06.04.2007 14:48
Вибір за тобою
(Марцель Лозінський відповідає на запитання KINO-КОЛА)
KINO-KOЛО. У фінальних титрах фільму «Як це робиться» сказано, що відтворені події в жоден спосіб не були спровоковані знімальною групою. Чи присутність камери у фільмі не впливала на поведінку героїв, змінюючи таким чином дійсність, яку ви фіксували?
Марцель Лозінський. Це була надто серйозна справа, аби провокувати бодай щось. Тимохович робив те все на живому суспільному організмі. Я постановив собі весь час перебувати осторонь, у жоден спосіб не інтеґруватись, а просто спостерігати, аби вловити цей механізм. Проте я не знав механізму. Я не міг нічим потрясти, адже не знав, що там усередині. З цілковитою покорою я споглядав усе збоку. Крім того, насправді я боявся того, що робить Тимохович. Я подумав: а що, як він витворить другого Леппера? Я вагався: чи треба це робити взагалі. Я не радився з приятелями, але подумав, що після репортажу Яцека Гуґо-Бадера він це зробить у будь-якому разі. Він і так би витворив такого другого Леппера. Тож якщо має його витворити, то нехай я це принаймні проаналізую. Тоді згодом буде легше скомпрометувати таку кар’єру. Показати, звідки це береться, як щось подібне робиться, скільки в це треба вкласти цинізму, брехні, маніпуляції. Того всього, що нас вражає в політичному житті.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що не використовували прихованої камери в «Як це робиться». Але багато кадрів фільму (найбільше – під час колективних зйомок) імітують стиль прихованої камери – зблизька перед об’єктивом частенько виникає якийсь предмет або постать, ніби камера «підглядає» події. Це лише імітація прихованости камери чи герої не завжди знали, що її ввімкнено?
Це стиль зйомок, дуже близький Яцекові Петрицькому й мені: немовби камера має «шукати» найцікавіші моменти. Але її ніколи не було приховувано, й ми знімали майже все, що діялось. І всі про це знали, хоча й були зайняті чимось зовсім іншим, і не звертали уваги на присутність групи.
«Як це робиться» свідчить про певну кризу представницької демократії, її трансформацію в «пост-» або «медія-демократію». Чи бачите ви якусь альтернативу цьому рухові, коли влада медій анулює вплив громадян на політику?
Доходження до демократії – дуже клопіткий і довгий процес. Сама вона не є панацеєю, однак нічого кращого не існує. Сьогодні годі знайти, щось ліпше за плюралізм, без якого нема здорового політичного життя. Та виборчі кампанії не є мірилом політичного рівня країни. Сполучені Штати, Ізраїль – одні з найдемократичніших держав, а який вигляд мають там електоральні перегони? Це ж смертельні герці ґладіаторів. Тож це неправда, що можна міряти вартість, а то й масштаби політичного життя чи його шляхетність медійними кампаніями. Звісно, це також певне мірило політичного становища загалом. А що відбуватиметься далі? Не знаю. Ліві потроху починають добиватися голосу. Я не вважаю, що це аж так погано. Єдине – маю надію, що нова Спілка демократичної лівиці (Sojusz Lewicy Demokratycznej) не прикріплена ані до ортодоксів, ані до нового політбюра. Може, ці молоді врешті відчують, що треба робити трохи інакше. Не знаю, може, я помиляюся. Може, вони подібні до тих, які панували колись. Якщо ця нова лівиця спекається минулого, то вона має шанси. 1991 року моя партія – Демократичний союз (Unia Demokratyczna), – яка зараз досягла нелегкого єднання зі Спілкою демократичної лівиці та Союзом Праці (Unia Pracy), вчинила гріх гордині. Мої старші приятелі вважали, мовляв, їхні арґументи такі очевидні, що їх нема потреби пояснювати, і всі їх зрозуміють. А я думаю, що треба було з величезною терплячістю й покорою пояснювати те, про що йшлося, чим вони відрізняються від інших партій. Вони цього не зробили і зникли з політичної сцени.
До 1989 року нам здавалося, що все зміниться, мовби за доторком чарівної палички. Це було неможливо. Процес очищення не відбувається так швидко, як хотілося б нам. Але нічого ліпшого, як демократія, досі не вигадано. Ми маємо свободу слова, плюралізм, різноманітні медії. Маємо право виявляти спротив. Користаймося з цього. Творімо громадянське суспільство, не залежне від влади.
А що вам відомо про подальшу кар’єру Дарека Конопки, точніше – про вплив «Як це робиться» на його кар’єру?
Я намагався не заводити приятельських стосунків із жодним кандидатом у політики. Коротке «добрий день» – і це все. Вони були клієнтами Тимоховича, а я був простим хлопцем, який приходив із камерою і це знімав. Єдиною людиною, котра з нами розмовляла, був Яцек Гуґо-Бадер. Дарека я залишив у ту хвилину, коли він каже, що, може, колись стане президентом. Що з ним відбувалося далі, я не знаю. Тут є дві можливості: або він опритомніє і здасть собі раду в тому, що існують межі... Коротко кажучи, або зробить із цього висновки, або піде далі. З того, що розповідає Тимохович, – він може піти далі.
Відомо, що відкритість капіталістичної системи до будь-якої критики є її силою – протести проти неї вона використовує на власну користь, «революціонізуючи» себе. Чи так сталося з «Як це робиться»? Чи є шанс показати фільм у Сенаті або Сеймі, про що ви колись говорили?
Поки що немає реакції з боку жодної партії. Жодна з них не визнає безпосередньо, що цей фільм може її стосуватися.
Анджей Леппер у «Як це робиться» каже, що той, хто привабить молодь, урешті керуватиме Польщею. Як ви думаєте, хто (яка політична сила) має такі шанси в державі зараз?
Люди типу Леппера небезпечно відкидають усі етичні цінності. Те, що ми досі відкидали, раптом виявляється чеснотою. Завжди гріхом були нелояльність, доноси, підслуховування, підглядання і прояви ненависти, а тепер це все виявляється дозволеним, бо йдеться про елімінацію противника. Дозвіл на практикування підлости. Такі взірці пропаґує політика, а медії безоглядно ними спекулюють. Я думав, що це вже дно, але знизу ще хтось постукав. Але приходить нове молоде покоління, освічене, розсудливе, вільне від ненависти, – це буде надією і є шансом. Я викладаю в кіношколі й зауважив, що вже з’явилася течія молодого кіна із суспільними акцентами, яку я сам для себе назвав кіном суспільної турботи. А таких молодих, які турбуються не лише про себе, в Польщі дедалі більше.
Як ви думаєте, «Як це робиться», зрештою, зміцнює чи послаблює вплив політичної технології на суспільне життя Польщі?
Фільм показує людей, заплутаних у моральних конфліктах, спокушених кар’єрою. Він розповідає про необхідність власних цінностей, про доконечність вибору між вірністю собі та звичним конформізмом. Вибір за тобою. Вирішуй сам. Про це йдеться у стрічці. А для чого її знімали? Може, для того, щоб не здатися. Для того, «щоб не дозволити переламати собі хребта». І ще: я хотів би, щоб ми замислилися над тим, хто і якими методами нами керує, ким є ці «балакучі голові», які виступають у телевізійних передачах, що вони думають насправді й чому так часто змінюють погляди.
Запитання поставив Олексій Радинський
Із польської переклала Роксоляна Свято