Малюнок Володимира Казаневського

 


Особливість політичного проєкту під назвою Україна багато в чому увиразнює той непоказний факт, що в Україні відсутнє означення культурної політики. Натомість у тезаурусі представників влади майже винятково панує «державна політика в галузі культури». Тут, на відміну від математики, від перестанови складників сума значення суттєво змінюється. Цей анахронічний мовний зворот, зрештою, є показовим політичним жестом, що вказує на непереборний консерватизм у визначенні місця культури в системі суспільних і економічних відносин. Скажімо, Чарлз Лендрі та Франсуа Монтарасо вважають, що саме тлумачення культури формує культурну політику. У цьому контексті «політика в галузі культури» вказує на підпорядкований статус «ефемерної» культурної сфери «реальній» політиці - тотальній і монументальній за часів СРСР, дріб'язковій і аморфній упродовж п'ятнадцяти років української незалежности.
    Як означено в документі ЮНЕСКО «Культурна політика: попередній розгляд», культурна полiтика - це вся сума свiдомих суспільних дiй чи утримання вiд дiй, спрямованих на досягнення певних культурних цiлей через оптимальне використання всiх фiзичних та духовних ресурсiв, які посiдає суспiльство. Це офіційна позиція; думки окремих експертів дещо радикальніші. Скажімо, російський методолог Пьотр Щедровіцький уважає, що в певному сенсі не існує жодної іншої політики, окрім «культурної». В одній із публікацій у новому інтернет-русурсі «Сообщение» він доводить, що історія політизації культурних чинників людського існування співмірна історії політичної практики, але перетворення «культурної політики» в особливу сферу мисленнєвої діяльности й решти політик - у її розділи є, на думку дослідника, радикальною інновацією саме XX сторіччя. Тобто «культурна політика» є суто постіндустріяльним феноменом, тоді як традиційна «політика в галузі культури» є елементом парадигми індустріяльного суспільства.
    Втім, домінування терміна «політика в галузі культури» над культурною політикою, звісно ж, не означає відсутности культурної політики в реальності, а радше вказує на нездатність або нехіть користуватися її інструментарієм, передусім - публічним простором і практиками дискусій та експертних консультацій. Український політикум демонструє і цілковиту відсутність розуміння міста як осередку, де ґенерується творча активність і продукуються смисли.
    Проблема, отже, полягає в тому, що українському суспільству майже «з нуля» доводиться виробляти критерії культурної політики. Це зумовлено почасти совєтською спадщиною - в умовах закритого суспільства прероґатива визначення культурних цілей повністю належала партійній верхівці, а монополію на їх інтерпретування і донесення до суспільства утримувало невелике коло лояльних до влади «діячів культури і мистецтва». Окрім того, у період тотальної ідеологізації суспільство виробило стійкий імунітет проти панівної доктрини, люди призвичаїлись до езопової мови й набули навичок читання «між рядків». Із недовірою до офіціозу на рівні негласної суспільної норми вкорінилася і нехіть до публічних практик. Чужість державних інституцій лише підживлювала цей стереотип. Головними смислотворчими топосами для культури стали кухня і майстерня. Наративні практики, творені в цих просторах, не потребували докладних пояснень, адже були розраховані на «своїх», що розуміли з півслова. Відповідно, ґорбачовську перебудову, а потім і «розбудову» незалежної держави актори культурної сфери (особливо ті, що не пішли у «велику» політику) зустріли з чималим запасом недовіри до публічної політики та глибоко вкоріненим синдромом підпільника (партизана). Такий спосіб адаптації до суспільної дійсности був, зрештою, невідворотним в умовах «шантажистської держави». Більшість ситуативних завоювань вітчизняних культуртреґерів цього періоду стали можливими завдяки обхідним дорогам, паролям, «відкатам» «своїм людям».
