Вірші англомовних ірландських поетів
Переклади були опубліковані в журналі "Всесвіт" | |
|
Пісня Амергіна W.B. Yeats Її триумф Озерний острів Іннісфрі Скрипаль із Дуні George William Russell Безсмертя Бажання John Millington Synge (1871-1909) Прелюдія Питання Patrick Pearse Видіння (самозречення) Я - Ірландія Мати Мандрівник (остання поезія, написана напередодні його страти 2-го травня, 1916р.) Patrick Colum Стара волоцюжка James Joyce Мені б цих ніжних грудях бути... James Stephens Прадавній ельф Joseph Mary Plunkett Присутність Бога Francis Ledwidge Дружина Ллу Кетлін Ні Холіхен (символ Ірландії) Patrick Kavanagh Вуличний Христос Пам’яті мого батька Seamus Heaney Реквієм по стриженим Ті, що копають Paul Muldoon Аншо John Montague Усі перешкоди казкові Пересаджений язик Paul Durcan Поїздка додому, в Майо | |
| The Song of Amergin - Пісня Амергіна Я – вітер над морем Я – хвиля нестримна Я – рев океану Я – бик семи битв Я – яструб на скелі Я – крапля роси Я – квітка прекрасна Я – вепр шалений Я – в річці лосось Я – потік на рівнині Я – слово знання Я – списа вістря серед ярої битви Я – бог, котрий голову полум'ям повнить Хто Він, котрий збір осяває у горах? Хто Він, котрий місяця вік сповіщає? Хто Він, котрий знає, де сонце заходить? Хто Він, котрий з Тари скликає худобу? Хто Він, кому з Тари худоба радіє? Хто Він, Бог, що зброю створив у фортеці? Хто Він, що склав пісню про битву і вітер? Якщо не Я. | |
| * * * << На початок | |
W.B. Yeats | |
I did the dragon's will until you came Because I had fancied love a casual Improvisation, or a settled game That followed if I let the kerchief fall: Those deeds were best that gave the minute wings And heavenly music if they gave it wit; And then you stood among the dragon-rings. I mocked, being crazy, but you mastered it And broke the chain and set my ankles free, Saint George or else a pagan Perseus; And now we stare astonished at the sea, And a miraculous strange bird shrieks at us. |
Я змієві корилась, доки ти Тут не з'явився, бо любов сприймала Як звичну гру, забаву без мети, Що я, впустивши хустку, спричиняла; І це було найкраще, від тих дій Зростали крила, чулись співи з неба; Між змієвих кілець ти став тоді, Я, божевільна насміхалась з тебе. Ти ж переміг й від пут мене звільнив Святий Георгій, чи Персей язичник; Збентежені, вдивляємось в приплив, Й кричить на нас птах дивний, войовничий. |
| * * * << На початок | |
Встану я і піду, й попрямую до Іннісфрі, Хижку маленьку збудую там із лози і глини; Дев’ять рядків бобів матиму, вулик і рій, І самоту на галяві бджолиній. Спокій я матиму там, бо спокій по краплям стіка До цвіркуна, що співає, з вранішнього серпанку; Опівночі там, як спалах, полудні – багрінцю ріка, І вечір повний крилець коноплянки. Встану я і піду, бо чую і вдень, і вночі Плескіт озерної хвилі об берег тихий, невпинний, І на сірій бруківці, чи на шляху стоячи, Чую його у серця глибинах. | |
| * * * << На початок | |
When I play my fiddle in Dooney, Folk dance like a wave of the sea; My cousin is priest in Kilvarnet My brother in Mocharabuice. I passed my brother and cousin. They read in their books of prayer. I read in book of songs I bought at the Sligo fair. When we come at the end of time To Peter sitting in state; He will smile on the three old spirits, But call me first through the gate. For the good are always the merry, Save by an evil chance, And the merry love the fiddle And the merry love the dance And when the folk there spy me They will all come up to me, With "Here is the fiddler of Dooney!" And dance like a wave of the sea. |
