І де вже ті верблюди, де та Сара...

Героїня розповіді у грудні 2004р.

 Що мені безсумнівно подобається у рідному місті, так це збережені з Середньовіччя назви окремих кам'янецьких районів. На фоні Руських та Польських фільварок тьм'яніють нецікаві блочні близнюки: Жовтневийта Жовтневе. Тьху, що за самоповторення та відсутність найменшого смаку...

Найсмачнішим та найоригінальнішим (а ще, напевно, наймалочисельнішим) мікрорайоном міста є витягнуті вздовж мілкого Смотричу Карвасари. Такої назви ну точно не зустрінеш в жодному іншому місті України! (Хоча й поза Кам'янцем трапляються перлини: один з райнонів Борщова називається Поле Чудес. Цікаво, яка кількість Буратін щороку порпається в тамошніх садках?). Слово слов'янським важко назвати. Звідки ж воно?

Етимологія назви, на перший погляд, проста: кажуть, це перекручене слово Караван-сарай. Під час 27-річного правління турків у місті саме тут стояли каравани з коней та верблюдів, гружених товарами східних купців. Та й не лише за Туреччини було так, думаю. Адже слово "караван-сарай" вживалося і в Польщі, і в Литві, і на Балканах. Кам'янець, великий торговий центр, теж повинен був мати такий заїжджий двір для гостей з інших міст та країн. І він з'явився ще у XVIст.

Та є і інша версія походження слова. У 1988р. О.К.Нечитайлo писав у газету "Прапор Жовтня" наступне:
"В "Енеїді" І. Котляревського надибуємо рядки: "Боги, богині і півбоги, простоволосі, босоногі, біжать в Олімпську карвасар". Що таке "карвасар"? Це самодіяльні суди на миру, де найавторитетніші люди громади вирішували спірні питання. Біля підніжжя фортеці, на церковній площі збирався карвасар. З часом назва поширилась на весь район".
Хоча Котлярвевський міг і переплутати значення незрозумілого слова: сучасних словників у ті часи під руками у письменника не було.
Є ще одна, перчена, народна версія. Жила, кажуть, у цій місцині відома всьому містові Сара - жінка легкої поведінки, а по простому - "курва", з прозорим первісним значенням "курка" (а півня колись звали "кур"). Французьке слово "кокотка" теж означає "курочка". Масові походи "до курви Сари" породили невдовзі назву району, де вона мешкала, - "Курвисари", яка пізніше трансформувалася в "Карвасари".

А ось так там всередині.

 Туристи найчастіше навіть не підозрюють про цей район, хоча й вдивляються з Замкового мосту біля фортеці вниз, де видніється старий, єдиний збережений у місті дерев'яний храм. Та прогулянка стрімкими сходами вниз вздовж мосту (такий спосіб пересування здається неймовірним лише тим, хто не бачив цього кам'яного перешийку між Старим містом та фортецею) та хиткою кладкою через Смотрич запам'ятається надовго багатством вражень. Панорама церкви біля відвісних стін унікального каньону, під нависаючою вгорі массою замку - одна з найгарніших у місті-музеї.

Ще у ХІХст. Карвасари були окремим містечком, яке прилягало до Кам'янця. І це сталося цілком природно. У XVIIIст. на Карвасарах оселяються міщани й ремісники, яким не залишилося місця на тісно забудованому острові - ядрі Сатрого міста. Дорогі райони середмістя заселяла, як правило, шляхта. Завдяки новим поселенцям старовинний район змінює своє обличчя. Вздовж вузеньких вуличок з'являються дерев'яні будинки та глиняні хати, біля річки розташовуються численні млини, поблизу головних доріг шикуються корчми та заїзди.
Наприкінці XVIIст. виникла потреба у власному храмі району. Тоді, певно, й будується дерев'яна Хрестовоздвиженська церква. З нею пов'язана легенда про вінчання в цих дерев'яних стінах сина Богдана Хмельницького Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупулу Розаліндою. Насправді пара одружувалася в Яссах в Молдові, а подібну легенду розповідають чи не в кожній старій дерев'яній церкві Поділля. Зовні невелика за розміром, церква все-таки досить гармонічна за пропорціями між широким і високим центральним зрубом, що закінчувався шатровою верхівкою з ліхтариком, та двома боковими зрубами - меншими і вужчими. Поруч притулилася двоярусна дзвіниця. У центральному зрубі розташувався дерев'яний позолочений іконостас, який не зберігся до наших часів. Наскільки я розумію, коли церква зістарилася, на її місці вибудовали її нову копію. Сталося це в 1799 році.
У ХІХст. до Карвасарської парафії Кам'янецького повіту входило п'ять сіл: Татариски (з 1946р. - Смотрич), Кубачівка (з 1967р. - в складі Смотрича), Янчинці (з 1945р. - Колибаївка), Підзамче (з 1957р. - в складі міста) та Видрівка (з 1928р. - в складі Підзамча). Була на Карвасарах і церковно-парафіяльна школа, відкрита 1894р. у церковному будинку.
Олег Будзей у статті, присвяченій Карвасарам у газеті "Подолянин" (14 червня 2002р.) писав, що 1923р. у містечку Карвасари було 150 господарств, проживало 1566 чоловік. 25 травня 1923р. розпорядженням Кам'янецького окружного виконкому Карвасари було віднесено до Кубачівської сільради Довжоцького району. А 4 березня 1926р. Карвасари остаточно втрачають самостійність і стають вулицею Кам'янця-Подільського. Про походження назви "Карвасари" Євтим Сіцінський повідомляє таке: "Карвасари були первісно, в XVI ст., як припускають, місцем складування для східних купців, що тимчасово прибували до Кам'янця і яким не дозволялося в'їжджати до міста; на місці нинішнього поселення Карвасар було збудовано амбар для зберігання товарів, або так званий караван-сарай, звідки і походить нинішня назва містечка".

З часом глиняні та дерев'яні забудови району руйнувалися. Після Другої світової війни на Карвасарах залишилося лише кілька будинків та церква, яку дослідники вважають типовим зразком дерев'яного зодчества Поділля. У 1956р. пам'ятка була - нарешті! - взята під охорону держави. З метою відтворення середньовічного обличчя району розробляється план створення на Карвасарах музею народної архітектури та побуту Поділля, філіала музею народної архітектури та побуту Української РСР. Із зони затоплення Дністровського гідровузла планувалося вивезти типові для Поділля споруди - хати, млини, клуні, церкви. Та не судилося з'явитися скансену на околиці міста.
Так би храм і занепадав під "пильним" охоронним державним оком, якби церкву на початку 1990-х не віддали громаді віруючих. Дах та стіни починили, всередині провели ремонт. Так і повинно бути!

Найгарніше написав про церкву Г.Логвин в книзі "По Україні" (1968): "іграшкова дерев'яна будівля і могутні мури замка, здавалося б, ніяк не можуть становити єдиний ансамбль; тим часом вони якось дуже природно злиті в єдине ціле".

Тут гарно купатися теплими літніми вечорами, або просто дивитися на зорі, гойдаючись на качелях дитячого майданчика - сусіда храму.