Головне меню  >>

VI. ЕКОНОМIЧНI ТА СОЦIАЛЬНО-КУЛЬТУРНI ПРАВА

 4. Право на охорону здоров’я та медичну допомогу

Життя і здоров’я людини – найвищі цінності. У сучасному світі вони є по суті інтегрованим показником розвитку суспільства. Проголошені у Загальній декларації прав людини, Конвенції ООН про права дитини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, інших міжнародних документах, вони знайшли закріплення на конституційному рівні у більшості цивілізованих країн світу.

Вимоги міжнародних стандартів знайшли відображення в Конституції України, у якій зазначено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла “Основи законодавства України про охорону здоров’я”. Вони охоплюють найважливіші засади в галузі охорони здоров’я, визначають права і обов’язки громадян, встановлюють державні гарантії щодо юридичного захисту громадян, визнають політику світового співтовариства в галузі охорони здоров’я. Охорона здоров’я визначена пріоритетним напрямом діяльності суспільства та держави. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

– життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, які є необхідними для підтримання здоров’я людини;

– безпечне для життя і здоров’я людини довкілля та санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де вона проживає;

– безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

– кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

– достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх міру;

– участь в обговоренні проектів законодавчих актів та управлінні охороною здоров’я, проведенні громадської експертизи з цих питань,

– правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я, відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди та оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;

– можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини тощо.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне відмітити, що останнім часом держава вживає заходів щодо поліпшення стану охорони здоров’я та медичної допомоги. Так, заслуговує підтримки впровадження Міністерством охорони здоров’я України цільових програм, таких як: “Планування сім’ї”, “Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства”, “Діти України”, “Безпечне дитинство”, “Цукровий діабет”, Національна програма імунопрофілактики населення, Національна програма профілактики СНІДу, Національна програма профілактики захворювань та підтримки здорового способу життя населення України тощо.

Разом з тим, як свідчать статистичні дані, моніторинг звернень до Уповноваженого з прав людини, стан здоров’я населення України погіршується. Його сучасний рівень безпосередньо пов’язаний з вкрай низьким матеріальним становищем більшості людей, незадовільними умовами праці й побуту, неякісним, незбалансованим харчуванням, нездоровим способом життя, слабким розвитком фізичної культури, поширенням шкідливих звичок (тютюнопаління, алкоголізм, наркоманія і токсикоманія), використанням застарілих, екологічно небезпечних технологій на виробництві, браком ефективних засобів знешкодження шкідливих речовин і захисту від них, техногенним забрудненням навколишнього середовища, а також труднощами адаптації людей до нових соціально-економічних умов. Ускладнюють ситуацію наслідки найбільшої в історії людства екологічної катастрофи – аварії на Чорнобильській АЕС (табл. 6.6).

Таблиця 6.6. Рівень поширеності та захворюваності населення України за всіма класами хвороб у 1998–1999 рр.

Водночас, за оцінками фахівців, потреби населення в медичних послугах задовольняються лише на 30%. Не виконуються у повному обсязі національні програми у галузі охорони здоров’я. Недосконалість механізмів контролю за дотриманням прав людини в галузі охорони здоров’я, юридична безвідповідальність багатьох медичних працівників унеможливлюють належний захист прав пацієнтів. Відсутність інформації про досвід інших країн у вирішенні питань захисту прав пацієнтів та лікарів, необізнаність населення України щодо своїх прав та свобод у сфері медицини створюють підстави для зловживання основними правами пацієнтів, які передбачаються Лісабонською декларацією та Європейською декларацією прав пацієнта.

