Чорнобиль
І мертвим, і живим,
і ненародженим
землякам моїм
Т. Г. Шевченко
Боріс Брін
Жертвам Чорнобиля
присвячую
О Боже, Боже, як ти міг Грудень 1996
Страшне це лихо в світ пустити.
Мабуть і думки не було
Що можуть зло таке вчинити.
О Боже, Боже, поможи.
Дай хворим ліки, кволим силу,
Надію всім, хто уцілів
І спокій тим, хто ліг в могилу.
Скільки невинних полягло,
А скльки в муках помирає.
А немовлята... їх за що
Нещадно доля так карає?
хххх
Заздалегідь це готували,
Коли ще місце вибирали,
І Україні прямо в серце
Оцю страшную бомбу вклали.
Навіщо було будувати
АЕС поблизу від столиці?
Не зупинило навіть і те,
Що грунт для цього не годиться.
Грунт не годиться, ну і що?
Коли рішили тут зробити,
Щоб згодом лихо учинити,
Це не змогло вже зупинити.
Не довго видно мудрувати,
Реактор в землю не вкопали
В глибину на метрів двадцять п'ять,
Як документи вимагали.
Взяли та й зверху встановили,
Лиш на шість метрів опустили,
Щоб не змогли угамувати
Його уже ніякі сили.
Чому для досліду обрали
Реактор той, що не вкопали?
Бо то не дослід - злочин був,
Який сумлінно готували.
Того, хто міг це доказати,
Убили, щоб не зміг сказати.
Вмить після злочину прибрали
І самогубством це назвали.
Злочинці все розрахували,
Коли ще вказівки писали.
Лише там захист відключили,
Як бомбу страшну запустили.
На жаль, це пізно зрозуміли
Ті, що на станції робили.
Реактор заглушити зуміли,
Та з охолодженням не вспіли.
Реактор встигли заглушити,
Цепну реакцію спинити.
Своїм життям за подвиг цей
Прийшлось героям заплатити.
Коли б они це не зробили
Навік Україну б згубили
В полум'ї сотень Хіросім.
Цей смертний вирок був усім.
Зірвався він від перегріву
І смертоносні хмари пилу
У синім небі закружляли
Сіючи смерть, де б не упали.
Та людям правду не сказали
Ще й багатьох на смерть послали
На святкову демонстрацію
Під смертоносну радіацію.
Мабуть так правду і не взнали
І поступово б вимирали,
Коли б сусіди за кордоном
Через це гомін не підняли.
Та за дві неділі незнаття
На Україні не одне життя
Було загублено безвинно,
А скільки мучитись повинно...
хххх
Горе по землі гуляє,
У кожну хату заглядає.
Воно і в селах, і в містах
Нігде нікого не минає.
Гуляє горе по землі,
Незриму смерть веде повсюди.
Хворіють діти. До могили
Предчасно сходять літні люди...
А скільки молодих скосила
Незрима та нечиста сила...
Вона нікого не забула
Й моєї хати не минула.
Мій батько був міцний мужик.
З дитинства працювати звик.
Завжди за плугом сам ходив...
Ослаб, хоч вроді й не хворів.
Лікувавсь - не допомогло.
Здоров'я покинуло його
І, втративши останні сили,
Зійшов предчасно до могили...
Сестра у Києві жила
І в травні на парад ходила,
Коли незрима страшна сила
Простягла над містом крила.
Враз скоротечна лейкомія -
Незрима смерть страшніше змія
Сестру і молоду і милу
В три дні всього звела в могилу.
А скільки їх уже таких
Вродливих, милих, молодих
Лежать в могилах? Не злічити,
Та смерть продовжує косити.
Син іще в школу не ходив
І батько мачуху привів.
С тих пір, як сиротою став,
Малюк чимало лиха взнав.
Він незабаром став хворіти,
Як в більшості київські діти.
Батько, рятуючи дитину,
Невдовзі залишив Україну.
хххххх
Не знали ще такого лиха
Повсюди смерть незрима, тиха.
Скрізь шаленіло в світі зло
Нігде спасіння не було.
Мені знайома розказала,
Жаль, що забув її ім'я,
В них по сусідстві проживала
Щаслива молода сім'я.
Подружж'я дуже дружно жило,
Двох діточок малих ростило.
Біда прийшла, коли не ждали:
Чоловіка в армію забрали.
Більше не бачились вони.
Назад у цинку привезли.
Що там було - ніхто не знає,
А чоловіка вже немає.
За тім вона уже сама
Дітей ростила, доглядала.
Хоч важко було їй одній,
Та лише в них і радість мала.
Та так вже в світі повелося
Біда приходить не одна.
Чорнобиль грянув і настала
Для всіх ота пора страшна...
Дітей, хоч запізно та все ж,
Забрали в лагера далекі.
Вона лишилася одна,
Як при дорозі та лелека.
Щоб трохи дітям заробити,
На працю кожний день ходила,
Поки проклята лейкомія,
Наче билинку, не скосила.
А діти в лагері не знали,
Що вони сиротами стали,
Що вже і матері немає,
Що доля тяжка їх чекає.
Приїхали, та рідна мати
Не прийшла їх зустрічати.
Кругом батьки дітей стрічали,
А вони плакали стояли...
Тут чужі люди підійшли
І в дитбудинок їх забрали,
Діти не хотіли з ними йти,
Все плакали і матір звали.
Несчaсні діти. Ускількох їх
Батьків Чорнобиль відібрав?
Скількох малят лишив без мами?
Хто зна? Ніхто не рахував.
хххх
А скільки хлопців молодих
В ту зону працювать пригнали?
Вони багато що не знали
І там ренгенів нахватали.
Тим більше, що про них не дбали.
Чого піклуватися про них.
Віськомати присилали
У зону ту щораз нових.
Багато з них, що там робили
Незабаром захворіли.
Щоб вік невдалий скоротити,
З них деякі почали пити...
А що лишилося робити?
Ще зовсім юні парубки.
Кохати б їм, дітей плодити,
Та вони вже не мужики.
хххх
Я часто в Києві бував.
Радісний і гомінливий,
Він усіх до себе притягав.
І кожен в ньому був щасливий.
Людьми захоплений Хрещатик,
Веселий галас дітвори,
Радісні лиця і усмішки
Були до страшної пори.
Приїхав на похорон сестри...
Не впізнав Київ, він змінився:
Не лунав гомін дітвори,
Зникли десь щасливі лиця.
Немов чума, немов війна.
Людей на вулицях нема.
Лиш промайне хтось де не де,
Ніхто гуляти не іде.
Замотані по самі вуха,
В хустках, кашкетах, капелюхах
Спішать із праці до дому.
Лиця сірі, в очах втома.
По вулицях, немов жуки,
Повзуть машини, поливають.
Щоб якось зменшити загрозу,
Смертоносний пил змивають.
Вода кругом. Струмить по сходах,
Змиває смерті пил з взуття...
В той страшний час, багатьом з нас
Вона врятувала життя.
Пляжі пусті. Людей немає.
Зараз ніхто не загорає.
Навіть рибалки не сидять,
Рибу з Дніпра теж не їдять.
Ніхто в парках не гуляє,
Там радіація. Кожен знає.
І рідко виходять з хати,
Щоб ренгенів не нахватати.
Де раніше людський потік
Хвилями заливав тротуари,
Де не де зустрів перехожих,
Та й ті зникли мов примари.
Лише на цвинтарі людей море.
Привело їх всіх сюди горе.
Тим, кого любили, шанували,
Останню шану віддавали.
Раз за разом катафалки
Підїзджають і відїзджають.
Могильщики так стомлені,
Що часом ледве встигають.
Робітника, що там працював,
Я не витерпів і запитав:
- Багато добивалось роботи?
- Втричі більше ніж було доти.
хххх
На розі Припяті й Дніпра
Сучасне місто над рікою.
Проїздом там бував не раз
І милувавсь його красою.
Я проїзжав на теплоході
І, як дивитися з води,
Не місто - красень над рікою.
Ніхто не відчував біди.
Чорнобиль. Кожен чув про нього.
Не було лиха ще такого.
Про реактор сповіщали,
Події ж в місті замовчали.
Коли прийшла біда й над містом
Примари смерті загуляли.
Ніхто нічого ще не знав.
Про радіацію мовчали.
Лише про пожар сказали,
Про його і так всі знали.
Нічого страшного мовляв,
А вітер смерті вже гуляв...
Та люди жили як раніше,
Вони спокійно працювали.
Що кожен день тут - смертний вирок,
Цього їм звісно не сказали.
Через неділю, коли влада
Не мала змоги більш мовчати,
Населення рішили все
З міста евакуювати.
