 |
|
Вірую…
|
|
Володимир Чабан
Допомогу інших зустрічаєш всюди (навіть завдяки цьому тримаєш у руках цей журнал і читаєш статтю). Пропонуємо Тобі роздуми про віру молодої людини. Звісно, "грам" доброго прикладу діє сильніше, ніж "кілограм" слів, але інколи саме слова допомагають побачити в тих людях, яких зустрічаєш у своєму житті, зернини доброго прикладу, які зміцнюють Твою віру в Господа.
Багато людей прагнуть осягти віру в Бога: хочуть пізнати її суть, зміст, принципи. Вони часто запитують: які гарантії нам може дати віра? Як нею живеться? Зробити науковий ескіз віри, з використанням різних термінів, тверджень - це річ реально можлива, але вона нам потрібна лише для поглиблення своїх знань про віру, а от перші кроки її людина повинна відчути і пережити на власному досвіді, немов зустріти на своєму життєвому шляху. Тому, щоб було все просто і зрозуміло, видається достатнім лише поділитись з вами кількома моментами пережитого досвіду віри в Бога.
Чесно кажучи, ще змалку, я ніколи не міг подумати, що колись потраплю у безвихідну ситуацію, бачив себе як людину, котра має міцну віру, тісні стосунки із Богом - і під цим поняттям розумів, що все в мене в житті має йти просто і гладко. Проте ненароком зіткнувся із такими проблемами, коли справді важко було знайти вірний вихід із ситуації. Випробування неначе в чергу вишикувались і одне за одним атакували мене з усіх сторін. Та найгострішим ударом була втрата найріднішої у світі людини, яка мене виносила у свому лоні, народила, виростила і виховала… В цю мить розлуки, здається, всі духовні і фізичні сили залишили мене. Не залишилось жодного бажання до боротьби за життя. Коли зіткнувся з таким болем та, здавалось, безвихідною ситуацією, я почав аналізувати, чому все саме так сталось. Адже Бог нічого не робить просто так - значить і ця втрата має для мене якесь значення. Поступово я почав примирюватись з Його волею, і тоді відбувся перехідний момент у розвитку моєї віри: з кожним моментом вона ставала все більше і більше довір'ям, насиченим молитвою та щирими сльозами, які не раз капали із моїх очей…
Свідомість того, що Ісус ніколи не дасть мені терпінь більше, ніж я в силі їх перенести, допомагає тепер мені розуміти глибше: все, що робить Бог - Він робить найкраще, а я просто не маю жодних аргументів щоб перечити Йому... Я почав розуміти ціну тих терпінь і випробувань, які Він мені дає, почав роздумувати, як змінився я і моя віра після того, що пережив. І навіть тепер, коли відчуваю, що інколи вже "лицем торкаюсь землі", стараюсь не впасти і пройти ще один сантиметр за яким Він подає мені руку і допомагає встати. Трудні моменти спричинюють, що віра відновлюється і зростає довір'я. А про вартість довіри говорити зайво, бо я знаю, що якщо хочу дійти до певної мети, то найперше маю вірити, а щоб вірити по-справжньому спершу слід навчитись довіряти себе Господу…
Коли починаю замислюватись над життям, над собою, то просто не вистачає слів, щоб висловити Йому ту подяку і любов, яка мене наповняє за все, що Він для мене зробив, за любов, якою мене огортає, помираючи на хресті заради мене... Щоб дійсно віддячити Богу за це все, думаю, потрібно буде все життя працювати не покладаючи ані фізичних, ані духовних рук…
Мені здається, що кожен з вас, коли погляне на своє власне життя та пригадає важкі моменти, які обов'язково мав колись, згодиться зі мною, що вміле, творче пережиття кризи допомогло зрозуміти і відкрити певні нові речі, поглибити віру.
Відкриймо свої серця на прихід Бога, просімо про зріст віри та довір'я до Нього, Він знає нас краще, аніж ми самі себе, знає, що кожен з нас потребує Його допомоги, підтримки та розради.