"ТА ДО ТОГО ІСТОРІЮ НАШУ НАМ РОЗКАЖЕ…"

Ендрю ВІЛСОН. Українці: несподівана нація. — К.: К.І.С., 552 с.(о)

Ні, Ендрю ВІЛСОН не німець, він — британський учений, що "працює в Лондонській школі славістичних та східноевропейських досліджень, де читає курси з історії України та її сучасної політики". Тому й перекладають його працю в країні Тубілії, однією з провінцій якої Захід вважає й нас із вами.

Bласне, ота зверхність (добре прихована, але легко впізнавана між рядків) европейського дослідника, напевне, є найбільшим ґанджем книжки — поверхово-оглядової, але водночас такої, що не лише знайомить західного читача-бізнесмена-політика-славіста з головними віхами української історії, а й дає певне уявлення про сьогоднішню Україну політичних еліт та їх підкилимні бої-перегони.
Коротко кажучи, Українці: несподівана нація — справді добротне й легкотравне чтиво для читача-неофіта, котрому з якихось причин забаглося скласти уявлення про невідому державу в центрі Европи, яку населяє майже 50 мільйонів тубілян(-ців).
В історичному блоці (від теорій етногенезу до 1991 р.) автор на 280 сторінках не лише встигає поговорити й кваліфіковано викласти гіпотези та міти про "українську давнину" з трипільцями, нащадками Яфета, вершниками Геродота, Київською Руссю, козаками, підросійсько-підрадянсько підданими, а й викласти часом полярні погляди та гіпотези різних відомих істориків на визначальні моменти нашого таки розвитку.
Ще 250 сторінок книги присвячено історії, яка твориться сьогодні й може мати практичний інтерес для сучасних людей Заходу. Цікавий коктейль, базований на стереотипних уявленнях західних людей на сьогоднішню Україну, щедро доповнюється максимальною кількістю інформації та легким стилем викладу, що у висліді стає бестселером для неофітів. Тієї переважної більшости, яка нічого про Україну не знає. Ця більшість — у захваті, меншість (історики, політологи, культурологи) виявляє стриманість, адже тези автора про засмічення української мови "галицькими націоналістами", потужний політичний блок СЛОН (може, хто ще пам’ятає такого собі пана Гриньова?), західноукраїнського письменника Маланюка чи дидактичну ура-патріотичну групу "Брати Гадюкіни", м’яко кажучи, є дуже й дуже неточними (щоправда, треба відзначити, що перекладачі та науковий редактор О.Сокирко до більшости з цих неточностей дали примітки).
Парадоксальним чином виявилося, що ні поверховий підхід, ані окремі фактичні неточності суттєвим чином не вплинули на книжку, яка не лише мала значний успіх на Заході, а й стала справжнім стимулом для багатьох предметніше зацікавитися Україною (на прикрість фахівцям, чиї значно наукоподібніші твори й далі залишаються річчю в собі).
Коли ж вести мову про висновки Е.Вілсона, то навіть І.Хінейко (Університет Альберта, Канада) змушений визнати, що з ними "важко не погодитися": обсяг матеріалу та широта погляду не вберігають Вілсона від помилкових тверджень там, де нерідко їх роблять фахівці з вузької проблеми.
Що у книжці цікаве для українців?
Передусім для багатьох наських інтелектуалів (і не лише) праця Вілсона буде добрим прикладом того, як треба писати книгу, якщо автор хоче, аби вона мала успіх на Заході.
По-друге, для багатьох нефахівців легко написана книжка стане добрим путівником історією батьківщини (фактичних помилок не аж так багато й вони не такі суттєві).
По-третє, ми маємо можливість побачити, якими нас бачить (чи бачив до помаранчевої революції) Захід.
Нарешті, для багатьох праця — ще й нагода додатково пересвідчитися, що наукова книжка не обов’язково має бути патосною й нудною, а неточності в фактажі не завжди впливають на кінцевий підсумок.
Одне слово, в Ендрю Вілсона є чому повчитися, паралельно відчувши й власну зверхність: ледь підготований читач має можливість спіймати автора на дрібній помилці, що втішить його самолюбство.
Отож, читайте "Українці: несподівана нація", бо кожен зможе знайти там і щось для себе.

Дмитро СТУС