18.06.2007 14:47

Докази смерти. "Вантаж 200" Алєксєя Балабанова

Аксінья Куріна

До “Вантажу 200” не було сумнівів (у мене, звісно), що Балабанов є одним із найкращих режисерів сучасного російського кіна. Тепер час віднести його до світового топ режисерів. Десь поруч з Іствудом, наприклад. Ні, це не стьоб. Ну, може, трохи іронії. Найвищий прояв професії не в тому полягає, щоб  режисерувати екранним дійством, а – емоціями глядача у залі. Насправді, у Балабанова такого ж типу відчуття кіномови, що й у видатних американських майстрів, які жанрове кіно вміють перетворювати на високе мистецтво. Тобто кіно, де помітне його місце народження  – балаган, ярмарок. Тобто кіно як видовище. Хоча, звісно, в Балабанова були стрічки й іншого штибу: „Щасливі дні”, “Про потвор і людей”, “Замок”. Але ж народним режисером він став завдяки “Брату”. Розвага? Безперечно, але й сучасна енциклопедія російської душі. “Вантаж 200” теж звідтіля. Хоча це можна сприймати і в якості естетських вправ (певна річ, ідеться про забавки для просунутого глядача).

Балабанов відсилає на двадцять років назад, у радянське минуле, аби дещо розповісти сучасникам. І адресат тут не тільки пересічний росіянин, а й ВВП та компанія. Алєксєй Балабанов і його продюсер Сєрґєй Сєльянов у цьому сенсі – герої. Це все одно, що взяти і вихлюпнути російському баріну №1 піднесений стакан просто в обличчя. Ребрендинґ країни, що його намагається зараз провести адміністрація президента, Балабанову байдужий. Брехня радянського режиму прирівнюється до брехні сучасної. Відкрите питання: кому ще з російських режисерів і продюсерів це під силу? Кокетування, яке дозволив собі Андрєй Хржановський у фільмі “4”, репліка про те, що дружина призидента країни зловживає алкоголем, – це так, жарт.

У “Вантажі 200” послідовно, крок за кроком, показане гниле нутро радянської імперії, дата – 1984 рік (що перегукується зі знаменитим романом Орвелла). Дія розгортається в глибинці, на хуторі, що поруч з монументально-індустріальним заводом. Основні дієві особи: екс-зек-хуторянин, викладач наукового атеїзму, донька голови райкому партії й міліціонер-збоченець. Діалоги відкрито фарсові. (Навмисно – ні слова про сюжетні ходи, несправедливо позбавити задовлення від несподіваних поворотів дії у “Вантажі 200”). Прогнило у тому суспільстві все, наскрізь, і зовсім немає позитивних героїв, вони всі є катами й жертвами водночас, інфантильно безвідповідальні – виховані тоталітарним суспільством.

Балабанов і раніше тяжів до трешових форм. У “Вантажі” весь час  відбувається перехід із жанра в жанр: то фарс, то треш, то чорна комедія чи драма. Чимось схоже на “чорнуху” перебудовної епохи. Але така чорнуха навіть не снилася часів перебудови.

Стосовно достовірности середовища і, власне, самого середовища. Зроблено прискіпливо, хоча пісня “В Вологде-где…” – усе ж гіт кінця 1970-х, а не 1984 року. Балабанов узагалі тяжіє до надмірного використання популярних мелодій. З іншого ж боку, усе перебуває в рамцях авторської стилістики. Можна знайти недоліки в деяких емоційних невідповідностях – малувато відводиться часу міліціонеру-збоченцю так щиро закохатися в головрайкомівську доньку. Коли він встиг? Якби це була драма, то, певна річ, кінці з кінцями не зійшлися б. І потім ще – труп солдата-афґанця, який дістають із труни, не міг так гарно зберегтися. Але в треші, жанрі умовному, можна все, тим паче Балабанову. Простір – жорсткий індастріал, показаний документально, і справляє сильне враження. Крім того, підводить до узагальнення – середовище дегуманізоване. Тут людина є ґвинтиком, не залежно від того, яке місце займає в соціальній ієрархії. Всі приричені. Навіть той, хто залишиться живий, – все одно мертвий.

Якщо дивитися на “Вантаж 200” в контексті балабановського світосприйняття, то можна побачити, що патріотизм довів його до того ж стану,  що й російських письмеників ХІХ століття. Десь він тепер поблизу Фьодора Міхайлойвіча. Чому Достоєвський? Річ не в бісах, це перша й поверхова асоціація. Балабанов намагається грати на всіх рівнях: від особистої драми, до соціального й історичного. Він патріот, але перпендикулярний тому ґламурному патріотизму, носіями якого є московські мажори на кшталт Фьодора Бондарчука. Водночас Балабанов позбавлений тієї істеричности, яка часто-густо притаманна російській ітеліґенції, й, на жаль, українській також.

Звісно, Україна, не Росія. Але “Вантаж 200” про нас теж. Труп соціалізму всі 16 років лежить поруч і розкладається. Не вірите? Навіть не треба їхати в депресивні реґіони України. Ввімкніть ТБ. Подивіться на так звану політичну еліту – всі (майже всі) позначені “совком”, їхня ідеологія, смаки, потреби. Я бачу цю радянсько-українську гидоту в обличчях цинічних комсомольских хлопців, які сьогодні в вишиванках і видають себе за великих патріотів, президента, який намагається нав’язати всій країні черговий некрофільський перформенс, ще й за рахунок платників податків. А як інакше назвати проекти перезахоронення тіла Олександра Довженка? Міняймо рештки Долгорукого на прах Довженка? Одне слово – фетишизм. Це я до того, що у нас теж мухи, й дуже сильно смердить. Хіба не відчуваєте?