Іґнацій Ґолембійовський.
Тріюмфальна брама на Марійській площі
у Львові (1851)

Переглянута та доповнена версія статті «Constructing A National City: Case Of L'viv», уміщеної в збірнику: John J. Czaplicka and Blair A. Ruble, eds.; assisted by Lauren Crabtree, Composing Urban History and the Constitution of Civic Identities, Woodrow Wilson Center Press, 2003. Авторизований переклад з англійської Павла Грицака. Повну версію цієї статті буде вміщено в щорічнику «Дух і літера» за 2007 рік.

Серед популярних розповідей про Центрально-Східну Европу є анекдот про людину, якій випало жити в кількох різних державах, не покидаючи рідного міста. Ця історія добре пасує до Львова, де від 1914 року донині змінилося вісім політичних режимів. А ті декілька сотень львівських сімей, яким пощастило, перебувши війну, залишитися в місті, мешкаючи - що важливо - в тому самому помешканні, могли би додати до неї ще одну: як вони зуміли пожити на різних вулицях, не виїжджаючи зі своєї квартири. У Львові є лише кілька вулиць, що від XIX століття зберегли початкові назви. Більшість назв змінювалися з кожною новою владою. За частотою та масштабом перейменування вулиць Львів може претендувати на чемпіонство серед великих міст у цій частині світу, а можливо, й на всьому евроазійському континенті взагалі.
    Треба зразу сказати, що не Львів і навіть не Східна Европа започаткувала традицію перейменувань. Як і в багатьох випадках, коріння модерних традицій тягнеться від Французької революції. 1793 року паризькі депутати вимагали в Національних зборів почати систематичне перейменування вулиць і площ, «відповідно до республіканських цінностей», і в такий спосіб «подати громадянам урок революційної етики». «Слова лилися потоком», - писала дослідниця культури Французької революції Лін Гант, - вони мали «винятковість і магічність» і «чимраз більше набували емоційної, навіть життєво-смертельної значущости». Внаслідок цього політична мова

була не просто виразом ідеологічної постави, визначеної соціяльними та політичними інтересами, що лежать в її основі. Мова допомагала кшталтувати сприйняття інтересів, а отже, розвиток ідеологій. Іншими словами, революційний політичний дискурс був риторичним; це був засіб переконання, спосіб переукладу соціяльного та політичного світу.

    Коли йдеться про совєтський досвід, одним із головних об'єктів революційного перевиховання мали стати селяни. Вони внаслідок індустріялізації та колективізації масово перебиралися в міста, компенсуючи величезні демографічні втрати в міському населенні, що їх спричинила Перша, а особливо Друга світова війна. Ще 1999 року близько двох третин львівського населення були народжені не у Львові, а близько половини були вихідцями із села в першому поколінні (дані опитування, яке 1999 року проводив Інститут історичних досліджень). Совєтську політику не можна повністю зрозуміти, якщо не врахувати її специфічно «селянське коріння»: великі революційні перетворення здійснювали головно коштом селянства, а «приручення» селян та їхніх нащадків, які ще пам'ятали про своє коріння, було постійним клопотом совєтської влади. Вважається, що спільноти, які розвинули складніший і багатший набір мітів, здатні витримати значно більший стрес і нестабільність (політичну, економічну, соціяльну тощо), аніж спільноти з порівняно бідним набором мітів. Коли дві спільноти перебувають у боротьбі, деякі із членів слабшої можуть змінити лояльність, тобто асимілюватися. Це стається найчастіше тоді, коли, як зазначає Джордж Шепфлін:

бідна на міти спільнота визнає, що рух догори вимагає відмовитися від своєї культури, мови та мітологічного світу в обмін на щось краще, на кращий світ. По суті, цю мету і ставив перед собою комунізм у Центральній та Східній Европі.

    У Львові сталося навпаки. Тоді як більшість повоєнних переселенців із сіл в інших українських містах значною мірою зазнали асиміляції в панівну російсько-совєтську культуру, Львів асимілювала українська культура місцевих селян та їхніх дітей. «Дивна політика Львова» привернула увагу науковців. Дослідники зосереджуються переважно на соціяльних і політичних аспектах «націоналізації». У центрі уваги цієї статті натомість є символічна кодифікація оспорюваного міського простору. Тут аналізую особливий набір історичних символів, характерних для модерної міської культури, - назви вулиць. Саме вони є найпоширенішими символами, розповсюдженішими, ніж пам'ятники та меморіяльні дошки. Люди неминуче щодня звертаються до них, ідучи на роботу, показуючи дорогу іноземцеві, викликаючи таксі тощо. Як потверджує випадок Львова, ці символи дуже важливі для конструювання образу національного міста. Їх можна читати як текст, надто як популярний підручник, що висвітлює найславетніші та найтрагічніші періоди національної історії, представляє героїв, які збуджують почуття гордости за належність до певної національної спільноти, або нагадує про мучеників, чия особиста жертва заради всієї нації заслуговує наслідування. Перефразовуючи Ернеста Ренана, вони відображають особливу форму «соціяльного капіталу», яка для узгодження стратегічних ідей на майбутнє має більшу цінність, аніж митна служба, пости і прикордонні смуги.
    Львів як місто з довгою історією мав багато матеріялу для конструювання такого типу соціяльного капіталу. Писана історія та усна традиція зберігали пам'ять про руських князів, польських королів, німецьких бюрґерів, українських козаків, російських царів та єврейських рабинів, пов'язаних із домодерною історією міста. У модерні часи місто, з одного боку, відігравало ключову роль у формуванні польського, українського та єврейського націоналізмів, а з другого - саме формувалося під впливом боротьби між «наддержавами» за панування над реґіоном.
    Хоча Львів демонстрував багатий історичний матеріял, та аби створити послідовний образ, що леґітимізував кожен із національних та політичних проєктів, більшість його складників іще треба було відібрати й перетворити. Символи, що не пасували до образу, треба було применшити в значущості або зовсім стерти, згідно зі знаним висловом Ренана, за яким «забування <...> є визначальним чинником у творенні нації...».
    Як виразно показує історія перейменування вулиць, це було клопотом кожного політичного режиму, що в модерні часи здобував контроль над містом.

Націоналізація міста: 1870––1938

Цей процес запустили - але не впровадили - перші австрійські бюрократи, яких дуже багато прибуло до міста після Габсбурзької анексії Львова та Галичини в 1772 році. У 1772-1825 роках вони розпочали масштабне реконструювання міста, збудувавши за межами середньовічних укріплень великий модерний центр. Реконструкцію здійснювано відповідно до загального принципу модерного европейського міського планування, себто наявности достатньої кількости вулиць. Новим вулицям надано строго технічних назв: Untere Strasse (Підвальна), Neue Strasse (Нова), Theatergasse (Театральна) тощо. Лише декілька назв апелювали безпосередньо до габсбурзького правління. 1821 року губернаторському радникові Вільгельмові Райценгайму спала на думку ідея загоспродарювати старий фортифікаційний вал: це місце засипали, обсадили тополями та каштанами і перетворили на променад. Львів'яни визнали радникову заслугу, назвавши цю алею Райценгаймівкою. Однак назва втрималася ненадовго: пізніше, коли Райценгаймівка стала місцем палацу губернатора, її переназвано в Губернаторські вали. Другою назвою, пов'язаною з Габсбурґами, була площа Фердинанда (Ferdinandsplatz), найменована на честь цісаря, та жодна з цих назв не апелювала до пам'яті минулого німецького періоду Львова (XIV-XVI століття). Австрійські бюрократи намагалися насадити лояльність до чинної династії, але не до нації. У кожному разі і династію при владі, і державних службовців цікавила радше сучасність, аніж минуле.
    Всупереч намірам, вони спровокували піднесення місцевих націоналізмів. Польські еліти почувалися загроженими через дедалі дужче онімечення міста. Під час Наполеонівських воєн і Весни народів 1848 року вони намагалися перебрати владу над Львовом і всією Галичиною. Невдача національних повстань водночас в Австрійській та Російській імперіях змусила їх до компромісу із Габсбурґами. Австрійський уряд теж схилявся до того, щоби шукати порозуміння з польськими елітами, оскільки був послаблений низкою військових поразок та внутрішньою напругою в багатонаціональній імперії. Упровадження самоврядування в 1860-х роках та полонізація краю стали умовою sine qua non лояльности польських еліт до Габсбурґів. Польський образ міста напередодні Першої світової війни виявився на різних рівнях: від переважання польських еліт у локальних урядах аж до надання вулицям польських назв.
    Перша велика хвиля перейменувань розпочалася за рік після відновлення міського самоврядування в 1870 році й тривала аж до Першої світової війни. Ця стадія виявила декілька візерунків, що повторювалися в пізніших перейменуваннях. По-перше, простежується виразна преференція для модерних (тобто після 1772 року), радше ніж давніх національних героїв і культурних постатей: вулиці Косцюшка (ulica Kosciuszki), Міцкевіча (Mickiewicza), Кілінського (Kilinskiego) тощо. По-друге, подибуємо багато назв, що відсилали до історії міста: Казимирівська (Kazimierzowska), Зиморовича (Zimorowicza), Фредра (Fredry) та інші. Ще одна тенденція полягала у повторенні імен найвидатніших постатей: існувало три вулиці, пов'язані з пам'яттю польського короля Яна III Собєського (вулиця Собєського, Собєщизна і вулиця Короля Яна III - ulica Sobieskego, Sobieszczyzna, Krуla Jana III), а також вулиця і площа, названі на честь знаного польського революціонера Юзефа Бема.
    Відродження польської держави в 1919 році стало початком другої стадії. У міжвоєнну добу різко зросла кількість вулиць (зі 120 до 1000) завдяки тому, що декілька навколишніх передмість і сіл було об'єднано у «великий Львів». Це означало, зокрема, що можна було застосовувати більший добір імен, а отже, створити інтенсивніше польський образ міста. Особливо вартою уваги є висока частота назв, пов'язаних із недавніми національними змаганнями поляків (1914-1919), особливо з польською перемогою в польсько-українській війні (1918-1919) за контроль над Львовом: вулиці Дітей Львова (ulica Dzieci Lwowa), Леґіонів (Legionуw), Алея Фоха (Aleja Focha), Галера (Hallera), Галерівців (Hallerczykуw), Орлят (OrlИt), Оборони Львова (Obrony Lwowa), Оборонців Львова (ObroДcуw Lwowa), Оборони Двірця (Obrony dworca). Природно, польські назви виразно переважали і в центрі, й на околицях міста.
    Присутність інших етнічних груп була відбита дуже мало. Євреї, друга після поляків найчисельніша група у Львові, були представлені в назвах лише шістьох вулиць. Однак навіть сам вибір імен виявляв дуже «польське» бачення місцевої єврейської історії. У чотирьох із шести випадків ішлося про так званих «поляків Мойсеєвої віри», тобто поляків єврейського походження, причетних до полонізації Львова: вулиці Д-ра Еміля Бика (Dr. Emila Byka), Мойжеша Бейсера (Mojэesza Beisera), Германа Діаманда (Hermana Diamanda), Мауриція Рапапорта (Maurycia Rappaporta). Одну вулицю (Rabina Kohna) названо на честь прихильника німецької асимиляції євреїв, рабина першої реформованої синагоги у Львові Кона, якого вбив фанатичний ортодоксальний єврей. Лише одна вулиця була пов'язана з ортодоксальними євреями, які становили більшість місцевої єврейської громади (Старозаконна). Попри те, що Львів був знаним центром сіоністських організацій, жодна з вулиць не мала «сіоністської» назви. Єврейські назви (за єдиним винятком Діаманда) отримували вулиці в єврейській частині міста, але навіть там вони становили меншість.
    Хоча відсоток українців у місті був удвічі нижчий за відсоток євреїв (відповідно 32% та 16%), кількість вулиць із українськими іменами була більша в два з половиною рази. Однією з них була стара Руська вулиця, де від часів середньовіччя жило «руське» (некатолицьке християнське) населення. Решта 14 одержали назви наприкінці XIX - у перші десятиліття XX століття: вулиці Івана Франка (Iwana Franki), Івана Котляревського (Iwana Kotlarewskego), Миколи Лисенка (MykoИy Эysenki), Івана Мазепи (Iwana Mazepy), Петра Могили (Petra MohyИy), Князів Острозьких (Ostrogskich Ksiаэаt), Огоновського (Ogonowskiego), Гетьмана Сагайдачного (Hetmana Sahajdacznego), Ісидора Шараневича (Izydora Szaraniewicza), Маркіяна Шашкевича (Markijana Szaszkevicza), Тараса Шевченка (Tarasa Szewczenki), Шевченка Бічна (Szewczenki Boczna), Івана Вагилевича (Iwana Wagilewicza), Вернигори (Wernyhory). Чисельну перевагу українських вулиць над єврейськими можна пояснити потужним українським національним рухом, який за мобілізаційними здатностями та можливостями чинити тиск на владу переважав єврейську громаду. Але навіть за таких обставин дві вулиці - вигаданого українського козака Вернигори чи українського письменника полонофільської орієнтації Івана Вагилевича - містили натяк на участь українців у польських національних змаганнях. Хоча до Першої світової війни місцева русько-українська громада була поділена на власне українську та русофільську орієнтації, русофіли, подібно до сіоністів у єврейському випадку, не сподобилися чести мати хоча б одну свою вулицю. Добір русько-українських імен виразно показував, що між польською владою та місцевим українським рухом було досягнуто компромісу щодо «українського» характеру місцевого греко-католицького населення. Влада могла надавати перевагу українофілам над русофілами, але в кожному разі репрезентативність русько-українського населення у назвах вулиць не могла й зрівнятися з польським образом Львова. Попри те, що кількість вулиць із українськими назвами зросла (з п'ятьох у 1916 році до п'ятнадцятьох у 1938), їх частка зменшилася з 4,5% до 1,3%. Окрім того, «українські» вулиці містилися поза центром у непрестижних районах. Показовим був випадок, коли польська міська рада відхилила петицію Товариства НТШ назвати ім'ям Шевченка центральну площу, де розташувався його осередок, і надала цю назву вулиці в передмісті, що перед тим називалася Болотяною.
    Існування «єврейських» і «українських» вулиць було наслідком більш чи менш ліберальних політичних режимів, що існували до 1939 року й ґарантували національним меншинам певні культурні права. Щонайменше, існували законодавчі практики, які давали змогу очільникам меншин звертатися до міської влади щодо надання деяким із вулиць «національних» імен. І совєтський, і нацистський режими скасували навіть ці обмежені практики. Починаючи від совєтської (1939) та нацистської (1941) окупацій, нові назви надавали винятково за наказами влади. Під час німецької окупації вулиць із польськими назвами різко поменшало. Їх змінено на нейтральні: Алейна (Alleenstrasse), Поетів (Dichterstrasse), Головна (Hauptstrasse), Паркова (Parkstrasse). Втім, для посвячених ця «нейтральність» виглядала виразно німецькою: такі назви були звичними в німецьких містах1. Одинокий значний виняток стосувався назви Adolf-Hitlerring, наданої центральному проспектові міста. Кількість українських назв зменшено спершу до шістьох (Frankistrasse, Lysenkistrasse, Ogonowskiegostrasse, Scharaniewiczastrasse, Schewtshcenkistrasse, Wagilewitschastrasse), а тоді до чотирьох (Frankistrasse, Lysenkistrasse, Ogonowskiegostrasse, Scharaniewiczastrasse). У кожному разі, вони не могли зрівнятися з кількістю залишених польських назв (56). За іронією, збережено також декілька єврейських назв (Rapoportstrasse, Diamandstrasse, Starozakonna). Хоча, судячи з нових назв вулиць, образ Львова як польського міста підважено, але воно не набуло ні німецького, ні українського вигляду. Цей «інтернаціональний» характер не мав нічого спільного з ідеологією, а був продиктований прагматичними міркуваннями: окупаційна влада мусила піти назустріч німецьким офіцерам та солдатам, які нарікали, що перейменування вулиць перешкоджає їм орієнтуватися в місті.

Формування совєтського українського міста, 1939–1989

Образ Львова як українського міста був наслідком совєтського правління. Цей процес відбувався в різні періоди з різною інтенсивністю. Під час першої совєтської окупації (1939-1941) перейменування не мало масового характеру. Перейменовано лише 39 із 1000 вулиць, усі в центральній частині Львова. Натомість упродовж 1944-1969 років перейменовано 1042 вулиці (85%) по всьому місту2. Українські назви ніколи не становили найбільшої частки. Під час першої хвилі (1939-1941) із 36 нових назв лише 5 (14%) стосувалися української історії³; у 1969 році їх частка становила 20%. Але хоч би про яку хвилю перейменування ішлося, більшість українських назв стосувалися совєтської історії.
    Поодинокі досовєтські винятки стосувалися вулиць із назвами-іменами козацьких очільників, які боролися проти поляків начебто за возз'єднання з росіянами (Богун, Хмельницький), іменами українських письменників, які або зробили внесок у російську культуру (Гоголь, Короленко), або були знані через симпатії до соціялізму (Леся Українка, Франко, Кобилянська) тощо. Всі імена, хоч трохи пов'язувані з відвертими антиросійськими чи антисовєтськими настроями, було стерто з мапи. Так зникло ім'я Івана Мазепи або імена місцевих українських інтелектуалів XIX століття Ізидора Шараневича та Омеляна Огоновського, знаних за консервативні та націоналістичні погляди.
    Совєтській владі були потрібні символи, що могли би демонструвати місцеве коріння комуністичного режиму. Насправді історія Західної України могла надати низку імен місцевих марксистських та комуністичних постатей, наприклад, чільників Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Проблема, однак, полягала в тому, що більшість із них стали жертвами совєтських репресій. Вихід було знайдено в покликанні на другорядних членів (Коцко) чи робітника, що впав жертвою польських репресій (Козак), або назви фікційних таємних прокомуністичних організацій, що їх вигадала совєтська пропаґанда (Народна ґвардія ім. Івана Франка). Іншим зручним символом стало ім'я Івана Франка: у молодості він захоплювався марксизмом, брав участь у соціялістичному русі й до того ж помер за рік до революції 1917 року - отже, не встиг заплямувати себе антикомуністичною поставою (інша річ, що Франко в часи зрілости був українським націоналістом і гострим критиком Маркса, але ці факти влада воліла замовчувати). У кожному разі, на честь Франка у Львові названо вулицю, площу, університет, оперний театр і парк у центрі міста. Так само в центрі в шістдесятих роках минулого століття Франкові споруджено величезний пам'ятник. Порівняно з ним культ Шевченка займав друге і скромніше місце. Шевченкові «перепали» центральний проспект та одна з найдовших вулиць, але в совєтському Львові ніколи не було його пам'ятника. Влада послідовно відмовляла петиціям місцевої української інтеліґенції збудувати пам'ятник найбільшому українському поетові, побоюючися створити вабливе місце для антисовєтських акцій. Цим Львів різко відрізнявся від інших великих українських міст, кожне з яких - у тому числі найзрусифікованіші Харків, Донецьк та Одеса - мало свій пам'ятник Шевченкові.
    Іще один складник совєтської політики полягав у стиранні пам'яті про інші етнічні групи. Ця політика найбільше вразила вулиці з польськими назвами. Їх кількість зменшено до мінімуму. Ті декілька, що залишилися (вулиці Коперніка, Міцкевіча, Косцюшка, Словацького), і декілька нових (Банаха та Боя-Желєнського, названі на честь професорів Львівського університету) приписувано до совєтського історичного пантеону «проґресивних» постатей із різних національних культур. Повністю було зліквідовано єврейські назви, так ніби перед 1939 роком у Львові не було євреїв. Із другого боку, попри те, що до 1939 року тут не було росіян, з'явилася велика частка (10%) російських назв⁴.
    Поєднання панівних совєтських, українських та російських символів мало на меті створити совєтський образ міста5, відповідно до концепції багатоетнічного совєтського народу. Совєтська влада була ладна толерувати певні етнічні відмінності кожної групи, доки вони не мали національного (політичного) виміру. Оскільки історична пам'ять відіграє критичну роль у формуванні національних ідентичностей, історія, чи радше уявлення про минуле, стала головною мішенню цієї політики.

