ПРАКТИКА ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Джуліан Едвардс, Лондон, Велика Британія

Закони, спрямовані на захист споживачів, існують багато століть. Спочатку вони стосувалися переважно невідповідної якості або підробок продукції щоденного споживання – наприклад, розведеного молока чи пива, крейди у хлібі, або домішок дешевших металів у золоті, тощо. Хоча закони були покликані зупинити обман, їх однаково потребували як споживачі, так і торговці. Чесні ремісники та постачальники харчової продукції не хотіли втрачати власну справу або знижувати ціни через неправомірну конкуренцію. Паралельні інтереси виробників і споживачів залишаються важливою рисою захисту прав споживачів у сьогоднішній Європі.

Комплексний захист прав споживачів, у тому вигляді, у якому він обговорюється та втілюється сьогодні, почав розвиватися лише наприкінці XIX -го сторіччя у США та у Європі. Це стало результатом промислової революції. До того часу, більшість того, що люди їли, пили та використовували у своїх будинках, вони або вирощували і робили самостійно, або купували в інших жителів своєї місцевості, яких вони часто знали особисто. Індустріалізація відділила виробництво та розподіл від громади, а також значно розширила спектр наявних виробів. Ринок став знеособленим, і все більше й більше товарів стало надходити здалеку. Відповідно, значно зросли можливості для шахрайства. Одночасно стало набагато важче отримати компенсацію від великої та віддаленої фабрики, ніж від свого сусіда, який, вірогідно, сам зробив свій товар. Окрім того, з розвитком реклами споживачі почали отримувати значну кількість інформації, яку вони не могли оцінити – вона могла бути точною та реалістичною, могла бути оманливою, або навіть повністю фальшивою, але як вони могли це визначити?

Більшість країн у Західній Європі почали розвивати комплексне споживче законодавство у період після 1950 року. Спочатку це були окремі законодавчі акти – конкретні закони, спрямовані на вирішення окремих питань, наприклад, чесної реклами, вдосконалення інформування споживачів через упаковку на промисловій і харчовій продукції, а також основних вимог безпеки. Поступово виникла ідея стосовно створення визнаного переліку споживчих прав, а також узгодженого комплексу законодавства та органів для його втілення. В результаті цього, протягом останніх років країни, які вперше приймали закони на захист прав споживачів, використовували широкомасштабні акти, які поширювалися на багато аспектів захисту прав споживачів. Такий підхід використовували країни, які здійснювали перехід від планової економіки (включно з тими, які зараз є членами Європейського Союзу), але його також використовували у багатьох країнах, що розвиваються, у Латинській Америці, Азії та Африці, де на споживчі питання спочатку звертали мало уваги.

У ЄЄ існують загальноєвропейські закони (Директиви), які повинні втілюватися через законодавство окремих країн. З іншого боку, Директиви визначають загальні вимоги, які повинні виконувати окремі країни, а не те, яким чином повинні бути організовані національні закони. Через це досі існують значні відмінності у структурі споживчого законодавства та інститутів, які забезпечують його виконання.

Споживча політика

Ідею про необхідність повного переліку прав споживачів уперше запропонував Президент Кеннеді у своєму зверненні до Конгресу США у 1962 році. Це сталося 15-го березня – цю дату міжнародний споживчий рух згодом прийняв як Міжнародний день прав споживачів, а ЄС ухвалив її як День споживача у Європі.

Президент Кеннеді говорив про чотири права споживачів. Відтоді цей перелік було розширено до восьми прав, які прийняла і які захищає міжнародна організація «Консьюмерз Інтернешнл» та її члени. Більшість законів на захист прав споживачів розроблені на захист одного або кількох із таких прав, а комплексний закон про захист прав споживачів має охоплювати всі з них.

Права споживачів

Окрім того, що ці права підтримують споживчі організації, їх підтримує (хоча і без переліку у такій формі) «Керівний документ із питань захисту прав споживачів», затверджений у 1985 році та переглянутий у 1999-му.

• Право на безпеку
• Право на отримання інформації
• Право на споживчу освіту
• Право на компенсацію
• Право бути вислуханим
• Право на вибір
• Право на задоволення основних потреб
• Право на здорове навколишнє середовище

Захист прав споживачів у ЄС

У більшості країн ЄС, перед його нещодавнім розширенням, було прийнято національні закони на забезпечення всіх восьми прав споживачів, або деяких із них. Головна мета заходів, здійснюваних у ЄС, є забезпечення узгодженості між країнами, головним чином, шляхом встановлення мінімальних вимог щодо конкретних аспектів захисту прав споживачів.

Спочатку захист прав споживачів не розглядався як окреме питання у ЄС. Переваги для споживачів повинні були забезпечуватися ефективною роботою ринку, і споживчі питання розглядалися у зв'язку з розвитком єдиного ринку. Таким чином, споживчі питання розглядалися як частина змін у контрактному законодавстві, транспортній політиці, конкуренції, стандартів і безпеки харчової продукції, тощо.

