Місто, що розросталось на Розточчі, де починаються ріки, що несуть свої води до бурштинової Балтики і моря Чорного, на середньовічній межі європейської культури і азіатського татарського варварства від самого заснування (пам’ятаєте:
„Але прилучилось ото за гріхи [наші] загорітися Холмові через окаянну бабу, - ... - і полум’я було таке, що зо всеї землі [Холмської] заграву [було] видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [її] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум’я.”
– так писалося в Літописі Руському) стало ключем до сходу й дверима на захід. І здобували цей ключ, і пхалися у ті двері господарі і зайди, правителі й загарбники, митці й авантюристи. Декому вдавалось це місто покорити, більшість – була покорена містом. Вони залишалися, аби тут жити, кохати, творити, захищати й будувати. І лишити по собі слід. І самим, врешті решт, стати Містом.
Епохи лишають по собі літописи. Правителі – міста, фортеці, мури і пам’ять. Львів розквітав й занепадав, змінював імена, розростався, падав на коліна і знову піднімався, аби дати захист слабим та нужденним і натхнення сильним духом - десяткам поколінь своїх жителів. Відходячи, вони лишали по собі кам’яниці й парки, пісні, картини і поеми. Львів усе це терпляче збирав, виплавляючи містичну й легендарну ефемерію - Дух Львова, невловимий для чужинців і цілком досяжний для своїх та для друзів подих, і доторк історії, і смак сьогодення. І чи не найяскравішим, можливо тому, що у часі він – майже поряд, для формування отого неповторного шарму був період Львова міжвоєнного.
Подорожуючі, потрапляючи у Львів 30-х років ХХ століття, сприймали його як веселе і яскраве місто. Якщо Варшава була містом-маршем, а Краків – містом-оперою, Львів видавався гостям містом-оперетою: дзвінким, різноголосим, зрозумілим, доступним, жвавим і співочим. Остання війна, переділ кордонів і період панування ідейних нащадків азійської татарви змінили обличчя Львова. Львів посмутнів, а його Дух навчився посміхатися саркастично: ще б пак, коли на вулицях кількість дацзибао й зображень вождів починає перевищувати кількість вивісок магазинів, театральних афіш і графічних виявів людської приязні – Дух починає переховуватись. Він тікає на кухні до простих львів’ян, залягає на дно непрацюючих фонтанів, стає скрипом голок патефонів. І ховається під штукатурку будівель.
Львів завжди знемагав від нестачі води і від бруду на вулицях. На жаль і, за іронією, на щастя, Львів не міг похвалитися вже аж надто великою ретельністю у роботі міських служб у повоєнний час – час Львова Сумного. Перемальовуючи фасади, витираючи тіні Львова Веселого, - робилось то чисто по-львівськи, часто – алярмово, майже завжди – „на арапа” (пам’ятаєте, як у асфальт садили туї напередодні візиту незабутнього Горбі?), невеликим коштом і, отже, не вельми якісно. А тому, якщо вдивлятися і знати, куди вдивлятися, марево Львова Веселого, відбиток Духу Львова на стінах, ще можна побачити.

Особисто для мене захоплення старими написами на львівських будівлях, побутових дрібничках і ретро-технологічних ужитковостях почалось на вулиці Наливайка. Тут і сьогодні можна милуватись ось таким феєрверком.

Фасад будинку №13, що поряд, прикрашений ще видовищніше

Не знаю чому, але особливо вразило, що поряд уживалися польські і жидівські написи. Звісно, ніц дивного в тому немає (дивніше б виглядало, як на мене, сусідство польського і українського), звичайнісіньке побутове розвінчання відразу кількох міфів: про абсолютну й показову польськість Львова (міф польський) і про патологічну національну нетерпимість міжвоєнної Польщі (міф радянський).

Я то побачив. Відтоді, спацеруючи чи пробігаючи Львовом, я полюю на написи. Так складається, що колекція упольованого якось сама по собі поділилась на декілька груп знімків: мальовані написи на стінах, вибиті чи опуклі написи, а останнім часом до того додалися написи на вуличних чи хатніх деталях.

Отже, мальовані написи і, як виявляється, зображення.