Новий український образ Львова, 1990–1997

У випадку Львова цей проєкт зазнав повної невдачі. Стирання совєтського образу міста розпочалося тут уже в останні місяці совєтського режиму. Перші вільні вибори у Совєтському Союзі (березень 1990 року) привели у Львові до влади і на міському, і на обласному рівні перші некомуністичні місцеві уряди. Звернення першої сесії львівської облради означило Львівську область як «острів свободи», що має на меті «покласти край тоталітарній системі». Справа заміни совєтських символів на українські національні набрала першочергової ваги для новообраного уряду. Досить сказати, що Львів став першим містом у Совєтському Союзі, в якому здемонтовано пам'ятник Лєнінові (вересень 1990), і першим великим містом у Совєтській Україні, де було офіційно вивішено український національний прапор.
    У Львівській міськраді засновано Комітет національного та культурного відродження, поміж перших ініціятив якого було перейменування міських вулиць. Голова комітету Ярослав Сватко звернувся до директора Центрального державного історичного архіву у Львові Ореста Мацюка із проханням створити групу експертів, щоби розробити пропозиції. У групу ввійшло шестеро осіб: Орест Мацюк, Іван Сварник, Андрій Дорош, Роман Крип'якевич, Володимир Вуйцик і Богдан Якимович. Майже всі вони були фаховими істориками - крім Романа Крип'якевича, котрий був спеціялістом із технічних наук, але як син знаного львівського українського історика Івана Крип'якевича мав матеріяли про історію львівських вулиць із батькової архівної колекції.
    Склад групи по-своєму відображав драматичну історію Львова. Тільки Крип'якевич і Дорош належали до другого покоління народжених у Львові інтелектуалів. Родини чотирьох інших походили з-поза Львова, зокрема Сварник - зі Східної України. В умовах совєтського режиму анґажованість в українській історії попсувала їм наукову кар'єру. Орестові Мацюку не дозволили захистити дисертацію, а книжку Володимира Вуйцика вилучено із широкого обігу. Роман Крип'якевич декілька разів мав проблеми через участь у культурній діяльності й, зрештою, втратив роботу в академічному інституті. Івана Сварника в сімдесятих роках виключили із Львівського університету за читання та обговорення начебто антисовєтської літератури. Таку кару поділила Мар'яна Долинська, яка вчилася у Львівському університеті на тому ж курсі, а в 1991-1993 роках займала колишнє місце Сватка, очолюючи міський Комітет національного і культурного відродження.
    Сватко та Долинська брали участь у зустрічах групи, виконуючи функцію зв'язку між експертами й міськрадою. Кожен експерт готував пропозиції щодо нових назв вулиць, обговорювані на реґулярних щомісячних зустрічах групи та, після досягнення консенсусу, передавані міськраді. За декількома винятками, ані в групі, ані поміж групою та міськрадою не було виразних суперечностей. Експерти відчували, проте, постійний тиск знизу, з боку громадських організацій і осіб, які наполягали на вшануванні певних імен (найчастіше імен очільників своїх організацій або ж своїх родичів). Ніхто з експертів не отримував за цю працю грошей, і вони мали цей факт за свідчення своєї громадянської відповідальности й інтелектуальної незалежности.
    Експертна група працювала сім років (1990-1997) і подала 550 пропозицій (список пропозицій збережено в особистих архівах Ореста Мацюка та Івана Сварника). На самому початку праця просувалася дещо хаотично, але експерти досить швидко розробили низку загальних принципів, за якими далі тривала робота. Деякі з них за суттю були неполітичні: імена не могли повторюватися (щоби уникнути ускладнень для поштової служби чи таксівок) або належати живим людям6. Інші принципи, однак, було продиктовано ідеологічними міркуваннями. Головне завдання полягало в стиранні совєтського образу міста. Перейменування здійснювано відповідно до певних пріоритетів. По-перше, експерти намагалися відновити в місті історичні назви вулиць (подеколи відновленню назви мало передувати відновлення самої вулиці, бо декотрі з них стали жертвою совєтського «укрупнення»). По-друге, нові імена мали відображати український характер міста. Неукраїнські імена приймали лише настільки, наскільки їх носії мали безпосередній стосунок до міста або були широко знані за межами Львова, але за умови, що вшанування цих імен не вражало національної гідности українців. Вибір імені мав відображати історичну дійсність: вулиця мала бути пам'яттю про особу, що на ній мешкала. У виборі імен із різних наборів група експертів ураховувала також престижний чи непрестижний характер вулиці. Вважалося, що ім'я першочергової ваги не можна надавати вулиці, що була дуже віддалена від середмістя або перебувала в поганому стані. Нарешті, був «мовчазний» принцип поки що не чіпати окремих назв, щоб створити певний резерв - заради посмертного вшанування сучасних українських діячів.
    Для дослідження перейменувань особливий інтерес становлять винятки з описаних вище правил, а не самі правила. Щодо повторних назв, то їх збережено у випадках із Шевченком і Франком. Вулиця Франка становила виняток також з іще одного огляду: попри те, що це була «укрупнена» совєтська вулиця, створена з кількох менших, група експертів залишила її цілою. Всі згадані вулиці порушували ще один принцип: жодна з них не відтворювала історичних (тобто досовєтських) назв. Це ще відчутніше з вулицею Лесі Українки - на противагу іншим вулицям, вона розташована у найстарішій історичній частині міста. Оскільки Шевченко, Франко та Леся Українка є основними постатями українського національного пантеону, їхні імена збережено, попри порушення низки основних принципів, що їх розробила група експертів.
    Іще один цікавий випадок стосується імені совєтського маршала Конєва, який улітку 1944 року звільнив місто від нацистів. Він зробив Львову велику послугу, бо завдяки тактичному маневрові врятував місто від воєнної руйнації. У совєтські часи його ім'я мала одна з найбільших вулиць у середмісті. Експертна група, однак, ухвалила видалити його ім'я, бо нещодавно опубліковані матеріяли говорили про те, що Конєв з особливою брутальністю й жорстокістю розправлявся з українськими повстанцями.
    Основний задум полягав не лише в тому, щоб створити український образ міста, але й у тому, щоби популяризувати й закорінювати у масовій свідомості українську історичну пам'ять. Перевагу віддавали іменам українських історичних постатей, тотально замовчуваних у совєтський період. Ці імена надавалися центральним і найзаселенішим вулицям із інтенсивним транспортним зв'язком (вулиці Мазепи, Дорошенка, Грушевського⁷, Винниченка, Петлюри, Бандери та інших). Інший принцип полягав у тому, щоб заповнювати певні райони наборами імен, що представляють певний розділ української національної історії. Тому двом сусіднім вулицям надано імена київських князів Ольги та Володимира; ще один квартал заповнено іменами чільників українського націоналізму 1920-1940-х років (Євгена Коновальця - Андрія Мельника - Степана Бандери - Романа Шухевича).
