версія для друку

«Солідарність олігархів» проти професіоналізму журналістів

  Анатолій ЛЕМИШ, Наталя ЛІГАЧОВА, Наталя ТРОФІМОВА, «День»

1. Наскільки День міжнародної солідарності журналістів актуальний для України?

2. Чи є виявом міжнародної солідарності журналістів участь російських іміджмейкерів у передвиборній кампанії деяких кандидатів у президенти?

Микола ТОМЕНКО, директор Інституту політики:

1. Проблема українських журналістів полягає в тому, що підсвідомо або теоретично вони зацікавлені у формуванні цеху солідарних, взаємопідтримуючих профспілкових журналістських об'єднань. Але фантастична бідність, залежність і корумпованість нашої держави фактично руйнує всі ці ідеальні схеми. На сьогоднішній день я не вірю в можливість створення в Україні солідаризованої частини журналістики.

2. Існує певний феномен, який ми відкрили на минулих парламентських виборах: голосування розумом і голосування серцем. Голосуючи серцем, люди робили це, виходячи зі своїх цінностей, переконань. Голосування розумом — це голосування з практичних міркувань, міркувань буття щоденного. Бабуся в Чернігівській чи Черкаській області приходила на виборчу дільницю і вкидала два бюлетені. В один бюлетень вона вкладала своє серце і голосувала за комуністичну чи селянську партію, а розумом клала бюлетень за якогось бізнесмена чи навіть якогось кримінального авторитета, бо він їй уже дав десять гривень, а потім обіцяв дати ще десять. І мені здається, що українська журналістика в цілому не відрізняється від цієї бабусі. Журналіст щоденно пише й думає серцем і розумом. На сьогодні велика кількість людей, яких я знаю, говорить, що серцем вони «проти» Кучми і «за» Мороза, Марчука і т. ін. Але розумом змушені писати «за Кучму», хоча голосувати, звичайно, будуть проти нього.

За таких умов не може бути ніякої солідарності. Тому що, коли сьогодні мене закривають як телекомпанію чи газету, то серцем усі журналісти зі мною, бо розуміють, що така ж доля може чекати і їх. Але вони також розуміють, що в їхньому конкурентному виданні треба написати і знайти щось таке, щоб сказати: закрили не обов'язково з політичних міркувань, може, у них справді фінансові проблеми. Ситуація з Мар'яною Чорною, у цьому контексті, була класичною. Не відбулося журналістської солідарності, навпаки, ми показали, наскільки журналістське середовище розділене відповідно фінансовим, політичним та іншими поділами України. Ніхто не говорив про ситуацію власне журналістську, мало хто говорив про фантастичну аморальність і цинізм самого факту дій правоохоронних органів та заступника голови Верховної Ради, які подали документи, вилучили листи й надрукували їх, за що мали би нести кримінальну відповідальність. Зате всі почали зводити рахунки між різними журналістськими угрупованнями. Для мене це було класичним показником того, що поки в Україні домінує повна корумпованість у економіці й політичний цинізм. Солідарність в українській журналістиці в повноцінному розумінні існувати поки що не може. На жаль. Треба змінити цю систему, режим, у якому живемо, щоб з'явилися зрозумілі правила гри на політичному й економічному рівнях, які адекватно сформулюють і чіткі моральні правила гри на ринку ЗМІ. Тоді можна буде говорити, що кожен журналіст, незалежно від того, хто його роботодавець, перш за все журналіст, а потім журналіст, який працює на Суркіса чи Рабіновича. Роботу російських працівників мас-медіа у виборчій кампанії діючого Президента можна вважати міжнародною солідарністю пострадянських олігархічних угрупувань — вони солідарні в тому, щоб залишити Леоніда Кучму. Це відповідає інтересам і українських, і російських олігархів. Російські фахівці ЗМІ, які приїхали в Україну, в такій же ситуації, як і українські. Вони приїхали сюди, щоб у такій же неправильній країні, як і Росія, заробити гроші, використовуючи факт міжнародної солідарності політичних олігархів.

