This version of the page http://kut.org.ua/books_a0100.php (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2007-08-06. The original page over time could change.
Степан ПРОЦЮК. Інфекція (рецензія) Автор: Ігор Бондар-Терещенко / kut.org.ua, інтернет-часопис про культуру






архів статей
можна подивитися тут



анонси статей

КНИЖКОВИЙ СЕКС

Новий роман Люби Клименко "Великий секс у Малих Підгуляївцях" можна назвати постмодерністським літературним експериментом, кодом для розшифровки якого може стати дослідження М.Бахтіна "Творчість Франсуа Рабле та народна культура середньовіччя та ренесансу". В цю ігрову систему вписується й суржик книги - адже в святковому свавіллі можна все.
докладніше тут

ПОЛЬСЬКІ ЛОЛІТИ

Повісті М.Гретковської "Беладонна" та П.Петуха "Самі для себе", які складають книжку "Сцена з позашлюбного життя", поєднані єдиною тематикою - темою адюльтеру. Попри винахідливість та еротичність описів інтимного життя, автори розповідають про адюльтер традиційно - це любовний трикутник, який руйнує сімейні узи.
докладніше тут

ВАЖКА РОБОТА ІДІОТА

За останні кілька десятків років у світовій літературі романів на кшталт "герой нашого часу" з'явилося більше, ніж протягом попередніх кількох століть. Книжка Мартена Пажа "Як я став ідіотом" (2001 р.), - чергова у серії оповідань про покоління ХYZ. У ньому розповідається, як сучасним французьких молодикам заважає жити інтелект.
докладніше тут

ВОГОНЬ МОЇХ ЧРЕСЕЛ

Весь "станіславський феномен" - це не "туга за несправжнім", як вважає Іздрик, а "лихо з ненашим", себто споконвічний спротив шовінізмові пролетарських столиць, що має позалітературну природу. Це чудова школа цілком стоїчного протиборства: якщо не можна відмінити окупаційно-спілчанський час як фізичну величину, то вільно буде заборонити його відлік у своєму творі й писати про капці та піжами якого-небудь Фріца Ріттена фон Герцмановського-Орляндо.
докладніше тут

ВСІ ЛЮДИ - СЕСТРИ?

Як відомо, будь-яке статеве розмежування у нестатевій сфері свідчить про комплекс неповноцінності. Певно, саме з цим зітнувся Василь Габор, укладаючи грубезний фоліант під назвою "Незнайома. Антологія української "жіночої" прози та есеїстики другої пол.. ХХ - поч. ХХІ ст."
докладніше тут

ДИТЯЧІ ІЛЮЗІЇ

У книзі Тетяна Винокурова-Садиченко. Жарт. Із життя психів вимальовуються картини життя підлітків у школі та долі дорослих людей. Магія надає книзі чарівністі - герої вміють матеріалізувати свої ідеї, а вдома у шафі у головної героїні живе фантастична істота гремлін. Навіть у впізнаванні копій штампів фентезійній літератури в прозі дівчини є щось приємне та хвилююче.
докладніше тут



Діяґностика від Процюка

Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО.
Серпень 14, 2006 р., понеділок.

Чергове твориво Степана Процюка вкотре нагадує лише про одне: сьогодні література позбавлена тієї луни, яку вона мала за часів діямату. Тоді вона була не стільки писанням, скільки відрухом суспільної думки. Наразі ж книжка перестала бути організуючим центром культури. Вона нарешті перестала бути вічною: у неї з'явилися своє безрадісне майбутнє й незавидна доля. Коротше, сьогодні книга обмежена чітким терміном придатности, вказаним на упаковці. І це нормально: не отруїмося.

Утім, дехто з цим не згоден. Наприклад, у новому романі С.Процюка "Інфекція" час для опису вибрано саме той - драґлиста середина 1990-х, коли тектонічні зсуви породили дивних людей, які сьогодні чи то зникають, а чи навпаки - стають нормою. Себто діяґнозом. Святослав Миколайович Чорнокрил, Кирило Костьович Орленко, Микола Васильович Лоб'юк.