Громадяни України далеко не завжди мають змогу отримувати своєчасно і на належному рівні медичну допомогу. Це підтверджується і численними зверненнями громадян до Уповноваженого. Наприклад, до Уповноваженого звернулася гр. К.Михайлик з села Шрамківка Драбівського району Черкаської області зі скаргою на незадовільне лікування в районній лікарні та з проханням надати допомогу в лікуванні її тяжко хворої дитини, яка страждає на інсулінозалежний цукровий діабет з ускладненнями. Було відкрито провадження у цій справі та направлені подання Уповноваженого до МОЗ України та Черкаської обласної державної адміністрації. Завдяки проведеній роботі хворій запропоновано пройти курс обстеження та лікування в умовах спеціалізованого ендокринологічного відділення Черкаської обласної лікарні. За результатами повного обстеження хворої та консультацій профільних спеціалістів буде визначена доцільність направлення її на лікування за кордон.

У заяві гр. К.Каграманової з Одеської області, що надійшла на адресу Уповноваженого, викладена надзвичайна стурбованість матері станом здоров’я її неповнолітніх дітей – одинадцяти та трьох років та прохання допомогти в їх обстеженні та лікуванні, говориться також про небажання Одеської обласної державної адміністрації допомогти їй з цих питань. Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення прав людини на медичну допомогу та направлено подання до МОЗ України. За повідомленням начальника управління організації медичної допомоги дітям і матерям, надана відповідна допомога МОЗ України – діти направлені на консультацію та лікування до Української дитячої спеціалізованої лікарні “Охматдит” у м.Києві. Права громадян було поновлено.

Уповноважений зазначає, що на тлі такого критичного стану системи охорони здоров’я та погіршення загальної епідемічної ситуації зростає загальна захворюваність населення, і спостерігаються спалахи небезпечних інфекційних хвороб. Так, за підрахунками експертів, якщо негайно не буде вжито надзвичайних заходів, через п’ять–сім років кожен третій житель країни може бути уражений туберкульозом, або гепатитом, чи ВІЛ-інфекцією.

Як вже відмічалося у параграфі “Право людини на життя” розділу IV Доповіді, однією з найнебезпечніших хвороб є поширення ВІЛ-інфекції. Крім того, за висновками фахівців, Україна стоїть на порозі епідемії СНІДу.

Спільно багатьма зацікавленими міністерствами та відомствами в Україні розроблено Програму профілактики СНІДу і наркоманії на 1999–2000 рр., в якій знайшли практичну реалізацію принципи державної політики. У зв’язку з тим, що у 2000 р. закінчується зазначена (третя) програма профілактики СНІДу і наркоманії, Уповноважений наголошує, що вже сьогодні необхідно визначати, якою за своєю ідеологією має бути наступна (четверта) програма, як реалізувати весь наявний потенціал, використати людські ресурси для адекватної протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні.

– посилити контроль за виконанням Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” та Програми профілактики СНІДу і наркоманії на 1999–2000 рр. і терміново підготувати нову програму на наступний період з урахуванням набутої практики;

– законодавчо закріпити діяльність неформальних об’єднань громадян, які опікуються розв’язанням проблеми ВІЛ/СНІДу і їх співпрацю з державними організаціями та установами (як приклад такого ефективного законодавчого акта можна навести Закон про піклування у громаді (Community Care Act), прийнятий у Великій Британії 1990 р.);

– проводити національну просвітницьку кампанію, яка мала б на меті гуманізацію суспільства у зміні негативного ставлення до ВІЛ-інфікованих, поширювати знання про ВІЛ/СНІД, формувати громадську думку щодо проблем ВІЛ/СНІДу відповідно до моральних норм і цінностей цивілізованої європейської держави, пропагувати здоровий спосіб життя та зменшувати соціальні наслідки наркологічної залежності;

– сприяти впровадженню ефективних сучасних високоінформативних, високоспецифічних методик та тестових систем ранньої експрес-діагностики ВІЛ/СНІДу, використовуючи при цьому кращі світові зразки;

– виключити можливості створення штучної несприятливої ситуації щодо впровадження нових сучасних методів ранньої діагностики ВІЛ/СНІДу , що фактично веде до злочинного ставлення до громадян України, коли через запізнє виявлення хворих або вірусоносіїв виникає ситуація, що зумовлює поширення епідемії;

