікати на складність життя: рік тільки почався, а він уже у четвертому закордонному вояжі. І добре... Чи ж можна було колись і помріяти про щось подібне – "кормилися" з чужих рук.
Втім, говорю з Гансом Шлеґелем, багатолітнім відбірником східноєвропейської програми на Берлінале, який уже п’ять літ опікується іншими фестами. Він сердиться: як то немає російського кіно на фестивалі, це ображає його, це неправильно. Й зненацька: "А знаєте, росіяни показують свої нові фільми у своєму культурному центрі... І правильно роблять. До речі, українцям так само треба робити...".
Треба, хто би сумнівався. Тільки ж передусім належить підняти фільмовиробництво, а до того робити стрічки, за які не було б соромно ніде – у Берліні в тому числі. Втім, поява на Берлінському кіноринку вітчизняного стенду (уперше!) у чомусь знакова подія. Такого не було навіть 2001-го, коли тут показували "Молитву за гетьмана Мазепу" Юрія Іллєнка, а пакет рекламних матеріалів довелося примостити на... польському стенді. Ну, немає у нас деньог, як про імідж країни йдеться. Втім, мені не раз пояснювали: просто гроші маленькі і украсти нічого – а без цього який же інтерес? Усе частіше думається про те, що з національною ідеєю в нашій країні давно вже визначилися: як украсти мільйон? – ось ідеологічна підойма великої політики, до порозуміння якої нам, сірим і вбогим, ніколи не дотумкатись. Хамлетівським "красти чи не красти?" наші державотворці давно вже не мучаться... Чому б не зробити на такому матеріалі фільм? Втім, хто ж гроші дасть...
Та повернемось до шеронстоунського фільму, режисером якого насправді є 25-літній (так!) режисер Райан Ешлінґер. Його перша стрічка "Безум і геній"/Madness and Genius була зроблена 2003-го року і отримала імідж стрічки пошукової. Шерон Стоун тоді ж побачила картину і, за її словами, вона справила на неї дуже сильне враження. Райан взагалі "один із найкращих режисерів, яких я знаю...". То ж не дивно, що від такої уваги молоде обдарування швидко обтануло з усіх боків. "Коли я почав писати цей сценарій, – говорить Ешлінґер, – попросив Шерон прочитати уже написане. Вона не тільки погодилася взяти участь у роботі над фільмом, а й вирішила, що він має бути і спродюсованим якнайліпше..." Після чого мова пішла про серйозних акторів – таких, як Тімоті Хаттон, Ділан Бейкер, П. Тейлор Вінс. Словом, не тільки Алла Борисівна має схильність накривати молоді таланти своєю патронатною тінню. Це надихає... Порада нашим молодим: зробіть щось таке, і Стоун вас помітить, й за руку поведе у світле майбутнє.
Участь Шерон Стоун у фільмі, поза всяким сумнівом, гарантує його прокат в Україні. Відтак не буду відтворювати подієву складову. Скажу тільки, що йдеться про кілька самотностей – традиційне зображення людей, які живуть у світі самостей і фікцій, кожну з яких так складно вивести за межі власного існування. Скажімо, Білл у виконанні Ділана Бейкера є цілком закритою особистістю такого собі кафкіанського штибу. Маленька сіра людина, яку мучать страхи і фобії – так хочеться полишити власну шкарлупу і так не можеться. У Гері Філдса (Тімоті Хаттон) інші проблеми – з коханою Карен (Шерон Стоун) розладналися стосунки... Словом, ніяк не новий матеріал стрічки про людську відчуженість, просякнутий культурним матеріалом минулих епох. "Я, – говорить режисер, – йду від характерів героїв, якими вони складаються в моїй уяві..."
Беар на полотні...
Слідом показали стрічку французького ветерана Андре Тешіне "Свідки"/Les Temoins. Середина 80-х років минулого століття. Спершу щасливі, а потім не дуже, дні. Письменниця Сара (Емманюель Беар режисер любить, і тут ми в цьому ще раз переконалися: її оголене тіло постає у найрізноманітніших ракурсах) живе разом зі своїм чоловіком, копом (Мішель Бланк)... І все би добре, тільки в того знічев’я трапляється роман голубенького окрасу з молодим Маню. А далі у цьому фільмі, спершу зітканому із сонця, морського повітря, квітів і жіночих тіл (відсилання до школи імпресіонізму, окремі кадри просто хочеться зупинити в русі), з’являється публіцистика, заради якої, напевно ж, режисер і вирішив затіяти варку цього кінематографічного продукту. СНІД – з його цілком реальним привидом і борються тут. Прямісінько на екрані, силами поліції. А ще підключаються арії безсмертних опер... Після чого стає остаточно зрозумілим, що фільм зроблено старечою рукою майстра, готового викласти аргументи моралі, не підкріпивши їх, на жаль, вагомими мистецькими засобами.
Про мораль йдеться і в "Нотатках про скандал"/Notes on Scandal Річарда Ейра, показаному останнім у великій понеділковій програмі. Тут блискучі акторські роботи – у першу чергу йдеться про "оскарівську" номінантку Джуді Денч, а також Кейт Бланшет, для якої це вже друга картина у Берліні. Відтак стрічку так само зможуть побачити українські глядачі. Скажу тільки, що про фестивальне кіно тут не йдеться – якихось відкриттів не чекайте. Одначе ж історія про вчительку, яка, маючи сім’ю, спокушається на статеві стосунки з 15-літнім підлітком, оповідана на хорошому режисерському градусі. Та головне тут – немолода жінка, яку й грає Денч. На питання про те, як бути в ситуації, що не контролюється моральними приписами, вона відповідає – вчинками – на диво просто: слід прийти на допомогу людині, що тяжко согрішила. Моралістів багато, тільки ж відомо, що саме їхніми ламентаціями вистелено шляхи в концентраційні табори та інші пекельні заклади.
Інше питання – про те, як зобразити людину пекла, – вирішував режисер Дені Леві у показаному в неділю у програмі німецького кіно фільмі "Мій фюрер". В Німеччині, як відомо, він викликав дискусію: тут до будь-якого відтворення образу Гітлера ставляться із зрозумілою насторогою. Втім, тут вона є надмірною. Бо йдеться про комедію. Наприкінці війни з таборів викликають на саму гору, до фюрера, єврея-професора: аби допоміг вирішити ряд проблем, у тому числі й психологічних. Фюрер навіть заявляє, що до євреїв загалом ставиться добре – хоча й не до всіх...
Так чи інакше, над картиною Леві одразу зависає тінь "Великого диктатора" Чарлі Чапліна. Схожа передусім пара центральних персонажів, комедійна обробка ситуацій, фінал, зрештою. Варто показати в Україні, де так завізно російського продукту про товариша Сталіна, що керував нами в часи, коли "так вольно дишалось чєловєку". Уявити собі щось подібне в Німеччині просто неможливо. Може, тому і країна в них інша? Нація, що вибачає диктатору, фашисту усе, що було, є готовою до нових сталінів і фашизмів. Таке-от кіно і такий-от дещо українізований висновок з нього...
"Україна молода", № 028, 14.02.2007