2004-04-16 - День народження легенди, ПІК (Політика і культура) #14(243)
ПІК (Політика і культура), #14(243)' 16-22 квітня 2004
Оксана Шевченко
День народження легенди
Днями в Києві знову відкрився черговий рок-клуб. Хлопці впоралися майже вчасно - за три дні до умовної круглої дати, п'ятдесятиріччя існування рок-н-ролу як такого…
Гасло «Віктор Цой - живий!» таке саме наївне, як і невмируще. Не знаю як здоровому глузду,
а рокам воно вже точно непідвладне. Власне, Цой тут взагалі ні до чого, просто твердження гарне само
по собі - звучить оптимістично та переконливо. Так само обнадійливо, як «час плинний, а рок
- вічний». Наскільки той пацієнт живий - питання інше, але принаймні муміфікований він дуже
вдало та професійно: вже, здається, третє покоління молодих пострадянських людей намагається це довести.
От тільки цікаво - кому? Чи не різновид це «музичного аутотренінгу»? Бо «київський
рок-клуб» - явище не нове, проте таке саме й нестале. Життєдіяльність тих фундацій вимірюється
роком у двох сенсах - музичному та календарному, тобто більше року, здається, жоден не проіснував.
Взагалі уся мапа вітчизняних рок-клубів - починаючи від першого на території Союзу, що утворився
у Харкові ще 67-го(!) та прожив лише декілька місяців, якась мерехтлива. Чому - з огляду на минуле,
пояснити легко. Озираючись у сьогоденні - ще простіше.
Рок, або «радянський рок» (що для нас є більш питомим) - той спосіб мислення-життя-сприйняття, який вилився у музичну течію під однойменною назвою - лише частина сукупного поняття, до якого формально - територіально та частково ментально - включається наша країна. Протест - ось той наріжний камінь, від якого почали несамовито танцювати ті, хто вимагав іншого - від музики, від життя, від суспільства. Очевидно, з тих славних та героїчних часів «поколєнія дворніков і сторожей» сенс життя та покликання рокера втратили першопочаткове значення і начебто остаточно знівелювалися. Та, мабуть, не для всіх. Бо спроби актуалізувати цей рух і досі впроваджуються в життя з початковою відчайдушністю та ентузіазмом перших самодіяльних колективів.
Отже, черговий київський рок-клуб, що виник на базі Інтернет-порталу «про рок», має дислокацію в чудовому місці - приміщенні Київської Державної академії водного транспорту, чуйне керівництво якої безкоштовно надає можливість ентузіастам організовувати концерти в актовому залі. Ті щонайменше двадцять років, що минули, пройшли якось повз той захід, який відбувся у ностальгійному радянському антуражі: у загальну обшарпаність інтер'єру навчального закладу чудово, як рідні, вписалися кілька десятків молодих людей у «банданах» та «косухах». Як додому повернулися. Можливо, у тому й полягає вічність ідеї: чергове покоління пострадянських рокерів вирізняється такою ж наївністю та ідеалістичним сприйняттям світу, як і представники молодого віку зокрема та рокери взагалі.
Проте, як стверджує головний ентузіаст організації Дмитро Реміш, цей оптимізм має підстави, мовляв, за статистикою рок слухають 15% тих, хто взагалі щось слухає. І прагнення протесту теж не втратило актуальність: «Я вважаю що все залишилось, як було, ті самі рокери, ті самі подвали. Андеґраунд є там, де і був. Майже там. Тільки він переховувався у підпіллі, а зараз - у Павутинні. Інтернет - затишне місце для нього».
Таким чином, покликанням клубу вбачається поява поняття «київський рок», надання можливості музикантам грати, а сим патикам слухати, а взагалі-то «хотілося б викорінити поняття «популярної музики», натомість протиставити йому «хорошу музику». Справді, на даному етапі музичного розвитку країни ці терміни майже завжди взаємовиключні, з цим не погодитись важко. Тільки є один нюанс: ентузіазму, який не має за душею більше нічого, властива незворотна тенденція - вичерпуватися…
Насправді, з тих часів минуло кілька десятиліть, а ситуація фактично не змінилася. Тобто усе навколо відбувається інакше, проте результат ідентичний: прості українські рокери (яких, до речі, не поменшало) майже не мають можливості просто грати (а й взагалі чи мають взагалі таке непереборне бажання?), а решта просто слухати живу українську музику. Дивний феномен: колись це було важко зробити, бо це заборонялось, а зараз не менш важко, бо це, як зараз красиво кажуть, «не рентабельно». Так усе і залишилось в андеґраунді, можливо, у ще глибшому. І питання - який опір подолати важче - штучний ідеологічний, ніж природний економічно-споживацький - вирішується поки що на користь останнього. Але важко заперечити ще одне: передумови революційних музично-естетичних змін назріли - це однозначно, вони просто висять у повітрі. Залишається чекати: хто піде проти еволюції? Тільки чомусь здається, що не «рокери».
bonus:
оригінал статті