Після впровадження князем Володимиром-зрадником чужовір’я на Русі
ієреями грецької ортодоксії заборонялися споконвічні свята нашого народу і
оголошувалися поганськими. Натомість силоміць нав’язувалися звичаї чужої нам
візантійської та жидівської культури.
Бачачи, що викоренити в
русичів-українців їхні прадавні свята не так легко, христосіани почали
пристосовувати їх до своїх потреб, замінюючи слов’янські духовні образи на
біблійні. І так вони плідно попрацювали, що наразі нам тяжко знайти в
етнографічних джерелах першооснову світогляду наших Предків. Крім того
підмінювалося наше природне прагнення жити законами рідної моралі,
пригнічувалися патріотичні почуття: ставилося за мету подавити в нас гордість за
свій Рід.
Не оминула ця участь так шановане серед козаків свято Покрови.
Пригадується, на початку 90-х (та подекуди й зараз), до свята покрови Пресвятої
Богородиці в ЗМІ озвучувався уривок з „Повісті временних літ”. Авторство твору
приписують Нестору-літописцю, чорноризцю Феодосієвого монастиря Печерського.
Уявімо, до якого божевілля доведена свідомість нашого народу, щоб він вважав цю
подію за велике свято:
„6374 (866) Рушив Аскольд і Дір на греків... А цесар
Михайло був тоді у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх
Орифа послав йому вість, що Русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси],
в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград
двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріархом
Фотієм у церкві Святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили, а
тоді, божественну ризу Святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили [її]
полу. Була тиша і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і
знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної Русі розметало, і до берега
пригнало, і побило їх [так], що мало їх вибавилося з такої біди і до себе
повернулося”.
Греки христосіани були любителями перекручувати історичні
події на свою користь і до того ж прикрасити їх чудом. Цей хід використали і при
описанні вищенаведеного походу. Михайло Грушевський і своїй праці „Історія
України-Русі” зазначає, що патріарх Фотій, безпосередній свідок нападу русів на
Царегород нічого не згадує про чудо. Ці чудеса з одягом Божої Матері з’являються
у пізніших хроніках X сторіччя.
Засновник РУНВіри Лев Силенко у „Мага Вірі”
пише: „Візантійський патріарх проголосив і канонізував „Свято Похвали
Богородиці”, яка „помогла візантійцям затопити русів у Босфорі”. У п’яту суботу
великого посту греки з акафістом хвалять „Покрову” за таке „покровительство”. Ми
(після хрещення Русі) стали людьми грецької віри. І це грецьке антиукраїнське
свято (свято проклинання українців) відзначаємо, бачачи в рідній церкві рідні
святощі, національні”.
Не кращий зміст має розповідь про св. Андрія Юродивого
(юродивий – це людина, яка в ім’я Ісуса Христоса вдає з себе недоумкуватого), з
яким пов’язана інша легенда про Покрову Пресвятої Богородиці. Подія відбувається
в Царгороді, столиці Візантії, яку облягли сарацини. Що ж роблять у тривожну
мить побожні христосіани? Вони набилися в храм Пресвятої Богородиці на Влахернах,
де переховується її риза, і правлять всенощне, замість того, щоб зі зброєю в
руках обороняти своє місто від ворогів або активно допомагати захисникам. Між
народом своїм молиться про охорону міста св. Андрій Юродивий зі своїм учнем
Епіфаном. Виникає питання: чому може навчити свого учня юродивий? Звичайно, лише
одному, - як вдавати з себе недоумка. Гріх сміятися з хворих людей, але тут мова
йде саме про шарлатанів.
Так ось, відправа йде до закінчення, і тут св. Андрій
бачить, як від головних дверей йде „світлом осяяна Пресвята Богородиця у
супроводі св. Івана Хрестителя і св. Івана Богослова та при співі великого хору
Святих. Божа Мати підходить до престолу, вклякає, довго молиться і заливається
слізьми. Відтак встає, знімає зі своєї голови преясну хустку-покров-омофор і
широко простилає її над народом у церкві”. Видіння зникає. Андрій і Епіфан, які
бачили це видіння (дивно, але священнослужителі не бачили!) зрозуміли, що
Пресвята Богородиця прийшла урятувати місто. Юродиві рознесли вість про це
„чудо” по всьому місту, що навіть налякались вороги і відступили. Місто
врятоване...” Вочевидь - казки писати христосіанам розуму і справді не бракує.
Церковники доводять, що Андрій за своїм походженням був скитом – слов’янином з
південних земель Русі-України. Він разом з іншими невільниками опинився в
Царгороді в одного багатого пана. Складається враження, що греки-христосіани в
ім’я любові до ближнього забирають русинів-українців у рабство, щоб урятувати
від поганства.
Тут Андрій пізнав і полюбив христосівську віру. Роздумуючи над
словами св. Апостола Павла: „Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі Розумні” (1
Кор. 4,10), він почав поводитися як нерозумний-юродивий. По сучасному кажучи –
„скосив під дурника”. Оце так віра! Тяжко навіть уявити собі, що було б, якби
всі додумалися слідувати христосіанству. Тут вже точно всі відійшли б з голоду
до Раю, зате уподобалися Ісусу Христосу.