– запровадити державну підтримку мережі лабораторій анонімної діагностики ВІЛ/СНІДу з метою раннього виявлення інфікованих та направлення їх до спеціалізованих лікарень;

– створення нових і підтримку вже існуючих терапевтичних груп ВІЛ-позитивних та їх родин при місцевих СНІД-блоках та інфекційних лікарнях;

– залучення громадських організацій до участі у вивченні потреб цієї категорії громадян, наявних ресурсів і можливостей для задоволення і захисту прав ВІЛ-позитивних та їх родин;

– залучення ВІЛ-позитивних громадян до участі у національних та місцевих державних і громадських комісіях, комітетах та інших організаціях, які діють у цій сфері.

Уповноважений з прав людини наголошує на необхідності вжиття термінових заходів щодо боротьби з епідемією СНІДу, що невблаганно насувається на нашу країну. Мають бути об’єднані зусилля всіх владних структур і всього суспільства для ефективної профілактики поширення ВІЛ/СНІДу. Треба зважувати ще й на той факт, що вихід України у світові “лідери” за темпами поширення СНІДу робить її потенційно небезпечною для світового співтовариства. Наша держава може бути проголошена карантинною зоною з легко прогнозованими негативними наслідками, які можуть бути навіть страшніші за чорнобильські.

На жаль, доводиться констатувати, що проблематичною стає можливість забезпечення навіть таких важливих профілактичних заходів, як обов’язкове тестування донорської крові на ВІЛ-інфекцію, імунопрофілактика туберкульозу, дифтерії тощо, не кажучи вже про надання повноцінної планової медичної допомоги населенню. Відсутність необхідних препаратів навіть для профілактичного лікування дітей, інфікованих на туберкульоз, ще більш ускладнює цю проблему. Як показала здійснена Уповноваженим з прав людини перевірка, у м.Брянці Луганської області не було коштів для придбання хлоруючих засобів для лікарень, а у Стахановському кістково-туберкульозному санаторії на момент його відвідання хворі понад тиждень не бачили навіть шматка хліба!

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне привернути увагу суспільства і до проблеми надання допомоги хворим з розладами психіки і поведінки. На жаль, в Україні останнім часом мають місце непоодинокі випадки, коли під виглядом необхідності лікування психічного захворювання людей, які не страждають на такий розлад, примусово госпіталізують здорових до психіатричних лікувальних закладів. Тому мають бути чітко визначені правові процедури та гарантії, які унеможлювали б порушення прав хворих та лікарів, використання спеціалістів для незаконної позасудової ізоляції окремих громадян.

Так, у 1998 р. двох літніх жінок після “жвавої” бесіди з головою постійної комісії з науки, освіти та охорони здоров’я Дніпропетровської облради за допомогою співробітників міліції відправили до міжобласного психоневрологічного центру, попри заяви близьких, що затримані є психічно здоровими людьми. В лікувальній установі, де перебували громадяни, відмовились надати будь-які офіційні відомості про стан їх здоров’я.

У липні 1998 р. суд Залізничного району м.Києва розглянув позов гр. Л.Артамонової до В.Кравчука, лікаря відділення невідкладної медичної допомоги на дому Центральної районної клінічної лікарні Залізничного району м. Києва, який ще у 1996 р. свідомо поставив позивачці неправильний діагноз – психопатія. Це завдало жінці багато страждань, тривалий час її вважали божевільною, адже довідку з цим діагнозом було направлено за 17-ма адресами.

У м.Харкові притягнуто до судової відповідальності завідуючого відділенням психіатричної лікарні О.Попова, який, за даними слідства, протягом трьох років незаконно примусово утримував у лікарні гр. З.Акопян, встановивши їй діагноз – шизофренія. Проте наступні неодноразові експертизи зазначеної хвороби у пацієнтки не виявили.

За своєю специфікою психіатрія в усьому світі вважається зоною високого ризику порушення прав людини. Найбільш відомий та серйозний у цьому аспекті механізм – застосування так званого методу примусової госпіталізації і психіатричного лікування. Саме тому необхідним є особливо детальне визначення законодавчих гарантій і процедур надання психіатричної допомоги.