    Центр міста перетворено на символ української незалежности і соборности. Головний проспект (колишній Hitlerring і Проспект Лєніна) перейменовано на Проспект Свободи. Вибір назви імпліцитно вказував на прозахідну орієнтацію: первісно пропонували назву «Проспект Незалежности», однак відмовилися від неї через те, що її було би тяжко вимовляти англомовним і німецькомовним туристам. До того ж на одному з центральних будинків проспекту є фігура Свободи, що встановлювало зв'язок зі знаною американською Статуєю Свободи.
    На проспекті Свободи спорудили пам'ятника Шевченкові. Поєднання «Свобода - Шевченко» повторюється ще й у сусідстві проспекту Свободи із проспектом Шевченка. Два кінці проспекту Шевченка виходять, відповідно, на вулиці Драгоманова та Грушевського - двох східноукраїнських інтелектуалів, які зробили великий внесок в українізацію Галичини. Вузол, у якому проспект Шевченка поєднується з вулицею Грушевського, позначено великим пам'ятником Грушевському як «першому президентові незалежної української держави» (яким він насправді ніколи не був, бо ж УНР була парламентською республікою). Три інші дотичні вулиці мають імена «президентів» реґіональних західноукраїнських держав - Августина Волошина (Карпатська Україна), Євгена Поповича (Буковина) і Костя Левицького (Галичина). Ще одну площу, до якої ведуть проспекти Свободи та Шевченка, названо Соборна - тобто вона є символом «соборности» (єдности) українських земель.
    З усіх українських імен більшість стосується модерної української історії XIX та XX століть. Домодерну національну історію представляє давньоруська (14 імен) і козацька (32 імені), тобто періоди, коли, згідно з національною парадигмою історії, українці мали власну національну державу або боролися за неї. Є також група місцевих історичних постатей (10 імен), які народилися або жили у Львові, - їх вибрано, щоби символізувати український характер міста в середньовічні та ранньомодерні часи. Добір імен із модерного періоду організовано за такими ж критеріями. XIX століття представлено винятково діячами українського національного відродження. Цю групу можемо поділити на дві більш-менш рівні частини галичан і не-галичан (у відношенні 58 до 67), що мало би відображати значний внесок Львова та Галичини в модерне українське націотворення. Найбільша кількість (202) стосується XX століття, де переважають очільники та діячі українського націоналізму. Історію українського націоналізму знову ж таки подано вибірково. Низку важливих представників ліберальної (Мілена Рудницька), соціял-демократичної (Володимир Старосольський) чи несовєтської комуністичної (Роман Роздольський) течій полишено без уваги, тоді як войовничу націоналістичну течію представлено в значно більших кількостях і значно менших постатях.
    Зосередження на цій тенденції спричинило серйозну напругу між місцевими та центральними органами влади і в Совєтському Союзі, і в незалежній Україні. Досить сказати, що в грудні 1990-го і червні 1991 років у Західній Україні висаджено в повітря три націоналістичні пам'ятники: Євгенові Коновальцю та Степанові Бандері, чільникам ОУН, та дивізії SS-Галичина. Зробив це, за чутками, той самий антитерористичний загін КҐБ, який використано у Вільнюсі в січні 1991 року. Коли в Західній Україні ці націоналістичні постаті є першочерговими історичними символами українського руху за національну незалежність, у Східній Україні навіть після 1991 року їх широко трактують як нацистських колаборантів. Група експертів запропонувала перейменувати велику вулицю, що веде від головного залізничного вокзалу, на честь Степана Бандери. Ідея полягала в тому, що кожен гість, який прибуває до Львова, їдучи трамваєм з вокзалу до міста, на одній із перших зупинок почує оголошення «вулиця Бандери». Таку пропозицію не сприйняв навіть В'ячеслав Чорновіл, який теж народився у Східній Україні. Він намагався переконати Ореста Мацюка відкласти це перейменування, - мовляв, решта України «нас не зрозуміє». Рішення відклали на декілька років, і цю назву запроваджено під час однієї із останніх хвиль перейменувань. Але навіть після цього до Львівської міськради адресовано багато листів зі Східної України, в яких виголошено протест проти цього перейменування.
    Іще одним суперечливим питанням стало вилучення таких високошанованих для російськомовного населення імен, як Алєксандр Пушкін та Міхаіл Лєрмонтов (ніби навмисно, щоб додати ситуації перцю, ім'я Лєрмонтова замінено на ім'я загиблого чеченського провідника Джохара Дудаєва). Міськрада здійснила обидва перейменування без погодження з експертами; ті зайняли нейтральну поставу в першому та неґативну в другому випадку.
    До заслуг експертної групи слід зарахувати відновлення (хоч у обмеженій мірі) колишнього багатокультурного образу міста. Міськрада тиснула на експертів, щоб ті зменшили частку російських імен, але дарма. Як наслідок, найбільшу неукраїнську групу досі становлять російські імена, хоча їх кількість відчутно зменшилась (із 85 у 1986 до 33 у 1997 році). Серед утриманих імен більшість становлять досовєтські (Алєксандр Ґерцен, Іван Турґенєв, Лєв Толстой, Володимир Короленко, Іван Павлов та інші). Є лише одне нове ім'я з російської історії після 1917 року - вулиця Андрєя Сахарова, яку перейменовано відразу після його смерти. Наступною за російською групою іде польська. На противагу до російського випадку, частка польських імен навіть трохи зросла (з 9 у 1986 до 17 у 1997 році) завдяки відновленню низки назв із-перед 1939 року.
    Промовистим прикладом реконструкції мультикультурної історичної спадщини стало повернення трьох старих єврейських назв (Староєврейська, Діаманда, Рапопорта), що їх видалили совєти, а також додання двох нових (Меєра Балабана і Шолом-Алейхема). Тривала дискусія щодо Староєврейської, зокрема серед експертів, стосувалася того, яку форму назви обрати. Деякі експерти обстоювали відновлення початкової назви (Старожидівська), тоді як Мацюк наполягав модифікувати назву на Староєврейська, щоб уникнути будь-яких можливих кривд щодо євреїв. Зрештою, його рада перемогла.
    Остаточно, серед усіх львівських вулиць, що мають історичні назви (у 1997 році їх було 410), 20% мають неукраїнські імена. Серед цієї групи є вулиці з іменами всесвітньо знаних осіб. Ця група значно зменшилася (з 25 до 11 вулиць) внаслідок усунення імен, що їх совєтська система кодифікувала як предтеч комуністичної ідеології (наприклад, Дарвін, Марат), або імен, що мали якийсь стосунок до совєтської історії (американський співак Пол Робсон, знаний за симпатії до Совєтського Союзу). Серед нових назв у цій групі є вулиця, названа на честь Джона Ленона. Цю назву впроваджено з ініціятиви місцевих студентських організацій, які подали петицію з кількомастами підписів мешканців Львова. Більшість експертів спершу відхилила цю пропозицію, мотивуючи тим, що вона не має нічого спільного ані з національною, ані з міською історією. Але зрештою її прийнято за наполяганням Івана Сварника, який покликався на власний досвід українського студентсько-дисидентського руху сімдесятих років XX століття, коли Джон Ленон був потужним символом нонконформізму. Дехто з націоналістичних діячів гостро протестував проти цього перейменування.