Валерій ЛАПIКУРА, програма «Акценти», Національна телекомпанія України:

1. Поняття про журналістську солідарність у нас — це, вибачте, вигадка. Є окремі журналісти, які намагаються робити свою справу, ні на кого не «наїжджаючи», нікому не заважаючи, й є навколопанельна писанина. Характерно, що майже ніколи журналісти з одного клану не заступляться за журналістів із іншого. Скільки випадків нападів на журналістів, звинувачень їх у чому завгодно — більше, ніж на сенсаційне повідомлення, ЗМІ не зважуються. Про яку журналістську солідарність може йтися, коли, виявляється, в нас існують цілі видання, телекомпанії, в яких немає жодного професійного журналіста? А корпоративність починається з професіоналізму.

2. Щодо саме міжнародної солідарності, в нас її також немає й сліду. Ми поняття не маємо, що відбувається в міжнародній журналістиці взагалі. Хіба ми читаємо зарубіжні, крім російських, статті? Бачимо їхні програми (крім усіляких шоу, далеких від журналістики)? Хіба в нас є зарубіжні корпункти, щоб самим отримувати інформацію, а не брати її з десятих рук? Аналогічно й за кордоном про нас мало що знають — Україна тамтешній журналістиці не цікава. Залучення російських іміджмейкерів ще раз підтверджує, що журналістика, за старим висловом, «друга найдавніша професія». Й у залученні «варягів» у передвиборних баталіях я не бачу нічого страшного, хіба що у вигляді недовіри до вітчизняних сил.

Ольга ТАУКАЧ, генеральний директор ТРК «Гравіс»:

1. Безумовно, такий день необхідний. Але, враховуючи ступінь розвитку нашої демократії, ми не можемо повною мірою вважати його великим святом для себе. I ситуація з телеканалом СТБ — зайвий приклад того, як демократія та свобода слова можуть виявитися заручниками силових структур і просто центральних органів. Згодна з багатьма оцінками з цього приводу в газеті «День». А про реальну міжнародну солідарність нам говорити ще зарано, треба передусім думати про солідарність журналістів, всередині країни.

2. До такого явища як іноземні іміджмейкери в нашій виборчій кампанії ставлюся різко негативно. Це не робить честі ні тим, хто їх запросив, ні їм самим, ні нашій українській журналістиці, загалом.

Микола РЯБЧУК, редактор щомісячника «Критика»:

1. Зізнатися, я розчарований тим, що більшість українських журналістів покірно «лягають під владу». Стільки пригнічення, такий малий коефіцієнт розуміння громадянських свобод у нашому суспільстві й журналістських колах. Тому й ніякої особливої журналістської солідарності я не бачу.

Марі МIСЬО, директор Програми правового захисту й утворення ЗМІ при USAID (Агентство міжнародного розвитку США):

1. Щось сказати про міжнародні журналістські зв'язки України я не можу, вони є хіба що на особистому рівні, як виняток. Українські журналісти не виходять на світову арену, залишаються дуже провінційними. Можливо, це тому, що й уся Україна не виходить на світову арену, стає дедалі більш маргінальною. Прикро, бо це не відповідає потенціалу країни. Щодо внутрішньої солідарності в Україні, то її також хотілося б бачити в набагато більшій мірі. На початку 90-х років було декілька спроб створити журналістські клуби, але вони зазнали краху — як через зовнішні причини, так і через амбіційність їх лідерів. Відтоді всі спроби об'єднати журналістів провалюються. Частково тому, що в журналістиці велика внутрішня конкуренція. Частково тому, що тут велика клановість і практично відсутня корпоративність.

2. Іміджмейкерство не має нічого спільного з журналістикою. Звісно, людина може працювати журналістом, потім перейти в паблік рилейшнз, але це означає, що вона вже змінила фах.

№164, середа, 8 вересня 1999

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

• Військовим майном гаситимуть газові борги
• ПРОГНОЗ «Дня»
• Ошукані вкладники вимагають відставки «хрещеного батька» трастів
• Виборчкоми Дніпропетровська «взяті» прибічниками Президента
• Хірург травмував лейтенанта
• На Луганщині — найдорожчий хліб
• Коротко / УКРАЇНА

Коментарі читачів: