Турклуб КПІ Глобус

Мордотєка

Артем - керівник	Наталя - медсестра	Саня - завхоз	Наталя
Дмитро - фотограф	Віка	Дмитро - налагоджувач	Маріна

див. також технічний опис маршруту.

Воловець зустрів нас похмурим дощем і настрій разом із ним трохи похмурнів, адже зустрічати Новий Рік по коліна в наскрізь мокрому снігові десь в лісі, коли тобі на носа постійно щось тече, аж ніяк не хотілося. Після перемовин з водіями, роз'яснень, чому ми маємо їхати не з тим, в кого дешевше, а хто виплачує якийсь там податок (як з податком, так і без ціни там вищі, ніж зазвичай в Криму), ми таки поїхали в селище Синевір за 280 гривень. В КСС зареєструватись не змогли, оскільки там нікого не було. Тому реєструвались в Міжгірському
КСС по дорозі.

Сніг з'явився на перевалі, з якого дорога серпантином спускається в Синевір. Всі дерева були казково вкриті снігом, дорогу теж вкривав тонкий шар нового пухкенького і чистенького снігу, який машини ще не встигли втрамбувати в дорожнє покриття. Висадились за мостом, викинули рюкзаки, здригнулись від пронизливої вологості в повітрі і рушили по дорозі вгору.

Сутінки вже закінчились, дорога потихеньку піднімалась селом, про яке нагадували лише рідкі вогники, що подекуди ледь світили крізь заметіль. Після деяких роздумів, вирішили шукати сарай. Його й було знайдено. Точніше кажучи не сарай, а будинок, що побудували лише до першого поверху. Володарі новобудови дозволили нам поставити намети всередині, якщо б вони туди вмістилися, бо там було багато всілякого будівельного сміття. Задали вони тільки єдине питання: “Чи вам можна довіряти?” На що ми тільки з переглянулись і стиснули плечима. Та от сміття трошки прибране і в двох кімнатах вже стоять намети, на порозі між ними шипить горілка зі снігом, на дворі віє завірюха і на підвіконнях горять дві величезні свічки. Ніхто с будівельників мабуть й не гадки не мав, що новосілля в новому будинку ще до закінчення будівництва будуть святкувати змерзлі туристи з Києва.

Завхоз приготував нам сюрприз – суп із всього, що лишилось з поїзда. До речі суп із сиром дуже смачний, треба взяти цей фокус на озброєння. Смачно повечеряли і рано лягли спати, адже завтра ранній підйом.

Наступний день почався о п'ятій ранку. Зібралися, поснідали дуже смачною кашею з пшона, натягнули снігоступи й рушили на вулицю.

Входити аж ніяк не хотілося, але треба ж! На вулиці несамовито виє вітер, іде сніг. І ані душі, тільки самісінькі засніжені ялинки і хати. Невеличкі заминки з снігоступами, декілька разів лаштували кріплення спадаючих під незвичним навантаженням кішок, і за годину ввійшли в засніжений ліс.

Ані руху, тільки самісінькі засніжені ялинки і дерева. Все припорошене, тільки білий перемагає чорний в цьому царстві зими, інші кольори поховались аж до самої весни і чекають квітня. Веселі в цьому лісі тільки наші яскраві курточки – зелені, червоні, сині, сірі. Переступаючи снігоступами, порушуємо недоторканість сніжної цілини, скатуємо вниз грудки снігу, що залишають по собі тисячі доріжок під нами. На привалі куштуємо воду з зовсім заспаного потічка, роздивляємось цей надзвичайно красивий білий світ, що оточує нас з усіх боків. Мені взагалі не хочеться ховати фотоапарат – на кожному кроці з'являється непереборне бажання дістати його знову і зробити ще кадр звідси і ось тієї ялиночки з отим чудернацьким кущиком.

