16 лютого – дата священна для литовців, які протягом десятиліть у радянські часи відзначали її підпільно. А сьогодні по усіх містах і селах вивішують національні прапори.
У цей день 1918 року 20 осіб (сигнаторів – народних обранців) - Литовська рада - склали та підписали документ, який містив чотири речення з проханням визнати Литовську державу. Він увійшов в історію як Акт, який проголошував про “відновлення незалежної Литовської держави, заснованої на демократичних засадах, зі столицею Вільнюсом, з відокремленням цієї держави від усіх державних зв’язків з іншими народами”.
Цей крок на складному історичному шляху національно-визвольного руху литовців став можливий завдяки політичній ситуації – ослабленням Німеччини і Росії у першій світовій війні. Під час німецької окупації, що тривала з 1915 року у литовському суспільстві йшли відповідні процеси у свідомості мас, хоча і були заборонені німцями політичні свободи. Та ще одним принагідним фактором стала Жовтнева революція в Росії. Тож після політичних інтриг, переговорів тощо литовці проголосили свою незалежність, та щоправда тим самим ще не створили своєї держави, яка між тим була правонаступницею Великого князівства Литовського (1398), імперії, до складу якої входили зокрема слов’янські землі, у тому числі й українські. Київське князівство входило до складу Литви на правах автономії, а місто Луцьк за доби князя Вітовта з 1388 року фактично було другою столицею Литовського князівства. Луцьк Вітовт обрав другою після Вільно своєю резиденцією.
Тож 1918 року Литовська рада з метою створення держави й аби домогтися її визнання іншими державами навіть обрала короля (Вюртембергського герцога Вільгельма фон Ураха) й вирішила оголосити Литву королівством. Для новопроголошеної Литовської республіки це було непотрібним, та для досягнення мети використовувалися усі можливі засоби.
На шлях реальної самостійності Литва стала після поразки Німеччини восени 1918 року. Одразу була прийнята Тимчасова Конституція Литви, згідно з якою законодавчу владу здійснювала Державна Тариба (Рада), а виконавчу – Президія. Та коли Німеччина після поразки почала виводити свої війська з Литви, з’явилася небезпека опинитися в обіймах комуністичної Росії. І справді, вже в грудні 1918-го за вказівкою Наркома Радянської Росії Й. Сталіна у Вільнюсі було сформовано революційний робітничо-селянський уряд, який проголосив утворення Литовської Радянської Республіки. Але тоді Литву Бог милував. Литовська Радянська Республіка тоді не відбулася. У тому ж 1918-му було створено національний уряд, у 1919-му був обраний президент, у 1920-му – Сейм, а 1922 року була прийнята Конституція.
Увесь період від початку самопроголошення Литовської Республіки молода держава торувала надзвичайно складний шлях до свободи у політичних лабіринтах тогочасних реалій, використовуючи зіткнення інтересів щодо себе інших держав. Був підписаний між Литвою і Росією мирний договір (1920), згідно з яким встановлювалися міждержавні кордони. На зазіхання Польщі - відповідала збройним опором, а отримавши часткову поразку, - використала прихильність Англії і домоглася втручання Ліги Націй, в результаті якого між Литвою і Польщею було встановлено демаркаційну лінію і перемир’я. Щоправда тоді Литва втратила частину території з Вільнюсом, який відійшов до Польщі, але зберегла свій суверенітет та утворила столицю в Каунасі.
До кінця 1922 р. (за п’ять років від початку проголошення Акту про відновлення державності) Литва була визнана більшістю великих держав. 1 серпня 1922 року литовський Сейм прийняв конституцію, що проголошувала “свободу для всіх”.
Незалежна Литва проіснувала до 1940 року, доки СРСР не окупував країну, увівши війська і включив її до свого складу у якості союзної республіки.