Твори наших авторів - 2003 р.           


Наталія Пасічник            
м. Теребовля                  

Лауреат "Поетичних Майстерень" 2003 року

   Написати листа

"СТАРИЙ ПОЕТ"

Поезія 2004"

ПЕРЕКЛАДИ"

_{РЕЦЕНЗІЯ}

І тихо, і ніжно, і падають зорями дні мені на мою золоту від печалі маківку. І ти - ще одна, роздерта до краю сторінка в моєму блокноті, де повно смішних віршів. І бабиним літом пахнуть руки твої - великі й гарячі, ніби, проміння сонця, і голос твій тихий шепоче мені спросоння, і я прокидаюсь та сріблом стелиться ніч. І радощів стільки вмістилося в моїй душі, а місто те саме, так наче тебе й не було... І я прокидаюсь на все, що мені минуло, і тільки, як спокій, очі твої голубі... У йменні твоєму щаслива усмішка невісти опісля любови, опісля дощу і вогню. І я вже, здається, здається, когось там люблю, та голосом кличе мене перепуджене місто. І каменем в серце , що ти мені більш не будеш, і полум”ям в груди остання листопаду днина, та я все не правильна - скільки б тебе не любила, а ти вовченям на трьох лапах в ліси у течеш. І що їм до того, якщо я розкажу комусь, як дощ мені спогад про тебе учора навіяв, як сонце торкало тебе у розтрощене тім”я холодним цілунком моїх геть потрісканих вуст. Нестриманий часом - маленький урвитель весни. Подай мені голос, щоб крайчиком вуха почути. І я, запізніла, така ще тобі неминуча, замурзаним снігом впаду на покрову землі. І день прошепоче роздмуханим вітром, що ти народжений вчасно, моя неторкана любове, ще будеш комусь крізь роки, крізь роки і тривоги долоні і коси, долоні і коси любить. І дзвоником в серці обірваний ключик лелек тобі над маківкою, наче несказане Здрастуй”, І в руки тобі ще гаряче від подиху щастя, що ця божевільна поетка любила тебе. ...І відходиш удень по зчорнілих від ночі дорогах, після вічного щастя і схожих на літо віршів... І чимраз, тим дурніша - стою на глухому порозі, і хустинкою вслід - Ярославна із княжих садів. І чимраз, тим смішніша - ховаю натомлене серце під залізні кольчуги холодних від вітру грудей. Ти відходиш у день, тільки голос твій раптом вернеться, тільки голос захриплий крізь шпарки прогнилих дверей. Й задубілий світанок, такий ще учора далекий, як останню розраду верне мені втрачений сон, де на твоїх плечах, геть засмаглих від літньої спеки золотіли відбитки моїх посинілих долонь. Це місто не спить. Його бранці зостались мені - твій голос, що слався задиханим вітром у груди, і мій поцілунок, не схожий на зраду Іуди, але божевільний, як цей неприкаяний сніг. Я трохи з тобою. Я - цвях у долонях Христа, я віддана іншим і майже тебе не кохаю. Це місто не спить, бо зачинено браму до раю, в якому вже тиждень, як тінь сновигає зима. Цей грудень, цей січень, цей смуток, подібний на сніг, цей погляд у дзеркалі того, хто завтра негідник... І я прокидаюсь від згадки, що вчора опівдні хтось стукав у двері моєї блідої душі. Тут немає нікого, тут довго не було води. Ця тривога стара, наче сонце, що каменем в трави покотилось. Сказала: я майже тебе не кохаю, наді мною хтось інший - якоїсь матусеньки син. Озираюсь на тебе, бо все мені в світі мана із розлогого неба - ще мить і поволеньки кану. Впізнаю власний голос - я майже тебе не кохаю, і цілую його у його ж нетерплячі вуста. І не буде нічого, бо очі його голубі не спіткали чаклунської зелені вічну оману. Бо захрипла від щастя - я майже тебе не кохаю! після ніжних обіймів зоставлю це ложе тобі. Не злукавила вчора. Я маю на тебе право - я тебе спокусила, і ти ж бо повіки мій. Це не звірі зігріли вологими язиками твої зранені руки...