Пан, повіривши, що Андрій зійшов з
розуму, вигнав його. Кому ж потрібні зайві нахлібники? Діставши свободу, Андрій
почав багато часу проводити на молитвах й читанні св. книг христосівської віри.
Шукав, певно, побільше прикладів із життя „святих”, як краще паразитувати на
суспільстві, адже сам Ісус Христос вчить: „Погляньте на птахів небесних, що не
сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте наш небесний Отець їх годує. Чи ж
ви не багато вартніші за них?” (Мат. 6, 26).
Послідовників-юродивих у Андрія
було предостатньо, бо дурний приклад заразний, тим більше освячений. Далеко за
прикладом ходити не треба – достатньо вам, шановні панове, підійти до церкви.
Там таких „розумників” досить.
Коли жив св. Андрій і коли було чудо Покрови,
церковники чіткої відповіді дати не можуть, бо мабуть такої події взагалі не
було. Як і багатьох інших, що з’явились в пізніші часи для „поученія побожних
християн”. А думаюча людина відразу зрозуміє, що „святі” отці дали маху. Пам’ять
про Андрія церква святкує на наступний день після Романа Сладкопівця, який
уложив багато гімнів Богородиці. Ну що ж, які святі, така й віра... юродива!
Отже відзначати свято Покрови Пресвятої Богородиці за грецьким трактуванням для
українців-русичів є справою не лише принизливою, а й ганебною. Але в нашій
країні вся ця чужовірна пропаганда відбувається на державному рівні. І на такій
ідеології збираються збудувати могутню Україну!?
А яка ж то є наша рідна
Покрова? Все дуже просто. Ми, українці-русичі, діти Природи і завжди жили в
злагоді з нею. І свята свої творили, узгоджуючи їх з природними явищами. Покрову
ми святкуємо 1 жовтня. Саме з цього осіннього часу, коли завмирає природа,
Земля-Мати починає швидко покриватися листям, першим снігом, готується до
зимового сну. Це свято припадає на дев’ятий день після закінчення панування
(смерті) Купалбога, який править до Митнищ (ВК, 38а), тобто народження Миробога
– осіннього сонця, що уявлявся у вигляді старця (свято припадає на осіннє
рівнодення).
Раніше кожен місяць починався з молодика, який символізував
човен-труну. Труну клали до Матері-Землі, і вона покривала померлого. Зверху
насипали могилу – символ вагітності Землі і ставили стелу (хреста) – образ Бога
Неба – чоловіче начало. Ось як описується поєднання Землі і Сварога (Неба) у
Велесовій книзі:
„І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо весілля їм, де
Творець є Сварог, а напроти Нього – жона його. І се празденство мали робити, як
для мужа і жони, а ми діти їхні. І так речемо, щоб Вони здорові й щасливі були і
мали дітей багато, і собою хвалилися, і дивилися до вод, щоб були велеплодні.” (ВК,
30).
Обряди похорону та весілля мають між собою певні спільності. Тому з
цього дня починаються весілля. З нетерпінням це свято чекають заручені чи ті
юнки, які сподіваються на сватів. Кожна дівчина, яка хоче вийти заміж,
напередодні свята, ввечері, молиться до образу Покрови:
Святая Покровонько
Покрий мою головоньку,
Покрий в’ялим листочком,
Червоним платочком,
Покрий в’ялою квіткою,
Білою намиткою...
Саме покриття голови молодої символізувало її смерть як дівчини і народження
як жінки.
А ще наші Предки спостерігаючи за Сонцем-Дажбогом, бачили як воно
заходить (вмирає) за Землю, яка його покриває. А вранці Земля-Мати його
народжує. Звідси – вічне воскресіння. І саме молодий-князь на весіллі
уподобається Дажбогу:
Між трьома
дорогами, рано-рано,
Там здибався князь з Дажбогом,
- Ой ти Боже, ти, Дажбоже,
Зверни ж мені з доріженьки,
Бо ти Богом рід од року,
А я князем раз на віку,
Раз на віку в неділеньку. (Скорочено).
Ось чому Земля для нас Покрова і Богородиця. Вона свята Берегиня Роду нашого!
І на життя вічне Роду нашого засівають зерно, як на похоронах, так і на весіллі.
І не дай, Боже, перебігти дорогу Хорсу (човну-місяцю) на процесії – позбавишся
духовної сили.
Особливо Покрова ушановується воїнами – охоронцями Землі
Рідної. Оскільки смерть чекає їх на кожному кроці, козак бере з собою грудку
рідної Землі, щоб вона оберігала його у військовому поході. А коли трапиться, що
смерть наздожене козака, то побратими посиплять могилу землею, яку носив він
біля грудей. Ось тоді і вважається, що рідна Земля його покрила. Із Землі
зроджується людина-сонце – в Землю вона і йде.
Яка поезія, яка магія давнього
світогляду наших предків, що єднає нас з рідними Богами! Тому ми є дітьми своїй
Богів, а вони є нашими родичами.
Прийшов час коли рідні свята пращурів наших
повертаються до нас. Не забуті вони. Бо справжні.
Світовит ПАШНИК,
Волхв РПВ