Від середини 1970-х років і надалі ситуація поступово змінювалася, але лише з прийняттям Маастрихтської угоди 1993 року стало можливими приймати Директиви щодо споживчих прав, які не стосуються безпосередньо ринкової інтеграції чи гармонізації. Це призвело до створення у структурі Європейської комісії окремого Директорату споживчої політики. Пізніше до сфери його відповідальності увійшли також питання охорони здоров'я та безпеки харчової продукції, і зараз цей орган відомий як Генеральний директорат Європейського союзу з питань охорони здоров'я та захисту прав споживачів (DG S anco ).

Існують десятки Директив, які так чи інакше стосуються захисту інтересів споживачів. Найголовніші з них стосуються чотирьох основних аспектів: безпеки, отримання того, за що заплачено, інформації для споживачів та реклами і іншої маркетингової діяльності.

Безпека

Директиви вимагають, щоб усі товари, які продаються споживачам, були настільки безпечними, наскільки це можливо, і містять критерії, яким продукція повинна відповідати для забезпечення цього. Виробники та імпортери несуть відповідальність за безпеку товарів, які вони продають. У кожній країні повинні існувати органи, відповідальні за перевірку відповідності вимогам і виведення небезпечної продукції з ринку, якщо це потрібно.

Існують різні Директиви, які стосуються певних товарних груп – наприклад, харчових продуктів, іграшок, хімікатів, косметичних засобів. Окрім того, існує Директива щодо загальної безпеки продукції, дія якої розповсюджується на все, а тому вона стосується вимог безпеки незалежно від того, чи існує окрема Директива для даного виду продукції.

Європейська комісія керує також системами попередження щодо небезпечної продукції, тобто коли у будь-які країні виявляється проблема, інші країни ЄС (а також країни за його межами) швидко отримують інформацію і, за потребою, можуть застосувати відповідні заходи на своїй території.

Отримання того, за що заплачено

Коли споживачі купують продукцію або послуги, вони вступають із продавцем в договірні відносини. Споживач погоджується сплатити певну ціну, а продавець – забезпечити саме те, на що споживач розраховує. Подробиці послуги звичайно містяться у письмовій угоді. Продукцію можна купити відразу на місці (у магазині), за описом у каталозі чи на вебсайті, але якщо ви пропонуєте щось купити, а продавець погоджується продати, це означає виникнення договірних стосунків, навіть якщо його умови не прописані.

Директиви врегульовують три проблеми, пов'язані із: (1) товарами, що є не тими, які ви погодилися купити – наприклад, відрізняються від опису в каталозі, або від зображення на коробці ; (2) товарами, що не працюють належним чином , пошкоджені або швидко ламаються ; (3) угодами, що містять несправедливі умови . У двох перших випадках споживач має законне право на повернення грошей, заміну продукції, її ремонт – залежно від вибору споживача.

Коли мова йде про угоди, що містять несправедливі умови, це зазвичай стосується надання послуг. До них відносяться, зокрема, вимоги щодо грошової застави, яка не повертається (і яку ви втрачаєте, навіть якщо продукція чи послуга є незадовільною), або період виконання з невизначеним терміном закінчення, тобто ви не маєте змоги відмовитися від послуги або отримати компенсацію, навіть якщо надання послуги зайняло вдвічі більше часу, ніж повинно було.

Несправедливі умови просто визнаються незаконними – вони не повинні записуватися до угод і не підлягають виконанню, навіть якщо споживач підписує угоду, що їх містить. Угоди також повинні бути написані простою мовою, щоб вони були легко зрозумілими.

Існують певні специфічні правила стосовно туризму . Вони не дають можливості туроператорам піднімати ціни після того, як замовлення було зроблено (окрім випадків, коли це було спричинено змінами в оподаткуванні або коливаннями валютних курсів), а також вимагають від туроператорів робити внески до фонду захисту, який дає змогу туристам повернутися додому, якщо компанія збанкрутує, поки вони перебуватимуть у відпустці.

Протягом певного часу постачальники звичайно включали до контрактів положення про відмову від прав, відповідно до яких споживачі погоджувалися з тим, що їхні законні права не застосовуються. Зараз такі положення є незаконними і не підлягають виконанню.

Інформація для споживачів

Директиви містять широкий спектр вимог, які стосуються інформації на упаковці. Харчова продукція, наприклад, повинна містити повний перелік інгредієнтів і вказувати наявність потенційних алергенів (наприклад, горіхів). Існують також правила щодо опису продукції як «органічної», або використання регіональних назв продуктів харчування, наприклад, сиру «пармезан» або «пармської» шинки. Уся генетично модифікована продукція повинна бути відповідним чином позначена.

Подібним же чином, велика домашня техніка повинна мати позначення стосовно споживання електроенергії у звичайних умовах.

Закон також вимагає надання конкретної цінової інформації . Зокрема, супермаркети не можуть указувати ціни лише за пакет харчових чи інших продуктів, але повинні вказувати також ціну за одиницю – тобто повідомляти, як ціна пакету співвідноситься зі стандартною одиницею (наприклад, 5,5 євро за 100 мл). Це дає змогу споживачам легко порівнювати вартість і ціни навіть у тих випадках, коли продукція продається у різних кількостях.