Це я віддалась тобі - простолюдинка богу, у літепле твоє тіло гостротою побитих до крові своїх колін. То не трави волали, коли ця земля згоріла на пилюку і сажу, то очі виймав мені, щоб бува не угледіла серця твого живого, не уславлений вершник, зимний від снігу й сну... Це опісля, розпатлана, свого земного бога напоїла водою з порепаних своїх рук. А висока і дивна, і неба ледь-ледь не дістать, і між пальчиком кожним забутий тобою цілунок. Я тебе не кохаю, Це місто спіткала зима. Я висока і дивна , і ти мене завтра забудеш, А долоні додолу, бо спраглих й голодних катма. Бо не просвітком білим, а димом зоставиш по собі це малинове місто з іржавими пащами брам. Це малинове місто , в якому і грубки холодні після тебе і того, що ледве тоді не було. Після тебе і тої, хто мій передражнював голос. Я тебе не кохаю. Я просто відкрила вікно навстіж твоїм долоням, що вчора схилили додолу цю високу Наталку... Ні пилинки за подих. За те й розіпняли, що винна. Що споганила землю, ступивши на неї. Як шал в теплі очі твої (який ж бо ти все таки дивний!) - ця зима. Ха ! - в обличчя тобі розсміюся задиханим ротом, що не снігом, а кров”ю заюшиться місто тобі, де сто літ я стою за твоїм неторканим порогом. Де сто літ, як два дні по зимі того року і снігу, і струєних трейнами ранків. В попелищах і пустках - вдихаю тебе і люблю твої руки холодні, і губи, яких не спитаю про зиму. Три дні по зимі, а про тебе ніхто і не чув. І тільки, як спогад, дороги, занесені снігом. Що звіром згорнулись в моєму холодному лігві. Три дні по зимі, а про тебе ніхто і не чув. Лиш кучерик твій залишився високій мені. Пропалений сонцем, як хлопчик, що раптом на руки поклав свою голову, згірклу від мого цілунку в заміську маківку. То кучерик твій. По зимі. Тільце його зимне. Провулки відгонять дощем, намоклим волоссям і я вже тебе не чекаю... І тільки мій хлопчик стоїть біля хвіртки до раю, і голосом твоїм по імені боязно зве того, хто не вічний. В цьому збитому дзеркалі срібно від твоїх очей. Вони вміють брехати, за те я тобою і марю. Не читай моїх віршів про цю божевільну Наталю, мій четвертий Адаме, кому я залишу тебе? Не випрошую правди. Ці руки, як тіло змії - вони спраглі тобою і тих, хто мене вже торкався. Ці сади плодоносять відбитками Євиних пальців На пожовклих ренетах. Де будеш опісля мені - геть горбатій і сивій, такій, як мільйони жінок ? Що розкажу тобі, коли сніг вже сто літ, як торішній, коли інший коханець моїх не дочитує віршів, а від тебе на спомин це дзеркало, повне зірок? Ти відходиш у вічність. Зі мною кохається інший. Ті дерева горбаті. Їх руки шорсткі і зимні. Вони бачили літо корою своїх очей. Ти виходив із ранку - їх погляд гіркий та синій цілував твої ноги. Сказала : люблю тебе попри зелень та осінь, крізь місто сліпе і дивне. В ньому сіро від інших. Хотіла, тому і йдеш. Мені тепло від тебе, бо очі мого хлопчини не подібні на твої... Долоні ? Долоні теж... Маю право на нього - тебе не торкнуся дарма. Ти виходиш до мене - царевич у темну ніч. Я - за мить до любові. Скажи мені щось прощальне! Синім шарфом на плечі - ніч. Ти мене не кохаєш - маленьке, дурне хлоп”я. Мої руки зчорніли на білій від сонця скелі, де цілунком своїм я струїла вуста Алкея. Я ненавиджу літо і знаю твоє ім’я. Тут не пахне травою. Тут Господа слід - що твій. Що не подих - то вітер. Він сипле камінням білим в горло синьому морю. За що я тебе любила, як піною сходила на очі твої чудні ? На цей берег солоний - солона від сліз Сафо, край розгойдані хвилі, де плине твій вбогий човен... Захлинаюсь пісками... Озвися мені, Фаоне! Йду на дно... Я не плачу. Це січень поранив собі плече об розкудлані брови. Залиш мені щось на спогад про гіркі твої очі, про руки твої холодні. Мені завтра додому. Він жде. Ці судоми, як рани. Випрошую мить дощу в тих, хто ходить у білому - дайте її спинити. Я кохаю твій подих впівголоса, впівмолитви. Мені завтра додому. Я йду, як на прощу до тебе кістками своїх колін крізь обличчя та руки - чи стріну тебе позавтра? Я