Зимовий ліс - як у казці

Через деякий час вийшли на досить велику галявину, де й губилась дорога, яку можна було до того вгадати по щілині в лісі. Пішли на розвідку, але дороги не знайшли. Тому обрали приблизний напрямок і почали тропити по досить глибокому снігові. Проходиш в снігоступах першим метрів сто і відчуваєш ноги так, наче пробіг кілометрів п'ять. Та ось на якійсь з галявин з'явився наст, ще проходим повз декілька смерек – і бачимо перед собою полонину з рідкими ялинками, що іде вгору і за сотню метрів зливається з небом.

На привалі в котрий раз я дивувався тому, у що перетворюється хвоя в таких умовах – вже не просто пухка і припорошена сніжком, а з гострими голками льоду, що горизонтально стирчать проти вітру, змерзаючись в шматки льоду. Але це був тільки початок – далі нас чекали ще більші дива!

Одягнули капюшони – вітер задував – і пішли по сніжному насту полонини на хребет. Йшли вздовж тонкої довгої стрічечки лісу, що висувалась аж до самого гребня наче якесь щупальце лісу. Дерева були всі обмерзлі, під кроною ялинок величезні надувні брили льоду, все суцільно біле, погнуте і заморожене, застигле наче в муках. І самий тільки колючий сніг і лід. Як ця лінія лісу лишилась позаду, відразу опинились на самому гребені хребта Пішконя. Сильний вітер здував дівчат, ходити можна було тільки нахиляючись так, щоб лежати на тугому вітрові, наче якийсь там повітряні змії. З Маринки відразу зірвало й понесло по землі шапочку, яка за лічені секунди, не зважаючи на наші вигуки й стрибки, зірвалась з гребеня і зникла в хуртовині.

Снігоступами пробили велику дірку в настові, аби не загубити місце підйому на випадок повернення в ліс, запам'ятали кущики й вирушили по хребтові назустріч вітрові. На самому гребені існує сніжний надув,
тому підходити до краю небезпечно – можна разом із козирком сунутись вниз в лавині снігу й зупинитись десь далеко нижче гребеня. Тому йдемо на відстані метрів десять-двадцять від краю. Вітер зносить слова з
хребта, тому розмовляти неможливо. Іноді чекаємо дівчаток, яким з легшими, ніж в хлопців рюкзаками, важко поратись з сильним вітром. За десять хвилин доходимо до якихось похилених і перетворених в самісінькі брили льоду ялинки. На мапі десь тут має бути ліс, але вони дуже рідкі, як для лісу. Робимо невеличкий привал в захищеному від вітру місці і дивуємось на ліс, що нас оточує. Ялини нагадували силуети людей, душі, що були за гріхи заморожені в муках. Я чомусь не перепитав, чи було ще в когось таке враження, але весь час, доки ми ходили біля цих ялинок, мені здавалось, що як не зараз, то весною вони оживуть, розігнуться, піднімуться, почнуть рухатись, оживуть і розійдуться по своїх домівках, а всі гріхи їм буде прощено назавжди тільки за це зимове стояння в морозі і вітрі, що здається нескінченним.

Якось в одній з книг Лук'яненко (“Холодні береги”, наскільки я пам'ятаю) я зустрів опис холодного пекла, в якому мороз і вітер пробирають до кісток, навколо суцільна біла пустеля і сутінкове свинцеве небо і не руху ніколи. Пекельний холод – це трохи дивно звучить українською, але мені здається, що це страшніше за пекельний жар. Кожен раз крокуючи засніженим і пустим хребтом і ховаючи лице від заметілі, я думаю, що пекло із чортами та сковородами, на яких готуються грішники – це напрочуд весело для пекла. Всі бігають, кричать, підливають тобі масло в казанок, підкидають вугілля – робота й життя кипить! А тут немає життя і ніяких звуків окрім свого дихання і серцебиття, хрусту снігу під ногами і завивання вітру. Тут нічого не видно окрім снігу й неба такого однакового кольору, що не помічаєш де одне переходить в інше. Тут немає навіть на чому зупинити погляд. Отаким і має бути пекло. Моє пекло, в яке я чомусь йду кожен рік...

Пройшовши навпомацки ще трохи хребтом, Тьома вирішив, що на сьогодні досить і лишивши народ в ямі за ялиночкою, аби їх не здуло вітром, ми побігли шукати місце під намети. Хвилин за п'ятнадцять ми знайшли місце на початку лісу, що уходив вниз по крутому схилу. Товстий шар снігу дозволяв зробити площадки якраз під намети навіть на цьому крутому схилі, ялини захищали від вітру, до гребеня хребта було дві хвилини ходу, тому ми вирішили зупинитись тут. За півгодини вже кипіла робота по підготовці місця для наметів і будуванню вітрових стін, для чого з досить твердого снігу снігоступами вирізали прямокутні блоки. Маринка так захопилась їх вирізанням, що ледь змогла зупинитись, коли стіна вже була висотою з намет. Для другого намету побудували навіть дві стіни, оскільки місце, де він стояв, було більш відкритим для вітру. Під кінець проходи замурували і з табору можна було вилізти лише через метрову сходинку, що була стіною ями.

Всі залізли в намети і почали відігріватися горілками й приготуванням їжі. Салатик вирішили відкласти на наступний день, тому готували лишень суп із всього, що під руку попало. Коли суп приготувався, всі зібралися в більшому наметі, тримаючи за спинами подарунки й усілякі новорічні смачності і кулінарні сюрпризи.

Почали з новорічної вечері. На вечерю була каша з частиною смакоти. І трошки святкового вина. Іншу частину їдла і пиття вирішили відкласти на наступний день, коли будемо сидіти без вітру і мати трохи більше свободи. Подарунки дарували, витягуючи сірники – перший сірник без головки дарує подарунок, а другий отримує. До кожного подарунку було додано папірець, на якому був гороскоп на кожного з нас по усім тільки відомим міні системам, як то друїдів, зодіаків, японців, китайців, єгиптян, греків і ще бо зна яких. Нажаль в новорічну ніч в горах довго не посидиш – наступного дня вставати до сходу сонця і йти далі. І пити теж багато не можна. Тому й до дванадцятої не досидили, розійшлись. Тільки вже засинаючи я поглянув на годинник і побачив що от-от і наступить Новий Рік. І з цією думкою під завивання нічного вітру заснув.

Ранком трохи після п'ятої Тьома вигукнув зі свого намету, що саме час прокидатися. Але прокидатися із теплого спальничка аж ніяк не хотілось, тому ми проспали ще с півгодинки і лише потім почали вилазить, роздивлятись навкруги і готувати сніданок.

Погода с самого ранку виявилась трохи туманною, але коли почали складати намети, хмари розбіглись і перед нашими очима раптом відкрився хребет, село десь далеко внизу, гори з усіх боків і ніжний рожевий світанок.

Я схопив фотоапарат і побіг ловити ці миті першого світанку нового року. Але ж яка техніка може передати цей чарівний момент, коли світ наливається життям і світлом? Зібрались, одягли снігоступи. З деяким сумом обвалили вітрові стіни, що всю ніч захищали нас від вітру. І рушили по хребту до вершини. Знову проходячи повз обвітрені і перетворені в покручені брили льоду ялинки подум мимоволі сягає до вічних питань, смерті та життя, маленьких і великих чудес всесвіту.

Адже хоч скільки не ходи, а все одно знайдеш ще одне щойно вийшовши за двері рідного будинку на стільки років знайоме до останнього камінчика подвір'я. Аби тільки ще уважніше придивитися. Скільки ходжу в гори, стільки задаю собі питання – а якого дідька люди взагалі йдуть туди? Хіба не простіше їхати відпочивати у себе на дачі в шезлонгу, або на морі спікатися під сонечком, нічого не робити, читати Пауло Коєльйо і ні про що більш не замислюватись. Та ж ні, знову збираєш рюкзак, сваришся, що він знову важчий, ніж має бути, знову поїзди, підйоми десь перед самим сходом сонця, мокрі і холодні черевики, снігоступи, туман, вітер. Що ти там хочеш знайти – питаєш в своєї темної душі – і знов відповіді зась. Та от туман розходиться, виглядає сонечко – і всі питання раптом забуваються, за спиною виростають крила, рюкзак стає невагомим і очі дивляться навкруги, тільки б роздивитись цю велич, цю кожен раз знову неповторну, незрівнянну ні з чим красу, ці незбагненні простори, які відкрили тобі для пізнання частинку своєї суті і величі, які спрямували зміст життя на наступні сотні років, які закохують в себе з першого погляду і назавжди. А потім, коли вже все скінчилось і тримаючи в руці пляшку пива прислухаєшся до стукотіння коліс потяга і посмішок друзів, вглядаючись в пітьму за вікном крізь сутінки вагону раптом розумієш, що тільки отой день, коли ти забув про все, був вартий всього іншого і наступного року все повториться, хоч вже й сто разів давав собі обіцянку не лізти в цю дупу.