За даними Міністерства охорони здоров’я України, у 1998–1999 рр. у державі налічувалося 86 психіатричних лікарень, розрахованих на перебування 48 303 пацієнтів, а також 36 психіатричних диспансерів на 3229 ліжок. В Україні в 1998 р. захворюваність на розлади психіки та поведінки була зафіксована у 145 204 осіб, а у 1999 р. відповідно – у 132 506 осіб. Залишається гострою проблема надання медичної і соціальної допомоги цій категорії хворих. Водночас слід мати на увазі, що в Україні останніми роками не відбулося ні соціального поліпшення умов, які суттєво сприяли б зменшенню захворюваності на розлади психіки та поведінки, ні значного поліпшення загального стану охорони здоров’я, що також мало б вплинути на зменшення цієї категорії хворих. Тому проблема надання медичної допомоги психічно хворим залишається вельми гострою.

Як стверджують незалежні експерти, система надання психіатричної допомоги в Україні є зоною серйозного ризику порушення прав людини. Спеціальний Комітет зі зловживань Всесвітньої психіатричної асоціації розглядав декілька випадків зловживань психіатрією в Україні. Випадок з гр. З.Акопян у даний час перебуває на особливому контролі цього комітету. Відповідні комітети Ради Європи одержують багато скарг громадян України про порушення прав людини при наданні психіатричної допомоги, у тому числі і про застосування катувань.

Відома справа гр. К.Устименка розглянута 30 жовтня 1997 р. Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення ст.3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та ст.12 Закону України “Про прокуратуру”. Вона засвідчує про порушення прав людини при наданні психіатричної допомоги. Підставою для розгляду цієї справи було неоднозначне застосування зазначених норм судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України. Заявник у період 1988–1990 рр. за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного технікуму перебував на психіатричному обліку в Дніпропетровському міському психоневрологічному диспансері. Заявнику про це стало відомо, за його твердженням, у липні 1990 р., що обмежило йому можливості працевлаштування і завдало моральних та матеріальних збитків. З метою їх відшкодування у цивільно-правовому порядку він звернувся до головного лікаря диспансеру з вимогою надати інформацію з таких питань: ким, коли і на яких підставах його було поставлено на облік; кому видавалися довідки про його перебування на такому обліку; ким, коли і на яких підставах його було знято з обліку; чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаштування у 1988–1990 рр. і хто несе відповідальність за заподіяні йому матеріальні збитки?

Проте головний лікар відмовив йому в наданні інформації. 27 листопада 1992 р. заступник прокурора Дніпропетровської області без уточнення мотивів також відмовив гр. К.Устименку у наданні наявної в прокуратурі інформації про стан його здоров’я. Скарги на зазначені дії посадової особи органів прокуратури протягом 1993–1996 рр. відхилялися судами загальної юрисдикції включно до Верховного Суду України. Проте Конституційний Суд України у відповідь на конституційне звернення суб’єкта права дав відповідне тлумачення на користь заявника, чим поновив його права.

Численні публікації в українських ЗМІ також свідчать про неблагополучні процеси в цій галузі медицини. За даними Асоціації психіатрів України, неурядової організації, яка на регулярній основі займається наданням соціальної і юридичної допомоги психічно хворим людям, останніми роками в Україні різко зросла кількість випадків зловживань психіатрією з корисливих мотивів – щодо заволодіння квартирами, спадщиною тощо. Систематичними стають факти, коли члени сімей психічно хворих пацієнтів не бажають повертати хворого в сім’ю. Підтвердженням цього є звернення громадян, в яких повідомляється про незаконне позбавлення психічно хворих житла. Так, до Уповноваженого звернулися громадяни м.Києва, які потрапили у подібну ситуацію. У зв’язку з цим на прохання Уповноваженого було проведено низку перевірок за участю працівників правоохоронних органів, за наслідками яких вжито відповідних заходів щодо поновлення порушених житлових прав заявників.

Перевантажена, малоефективна система існуючих в Україні психіатричних лікарень сприяє зловживанням з боку медичного персоналу, спостерігаються окремі випадки жорстокого ставлення до психічно хворих пацієнтів у лікарнях; переважна більшість психічно хворих через фінансові проблеми не може отримати сучасні психотропні медикаменти. Водночас можна зазначити як позитивний той факт, що у Київській міській психіатричній лікарні було створено громадську раду опікунів та піклувальників, члени якої безпосередньо контролюють дотримання прав психічно хворих пацієнтів.

Поява в Україні громадських організацій захисту прав психічно хворих (груп родичів психічно хворих пацієнтів; об’єднань волонтерів; груп пацієнтів, що об’єдналися) привертає увагу суспільства до проблем психіатрії та проведення необхідних змін у цій сфері, що заслуговує всілякої підтримки.

Уповноважений з прав людини негайно реагує на всі звернення громадян щодо умов лікування в психіатричних лікарнях. Так, на підставі листа гр.О. з Херсонщини Уповноважений звернулася до Херсонської обласної державної адміністрації з проханням перевірити умови перебування хворих у обласній психіатричній лікарні, яка розташована у с.Степанівці. Як поінформував Уповноваженого заступник голови облдержадміністрації В.Карась, комісією, яку він особисто очолив, 30 листопада 1999 р. було перевірено умови перебування 1111 осіб, які знаходилися в цій лікарні на обстеженні та лікуванні. Особливу увагу приділено поліпшенню умов утримання близько 120 хворих, що стоять на спецобліку як соціально незабезпечені, і серед них було підтримано і заявника гр.О.

На думку експертів Всесвітньої психіатричної асоціації, Україна потребує скорочення кількості закладів стаціонарної психіатричної допомоги, у значній кількості яких трапляються серйозні порушення прав людини. Тому виведення багатьох пацієнтів з лікарняних стін при одночасному значному розширенні позалікарняної допомоги сприятиме збереженню у цих людей соціальних навичок, можливостей та соціальної адаптації. Великі витрати на утримання пацієнтів у психіатричних лікарнях є серйозним мотивом для реформування психіатричної системи.

Уповноважений з прав людини наголошує на необхідності ефективного застосування Закону України “Про психіатричну допомогу”, в якому чітко визначено права і обов’язки суб’єктів надання психіатричної допомоги, межі відповідальності за порушення норм закону. Його вимоги мають стати гарантом того, що лікар-психіатр діятиме в інтересах хворого, а не за вимогами політиків і “силовиків”, що консультація пацієнта у лікаря, чи його перебування на лікуванні у психіатричному диспансері або стаціонарі не матиме для нього негативних наслідків.

Таким чином, є достатньо підстав стверджувати, що стан дотримання гарантованого Конституцією України права на охорону здоров’я сьогодні є незадовільним. Однією з головних причин цього, вважає Уповноважений з прав людини, є те, що за умов перехідної економіки обсяг державних витрат на охорону здоров’я скоротився настільки, що державні медичні установи стикаються з проблемами нестачі ліків і обладнання, а також з відсутністю коштів на заробітну плату персоналу. Так, якщо у 1998 р. видатки на охорону здоров’я становили 3,8% ВВП, то у 1999 р. – 3,3%. Видатки на охорону здоров’я в Україні у 1999 р. склали близько 20 доларів США на душу населення (табл. 6.7). При цьому слід мати на увазі, що Всесвітня організація охорони здоров’я вважає, що за витрат на охорону здоров’я менш як 5% ВВП галузь стає не тільки неефективною, а й непрацездатною. Для порівняння витрати на охорону здоров’я у деяких країнах світу становлять (у відсотках до ВВП): Велика Британія – 5,9%, Польща – 6,2, Португалія – 6,5, Японія – 8,3, Німеччина – 9, США – 14%.

Таблиця 6.7. Динаміка фінансування видатків на охорону здоров’я в Україні у 1991–1999 рр.