Коли граю на скрипці я в Дуні Мов хвиля танцюють усі; Мій кузен - в Кілварноті священник Мій брат - у Мочарабусі. Я брату й кузену не заздрю: Вони молитовник читають. Я ж книжку пісень, що у Слайго Купив на базарі, гортаю. Коли ж до Петра підійдем ми Прикінці, коли час наш мине, Посміхнеться він трьом старим духам, Але першим пропустить мене. Бо добрий, той завжди веселий, Якщо лихо не настане. А веселий любить скрипку, А веселий любить танець. І коли односельців за мною Приведе стежина вузька, "Тут із Дуні скрипаль" - загукають, Й затанцюють як хвиля морська. |
| * * * << На початок | |
George William Russell | |
WE must pass like smoke or live within the spirit’s fire; For we can no more than smoke unto the flame return If our thought has changed to dream, our will unto desire, As smoke we vanish though the fire may burn. Lights of infinite pity star the grey dusk of our days: Surely here is soul: with it we have eternal breath: In the fire of love we live, or pass by many ways, By unnumbered ways of dream to death. |
Ми житимем в полум’ї духа, або минемось як дим; Бо у вогонь ні диму, ні нам вороття немає. Якщо стане мрією думка, а воля – бажанням самим, Ми зникнем мов дим, хоч вогонь не згасає. Жалю безмежного іскри осявають смерк наших днів; Щоб в вічне життя увійти – ось душа нам для чого. У вогні любові живемо, чи безліччю йдемо шляхів, Незчисленні у мрії до смерті дороги. |
| * * * << На початок | |
With Thee a moment! Then what dreams have play! Traditions of eternal toil arise, Search for the high, austere and lonely way The Spirit moves in through eternities. Ah, in the soul what memories arise! And with what yearning inexpressible, Rising from long forgetfulness I turn To Thee, invisible, unrumoured, still: White for Thy whiteness all desires burn. Ah, with what longing once again I turn! |
З Тобою мить! Як мрії розквітуть! Устої праці вічної постануть, Висока, чиста і самотня путь Знов крізь віки до себе дух поманить. А спогади які в душі постануть! Який у серці невимовний щем, З літ забуття Тебе я прагну знову! Бажання Ти вибілюєш вогнем, Незримий, тихий, недоступний слову. Як пристрасно Тебе я прагну знову! |
| * * * << На початок | |
John Millington Synge (1871-1909) | |
Still south I went and west and south again, Through Wicklow from the morning till the night, And far from cities, and the sights of men, Lived with the sunshine and the moon's delight. I knew the stars, the flowers, and the birds, The gray and wintry sides of many glens, And did but half remember human words, In converse with the mountains, moors, and fens. |
День починався, наставала ніч, На південь йшов незнаним я шляхом, Від міст далеко і людських облич Я з місяцем і сонцем жив разом. Пізнав я зорі, квіти і птахів І схили вітряні гірських долин. Й не міг згадати більшість звичних слів, Почувши мову гір, боліт й рівнин. |
I asked if I got sick and died, would you With my black funeral go walking too, If you’d stand close to hear them talk or pray While I’m let down in that steep bank of clay. And, No, you said, for if you saw a crew Of living idiots, pressing round new Oak coffin – they alive, I dead beneath That board, - you’d rave and rend them with your teeth. |
Спитав я, як заслабну й вмру, чи ти В моїй ході жалобній будеш йти, Чи станеш ближче, щоб почуть розмови, Як в землю гріб спускатимуть дубовий. О, ні, відповіла ти, як живих Придурків цілий натовп бачить цих Біля труни, живих, коли я мертвий, Щоб в люті їх зубами не роздерти? |
| * * * << На початок | |
Patrick Pearse | |
Naked I saw thee, O Beauty of Beauty And I blinded my eyes, For fear I should fail. I heard thy music O melody of melody, And I closed my ears, For fear I should falter. I tasted thy mouth, O sweetness of sweetness, And I hardened my heart, For fear of my slaying. I blinded my eyes, And I closed my ears, I hardened my heart And I smothered my desire. I turned my back, On the vision I had shaped, And to this road before me, I turned my face. I have turned my face, To this road before me, To the deed that I see, And the death I shall die. |
(самозречення) Я побачив тебе, о Красо Краси, Й свої очі заплющив Через страх знепритомнить. Я почув тебе, Музико музики, Й затулив собі вуха Через страх похитнутись. Я пригубив тебе, Насолод насолодо, І замкнув свого серця Через острах загинуть. Я очі заплющив Й затулив собі вуха Я замкнув свого серця І придушив бажання Я до свого видіння Повернувся спиною Й до шляху перед себе Повернувся обличчям. Повернувся обличчям До шляху перед себе До діянь, що побачив, Своїй смерті назустріч. |
| * * * << На початок | |
Mise Éire: Sine mé ná an Chailleach Bhéarra Mór mo ghlóir: Mé a rug Cú Chulainn cróga. Mór mo náir: Mo chlann féin a dhíol a máthair. Mise Éire: Uaigní mé ná an Chailleach Bhéarra. I am Ireland: I am older than the Witch of Beare. Great my glory: I who bore dauntless Cuchulainn. Great my shame: My own children who sold their mother. I am Ireland: I am lonelier than the Witch of Beare |
Я - Ірландія: За Кайлех, що з Беррі, я старша. Моя слава велика: Ярий Кухулайн - плід мого чрева. Мій сором великий: Мої діти запродали матір. Я - Ірландія: За Кайлех, що з Беррі, самотніша. |
| * * * << На початок | |
I do not grudge them: Lord, I do not grudge My two strong sons that I have seen go out To break their strength and die, they and a few, In bloody protest for a glorious thing, They shall be spoken of among their people, The generations shall remember them, And call them blessed; But I will speak their names to my own heart In the long nights; The little names that were familiar once Round my dead hearth. Lord, thou art hard on mothers: We suffer in their coming and their going; And tho' I grudge them not, I weary, weary Of the long sorrow--And yet I have my joy: My sons were faithful, and they fought. |
Я їх не стримувала, Господи, моїх Синів двох дужих, коли вийшли разом Вони на смерть, й ще декілька із ними, На бій кривавий за славетну справу. Народ розповідатиме про них, І покоління згадувати будуть Благословенних. Я ж серцю промовлятиму ночами Їх імена. Холодне вогнище і рідні імена- Все, що лишилось... До матерів суворий Ти, Господь! Приходять діти, йдуть – нам все страждання; Я їх не стримувала і хоча тепер Знесилена сльозами – є й втіха: Їх віра повнила, вони не відступили. |
| * * * << На початок | |
(Last poem, written on the eve of his execution (May 2, 1916) The beauty of the world hath made me sad, This beauty that will pass; Sometimes my heart hath shaken with great joy To see a leaping squirrel in a tree Or a red lady-bird upon a stalk, Or little rabbits in a field at evening, Lit by a slanting sun, Or some green hill where shadows drifted by Some quiet hill where mountainy man hath sown And soon would reap; near to the gate of Heaven; Or children with bare feet upon the sands Of some ebbed sea, or playing on the streets Of little towns in Connacht, Things young and happy. And then my heart hath told me: These will pass, Will pass and change, will die and be no more, Things bright and green, things young and happy; And I have gone upon my way Sorrowful. |
(остання поезія, написана напередодні його страти (2го травня, 1916р.) Краса земна засмучує мене, Краса, яка мине; Буває, серце радісно тремтить, Як бачить білку, що стриба в деревах, Чи сонечко червоне на стеблі, Або зайчаток в полі у промінні Призахідного сонця, Чи пагорби зелені, по яким Несуться тіні, де горяни сіють І згодом жнуть; поблизу Врат Небесних; Або ж у моря босих дітлахів, Чи їхню гру на вулицях містечок У графстві Коннахт, Все юне і щасливе. І серце промовля: Мине усе, Мине і зміниться, все зникне й більш не буде, Зелене й світле, юне і щасливе; І я іду шляхом своїм У смутку. |
| * * * << На початок | |
Patrick Colum | |
O, to have a little house! To own the hearth and stool and all! The heaped up sods upon the fire, The pile of turf against the wall! To have a clock with weights and chains And pendulum swinging up and down! A dresser filled with shining delph, Speckled and white and blue and brown! I could be busy all the day Clearing and sweeping hearth and floor, And fixing on their shelf again My white and blue and speckled store! I could be quiet there at night Beside the fire and by myself, Sure of a bed and loth to leave The ticking clock and the shining delph! Och! but I'm weary of mist and dark, And roads where there's never a house nor bush, And tired I am of bog and road, And the crying wind and the lonesome hush! And I am praying to God on high, And I am praying Him night and day, For a little house a house of my own Out of the wind's and the rain's way. |
О, мені б хатинку мати! Свій камін, стілець і ліжко Купку торфу на подвір'ї Й біля вогнища ще трішки. Мені б годинник, щоб під ним Хитався маятник, і в цятку Брунатну, білу, голубу У шафі дельфськії горнятка. Я б клопотала цілий день, Все б вичищала, прала, мила І розставляла б статок свій Крапчастий, голубий і білий. Було б так затишно вночі В своєму ліжку спочивати Годинник слухати й вогонь І не іти нікуди з хати. Ох, я стомилась від імли, Я знемагаю вже від дороги, Де ані хатки нема, ні куща - Самотня тиша і вітру стогін. І я до Бога вгорі молюсь, І вдень і вночі я його благаю Про власну хатинку, про хатку, в якій Ні вітру, ані дощу немає. |
| * * * << На початок | |
James JoyceМені б цих ніжних грудях бути(В цих ніжних грудях, чарівних!), Де не гуляє вітер лютий. Я від нужди сховався б в них Мені б в цих ніжних грудях бути. Я б жив завжди у серці цьому (Тихенько стукаю туди!) Було б так затишно у ньому Й не гірко зовсім від нужди, Коли б я жив у серці цьому. | |
| * * * << На початок | |
James Stephens | |
I am the maker, The builder, the breaker, The eagle-winged helper, The speedy forsaker! The lance and the lyre, The water, the fire, The tooth of oppression, The lip of desire! The snare and the wing, They honey, the sting! When you seek for me - look For a different thing! I, careless and gay, Never mean what I say, For my thoughts and my eyes Look the opposite way. |
Я – будівник, Творець, руйнівник, Зрадник раптовий, Швидкий помічник. Я – мир і біда, Вогонь і вода, Я – зуби страждання Й бажання вуста. Я – пастка й крило, Я – мед і жало. Дурити цікавих – Моє ремесло. Веселий й легкий Все кажу навпаки. Мій погляд – в один бік, У інший – думки. |
| * * * << На початок | |
Joseph Mary PlunkettПрисутність БогаOсь на троянді його кров, А його тіло – у гірських снігах, В зірках – його очах - сія любов, Сльоза летить в дощах. У кожній квітці його лик, А голос – в громі і піснях птахів. У скелі закарбовані навік Печаті його слів. Його сліди на всіх шляхах, Ритм серця – в морі, в вітрі – його жест, І тернії з вінця – в усіх шипах, І кожне древо – хрест. | |
| * * * << На початок | |
Francis Ledwidge | |
And Gwydion said to Math, when it was Spring: "Come now and let us make a wife for Llew." And so they broke broad boughs yet moist with dew, And in a shadow made a magic ring: They took the violet and the meadow-sweet To form her pretty face, and for her feet They built a mound of daisies on a wing, And for her voice they made a linnet sing In the wide poppy blowing for her mouth. And over all they chanted twenty hours. And Llew came singing from the azure south And bore away his wife of birds and flowers. |
Звернувсь до Мета Гвидон навесні: „Приходь, щоб нам жону для Ллу створити!” ...Нарізали гілок, росою вкритих, Й магічне коло склали у тіні. Взяли фіалку й таволгу і з них Зробили личко, для маленьких ніг Стократок повну жменю назбирали, Червоний мак для вуст знайшли і вклали В них коноплянки голос, після Весь день й всю ніч співали без упину. І Ллу прийшов, лунала його пісня І, з квітів і птахів, забрав дружину. |
| * * * << На початок | |
They stole her dowry from the warm black thatch. They quenched her fire and left her cold to moan. She hears no lover’s thumb upon the latch, But all night weeps alone. I saw her praying hands across the leas, Like lilies sloping in the breezy rain, Imploring those beyond the western seas To come to her again. But, Caitlin, I will be your lover now. I’ll fold you in my strength and ease your pain, ‘Till all the wonderers return to you And build your house again. |
(символ Ірландії) В неї вкрали посаг прямо з хати І, зруйнувавши вогнище, лишили Її саму від холоду стогнати Всю довгу ніч безсило. Немов дощем похилені лілеї Молились білі руки над полями, Щоб знову повернулися до неї Всі ті, хто за морями. Та, Кетлін, буду я твоїм коханцем, У силу загорну і біль вгамую, Допоки не повернуться блукальці Й твій дім не відбудують. |
| * * * << На початок | |
Patrick Kavanagh | |
I saw Christ today At a street corner stand, In the rags of a beggar He stood. He held ballad in his hand. He was crying out: ”Тwo for a penny Will anyone buy The finest ballad ever made From the stuff of Joy?” But the blind and deaf went past Knowing only there An uncouth ballad seller With tail matter hair. And I whom men call fool His ballads bought Found Him whom the pieties Have vainly sought. |
Я бачив Христа сьогодні У дранті жебрака На розі вулиць стояв Він Й пісні тримав у руках. Вигукував Він: „Хто купить По дві за гріш? Ще з Радості не складали Пісень гарніш!” Минали сліпий і глухий Його, бо здавався їм Чудним продавцем пісень Розпатланим і брудним Я ж, кого дурнем звуть люди, Пісні придбав, Й Того вздрів, кого побожний Дарма шукав. |
| * * * << На початок | |
Ever old man I see Remind me of my father When he had fallen in love with death One time when sheaves were gathered. That man I saw in Gardner Street Stumble on the herb was one, He stared at me half-eyed, I might have been his son. And I remembered the musician Faltering over his fiddle In Bayswater, London He too set me the riddle. Every old man I see In october-coloured weather Seems to say to me: “I was once your father.” |
Кожний стрічний старий Нагадує мені мого батька, Коли він у час, як скінчились жнива, Закохався у смерть зненацька. Чоловік той, що шкандибав На Гарднер Стріт по узбіччі, Він так, немов сина побачив, Поглянув мені у вічі. А ще пригадую я Лондонського музику, Риданням скрипки своєї Він теж мене збив з пантелику. Кожний стрічний старий В розфарбовану жовтнем днину Немов провляє: „Я був Колись твоїм батьком, сину”. |
| * * * << На початок | |
Seamus Heaney | |
The pockets of our greatcoats full of barley... No kitchens on the run, no striking camp... We moved quick and sudden in our own country. The priest lay behind ditches with the tramp. A people hardly marching... on the hike... We found new tactics happening each day: We’d cut through rains and rider with the pike And stampede cattle into infantry, Then retreat through hedges where cavalry must be thrown. Until... on Vinegar Hill...the final conclave. Terraced thousands died, shaking scythes at cannon. The hillside blushed, soaked in our broken wave. They burried us without shroud or coffin And in August... the barley grew up out of our grave. |