    Але партизанський штиб культуротворчих практик консервував «необжитість» публічного простору культури. Відтак однією із найсуттєвіших проблем для культурно-мистецької (квази)спільноти у постмайдановий період стала плутанина кодів і контраверсійність опінієтворчих процедур. Скажімо, особиста зацікавленість новообраного президента Віктора Ющенка питаннями культури стала сиґналом до мобілізації більшости акторів цієї сфери. Для одних цей сиґнал був обнадійливим, в інших викликав настороженість, а то й навіть спротив, хтось зайняв вичікувальну позицію. Середовище обнадієних, звісно, було досить неоднорідним і навіть споляризованим. Суттєво різнилися надії традиціоналістів і радикальних експериментаторів, прихильників державного патерналізму та лібералів, нативістів і модернізаторів, «хуторян» і «европейців», представників істеблішменту (спілчанського, академічного, музейного) і тих, хто сам зробив своє ім'я. Відмінні були горизонти сподівань у заслужених та досвідчених, молодих і амбітних (необтяжених званнями й посадами), представників державного і недержавного секторів культури. Відбувалася сепарація за способом упорядкування культурологічного дискурсу. Метафористи й інструменталісти, лірики і менеджери розуміли одні одних на практиці.
    Серед тих, хто зайняв вичікувальну позицію (хоча й вони сподівалися), переважали ті, хто звик у всьому покладатися на власні сили і для кого сам державний механізм (незалежно від того, хто його запускає) завжди асоціювався з громіздкістю і неповороткістю. І ці настрої не можна назвати цілком безпідставними, оскільки активність влади в культурній сфері потенційно несла загрозу суверенності культури, її емансипованості від ідеології.
    Які ж сиґнали у відповідь подала команда, що прийшла до влади на хвилі «помаранчевих настроїв»? Першим сиґналом стала церемонія Ющенкової інавґурації з її репрезентативністю і публічністю. Водночас уже під час цієї процедури виникла плутанина кодів, зокрема в апелюванні до історичних коренів. По-перше, козацький міт не надто надається для ролі консолідаційного, суспільство сприймає його ключові події та постаті надто контраверсійно; по-друге, недостатня дискутованість козацької теми мала би застерегти від того, щоби залучати відповідні історичні артефакти в таку семіотично навантажену церемонію, як вступ новообраного президента країни на посаду. Та й поспіх, із яким це робилося, зіграв з організаторами злий жарт: привезені на інавґурацію реліквії Богдана Хмельницького нагадали не лише і не так про «славне минуле», але й повернули розмови до топосу поразки, адже зі Стокгольма до Києва привезли ту булаву, з якою гетьман зазнав під Берестечком невдачі.
    Щось подібне відбулося згодом із роликом «Думай по-українськи»: він пройшовся етером саме коли набули чинности поправки до Конституції, що суттєво обмежили повноваження президента. Як тут у зв'язку зі «славним минулим» не згадати сумнозвісних колізій між князівською і боярською «гілками» влади?
    Або ситуація з наміром перенести президентську канцелярію з помпезного будинку на Банковій ближче до Маріїнського палацу. З одного боку, цей жест містив відмову від «спадщини Кучми», але з другого - в ньому просвічувалися волюнтаризм і поспішність, унаслідок чого виникла метушня з міністерством охорони здоров'я, якому запропонували звільнити свій будинок у Маріїнському парку. Та й на те, що перенесення робочого місця керівника держави в інтенсивно відвідувану паркову зону суттєво звузить громадський простір, теж ніхто не зважив.
    Але найдражливішим жестом культурної політики стали кадрові рішення. Призначення Оксани Білозір на посаду міністра культури детонувало перші серйозні претензії тих, хто «робить» культуру, на адресу нової влади. Найпомітнішими ініціятивами з боку культурно-мистецької спільноти в лютому 2005 року стали круглий стіл «Політика в галузі культури: партнерство художнього співтовариства й держави», що його зорганізував Сергій Проскурня, круглий стіл «Як узгодити комерційні інтереси з потребами національної культури», проведений з ініціятиви художньої ради Національного університету «Києво-Могилянська академія», та культурологічний салон «Естетична свідомість в Україні - час вибору», що відбувся у Центрі сучасного мистецтва «Дах» за ініціятиви Владислава Троїцького (тут зібралися в основному опоненти кадрових призначень у міністерство культури).
    Головний мотив цих виступів формулювався приблизно так: із представниками культурно-мистецької спільноти не порадилися, їх навіть не вислухали. Підстави для того, щоби слухати і радитися, також виглядали вагомо. По-перше, країна розвивається без чіткої культурної та - ширше - гуманітарної стратегії. По-друге, організаційна структура культурної сфери, схема розподілу повноважень, механізм ухвалення управлінських рішень і розподілу бюджетних коштів і надалі є відчутно пострадянським. По-третє, вибір кандидатури першого помаранчевого міністра культури мав виразні ознаки фаворитизму (кумівства), а відтак сиґналізував, що важелі впливу і доступ до ресурсів мають лише посвячені та наближені. По-четверте, естрадне минуле пані Білозір відчитувалося як свідчення того, що культура і в постмайдановій Україні - це й далі «пісні й танці», а не інтелектуальна царина.
    Міністрування Оксани Білозір ознаменувалося другою за час незалежности заміною вивіски головного культурного відомства країни: йдеться про заміну слова «мистецтво» на «туризм», після чого утворилося макабричне «мінкультуризму». В цьому теж було щось знакове (чи не як своєрідна репліка на це нововведення з'явився інтернет-ресурс «Культурний тренажер»). Принаймні «керування галуззю» за допомогою відвертої гри адміністративними «м'язами» можна вважати своєрідною новацією міністра Оксани Білозір. До таких «м'язових» актів належить спроба «відставити» директора й художнього керівника театру російської драми Михайла Рєзниковича, зразково-показова боротьба за кіностудію імені Довженка з Віктором Приходьком, волюнтаризм у виборі офіційного експонента від України на Венеційське бієнале. Втім, волюнтаризм тоді був притаманний усій владній вертикалі: згадаймо наполегливе лобіювання гурту «¢ринджоли» на участь у конкурсі «Евробачення-2005», що його провадив тодішній гуманітарний віце-прем'єр Микола Томенко. Прикметно, що весь цей радикалізм не набув системного характеру, а обмежувався суто персоналістичними претензіями.
    Однак виступи культуртреґерів виявилися недостатньо потужними і зовсім не сконсолідованими, проте не можна сказати, що основну вимогу культури не було почуто. Зокрема, 28 березня відбулася робоча зустріч міністра Оксани Білозір із представниками сучасного мистецтва України - Олександром Ройтбурдом, Євгеном Карасем і Тіберієм Сільваші. Як повідомляє офіційний інтернет-ресурс міністерства (www.mincult.gov.ua):

$Було прийнято три важливих рішення: створити експертну раду з питань сучасного мистецтва; увести до структури Міністерства культури і мистецтв сектор сучасного мистецтва; створити в Україні Державний Центр Актуального Мистецтва.$

    Інша річ, що жодного із задекларованих пунктів так і не зреалізували. І повністю перекладати вину на вади державного культурного менеджменту не випадає, адже спроби зібрати ключових представників культурно-мистецького цеху та порадитися перманентно тривали в міністерстві культури від березня до червня 2005 року. Однак такі зустрічі щоразу закінчувалися взаємними звинуваченнями.
    Знаковою була і підвищена увага, яку приділила питанням культури протягом 2005 року Верховна Рада України. У квітні 2005 року відбулися парламентські слухання на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації», за підсумком яких ВР ухвалила постанову №2680-IV від 21.06.2005 «Про Рекомендації Парламентських слухань “Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації”». Загалом від січня 2005 до травня 2006 року (тобто до кінця каденції) було ухвалено двадцять дві постанови і сім законів, які різною мірою стосувалися функціонування культурної сфери. Однак найсуттєвіший акт - ухвалення Закону України «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки» №2460-IV від 3.03.2005 - виявився холостим пострілом. Цей документ обійшли увагою два помаранчеві уряди, попри згадану постанову ВР, якою Кабмінові рекомендовано розробити план заходів на виконання Закону України «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки».
    Ситуація склалася майже парадоксальна: документ, підготований за активної участи експертно-аналітичної групи при комітеті Верховної Ради з питань культури і духовности, відкривав перспективу впорядкування законодавства в галузі культури й узгодження його з реальними культурними практиками, але реформаторський уряд, зокрема й міністр культуризму Оксана Білозір, його просто зіґнорували (або й тихо саботували). І цьому фактові не надали належного значення ні оновлені революцією ЗМІ, ні представники так званої культурно-мистецької спільноти.
