- Де Ви зараз є?
- Тут би я згадав, тобто воно само напрошується,
в мого колєги Крістіана Льойдля є така штучка: “Я є, де
я є”...
...тож, у Печері можна загубитися. Заблукати. Потрапити
у задзеркалля, заозер’я, запечер’я... Поламати ногу, зрештою.
Підковзнутися поглядом і розбити вщент зіницю. Погубити
вії, запахи і чужі-не-свої дотики, бо твої дотики не належать
відтак тобі – тільки Печері. Печера надто еротична, аби
збуджувати лише стогоном протягів. Вологими, пружними обіймами,
що крізь них проростає страх і водночас жадоба притиску.
Амбіваленція безпорадної печерної Надлюдини чи то пак Людини
надпечерної. Ну, і?
- Ну, і... там на стіні пише ідею... – виглинює із себе,
як із мокрої скрипки, Роман Рось. Молодий, амбіційний, подібний
до дерева, що його нахилили, а воно, пружне, випростувалося
і ляснуло тебе по щоці. - Агорафобія, насправді, це є просто
комплекс якийсь неповноцінності, який тато і мама десь там
в колисці заклали і в результаті ти від нього не можеш попуститися.
- У тебе він є? – зісковзую зі свого
голосу на його.
- Нє-нє, у мене його нема. Річ у тім,
що у дуже багатьох людей є ота боязнь висоти, чи відкритого
простору, як агорафобія, чи закритого простору. Хтось собі
щось придумує у голові... і бояться. А насправді, це все
легко і просто. А ідея в тому, що справжнє і хороше мистецтво
це.... Іван. (До нас саме підійшов Іван. Ледве не сів на
свою глиняну “еволюцію” на підлозі. Цікаво, якби Іван не
підійшов, яке би було закінчення думки Романа? – Авт.) Іван
зробив оцю-от штуку (показує на “Еволюцію” – Авт.) разом
із Жанною, він киянин, ми разом були у Печерах і цю тему
ми... якби... зробили. Розумієш, є таке поняття стихії,
і коли в місті живеш кожен день як попередній, то в результаті
тобі стає дуже скучно і нікудишньо, і тоді нотки стають
такі: ля-ля-ля... (Голосом мерця. – Авт.) Такі просто гамки
виходять. Коли однаково живеш у місті... Коли ж пірнаєш
у стихію, вона дає голові дуже багато думок, але не тільки
у музиці та мистецтві... Головне ніби жити, правда?
- Ага, “ніби”... – сміюся. Іван уважно
дослуховується до нашої розмови, але, здається, нічого не
чує, він – там, у Печері... тобто Іван уважно нічого не
чує.
- Бо ти ж не народжений, аби витворити
нову музику, - філософствує долі і далі Роман. - Ти народжений,
щоб прожити життя, так, ве-е-е-у-у-ум... із задоволенням.
(Авторка може не погоджуватися із опініями співрозмовників,
що, зрештою, інтерв’ю не спотворить у жодному випадку. –
Авт.).
- Чуєшся часом печерною людиною?
- Чуюся добре... Яка я печерна людина?
Я просто люблю усе, що є на поверхні... за рік я хочу зробити
таку тему: хочу запросити двох французьких музикантів (Мішеля
Донада та Крістофа Роше), двох чудесних, найліпших кларнетистів
Франції. І з ними разом записати у вертикальній кримській
Печері (там треба опускатися на шнуркові сто метрів униз),
там можна заграти ебонітовими паличками на сталактитах...
- Там має бути надзвичайна акустика?
- Так, акустика чудесна. Шкода, що тут
усе не вийшло, не було колонок... Це я ніби також мав би
домовитися. Але так, як я є нікудишній чоловік, то... якось
так...
Іван-киянин вигулькнув нарешті зі свого
Світу і вирішив доєднатися до нас. Він разів у десять “веселіший”
за свого колєгу Ромка. Ось його вихоплений із есею Гончара
портрет: “...знайомим (але відомо звідки) є лице й ім’я
киянина Івана, художника, з яким ми вже раз бачилися. Мальовидел
його я ще не бачив, але помітив, що його обличчя – здається,
ідеальне для втілення образу вертепного чортика, чи чортика
зі “Снігу у Флоренції”, чи навіть Мефістофеля, або, наприклад,
Пана; мінімалізм міміки дозволяє здогадуватися, що в його
творчості можна сподіватися на “щось цікавого”). Окрім того,
Іван максимально доречно вписується у галерею, зокрема довершує
свою ж “Еволюцію” власною персоною-навприсядки (бо так ми
говорили із Ромком): “Я намагався відтворити те, що я відчував
у Печерах... А відчував себе і хробачком. І їжею. Яка іде
через шлунок, проходить через стравохід... інші якісь моменти
(??? – Авт.) Взагалі, у Печері є щось дуже еротичне... Ця
вологість... цікавий стан...”