Кишені наші повні ячменю... Ні відпочинку, ні вогню на марші... Ми рухалися швидко і раптово. Священик і бурлака у траншеях Лежали поруч...Люди ледве йшли... В нас тактика нова була: списами Ми проривали кінний стрій, на піших Пускали перелякану худобу, Й за живопліт від вершників тікали. І так до Вінегар Хіл... Бій останній... Ми на гармати з косами ішли, Фарбуючи схил пагорба в червоне. Ховали нас без савану й труни, А в серпні... позростав ячмінь над нами. |
| * * * << На початок | |
Between my finger and my thumb The squat pen rests; as snug as a gun. Under my window a clean rasping sound When the spade sinks into gravelly ground: My father, digging. I look down Till his straining rump among the flowerbeds Bends low, comes up twenty years away Stooping in rhythm through potato drills Where he was digging. The coarse boot nestled on the lug, the shaft Against the inside knee was levered firmly. He rooted out tall tops, buried the bright edge deep To scatter new potatoes that we picked Loving their cool hardness in our hands. By God, the old man could handle a spade, Just like his old man. My grandfather could cut more turf in a day Than any other man on Toner's bog. Once I carried him milk in a bottle Corked sloppily with paper. He straightened up To drink it, then fell to right away Nicking and slicing neatly, heaving sods Over his shoulder, digging down and down For the good turf. Digging. The cold smell of potato mold, the squelch and slap Of soggy peat, the curt cuts of an edge Through living roots awaken in my head. But I've no spade to follow men like them. Between my finger and my thumb The squat pen rests. I'll dig with it. |
Між пальцами моїми зручно Вмостилась, мов гармата, ручка. По-під вікнами чути різке скреготіння Лопати, що входить в землю, черкаючи об каміння. Мій батько копає. Я вниз дивлюся Як його напружені крижі поміж квіткових клумб Нахиляються низько, підіймаються, Ритмично згинаючись, просуваються крізь картопляні борозни, Де він копав І двадцять років тому. Грубий чобіт угніздився на ребрі лопати, держак Спирався на коліно, піднімався впевнено. Він вивертав бадилля, глибоко встромляючи блискуче вістря, Щоб викинути нові бульби, які ми вибирали, Радіючи їх холодній твердості в наших долонях. Їй-богу, старий вмів орудувати лопатою. Так само, як і його старий. Мій дід нарізав за день більше торфу Ніж будь-хто інший на Тонеровому болоті. Якось я приніс йому молока у пляшці, Недбало закоркованій папером. Він випростався, Щоб випити його, й відразу нахилився, продовжуючи Вправно нарізати й витягати, перекидати дерен Через плече, занурюючись глибше і глибше За гарним торфом. Копаючи. Холодний запах картопляного поля, хлюпіт і гепання Мокрих брикетів, різкий хруст вістря, Що розтинає живе коріння, прокидаються в моїй голові Але в мене нема лопати, щоб наслідувати чоловікам, як вони. Між пальцями моїми Вмостилась ручка. Копатиму нею. |
| * * * << На початок | |
Paul Muldoon | |
When the master was calling the roll At the primary school in Collegelands, You were meant to call back Anseo And raise your hand As your name occurred. Anseo, meaning here, here and now, All present and correct, Was the first word of Irish I spoke. The last name on the ledger Belonged to Joseph Mary Plunkett Ward And was followed, as often as not, By silence, knowing looks, A nod and a wink, the master's droll 'And where's our little Ward-of-court?' I remember the first time he came back The master had sent him out Along the hedges To weigh up for himself and cut A stick with which he would be beaten. After a while, nothing was spoken; He would arrive as a matter of course With an ash-plant, a salley-rod. Or, finally, the hazel-wand He had whittled down to a whip-lash, Its twist of red and yellow lacquers Sanded and polished, And altogether so delicately wrought That he had engraved his initials on it. I last met Joseph Mary Plunkett Ward In a pub just over the Irish border. He was living in the open, in a secret camp On the other side of the mountain. He was fighting for Ireland, Making things happen. And he told me, Joe Ward, Of how he had risen through the ranks To Quartermaster, Commandant: How every morning at parade His volunteers would call back Anseo And raise their hands As their names occurred. |
