Сонце злітає на багрових крилах
Потоками крові вмиваються хмарочоси
Доїм сніданок, в сніданку сила,
вийду на вулицю, сліпий і босий,

стучить палиця пильною бруківкою
в зіницях очей виблискують голі нерви
зачищеними проводами в латексному ізоляторі
я б одягнувся в намисто з літер
якщо б бідні очі витягли з пекельного вогнища на екваторі

зранку до ночі
йду по місту
шукаю очі
свої, особисті
що вкрав нечистий

паличка застрягає
між каменями грубими
дорога б’є пальці ніг за рухливість
великі камені відкидаю зі шляху палицею
малі камені лягають під ногу на мою милість

місто прокинулось спазмами й ритмами
тіла навколо кудись йдуть і кОтять
роса випала на скляні очі роботів
чую навколо сталевий скрегіт їхній
вищать підшипники від невдалих спроб повернути голову
в житті так мало машинного масла

а справа продають теплі сосиски
і зліва бурчить зливний бачок макдональдса
там в унітазах змивають кавелики фантою
а вночі змивають чорною кока-колою
і в бризках фанти та з жирним запахом сосисок у волоссі
спускаюся в метро, стрибаючи зі сходинки на сходинку
я не йду догори по сходам, що ведуть вниз
я йду вниз по сходах, що ведуть догори
метро дихає стервом самогубців
що кидаються десятками на залізну колію
у хірургічній чистоті новозбудованих станцій
вони хочуть послизнутися останній раз в житті
але в житті так мало машинного масла
і їх витягають за вуха з-під потягів
і виписують штраф, і ставлять в куток з томографом,
мамографом, рентгеном, флюорографом і поліграфом,
що в сигаретному тумані, всипані попелом,
ставлять діагнози про розумову недостатність,

самогубцеві відкидають кришку мозку
і, копирсаючись там, нагадують,
що кожен з нас – лише робот, що не вміє плакати,
а волога в очах – то лиш краплі роси ранкової.
Я обережний, коли двері зачиняються,
Я обережний, коли двері відчиняються,
І стучить палиця по мармуру,
До підошв липнуть копійки милостині,

Я торкаюсь людей, а вони відвертаються,
Бо вважають, що з сліпим розмови ниці.
Бо слова – то є спосіб ховати суть справи,
А яка втіха брехати в пусті загноєні глазниці?
Вибираюсь з тунелю на площу
Сонце світить, тріплючи по голові,
Ропот тисячі глоток здається співом
Застрягають в трусах листівки й наліпки
Степ буяє бруньками гніву
навколо кричать: “варавва! ВА-РА-ВА!”
а я кричу: “пощадіть Ісуса!”
якщо він вмре за втіхи ваші
тоді стануть гріхами всі ваші втіхи
і світ перегорнеться догори дригом

але люди забули, що “бандитам - тюрми”,
хочуть помилувати кума-розбійника.
Я сліпий, я кричу, в гніві рву волосся,
І не чую, як в ноги босі
вбивають сталеві цвяхи…

Я воскресну.
Життя вдалося.
серце стукає густо та часто, груди змащені машинним мастилом.
Небо - дзеркало шляху земного.
Там відблискує колесо долі
і їде, але не смакує.
Наші вірші - це спам для Бога.
Я мовчатиму.
Алілуя.