- Романе, що є еротичного для тебе у
Печері? – повертаюся до Романа, бо Іван знову пірнув у позапростір.
- Ой...
...Печера прагне дотиків, бо інакше зрадить
твердістю попід ногами. Тоді можна схлипнути: ой. Або почати
грати на скрипці. Прагне світла (рідко, щоправда), аби самій
глянути на себе твоїми очима і торкнутися твоїми пальцями,
ба навіть раменами. У кутиках губ Печери ховаються полохливі
тіні та кажани твоїх марень чи примар. Тоді вони, стривожені
відвідинами, летять тобі у волосся, заплутуються там і безслідно
зникають, так само, як і з’являються. Або пірнають птахорибами
тобі у вени і блукають берегами твого тіла. Печери ладні
тебе засмоктати і визорити на дні колодязів. Розпорошити
і зворушити, роздушити та одухотворити, зацементувати і
розпісочити, затамувати, як теплий подих, у собі, чи розчавити
і розлити масною глиною із пір’їнкою лускатого метелика.
- Нічого собі вигадали?! – шушукали дзигівчани
у пітьмі, вдихуючи ерзацову, але таки печерність. Дослухалися
до Гончара, який читав ледь чутно есей: “Печера – то Піхва
Землі...”
...Печери скрипітимуть тобі на зубах
і снитимуть Твоїми думками. Опісля. Потому. Вже. Сновигатимуть,
наче зворохоблені чужі дотики, тілом, не викликаючи не відрази,
ні жодного потягу. Вони відлунюватимуться деручким голосом,
подібним на звук падіння стиглої груші у долоню або подібним
на шелест вигорілого посіченого волосся у траві.
Шкода, у Печерах не росте трава. Там
часом людина садить червону квітку (цвіт папороті?), але
вона надто швидко в’яне без уваги. Квітка пурпуровими коренями
впинається у нутрощі Печери, випікає її вени, розриває шкіру,
але ті рани - то лише подряпини вогняної киці, яка вирішила
вмуркотіти себе у Печерну безвість. Шкода, що в Печерах
не ростуть дерева. Радше буває навпаки. Шкода також, що
Печери порожнисті і в їх безборонне Тіло, а відтак Душу,
можна легко, перепрошую... сходити. Образити. Розписати.
Поглумитись. Викарбувати десь на коліні Печери чи на її
шиї при світлі ліхтарика, що тут, був “ТИ”!!! Захарастити
неповторними відбитками твоїх пальців та чобіт чи кросівок...
А ТИ і не помітив, що то Печера була в тобі! Що то вона
ковтає тебе і пережовує, ґвалтує, випорожнює, випльовує,
розкришує, змалює і змізернює. Вона смикає тебе за мотузки
твоїх почувань та поривань, виплітає із тебе вовняні тіні,
всотує твоє ДНК та краплинки поту.
Тьмяна засмага кам’яного місяця. Химерний
цілунок у напіввигин ліктя. Фобія замкнутися у собі. Відтак
- клаустрофобія. Ні, навпаки усе. Агорафобія. Відтак острах
себе, своїх гіперможливостей, ніколи не використаний достоту.
Ні. Просто ляк. Солодкий трепіт невизначеності, занурення,
пірнання. Ковток розкуйовдженого повітря. Солені крапельки
поту. Цілунок вже під водою у берегах Твого тіла. Ще ковток.
Лоскіт під віями... Млосна зваба. Білі, як крейда, пустощі
і пестощі. Ковтка вже бракує. Легені впинаються в стіни.
Провалля та маятник. Пустощі вже лякають. Остання молекула
повітря розчинилася в клітинах. Плин. Глибина. Годі. Все.
Захлинаюся. Ковток. Води. Із німим криком відчаю і... і...
і... секунда... хвилина... мить... вічність... і... і...
і... подиву! Подиву, шалу і нерозуміння. Дихання гливкою
водою. Гливкою, як глина. Дихання під водою. Під Печерою.
Печерою. Врешті, недиханння. Звільнення. Свобода!
С-В-О-Б-О-Д-А-А-А-А-А!!
Мрія ТИТАРЕНКО
|