Коли вчитель робив перекличку В початковій школі в Колледжленді Ти мав відгукнутись: "Аншо". І руку підняти, коли Твоє ім'я пролунає. "Аншо", яке означає: "тут", "Тут і тепер", "присутній", було Моїм першим ірландською сказаним словом. Останнє прізвище у журналі Належало Джозефу Мері Планкету Уорду І супроводжувалося, час від часу, Мовчанням, переглядуванням і підморгуванням, Кивком і кепкуванням вчителя: "І де є цей шибеник малий, Уорд?" Пам'ятаю, коли він спізнівся вперше Вчитель наказав йому вийти, пройтись Уздовж живопліту, Про поведінку поміркувати і зрізать Лозину, якою його відшмагають. Невдовзі, в словах вже не було потреби, Він приходив, наче нічого й не сталось, З вербовою гілкою, прутом ясеновим, Чи, якось раз, з ліщиновим пагоном Обструганим, з ручкою, гнучким і тоненьким, - Червоного й жовтого переплетіння - Піском відшліфованим майже до блиску. Все зроблено було так гарно, що він Ще й вирізьбів ініціали на різці. Востаннє я стрів Джозефа Планкета Уорда В пивниці за самим ірландським кордоном. Від жив просто неба В таємному таборі По інший бік гори. Він боровся за Ірландію, Робив свою справу. І він розповів, Джо Уорд, Як пройшов шлях від рядового До Квартермейстра, Начальника, Командира, Як кожного ранку на шикуванні Його волонтери відгукаються "Аншо" І піднімають руку, Коли імена їх лунають. |
| * * * << На початок | |
John Montague | |
All legendary obstacles lay between Us, the long imaginary plain, The monstrous ruck of mountains And, swinging across the night, Flooding the Sacramento, San Joaquin, The hissing drift of winter rain. All day I waited, shifting Nervously from station to bar As I saw another train sail By, the San Francisco Chief or Golden Gate, water dripping From great flanged wheels. At midnight you came, pale Above the negro porter's lamp. I was too blind with rain And doubt to speak, but Reached from the platform Until our chilled hands met. You had been travelling for days With an old lady, who marked A neat circle on the glass With her glove, to watch us Move into the wet darkness Kissing, still unable to speak. |
Усі перешкоди казкові Між нами –безмежність рівнини, Скель нагромадження дике Й зимової зливи крізь ніч Колихання, що сповнює хвилі Сакраменто і Сан Хоакiн. Весь день чекав я, нервово Вертаючись в бар від платформи, Коли бачив, як інший потяг Пропливає – „Експрес Сан-Франциско”, „Голден Гейт” – стікали краплини По великим блискучим колесам. Опівночі ти прибула, Такою бллідою здавалась У тьмяному світлі, дощем Засліплений я ще не знав, Що сказати, та кинувсь до тебе Торкнутись холодних долоней. Леді стара, що з тобою Стільки днів мандрувала, на склі Запітнілому вічко зробила Й споглядає, як в темряву мокру Ми, цілуючись, йдемо, все ще Не спроможні нічого сказати. |
| * * * << На початок | |
(Dumb, bloodied, the severed head now chokes to speak another tongue - As in a long suppressed dream, some stuttering garb - led ordeal of my own) An Irish child weeps at school repeating its English. After each mistake The master gouges another mark on the tally stick hung about its neck Like a bell on a cow, a hobble on a straying goat. To slur and stumble In shame the altered syllables of your own name: to stray sadly home And find the turf-cured width of your parents' hearth growing slowly alien: In cabin and field, they still speak the old tongue. You may greet no one. To grow a second tongue, as harsh a humiliation as twice to be born. Decades later that child's grandchild's speech stumbles over lost syllables of an old order. |