    Що ж до публічних жестів нового гуманітарного блоку, що його очолив Вячеслав Кириленко, то досить промовистий епізод стався під час Перших (і останніх) президентських слухань «Виклики, породжені свободою», які відбулися в Українському домі в листопаді 2005 року. Доповіді на пленарному засіданні слухань були побудовані за принципом: «виклик» від представника громадськости, «відповідь» від представника влади. Із доповіддю про гуманітарну політику виступила Оксана Забужко, співдоповідачем від уряду був віце-прем'єр Вячеслав Кириленко. На тези про катастрофічний стан гуманітарної сфери, про несистемну культурну політику, яка багато в чому зумовила цей стан, Кириленко відповів розпливчастими фразами про великий потенціял української культури і втішив усіх тим, що книжки «успішних письменників» Любка Дереша та Василя Шкляра перекладено багатьма (!) мовами світу. Звісно, немає підстав звинувачувати колишнього гуманітарного віце-прем'єра в іґноруванні проблем української культури, це радше розбіжність способів мислення, така помітна, що наводить на думку про мистецтво невідповіді, яке Жак Дерида кваліфікував як риторику війни.
    Вольовий порив явила на початку 2006 року соціяльна реклама «Думай по-українськи». Кампанію, під час якої з екранів телевізорів і з радіоприймачів голос зі сталевими нотками запевняв громадян, що вони є нащадками княгині Ольги та Ярослава Мудрого, приурочили до Дня соборности України. Однією із «соборних» мистецьких акцій, якою опікувалося міністерство культури, стала виставка «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». У сенсі естетичному експозиція виявилася цілком провальною, та й у смисловому плані виставку доречніше було би назвати спробою втекти від сучасности в міти про мудре «Трипілля».
    Так склалося, що постать міністра культури в Україні від перших років незалежности залишається радше високосеміотичною, ніж функціональною. На тлі своєї попередниці другий помаранчевий міністр, Ігор Ліховий, виглядав значно традиційніше: уникав резонансних політичних жестів, діяв із підкресленою обережністю і дипломатичністю. Вже в першому інтерв'ю для преси новий міністр заявив: «Кадрової хірургії не буде». Ба більше, окремі експерти прочитували постать міністра Ліхового як знак посилення етноцентричної лінії в культурі.
    Однак у найпріоритетнішій для себе пам'яткоохоронній сфері міністр-музейник зробив теж небагато. За іронією обставин, найуспішніша пам'яткоохоронна подія 2006 року пов'язана не з мінкультуризму, а з міністерством будівництва та архітектури. Це відомство за допомогою коштів фонду «Розвиток України» (корпоративний фонд компанії Систем капітал менеджмент) зуміло менш ніж за рік надати презентабельного вигляду будинкові митрополита, що на території Софії Київської. Якщо ж бути ще точнішим, ідеться саме про переваги недержавного менеджменту в сфері культури: і час заощаджується, і кошти освоюються значно «чистіше». Та й навколо об'єктів культурної спадщини формується аура респектабельности й аристократизму.
    Тези про те, що культурна спадщина є «національним багатством», лунали багато років. І весь цей час відповідальні державні установи та посадовці, буквально за євангельською притчею, заривали талант у землю. Багатство, особливо успадковане, - річ амбівалентна. Відтак на початок 2006 року ситуація зі збереженістю пам'яток стала близькою до обвальної. Іноді в буквальному значенні: згадаймо обвали склепінь печер Києво-Печерської лаври. Декларована пошана до історичної спадщини поки що обернулася лише попередженням від ЮНЕСКО про можливість вилучення комплексу лаврських споруд із переліку пам'яток світової культурної спадщини.
    Загалом на державному обліку в Україні нині перебуває понад 16,3 тисячі об'єктів. Це золотий запас країни, який, щоправда, у відчутні переваги конвертується лише тоді, коли буде введений у живий культурний обіг. Якщо цього з різних причин (зокрема фінансових) не може зробити держава, було би логічно знайти формулу поєднання приватного капіталу, приватних і громадських ініціятив. Цілком можливо, що в цю формулу може вписатися й приватизація або передання пам'яток у концесію, як це успішно роблять, наприклад, у Чехії чи Угорщині. Однак помаранчевий уряд (передусім - міністерство культури) проявив забагато нерішучости в цьому питанні. Відтак складається враження, що патріотичні сили практично нічого не зробили в такій патріотичній царині, як пам'яткоохоронна.