Ми нібито ще за першою перекладною книжкою Фуко знаємо, що традиційне поняття антропоморфности нині мутує. Але ж не з такою страшною силою! Процюк у своєму романі вивертає цю важливу думку навиворіт: час у його оповіді рухається одночасно в протилежних напрямках. Тож незрозуміло: чи це нові часи викликають нових персонажів, чи ж інакше - старі епохи вмирають замість людей, застрягаючи капустою в бороді, печінці й гаслах кшталту "Геть від Москви!"

Або ось так ваговито, як у "Інфекції": "Червонійте від сорому, в'яньте від печалі, перекидайтесь від розпуки в трунах і братських могилах, колишні оунівські командири; юні неціловані герої, що розривалися гранатами, тільки б не здатися в більшовицький полон, бандерівські дівчата-зв'язкові, що берегли в тайниках уніформи ампули з швидкодіючою отрутою, щоб не допустити чекістського ґвалту над собою. Вплітайте траурні стрічки, старенькі ветерани УПА, у непорочну святість поміж жовтим і блакитним кольором прапора, посипайте попелом і смутком, політв'язні сумління, гордий лик володимирівського тризуба на знак незмивної ганебної плями, що вразила правнуків поганих..." Уфф.

Як бачите, жанр даного твору - чергова сповідь сина епохи на тлі всесвітньої ґлобалізації й занепаду патріотичного, м'яко кажучи, живла. Своєрідний нарис, як це завжди в Процюка, з художнім ухилом або ж стаття, збільшена до розмірів роману, і сатира, написана людиною, що має стійкий імунітет до виразок суспільства. І тому, щеплений і щирий, він вільний вигукувати: "Ви, українці, інфіковані, слабуєте національним СНІДом, ще трошки - й інфекція запустить отруйні щупальця метастаз, а ви далі будете співати про пришелепкуватого хлопця, що розпрягає і запрягає коні, і хвацько вибиває лакейського малоросійського гопака".

Але те, як Процюк бачить "реальність", збиває культурного читача з цивілізованого пантелику. Звичайно, в Україні існує певна усереднена реальність, яку всі ми усвідомлюємо, але це не справжня реальність: це реальність загальних ідей, умовних форм банальної буденности й "передовиці" на злобу дня типу Процюкових писань. Якщо ми розуміємо під буденною реальністю т.зв. реалізм спілчанського розливу, себто банальність Дімарова, Мушкетика чи Дрозда (тут згадані найгнітючіші приклади), тоді вже реальність, спартолена посередністю, - похмура, а вигадані світи Яворського й Прохаська набирають ознак нереальности й мрії.

Отож, щодо щеплення й метастаз насолоди. Процюка даремно числили довгий час по відомству "аванґардистів". Мовляв, участь у поетичному гурті "Нова Деґенерація" і таке інше граю-граю-воропаю. Адже аванґард пов'язаний з надіями, спрямованими в майбутнє. Натомість Процюк налаштований інакше.

По-перше, він не вірить у майбутнє, яке б радикально змінило минуле й сучасне. По-друге, до пуття, здається, не розуміє, чому обов'язково треба прощатися з тим просвітянським столом, за яким так добре виголошується: "Сава завжди ненавидів міщансько-сімейний триб життя із попсовими газетами та халатом, телевізором і дикою мішаниною "олів'є", як найогиднішу імітацію життя сучасного, що проносилося перед стукотом вагонних коліс міжнародних експресів, просвітленим від благодаті християнскьим обличчям, чутками про європейські наукові конференції чи діями мирового контингенту НАТО".