Стандартизовану інформацію потрібно надавати також по відношенню до фінансових послуг, таких, як позики або кредитні картки. Відсоткові ставки, обраховані за стандартною методикою обчислення відсотків у річному вираженні (APR), повинні бути повідомлені споживачам до того, як вони поставлять свій підпис. І в цьому випадку, споживачі отримують можливість порівнювати продукцію легко та коректно.

У цьому випадку також існують особливі вимоги щодо пакетних (комплексних) турів; проспекти повинні надавати повну інформацію стосовно того, що пропонується – переїзду, розміщення, цін, тарифних планів. Ці параметри не можна міняти після того, як замовлення було зроблено.

Реклама та інша маркетингова діяльність

Реклама в Європі повинна бути чесною, пристойною та правдивою. Конкретні правила її врегулювання у різних країнах відрізняються. Наприклад, у Великобританії існує система саморегулювання, що здійснюється через Комітет рекламних стандартів ( Advertising Standards Authority – ASA ), що керується та фінансується представниками рекламної галузі. Він оприлюднює кодекси поведінки, і очікується, що рекламісти будуть їх дотримуватися. Загалом цей метод спрацьовує – частково через те, що за ним пильно стежать уряд і засоби масової інформації; у рекламній галузі розуміють, що у випадку, коли Комітет не буде виконувати своїх функцій, його замінять державним органом з повноваженнями забезпечення виконання закону. В інших країнах використовується безпосередня участь держави та існують суворіші правила, особливо по відношенню до реклами, спрямованої на дітей.

ЄС ухвалив Директиви стосовно врегулювання певних проблем, пов'язаних із маркетингом.

Продаж на відстані. У випадках, коли товари та послуги продаються по телефону, поштовим замовленням або за допомогою мережевих технологій, існують широкі можливості введення споживачів у оману або надання їм недостовірної інформації. Директива вимагає від постачальників надавати повний спектр інформації до того, як продаж відбудеться, а саме – контактну інформацію про себе (включно з адресою), повний опис продукції чи послуги, повну ціну, умови доставки, а також подробиці щодо забезпечення права споживачів на відмову. Повинне бути також надане письмове підтвердження домовленостей щодо продажу. У випадках продажу позик і кредитних карток, повинні бути вказані відсоткові ставки та період дії. Споживачі мають право відмовитися від замовлення протягом семи днів (а у деяких країнах – впродовж довшого терміну), а товари повинні бути доставлені протягом 30 днів. Телефонування споживачам за допомогою автоматичних телефонних систем або розсилання їм факсів із комерційними пропозиціями без їхньої попередньої згоди є незаконним.

Продаж із розрахунку на інертність покупця – надсилання товару, який не було замовлено, а потім вимагання оплати. Споживачі не несуть ніяких зобов'язань у випадку, коли це відбувається – вони можуть просто залишити товар собі або позбутися його, за власним бажанням. (Раніше вони повинні були надати відправникові можливість забрати товар.)

Продаж із доставкою. Окрім випадків, коли продавцем виступає торгівельний агент, що доставляє товари на дім, або продажу за каталогами, споживачі автоматично отримують право відмовитися від замовлення протягом семи днів (знову таки, у деяких країнах – протягом довшого терміну), якщо хто-небудь продає їм будь-що у них удома або в іншому місці, за межами звичайного місця ведення бізнесу.

Неправомірна комерційна практика. Це стосується використання оманливих або агресивних методів продажу. Директива проголошує незаконними надання фальшивої інформації про продукцію, продавця, ремонт, ціни або порівняння з іншими виробами, якщо це «із великою вірогідністю може суттєво змінити звичайну поведінку споживача». Вона також забороняє залякування, примус або застосування сили. Директива налічує 31 неприйнятний метод, але визнає, що можуть бути й інші – нечесні продавці дуже винахідливі!

Подальший розвиток

Переважна частина наведених вище Директив містить мінімальні вимоги – за потребою, національні уряди можуть встановлювати суворіші стандарти. Деякі саме так і роблять, головним чином подовжуючи період, протягом якого споживачі можуть скасувати свою угоду, укладену із продавцем у себе вдома, по телефону, в мережі Інтернет або поштовим замовленням.

Зараз Європейська Комісія переглядає вісім Директив і вирішує, чи переходити до повної гармонізації. Це означатиме, що Директиви повинні будуть виконуватися повністю однаково в усіх країнах, без можливості застосування суворіших правил. Споживчі організації загалом виступають проти цього, тому що вірогідність того, що найсуворіші правила будуть ухвалені усіма країнами ЄС є невисокою. Це означає, що із прийняттям загальноєвропейського закону захист прав споживачів у деяких країнах може послабитися.

Важливе значення має також те, що кожна з Директив вимагає від національних урядів брати на себе відповідальність за забезпечення контролю та виконання вимог, які в них містяться. Типи та структури урядових органів, яким це доручено, у різних країнах відрізняються. Пропозицій щодо уніфікації таких домовленостей немає, і немає домовленостей щодо того, чи існує найкращий метод забезпечення захисту прав споживачів.