    Слід визнати, що з Ліховим на посаді міністра головне культурне відомство стало відкритішим і менш корумпованим, однак відчутної довіри з боку мистецьких кіл це все одно не викликало, бо міністерство зробило дуже мало, щоби налагодити повноцінну співпрацю з недержавним сектором культури. Низка ініціятив і пропозицій далі за ввічливий протокол намірів не пішли. Серед м'яко проіґнорованих ініціятив була й пропозиція провести серію «круглих столів», у яких передбачалося знайти оптимальний формат громадсько-експертної ради при мінкультури. Потреба такої структури була однією з головних тез постмайданових дискусій про культуру. Інституалізація впливу представників культурно-мистецької спільноти (з механізмом періодичної ротації його персонального складу) на центральний орган виконавчої влади «в галузі культури» може стати основою спадкоємности власне культурної політики. Адже якщо політиці «в галузі» з її принципом зримої адміністративної вертикалі та незримих підкилимних маневрів спадкоємність не є інструментально необхідною, то для культурної політики якраз навпаки. Тут більшою мірою діє суто інтелектуальна процедура, тому потрібен час для формування дискурсу, в якому викристалізовуються неформальні норми та формалізовані рішення, які й впливають на практику.
    Підсумовуючи період міністрування Ігоря Ліхового, мушу сконстатувати, що міністр, попри притаманний йому професіоналізм, патріотизм (якому не чужа ліберальна налаштованість) і щирість намірів, не оцінив реальних масштабів системної кризи в культурній сфері, зумовленої інерцією норм і стереотипів радянського минулого. Крім того, Ліховий не отримав повноважень і реальних важелів, щоби провести глибокі інституційні реформи в державному секторі культури, і де вимушено, а де із власних переконань діяв у рамках «старого доброго» «демократичного централізму», який, очевидно, є ефективним для керування галуззю, але є анахронізмом для розвитку сучасної культурної політики. Оскільки найближчою ланкою у виконавчій вертикалі для міністра Ліхового був гуманітарний віце-прем'єр Вячеслав Кириленко, людина значно менш компетентна в культурних процесах, зате значно амбітніша, ефективність роботи головного культурного відомства залишалася майже нульовою. У переліку невирішених проблем системного характеру, відтак, є недоопрацьовані державні стандарти надання культурних послуг, ґарантованих державою, сирі законопроєкти «Про культуру» та «Про меценатство» (робота над яким «провисла»).
    Повноваження Національної ради з питань культури і духовности при президенті України передбачають, що це

$консультативно-дорадчий орган, основні завдання якого полягають у розробці пропозицій з питань формування та реалізації державної політики у сфері культури і духовности, сприяння відродженню самобутности українського народу, участь у підготовці законопроєктів, указів Президента, інших нормативно-правових актів, пов'язаних з розвитком культури і духовности в державі.$

    Проте в ситуації плутаних кодів спорадичні зусилля інституалізувати вплив культурно-мистецького середовища на ухвалення управлінських рішень не спричинився до більшого демократизму та публічности. Інституалізуватися вдалося лише культурному істеблішменту, добре знаному з попереднього до помаранчевого «нестратегічного» періоду «політики в галузі культури».
    Очолив згадану Нацраду академік НАН України Микола Жулинський. Цікаво, що рада має статус громадської організації з консультативними функціями, попри те, що її створено указом президента. У положенні про раду не прописано механізму ротації її членів. Періодичне та зрозуміле культурно-мистецькій громадськості оновлення складу цього консультативно-дорадчого органу має забезпечити демократизм ухвалення рішень, зробить раду виразником усіх без винятку суб'єктів і груп інтересів культурного процесу України. Інакше дії ради спричинятимуть посилення антагонізму в і без того конфліктному культурно-мистецькому середовищі.
