Попередня     Головна     Наступна

МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович (03/15.09.1804 — 10/22.11. 1873) — вчений-природознавець, філолог, етнограф, фольклорист, історик, філософ, літератор, перекладач, видавець. Народився на хуторі Тимківщина побл. Золотоноші (тепер Черкаська обл.) у дворянській родині. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії вступив до Моск. ун-ту (1819). Навчався на словесному (2 роки) і природничому відділеннях. Після закінчення ун-ту (1823) був залишений для підготовки до професорського звання. У Москві М. входить до кола відомих учених і літераторів, спілкується з О. Пушкіним, А. Міцкевичем, К. Рилєєвим та ін. 1827 р. видає перший том "Малороссийских песен", що мав не тільки загальнорос., а й міжнародний резонанс, згодом публікує альманах "Денница". 1833р. здобуває ступінь доктора, звання професора й очолює каф. ботаніки в Моск. ун-ті. М. — перший ректор Ун-ту Св. Володимира в Києві (1834 — 36), у 1836 — 45 — його професор. Крім викладацької діяльності, займається видавничою справою (ж-л "Киевлянин", згодом — "Украинец"), збирає і публікує стародавні акти та пам’ятки, фольклор, веде дослідницьку роботу. Підтримує дружні стосунки з М. Гоголем і Т. Шевченком. Через поганий стан здоров’я залишає пед. діяльність (1845) і до кінця життя присвячує себе виключно науковій та літ. роботі, оселившись на хуторі Михайлова Гора побл. Золотоноші.

Філос. засади М. — природничника і гуманітарія — недостатньо визначені або ж еклектичні. Вони складалися під впливом натурфілософії Шеллінга і верифікувалися в процесі дослідницької практики. Для М.-натурфілософа "філософія може бути в кожному витворі розуму" і "всяка наука повинна бути філософією". М. наголошував послідовність мислителя, який "один, загальний погляд" має поширювати на все поле дослідження, "до самих дрібних деталей", хоча самому йому не завжди вдавалось дотримуватися цього принципу. В одних випадках він репрезентував креаціоністсько-еманаційну, теїстичну позицію, з іронією ставився до матеріалістичних акцентів у теорії еволюції, а в інших наполягав на ідеї розвитку, схиляючись до його інтерпретації як саморозвитку; щоправда, йшлося передусім про розвиток духовної сутності. Ця загалом антимеханіцистська позиція доповнювалась універсалізацією доцільності, поширенням її на природу і розвиток природи. Такі думки розвивались і експлікувались у дусі неоплатонічної та святоотчої традиції, поєднуючись із виявами пантеїзму, забарвленого естетично: для М. пантеїзм був підґрунтям романтизму.

Філософія історії М. носила переважно просвітницький характер, рушієм іст. процесу він уважав розвиток науки і культури. Просвітницькі тенденції оприсутнено в думці М.-методолога про пріоритет розуму в пізнанні, про переваги наукового (раціоналізованого) знання з його атрибутами системності та критицизму (М. уважають одним із фундаторів вітчизняного критичного джерелознавства). Зацікавлення минулим, фольклором, етнічністю, витоками українства, ідея народності — все це мало у М. загальне романтичне підґрунтя. Зокрема, це й визнання сформульованого Гердером принципу: будувати соціальнофілос. чи історіософські концепції суспільства на основі вивчення культури (матеріальної і духовної) етносів. Зібраний самим М. фольклорний і етнографічний матеріал, як і здобутки інших збирачів, слугував емпіричною основою для іст., соціол., лінгвістичних, філос. та ін. узагальнень. Разом з тим це й вагомі аргументи для спростування вигадки про нездатність укр. етносу до самостійного культурного життя, іст. самодіяльності та державотворення. Історія, за М., повинна бути "своєнародною" (простежувати той самобутній розвиток етносу, який і робить його живою спільнотою з певною іст. перспективою), випливати з "глибоких надр" народу, проникати в "народний дух" (синтез загального та індивідуального). М. робив наголос на автохтонності українців на власній території, давності укр. етносу; зокрема, звертаючись до "Слова о полку Ігоревім" та інших пам’яток, доводив, що "південноруська мова утворилася ще в давні, дотатарські часи". Обґрунтовуючи уявлення про неперервність іст. процесу, наголошував зв’язки між княжою і гетьманською добою укр. історії. Водночас у політ. площині М., як і більшість його сучасників, постійно демонстрував свою лояльність щодо імперії, і в цьому плані його позиція близька до т. зв. "малоросійства".

Твори М.: Собр. соч.: У 3 т. — К., 1876 — 1880; "Киев явился градом великим...": Вибр. українознавчі твори. — К., 1994.

Про нього див.: Тарасенко М. М. О. Максимович // Життя й Революція. — 1927. — №6; Острянин Д. X. Світогляд М. О. Максимовича. — К., 1960; Марков П. Г. Общественно-полит. и ист. взгляды М. А. Максимовича. — К., 1986; Єфремов С. Максимович в історії укр. самосвідомості // Літературно-критичні статті. — К., 1993; Жмир В. М. О. Максимович — патріарх новітньої укр. науки // Філос. і соціол. думка. — 1994. — №1 — 2; Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. — К., 1997; Педагог, учений, патріот: Матеріали IV Науково-освітянської конференції, присвяч. М. Максимовичу. — К., 1997; Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в 1 -й пол. XIX ст. — К., 1999 (матеріали до бібліографії M. — C. 275 — 387).

І. Лисий

Попередня     Головна     Наступна

Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.