Вийшли на пагорб і побачили вершину. Ні, не ту ближню, а ту дальню, от вона, наша ціль. Побачивши, що снігоступ досить сильно тре пластик

кріпленні кішки, знімаю снігоступи. За один перехід втомлююсь так, як за півдня – провалюєшся крізь нас на кожному третьому кроці, тому йти дуже важко. Чортихаючись, знову надягаю снігоступи – фіг з кріпленням, якось доживе, але так йти легше. Вітер дме, мороз, але йти тепло, навкруги краса, білі сніги й темні ліси, далекі хребти, зима, чудо! Ще декілька зусиль, перехід – і ми на вершині Негровець! До краю підходити страшно – карниз нависає і хто його знає, як довго туди летіти. П'ємо чай – ви знаєте, як добре грітися чаєм із термоса, коли на вітру дубіють руки? – фотографуємось, намагаємось бабахнути хлопавки, які чомусь майже ні в кого на хлопають – гей, Новий Рік, ми ж тебе зустріли новою вершиною! – і швидко біжимо далі, бо вітер холодний, часу вже майже обід, а треба спуститься з хребта аж до лісу.

Знову невеликий але крутий пупир на хребті. З дороги можна добре побачити козирки снігу на схилі хребта і рівний білий схил, на якому де-інде проступають сірі каменюки. На вершинці пупиря знову п'ємо чай, сидимо чомусь довго і міняємо палиці на льодоруби, бо подальший шлях

пролягає по гребеню і хочеться почувати себе безпечно. Хтось знайшов далеко на обрії Говерлу й Петрос, всі розмови тільки про те, а що ж то за гора отам і отам?

Та ось спустилися на невеличке плече, тут є площадка і зовсім немає вітру. Падаєм, дістаєм харчі (хліб, сир і кетчуп) і робимо перекус. Знову п'ємо чай. А навкруги сніг і зима... Та за півгодини збираємось і продовжуємо спуск.

Нижче на гребені занурюємося в глибокий сніг, тропимо по слідах, що залишила на самому гребені якась невідома тварючка. Тваринка була розумною, бо не підбігала до краю гребеня, але ж хто знає, яка причина могла привести боже створіння у своєму розумі (чи то собаку, чи то лисицю, чи то вовка?) на самісінький гребінь хребта. Дімка робить останні кроки і радісно кричить з нашої останньої в цьому поході вершини – Барвінку. Сама верхівка гори оточена ялинками і вкрита товстою шапкою снігу, десь на заході сонце готується до сну, вітру все ще немає, в долину потихеньку лягає туман, тепло стає аж до нестями і хочеться лягти і дивитись в небо і вище, вище... Всі отримують по зимовій мандаринці. Новий Рік, що не кажи!

За хребтом хмари, гори зливаються з небом в величі і сіянні. А ми продовжуємо спускатися в долину. Сніг мокрий, по схилу весело котяться снігові покотунчики. А сам схил крутий, іноді доводиться практично
стрибати або з'їжджати в глибокий сніг.