    Але найбільше непокоїть спосіб ухвалення рішень ради і перетворення їх на укази президента. Цей механізм лише позірно є колеґіяльним. Насправді ж Миколі Жулинському як наближеній до президента особі вдавалося проштовхнути від імені ради укази, які навіть не були обговорені. Так сталося, скажімо, з документом про створення так званого «Шевченкового дому».
    Або візьмімо указ «Про заходи щодо відродження традиційного мистецтва та народних художніх промислів в Україні». Основні положення цього документу запропонувало керівництво Національної спілки народних майстрів, що є прикладом типово придворної, а не загальнонаціональної політики. І вже явно не культурної, бо не публічної. Зрозуміло, що Ющенкові по-людськи близьке та дороге гончарство, різьбярство, ткацтво, вишивання, писанкарство й інші традиційні ремесла; він із задоволенням прикрашає такими виробами власну оселю й інтер'єри Банкової, тож посприяти розвиткові народного мистецтва було для нього цілком приємною місією. Для Спілки народних майстрів така увага президента до їхньої справи стала певним актом сатисфакції, але проблеми традиційного мистецтва і ремесел не обмежуються корпоративними проблемами згаданої структури.
    Скажімо, за текстом пролобійованого Спілкою указу, у традиційних осередках народного мистецтва (Богуславі, Косові, Опішному, Петриківці, Решетилівці, Клембівці, Яворові) постановлено створити «навчально-показові майстерні, місцеві музеї, дитячі колеґіюми, школи народної майстерности, творчі майстерні народних майстрів». Виглядає досить оптимістично, якщо не брати до уваги декількох нюансів. В одних осередках це все було, але зникло ще на початку 1990-х через відсутність механізмів функціонування в ринкових умовах; в інших, як у Бубнівці, є музей і майстерні, або в Опішні - колеґіюм і цілий музей-заповідник зі статусом національного, але на розвиток самих осередків це мало впливає.
    Олександр Буценко, керівник Центру розвитку «Демократія через культуру», який тепер працює з п'ятьма «малими містами» щодо розвитку культурних ресурсів, уважає хибним самий підхід до питання й зауважує, що багато майстрів у різний час залишили «традиційні осередки» (це, зокрема, стосується Опішного та Петриківки) і тепер працюють в інших населених пунктах, які не вважаються пріоритетними щодо народного мистецтва, але, безумовно, мають такий потенціял. Окрім того, на думку Буценка, справжнє піднесення народних промислів може відбутися лише за умови поєднання із сучасністю (в тому числі високими технологіями) і виходу сувенірної продукції на світовий ринок. Скажімо, Британія, де традиційне мистецтво віднесено до сектору культурних індустрій (це передбачає певний режим сприяння), щороку експортує такої продукції на 40 млн. фунтів стерлінґів.
    Однак у згаданому указі йдеться, передусім, про збільшення обсягів фінансування самої Спілки, але аж ніяк не про вирішення системних проблем. Але чому левову частку державних коштів, які виділяються на народне мистецтво, має освоювати лише ця структура, чому не відбувається розподіл цих коштів на конкурсних засадах під конкретні цілі?
    Втім, не в цьому основна проблема Нацради. Від неї очікували передусім стратегічних рішень (звісно, йдеться про тих, хто покладав хоча б мінімальні надії на постмайданову культурну політику). Таким документом мала стати так звана Дорожня карта з відповідною Програмою дій «щодо збагачення та розвитку культури й духовности українського суспільства». Готувало проєкт Програми для розгляду на засіданні Нацради міністерство культури і туризму за участи фахівців Центру культурних досліджень. Розробники програми постулюють системний, стратегічний та інструменталізований підхід до здійснення культурної політики держави. Але на практиці вийшло зовсім інакше.
    Програма переобтяжена квазиідеологічними функціями, в змісті документу недостатньо враховано чинну европейську практику здійснення культурної політики. Порівняно з уже згаданою Концепцією державної політики в галузі культури президентська Програма навіть дещо звужує суспільний статус культури.