не плачу, це - просто забута колись забавка притулятися серцем до мокрих від зливи стін. То не коні копитами б”ють по осінній траві, і не предки кленуть голосами крізь воду і землю за хлопчину, чийого не знаю ні віку, ні ймення... То ступила убік проти шерсті людиськам, щоб ти таки першим уздрів слід моєї любові - сп’янілий від синього вершник, щоб навпіл розламавшись, мій хлопчик , блідий і сердешний, влучив сонцем тобі в твої груди холодні. Де мчить тебе кінь молодий, довговолосий Роланде ? Чи стану тобі у пригоді? Я ступила додолу - візьми, відітни мені ноги! Чорним птахом здіймаються вгору дві білих руки. Не зима мене муля. Долоні її, як вужі зализали це місто липкими, мов віск язиками. Я боюся твоєї рукою торкнутися рани. Я - князівна, яку не кохали хоробрі мужі. Воздаси мені сріблом - не хочу ні віршів твоїх. Ні цілунків солоних, бо струєні іншою губи, бо не бачили очі кого вибирали, бо грудень став упоперек серцю, як тільки ступив на поріг цього лігва ворожого, схожого до кістяку на усмішку твою - я скучаю за твоїм обличчям. Воздаси мені сріблом - на косах моїх плине вічність...- То по князю рида Ярославна в своєму саду. РЕЦЕНЗІЯ Мій Лукашу, сумна твоя душа - затихле соло , зігране на совість. Я все ще марю - руки і твій голос... Мені не стане часу на вірша, коли настане квітень - ця земля, як телефон чорнилом на долоні озве мене - душа її солона, бо сплакалась коханою, а я травою поросту у цих лісах - зелена Мавка у зелених шатах. Мій Лукашу, примусь мене ридати трикрапками на збілених листках, коли не стане часу покохати. * * * У тих краях, де врізано ночей, а день - як завжди, наче хліб до столу, де мить цілунку обліта додолу, як півсльоза заплющених очей, де ні тобі - схилитися до ніг, а ні мені - скоритися любові, і не прикритись від ножа її, я стану осторонь - смиренна, наче сніг в твоїх долонях, бо у тих краях недобре з іншим, та і зле з тобою. Ну пожалій мене, дурненьку, хоч травою чоло прикрий у тих краях, де вздовж і впоперек зомарено тобою... * * * Сотні літ перед очі, ступивши із тиші та сну - твої схилені плечі крізь срібла твого таїну, твого погляду синь. Наче камінь у серці - забутий на скелі Роланд - чи згадаєш мене за півкроку до сну і любови, ту, з якою жодніського слова не мовив ? Чи за так віддасиш подаровану втисячне ніч на поталу світанку, коли вже не суджено літу? Твоя синь, твоє срібло - у домі моїм ходить вітер, плаче ніч. * * * Ще так мало весни, ще гіркі і прозорі трави не сховають собою забілену пензлем ніч. Це так дивно й незвично - я вчора себе зридала до саміської кістки, та, власне - не в тому річ. Просто була й не була - і тільки земля гаряча покотила каміння, як той молодий Сізіф в синю душу мою - чи кохала тебе, мій княже, чи цілунків твоїх вже повіки не треба? - ( як віршів - віддам за безцінь), у яких за плечима видніється двійко крил - то дві смерти мої полином у твоєму серці проросли. Ще так мало весни. * * * Старий поет з надщербленим лицем, самотній Данте, схожий на легенду, між нами недописані поеми негеніальних хлопчиків і це надпите недокоханим вино, настояне на травах і любові ще юних тіл - в нім я живу тобою - поетом із надломленим крилом у домі, де розцінюють за страх пустити руки у твої сивини та більше не випитують хто винен у мудрості твоїй і цих віршах... Який ти молодий. яка я сива! * * * Недопите вино, як стара почорніла іржа, як зруділе волосся, яке вона потай любила. Дурнувата, як мушля - їй вчора обрізали крила, а вона розридалась - для неї не було вірша. Не було і не треба, бо хто вона врешті тобі? інфантильна царівна - долоні намазані медом, подаруй їй коняку, а віршів, а віршів не треба - вона нині заплаче, а завтра віддасться тобі. Так дитячо і просто, прикривши тебе рукавом від гарячого міста, в яке не