Все теплішає, сонце сідає, в душі наступає спокій і тільки встигаєш милуватися занесеними снігом ялинками. Наташка провалилась аж по пояс і смішно копирсається в сніговій каші. Та ось ще трохи і сідаєм на галявині, з'являється сонце – і сніг починає грати всіма відтінками рожевого. І а ні руху серед гілок. Десь внизу бачимо нерухому долину, над якою починає ставати легенький туман.

Після привалу за декілька хвилин раптом виходимо на величезну полонину, з якої відкривається величний вид на усі оточуючі ландшафти – попереду внизу тече річка, десь з під горизонту спускається ще одна долина з широченним водосховищем, зліва останніми сонячними променями грає вершина Стримба, справа десь аж під обрієм можна розгледіти Боржавський хребет. А попереду – яскраве Сонце, тепле зимове Сонце,
кохане сонце, що світить і вже гріє, що вже сідає, що так хочеться бачити. І ми завмираємо, без сили відірватися від цього масштабу, від цих кольорів, від захоплюючої заздрості літаючим створінням, які мають щастя занурюватись усією своєю сутністю в туге повітря...

Сідає Сонце

Адже треба йти, Сонце невпинно сідає. Ми спускаємось до самого низу галявини, ловимо перед самим лісом останні промені і входимо в затишок дерев. Ще кілька десятків хвилин займаємось тим, що топчемо площі під палатки. В якійсь момент Тьома вигадав нову забавку – якщо підстрибнути на півметра на площадці під намет сусідів, то входиш аж по коліна в твердий на перший погляд сніг, і лишаєш посеред рівного поля дві величезних діри. Отак стрибаючи і невпинно вмираючі зі сміху, добудовуємо площадки, аж поки темніє. Готуємо вечерю, яка є фактично новорічною. Тут ми і дістали усі смачні сюрпризи, що в нас були. А головною подією вечора став, звичайно, кокос, який ламали льодорубом. Після вечері всі хлопали хлопавки, а одна з них наостанок трохи не відірвала мені пальці. А потім вже й пішли по наметах спати.

Наступний день почався ще досвіту. Поки збирали намети, дивувались крізь дерева на залиті сонцем рожеві хмари, що повільно, як кисіль, вилізли з-за дальнього перевалу на сході і потрошку зливались з нього в нашу долину. Дімка дістав увесь свій сир, що лишився. Вийшла досить здоровенна купа, що ледь можна взяти в руки. Доїдаємо вечірній стіл та кашу і одягаємо снігоступи. Лунає команда по рюкзаках і ми починаємо наш шлях униз ранковим лісом. Згодом пригріло сонечко і в лісі стало зовсім тепло. Сніг на крутому схилі дуже мокрий, і маленькі грудки, що ми спускаємо йдучи донизу, за десять метрів перетворюються на метрові глиби, що розвалюються на ходу. Іноді вдається пустити таку штуку далеко, і вона розбивається за дерева. Одну таку штуку ледь не спустили й мені на голову. Роздягаємося, схил стає не таким крутим. Ще кілька сот метрів – і ми виходимо до струмочка. Поки сидимо й

відпочиваємо, кудись наверх проходить гуцул, дещо здивовано розглядаючи химерні штуки у нас на ногах. За півкілометра струмок входить в кущі, упирається в схил гори і повертає наліво. Тут починається дорога, на якій ми знімаємо снігоступи, ретельно вичищаємо з них і з кішок сніг, і далі йдемо вже без всього цього зимового приладдя. За десять хвилин входимо до села, повертаємо направо і прямуємо до траси.

Там де ми вийшли, є магазин і стара дерев'яна церква. А чекати машину маємо ще дві чи три години. Накупивши в магазині хліба і майонезу, прямо в середині села влаштовуємо справжнє свято шлунку з салатами і глінтвейном. А після нього – глобальну сніжну бійку на годину. Ще й втомитись не встигли, як підійшов наш транспорт. Швидко грузимо рюкзаки і себе, в останній раз споглядаємо у вікна на величний Негровець, бажаємо йому доброї погоди в новому році і їдемо.

А далі був Воловець з пельменями, поїзд з кефіром, Киів і нові подорожі, але це іншим разом.