    Розроблення і прописання конкретних завдань Програми здійснюється «всліпу», без такої необхідної процедури, як складання мапи культурних ресурсів і оцінювання ефективности державних програм у галузі культури, затверджених у попередній період. Бракує для цілісного бачення культурних процесів також ґрунтовних соціологічних досліджень запитів і культурних потреб громадян України. Відтак документ уже на початковій стадії втрачає зв'язок із реальністю. Суттєвою перешкодою на шляху зреалізування Програми розвитку культури - навіть за умов її вдосконалення та доопрацювання - є неефективність чинних схем і способів державного адміністрування в галузі культури, які залишаються надміру забюрократизованими, консерватизм мислення і держслужбовців, відповідальних за реалізацію культурної політики, і більшости працівників закладів культури, нарешті - моральна та фізична зношеність основних фондів так званої «базової мережі закладів культури» (йдеться про заклади, що перебувають у підпорядкуванні міністерства культури і туризму). Сьогодні творча активність дедалі більше зосереджена в мобільних недержавних організаціях і комерційних структурах, які, взаємодіючи, починають витворювати так званий «четвертий сектор». Але цього нюансу зовсім не враховано ані в згаданій Програмі «збагачення і розвитку», ані в гуманітарному блоці Послання президента України, тексти якого готуються на базі Національного інституту стратегічних досліджень.
    Щодо постпомаранчевої культурної політики у виконанні кабінету Януковича, то вона загалом була цілком прогнозована, - в тому розумінні, що годі чекати від неї чогось доброго. По-перше, з огляду на ті програмні засади, з якими Партія реґіонів ішла на вибори, по-друге, з огляду на повернення на ключові посади одіозних постатей допомаранчевої епохи. Єдиним пунктом, що безпосередньо стосувався культури, у передвиборній програмі ПР була обіцянка надати російській мові статусу другої державної. Його із гідною заздрости впертістю і взялися виконувати представники згаданої політичної сили. Поле їхніх ініціятив дуже розлоге: від скасування постанови про обов'язкове дублювання іноземних фільмів українською мовою до спроби внести зміни до Цивільно-процесуального кодексу щодо ведення судових засідань російською. Нічого доброго не обіцяло й повернення у крісло гуманітарного віце-прем'єра Дмитра Табачника, а у крісло міністра культури - Юрія Богуцького (чия діяльність упродовж 2003-2004 років була позначена відвертим адміністративним тиском на опозиційно налаштованих представників державних культурних установ).
    Як на мене, непрогнозовано високим виявився рівень цинізму, що супроводжував це дежавю. Передусім ідеться про той факт, що перше інтерв'ю після вступу на посаду новий-старий віце-прем'єр дав (у газеті «Сегодня») нікому іншому, як Олесю Бузині. Відвертим актом цинізму є і «крилата» репліка з того інтерв'ю про «вузький прошарок україномовної інтеліґенції», і спроби прикрити все це ідеями свободи слова та мультикультуралізму (що, зрештою, є найкращим способом спрофанувати ці ідеї та налаштувати проти них вітчизняних «народників» і «ґрунтівців», у яких і без того зашкалює евроскепсис і неґативізм до ліберальних цінностей). Показовим моментом щодо стану культурного простору є те, що публічно, ґрунтовно і досить відпірно на цей жест спромігся відповісти лише Іван Дзюба на сторінках газети «День». Показовим є уникання з боку пана Табачника прямої полеміки (він надрукував відповідь у тижневику «2000»), яка могла б, за умови розширення кола диспутантів, бодай трохи опритомнити до непристойности аморфну українську культурну політику.