ідуть подорожні. Поцілуй їй чоло, наче щось невимовно порожнє у розбитому глеку, з якого відгонить вином. поцілуй їй чоло - я не зможу. * * * Не світанок - жариною тліє ніч, що Господь сотворив внагороду тобі, напевно. Мій сіячу, підеш ти і каменем ляжуть зерна у промерзлі долоні глухої від сну землі. У зопалене серце, бо губи твої жалкі від вина і любови, якої мені не стало. Натрусив мені віршів, а я ж бо тебе кохала ! Я серпом перерізала руку собі навпіл, щоб не горлом весна ця, не горлом прогірклий сміх, як торкання до снігу іржею твого волосся. На! Візьми мене зараз, допоки жива і боса полином простягнуся край стомлених твоїх ніг. * * * --Я нині плачу .Третій день весни - мені так тяжко - я тебе кохала. Мені так легко - я тебе кохала, а ти струсив мене як сніг з похилого плеча - дурненький хлопчик, зранений до крові від зимного цілунку, від любові і від меча. Дурнесенький! Казати цю любов твоїм онукам я не маю сили. Я нині плачу. Я тебе згубила, а хтось знайшов. * * * Біла ніч, білий сад, білі вишеньки видко здаля. Білу вічність мою загороджено білим парканом. Білий янгол не спить - він воліє приборкати панну, ніч біліє, рядном - вона визирає з гілля, наче яблуко біле, яке він прийшов обірвать, побілілий від смутку за білим, як попіл коханням. Його дівчинка боса - яка ж це в дияволо панна? Білі ручки, як струни - вона тільки вчиться кохать, не питаючи ймення, не просячи, навіть до сну, у якім її юність застелена біленим рядном. В білу ніч білий янгол накриє її простирадлом, соромливо прикривши збілілу свою сивину. Білий сад вже заснув. Плаче панна... * * * Ніч крилата, як янгол, що снить на моєму вікні - настовбичені крильця рябіють край неба туманом. Я пигадую Вас. Це не Ви. Це солодким сопрано щось ридає в мені, коли тулюсь до нього, бо в нього те саме ім"я, і ті самі сивини ( мій Боже, ті самі сивини), ніби щедра зима вам обом сріблини натрусила... Ніч крилата, як янгол, він тихо сміється, а я задихаюсь від туги півклаптем старого вірша, що стояв поміж нами, аж поки не вицвів зеленим. Я пригадую вас. Це не Ви. Це в мені, як сирена обізвалась душа. * * * Так плачуть дощі. Недоспіваний дзвін кришталю ламає їм руки і потайки сходить у тишу. Я знаю - ти прийдеш з повніськими торбами віршів, гірка, наче спомин про того, кого я люблю. А , може, й не прийдеш - заснеш на чийомусь плечі - заревана дівчинко, що ти кому нині мусиш ? На ! Хочеш - бери пересіяну попелом душу, якої не чую - так плачуть сьогодні дощі, прочувши тебе у гарячих руках поштаря з великою раною вздовж непогашених марок. Я мрію - ти прийдеш, просіяний віршами ранок губами твоїми цілує у губи зоря. * * * Я не хочу додому. Зрубцьоване тіло Лади закривавленим терном в ноги мені лягло. Я не варта цих віршів і серця твого не варта. Мені тоскно з тобою, хоча й спокусив вином, наче голосом змія - "чи будеш зі мною ніжна?" Ще впівклавіші - буду !Допоки тебе люблю, поки сниш кимось іншим, допоки я пишу вірші, доки янголом Божим на очі тобі зійду, щоб зомлів од любови, щоб снігом упав додолу - на окрайці вчорашнім від лету твойого тінь.. Я не хочу додому - в поетів немає дому. Білий янгол на брамі зоставив по собі тінь. А снігів і не чути - тут просто усе навпаки, як в дзеркальному царстві, в якому тебе не чекаю . Бог послав людям сина, а що, я для тебе зоставлю? Ти сто літ, як не поруч і сріблом холонуть стежки, затверділі на камінь, як ця неторканна зима. Ти сто літ, як не поруч, а я вже сто літ, як щаслива. Я нічого не хочу, хай тільки прокинуся сива у покинутім домі, в якому не має дзеркал . У якім відголоском блука недолюблена ніч, божевільна від віршів і цього земного кохання. Ти сто літ, як не поруч, а я тебе досі кохаю. Посріблілою вічністю сиплеться з пагорбів сніг. © Наталія Пасічник. Всі права застережені.