(Скривавлена вдтята голова кна у спробі щось сказати по-чужинськи Як сон гнітючий, довгий, мов якась моя покручена, заї- кувата кара) Ірландське Дитя у школі плаче Вивчаючи англійську всі помилки Вчитель на бірці відмічає, що на шиї висить учнівській Як дзвоник на корові, або пута на цапі заблукалому склади ковтати, плутатись Ганебно в своєму імені зі зміненим звучанням і плентатись додому Й збагнути як торф, що жевріє у батьківськім вогнищі стає чужим У хаті в полі дотепер ще чути їх мову, ти ж не можеш і привітатись Вирощувати іншу мову – це таке ж приниження як народитись двічі Через роки онук цього дитяти затнеться в втраченому складі старого ладу |
| * * * << На початок | |
Paul Durcan | |
Leaving behind us the alien, foreign city of Dublin My father drove through the night in an old Ford Anglia, His five-year-old son in the seat beside him, The rexine seat of red leatherette, And a yellow moon peered in through the windscreen. 'Daddy, Daddy,' I cried, 'Pass out the moon,' But no matter how hard he drove he could not pass out the moon. Each town we passed through was another milestone And their names were magic passwords into eternity: Kilcock, Kinnegad, Strokestown, Elphin, Tarmonbarry, Tulsk, Ballaghaderreen, Ballavarry; Now we were in Mayo and the next stop was Turlough, The village of Turlough in the heartland of Mayo, And my father's mother's house, all oil-lamps and women, And my bedroom over the public bar below, And in the morning cattle-cries and cock-crows: Life's seemingly seamless garment gorgeously rent By their screeches and bellowings. And in the evenings I walked with my father in the high grass down by the river Talking with him - an unheard-of thing in the city. But home was not home and the moon could be no more outflanked Than the daylight nightmare of Dublin city: Back down along the canal we chugged into the city And each lock-gate tolled our mutual doom; And railings and palings and asphalt and traffic-lights, And blocks after blocks of so-called 'new' tenements - Thousands of crosses of loneliness planted In the narrowing grave of the life of the father; In the wide, wide cemetery of the boy's childhood. |
Залишаючи позаду чужинське іноземне місто Дублін, Мій батько вів крізь ніч старенький форд "Англія", Його п'ятирічний син в сидінні поруч з ним, В сидінні з червоного лезерину, І жовтий місяць, зазираючий в авто крізь лобове скло "Тату, тату, - я кричав, - обжени місяць!" Та як би він не силкувався, він не міг обігнати місяць. Кожне з містечок, крізь які ми проїжджали, біло ще одною ціхою, І їх назви були магічними перепустками у вічність: Кілкок, Кіннегад, Строукстаун, Елфін, Тармонбері, Тулск, Балагедерин, Балавері; Тепер ми були у Майо, і Турлох був наступною зупинкою, Містечко Турлох в самісінькому серці Майо, І дім матері мого батька, все олійні лампи і жінки, І моя спальня над пивницею, що внизу, І мичання корів і співи півня вранці; Навигляд суцільний покров життя розривався навпіл Від їх криків і реву. І вечорами Я гуляв із батьком у високій траві вниз по річці, Розмовляючи - нечувана річ у місті. Але рідні місця не були рідними, і місяць неможливо було оминути. Як і денний кошмар Дублінського Сіті; Вниз вздовж каналу, пихкаючи, ми повертились у місто, і кожні шлюзні ворота відбивали наш спільний вирок, і паркани, і огорожі, і асфальт, і дорожні вогні, і квартали за кварталами так званих нових масивів - Тисячі хрестів самотності, посаждених У звужуючуся могилу батьківського життя, На широкому, широкому кладовищі хлопчачого дитинства. |
| * * * << На початок | |