    Попри це Дмитро Табачник намагається грати роль публічного та ліберального політика: принаймні в наступному резонансному інтерв'ю для сайту «Телекритика» він заявляє, що гуманітарна політика держави має бути «максимально толерантною, прозорою» та узгоджуватися з тими, хто нині є «експертними авторитетами у цій сфері». А ними, на думку Табачника, є «творче середовище», «експертні ради», Академія Мистецтв, Національна академія наук України. Якщо перші дві номінації є чистою абстракцією для українських реалій, то дві наступні якось дуже погано асоціюються з поняттям ефективного менеджменту. Цинічно виглядає і наступна теза урядовця про потребу багато працювати над ефективним проєктним менеджментом в державних органах на тлі надто помітного лобіювання інтересів ієрархів УПЦ МП, зокрема щодо передання корпусів Києво-Печерського заповідника монастирю. Гуманітарний віце-прем'єр із оперативністю і ретельністю, що варті кращого застосування, реаґує на листи намісника Лаври Павла та митрополита Володимира і залишає без уваги звернення наукової та музейної спільноти, в яких ідеться про численні порушення охоронного режиму пам'яток, яких припускаються представники УПЦ МП. Особливо критичною є ситуація з Кирилівською церквою - пам'яткою, яка входить до складу Національного заповідника «Софія Київська». Під час церковних відправ порушується температурно-вологісний режим, що може невдовзі призвести до загибелі унікальних фресок XII століття. Втім, у настоятеля Свято-Кирилівського храму о. Федора Шеремета є радикальний рецепт: храмові треба надати «благоліпний вигляд», бо «стародавні зображення мають канонічні неточності й не можуть вшановуватись як ікони». Очевидно, що такі заяви представників єдино «канонічної» церкви можуть лунати лише за мовчазної згоди з боку високих урядовців. Принаймні на численні заяви громадськости, зокрема представників українського комітету ІКОМОС, із вимогами вреґулювати використання релігійними громадами пам'яток історії і культури жодної відповіді від гуманітарного блоку «антикризового» уряду не було.
    Від неінституалізованости й розмитости культурної політики потерпає і колосальний проєкт «Мистецького арсеналу». Потенційно цей комплекс може стати головним місцем експлікації та репрезентації української ідентичности і наймасштабнішим майданчиком для творчого пошуку і мистецького експерименту. Однак для цього потрібна публічна культурна політика і її професійні виконавці, а не кабінетні маневри «в галузі культури» із незникомими інтриґами й іншими принадами «реальної» політики. На практиці ж виконроби і чиновники всіляко витискають із цього стратегічного проєкту фахівців та інтелектуалів. Якщо дії багатьох представників помаранчевої влади у культурній сфері можна б назвати тактикою невідповіді або відстроченої відповіді, то спосіб дії антикризовиків є розгорнутими бойовими діями. Однак тут якоїсь миті може запрацювати інша тактика - тактика Адверза, тобто дій від супротивного як наслідок доведення ситуації до абсурду.
    Українська культурна політика взагалі дуже погано співвідноситься з певними парадигмами світової практики, але жанр підсумків потребує бодай схематичної парадигматизації. Отже, спробую її подати. За зразки пропоную взяти чотири типи культурних політик, що їх сформулював Олександр Гриценко.
    а) «консерваційні» (спрямовані на збереження актуального стану культурної сфери, захист культурно-історичної спадщини, а в ідеологічному плані - на збереження суспільного статусу-кво);
    б) «ліберальні» (спрямовані на забезпечення широкого доступу до всіх форм культурного життя та мистецьких цінностей і практик; на необмежену свободу творчого самовиразу);
    в) «патріотичні» (зосереджені на охороні власне національної культурної спадщини, протекціонізмі щодо національного «культурного виробника»);
    г) «утопічні» (спрямовані на «творення нової людини» та формування «нової культури»).
    Кучмівський період можна було би з натяжкою назвати консерваційним, якби не катастрофічність пам'яткоохоронної сфери. Помаранчевий період був позірно «патріотичним», щоправда, без відчутного протекціонізму щодо національного культурного виробника. Дмитрові Табачнику, очевидно, дуже хотілося би, щоб його гуманітарну політику називали ліберальною, от тільки митці й інтелектуали ніяк не хочуть визнавати, що дихати їм стало легше, а творити вільніше. Та й «прості громадяни» не квапляться помічати «успіхів» нового-старого уряду. За даними Центру імені Разумкова, громадяни оцінили діяльність уряду Януковича у гуманітарній сфері (станом на жовтень 2006 року) за п'ятибальною шкалою в 2,65 бала. Це найнижчий показник за останні два роки. Отже, ліберальне в риториці пана Табачника звучить радше як заперечення патріотичних інтенцій гуманітарної політики, ніж як правдива орієнтація на ліберальні цінності.
    Зиґзаґи новочасної української культурної політики підштовхують до висновку про необхідність ретельно переглянути підручники з культурології та менеджменту у сфері культури та доповнити їх новим типом культурної політики: макабричним, чи то пак - «реальним».