Постскриптум

Справу перейменувань група експертів трактувала як можливість установити приклад для подальшого наслідування по всій Україні. Її проведено, за словами одного з експертів, «швидко, майже без помилок». Одначе для всієї постсовєтської України львівський досвід прикладом не став. Початкова хвиля перейменувань, що, як і у Львові, піднялася в останні роки перебудови та перші роки незалежности, у більшості українських міст швидко вигасла. З одного боку, дається взнаки живучість старих символів (і совєтські не становлять винятку) серед значної частини міського населення, а з другого - страх влади спровокувати ще одну дискусію навколо історичної пам'яті й тим самим розширити поле культурної війни, яка й без того точиться в Україні. До цих двох причин несподівано додається ще одна: позиція молодшого покоління, яке донедавна стояло осторонь цих дискусій. Одне з опитувань останніх років серед учнів шкіл і студентів університетів показало, що, хоча більшість із них поділяють европейську орієнтацію і мають певну повагу до українських національних символів, вони налаштовані різко неґативно щодо перейменування вулиць та спорудження історичних пам'ятників.
    Неможливо, однак, не помітити низку внутрішніх слабкостей українського націоналізаторського проєкту. Націоналізація мас у міському просторі вимагає певної рівноваги поміж традицією та модерністю. Як пише Бруно Тобія,

Політична педагогіка форми намагалася поєднати два різні чинники: глибокий пошук засновницького міту національної дійсности, закоріненого в минулому, закріпленого в минулому, виплеканого минулим, і водночас горде ствердження нової модерности...