Людей на вулицях хватали
В автобуси позапихали...
Усе робилося наспіх,
Та за день вивезли усіх.
Часто без грошей, документів,
У тому - в чому лише були
Порозкидали по країні,
Щоб загубилися сліди.
Як їх дальніше склалась доля?
Чи залишився хто в живих?
Занадто довго вони були
У смерті в пазюрах страшних...
хххх
Лишилось місто без людей,
А в квартирах повно речей
Люди мусили залишити.
Ті речі спроможні вбити.
Вони радіації набрали
І радіоактивні стали.
Що речі там не забрали
І все лишили - знали...
Так як місто не охороняли,
Мерзотники лазити стали.
Ті, що готові навіть вбити,
На чужім горі заробити.
Раз люди місто залишили,
Туди спокійно приїздили,
З квартир брали добротні речі
Та й коштовності доречі.
Що речі небезпечні - знали,
Тому відразу продавали.
Платили, думали що з бази,
Втридорога за ту заразу.
І поки місто не закрили,
Дороги всі не перекрили,
Речей, що смерть несуть навколо,
Багато вивезти зуміли.
Так речі-вбивці розповзлися
І вбивати людей взялися,
А люди боліють, вмирають,
Не знають, що речі вбивають...
хххх
Після вибуху злетіла
В синє небо хмара пилу.
Сіючи смерть, полетіла
І в Білорусії сіла.
Про хмару цю влада знала,
Та населенню не сказала.
Ще й заспокоїла його:
Боятися нема чого.
Чорнобиль біля Києва,
Далеко до нас від його.
Зараза сюди не дістане,
То ж не бійтеся цього всього.
А радіація наростала...
Земля раіоактивна стала,
Трава, хліба, в криницях вода...
Незлучились як прийшла біда.
Хворіли люди і вмирали.
Їм мало чим допомагали,
Від аварії не потерпіли,
А багато в той час хворіли.
Потім родилися страшні телята
І влада не змогла змовчати.
Телят заховати не змогли,
Триногі потвори вони були.
Стали радіацію заміряти.
Висока. Треба виселяти.
На цьому дії закінчились,
Всіх виселяти не рішились.
Дезактивацію зробили.
Де не де людей відселили.
Та рік, що поряд з смертю жили,
Забрав у них останні сили.
хххх
Взнаєм правду про Чорнобиль ми?
Чи не дано нікому взнати?
Може документи збереглись,
Якщо не встигли їх прибрати...
Не можу стверджувати це,
Ніяких доказів немає,
Та без причини, всім відомо
Нічого в світі не буває.
Я думаю це так було,
Можливо правду взнають згодом.
Якраз тоді більшовики
Втрачали владу над народом.
Віяв з заходу вітер волі,
Стіни залізні тріщали,
Не було виходу... І тут
Ленінський заповіт згадали.
Як він імперію створив,
То західний боявся вплив.
Прагнув віддати Україну,
Щоб відокремити країну.
Сталін теж боявся цей вплив,
Він "залізний занавіс" створив.
З роками ця завіса впала.
"Загроза з Заходу" наростала...
Щоб далі спокійно жити,
Зішили завісу відновити
І надійно від Заходу
Імперію відгородити.
Тоді й взялися будувати
АЕС, щоб потім підірвати
І зробити бар'єр надійний,
Неодолимий, раіоактивний.
Україну, що Ленін колись
Німцям хотів подарувати.
Щоб імперію врятувати,
Рішили тепер підірвати.
Якби оце все їм вдалося,
Слідів би там не зосталося.
Про дослід би не говорили,
На персонал усе б звалили.
Не вийшло. План їх зрозуміли,
Реактор зупинити зуміли.
Тоді про дослід щось там склали,
А тих, хто правду знав, прибрали.
хххх
Чорнобиль владі не поміг.
Щоб імперію врятувати
Хмельницьку атомну тоді
Почали спішно будувати.
За рікою Ровенська АЕС,
Зовсім близько ракетна база
І якби там трапилось щось,
Рознесло б Європу відразу.
На щастя, як там не спішили,
Її вони не завершили.
Стіна Берлінська в цей час впала,
Слідом імперія пропала.
Не допомогли імперії
Ні Фергана, ні Карабах,
Ні інші страшні злочини,
Її чекав неминучий крах.
Вона розпалася, додавши
До терору і голодомру
Ще сотні злочинів нових.
Чорнобиль був один із них.