Естетична природа Процюкових творів така, що поєднує прикладну словесність із документалістикою. Причому аналіз витісняє суто художнє враження. У цього автора завжди присутнять ніби два персонажі: романтичний художник, що намагається розповісти про свої пошуки й страждання, та рядова, нормальна людина із сплюндрованого цивілізацією села, котра трохи читала Вінграновського з Симоненком і тому вірить, що макдональдс - це зло, а від наркотиків відвалюється ніс.

Процюк-художник завжди схильний до високочолости й дидактики за столиком каварні. А другий персонаж цю високочолість знижує, надаючи вмістові приватно-банального сенсу. Банальність у творах Процюка - одна з іпостасей людяности. "Сава Чорнокрил не любив України", - інтимно звіряється автор "Інфекції" на початку роману. Мабуть так само, як "Іполіт Матвєєвич не любив тещу" в "Дванадцяти стільцях"?

Зацікавлення Процюка банальністю (тем-сюжетів і персонажів-хараткерів) виглядає як авторський потяг до банально-буденного, що варто розглядати далеко не в романтичній традиції. Його перш за все цікавить створене банальністю психологічне поле, у якому існує пересічна людина. Подібна увага до якого-небудь затурканого вчителя словесности Свирида Кирилка визначає всю українську літературу позаминулого століття (у якій, безперечно, вся прикарпатська лектура, від Стефаника до Маковея з Черемшиною включно).

І тому при читанні Процюка не зникає відчуття провінційности, характерне для творів згаданої школи. Не в сенсі протиставлення "столичности", а як захоплення патріярхально-міщанськими цінностями "національного" штибу. Ні, життя на узбіччі автор розуміє не як убоге й неповноцінне існування. Завжди ж рятує аптека, себто бакалія. Його цікавить не стільки провінційність у чистому вигляді, скільки її зіткнення зі столичністю, і в "Інфекції" зокрема.

Сам Процюк психологічно належить не до поетичної провінції, оспіваної Гоголем і Турґєнєвим, а скоріше до тієї, що стремить до столиці, треться об неї, загоряється й повзе назад - солодійствувати над завданими опіками в наступних своїх творах. Тому він захоплений тим суспільним прошарком, що потерпає й соромиться власної провінційности, мріючи про столичний центр. Але дуже швидко потрапляючи до столиці, такий марґінал з'ясовує, що ніякого особливого центру там немає. Але, як водиться, уже пізно: Вольвач народився.

Коротше, на прикладі Процюка як безперечного учасника "станиславівського феномену", у чий конвенційний баґет його не дуже то й уписують (і цілком даремно: сей автор надає тому "пробірковому" явищу відверто людського виразу обличчя), дається спостерегти наступне. Провінційні топоси сьогодення, як правило, не завжди мають свій власний розгалужений літературний текст. Тому коли автор винаходить персональну мітологію, то виходить деміюргія, воццекургія й безперечний феномен із плевритом на ранок. А якщо в нього не стає сили на опис метафізики місця з нуля (а не з соціяльно заповіданої топографії, як у "харківського" Жадана чи "донецького" Солов'я), то варто вступати в АУП.

Але що ж АУП, каже Процюк в "Інфекції", коли "навіть не це важливе, а те, що якась невловна субстанція, що відповідає за зв'язок із Богом, космосом, музикою місячних сфер, випаровується і щезає із твоєї душі, і ти так ясно і пронизливо це фіксуєш, тримаючи лівою рукою - долар, а правою холодну пустку серця?".

Тоді вже справді - гаплик, товариші. Причому такий невідворотний, що навіть сам автор роману мало не вперше у своїй практиці підсвідомо фіксує механічну його невідворотність: цифірьки глав у "Інфекції" підганяють внутрішній час до маловтішного фіналу, в якому "нелюблячий" Сава Чорнокрил обертається на "прозрілого" Павла й прорікає: "Нема довкола України, тільки гидотна пародія". Що тоді казати про літературу?
рік створення: 2004

Степан Процюк. Інфекція. - Л.: Піраміда, 2004

Статтю запозичено з часопису "Книжник ревю"