    Жоден із цих двох чинників не мав у Львові успішного завершення. Щодо традиції існують очевидні хиби в репрезентації деяких періодів та імен. Однак значно важливіша невдача стосується модерности. У місцевій газеті звучали сердиті голоси щодо того, що перейменування вулиць «було чудовим прикладом неспроможности української інтеліґенції дієво радити містом, не кажучи вже про державу»8. Підтекст полягав у тому, що, замість заохочувати економічні реформи, які могли би стати прикладом для всієї України, міський уряд переймається відновленням історичної пам'яті. На той час, коли велику хвилю перейменувань було завершено, львівський мер Василь Куйбіда зі своєю командою намагався запустити амбітну програму перетворення Львова на великий европейський центр туризму. Завдяки цим зусиллям 1998 року місто здобуло статус культурної спадщини ЮНЕСКО. Можна припустити, що туристи із-за кордону найбільше хотіли би побачити багатокультурну спадщину міста. Судячи із назв вулиць, їх очікувало б тут дещо інше. Навряд чи є збігом те, що наступний мер, Любомир Буняк, на значне роздратування групи експертів, відкладав подальшу українізацію назв вулиць.
    Проєкт перетворення Львова на туристичний центр якихось відчутних результатів поки що не дав. Будівлі в історичному центрі міста розвалюються, містові бракує адекватної міської інфраструктури, а від дев'яностих воно переживає постійну депопуляцію. Наприкінці дев'яностих з'явилася група молодших інтелектуалів, фахівців та підприємців, які зробили спробу запустити альтернативний проєкт розвитку міста. Значною мірою вони протистояли міськраді, закидаючи їй поступки постсовєтським бюрократичним іграм (хабарі, зволікання з рішеннями тощо). Вони поєднують перспективи майбутнього розвитку з відживленням громадянських ініціятив «знизу». Одна з них стосувалася вулиці Джона Ленона: ця група закликала мешканців вулиці прибрати її назву без офіційної помпи.
    2006 року лідер цієї групи, Андрій Садовий, став новим мером Львова. Малоправдоподібно - і це вже показали кілька місяців його перебування при владі, - що він або продовжить стару хвилю перейменувань, або ж розпочне нову, «ліберальну». Львів так і залишиться сам зі своїми назвами вулиць, одинокий і незрозумілий серед інших великих міст України, в'язнем свого минулого та заручником сучасної української реальности.

________________________________________________



¹На цю обставину мені вказав др. Вільфрид Їльґе, за що хочу йому подякувати.
²Совєтські перейменування не припинилися після 1969 року, але брак систематичного списку не дає змоги оцінити їх точну кількість.
³У 1939-1941 декілька старих вулиць об'єднано в більші, отже, кількість старих і нових вулиць не збігалася.
⁴Складно простежити, як проблеми перейменовування вирішували в стосунках між союзною, республіканською, реґіональною владами та місцевою українською культурною елітою - особливо з огляду на те, як стару (дорадянську) львівську інтеліґенцію замінювали молодші покоління. Принаймні під час першої радянської окупації (1939-1941) Київ ішов набагато далі в «українізації» Львова, а тому польській інтеліґенції доводилося шукати захисту Москви, а в перші післявоєнні роки місцева українська інтеліґенція складала списки українських імен, які мали одержати свої вулиці у Львові. Можна, ризикнувши, припустити, що місцева еліта була зацікавлена передовсім замінити польські імена на українські, а радянська влада дедалі менше дослухалася до вимог українців утвердити український образ Львова.
⁵«Модерний» совєтський образ Львова є навіть чіткіше вираженим, якщо взяти до уваги інші, неісторичні назви вулиць. Головна група (13%) відсилає до географії, але, без жодного винятку, це була географія Совєтського Союзу (в тому числі Совєтської України) та комуністичної Центральної та Східної Европи. Також була група назв (5%), які відображували новий, індустріяльний статус міста, що його 1944 року впровадили совєти, - так вони імпліцитно зміцнювали совєтський образ.
⁶Із цієї причини ім'я першої жінки-космонавтки Валєнтіни Тєрєшкової видалено з однієї зі львівських вулиць, а невдовзі потому місцевий часопис зреаґував на це перейменування статтею з промовистою назвою: «Бажаємо Валентині Терешковій многая літа!».
⁷Вулицю Михайла Грушевського названо рішенням міськради в 1990 році, перш ніж почала працювати група експертів.
⁸Михайло Деп'як, «No pasaran!», Поступ, 1999, 14 жовтня.