Проте навіть у консолідованих бюджетах України на 1998–1999 рр. передбачалося лише часткове фінансування необхідних видатків на придбання медикаментів, харчування хворих у стаціонарах, на заробітну плату працівникам охорони здоров’я, оплату комунальних послуг медичними закладами.

Потреби закладів охорони здоров’я на оновлення медичного обладнання та впровадження сучасних медичних технологій протягом останніх років не фінансувалися взагалі. Через відсутність коштів на капітальний ремонт значна кількість основних фондів доведена до передаварійного або аварійного стану. Майже не ведеться будівництво сучасних закладів охорони здоров’я. Не виконуються вимоги щодо першочерговості забезпечення соціальних витрат. Якщо виконання видаткової частини Державного бюджету за 1999 р. у цілому становило 75% до плану, то його виконання по охороні здоров’я – лише 44%. Рівень фінансування видатків на медикаменти, перев’язувальні матеріали та продукти харчування по Міністерству охорони здоров’я в розрахунку на одного хворого на день у 5–10 разів нижчий за визначений Державним бюджетом та у 10–20 разів нижчий за встановлені норми. Так, видатки на охорону здоров’я у Чернігівській області профінансовано лише на 40%, що негативно впливає на рівень медичного обслуговування населення. Вкрай незадовільне фінансування дитячих лікарень, в яких на дитину щоденно виділялося лише 43 коп. на ліки та 10 коп. на харчування. У цьому Уповноважений з прав людини особисто переконалася, відвідавши дитячі лікарні Луганської області. Такий стан справ вкрай негативно відбивається на наданні кваліфікованої та ефективної медичної допомоги маленьким громадянам України, веде до порушення їх прав. Це підтверджується великою кількістю звернень до Уповноваженого.

Верховною Радою України у 1998 р. було прийнято “Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, які спрямовані на подальше вирішення існуючих фінансових проблем системи охорони здоров’я. Одним із основних видів цього страхування є обов’язкове медичне страхування. Цей рамковий закон дає можливість розвивати відповідну законодавчу базу, що регулюватиме створення та функціонування системи обов’язкового медичного страхування.

Такий підхід цілком узгоджується зі світовим досвідом, відповідними конвенціями та рекомендаціями Міжнародної організації праці, Всесвітньої організації охорони здоров’я. Саме таким шляхом йде більшість європейських країн, де фінансування системи охорони здоров’я здійснюється шляхом соціального страхування. Водночас досвід країн, що реформуються, зокрема Російської Федерації, застерігає від некритичного перенесення такого досвіду в наші умови. Тому впровадження системи обов’язкового медичного страхування має відбуватися поступово, виважено, стимулювати поліпшення медичної допомоги, передусім простим людям.

Зростання обсягу платних медичних послуг та їх надмірно висока вартість не дають змоги задовольнити потреби населення у лікарській допомозі. Лише у 1998 р. витрати населення на платні медичні послуги дорівнювали 146,7 млн. грн. На думку Уповноваженого з прав людини, є достатньо підстав стверджувати, що стан дотримання гарантованого ст.49 Конституції права на безоплатну охорону здоров’я та медичну допомогу сьогодні в Україні є незадовільним.

Наприклад, до Уповноваженого з прав людини звернулася гр. О.Гавриш, жителька Автономної Республіки Крим з приводу відсутності лікування на пільгових умовах та забезпечення ліками пільгових категорій хворих у Автономній Республіці Крим. Уповноваженим було розпочато провадження у справі про порушення права людини на медичну допомогу. Завдяки цьому питання організації лікувального процесу хворої заявниці було вирішено позитивно.

Уповноважений з прав людини вважає, що в сучасних умовах першочергового значення набуває державна підтримка вітчизняного виробництва лікарських засобів і медичної техніки. Проте фінансування Комплексної програми розвитку медичної промисловості України на 1997–2003 рр. за потреби 230,31 млн. грн. з державного бюджету у 1998 р. було виділено лише 64,5 млн. грн. Не краща ситуація спостерігалася і в 1999 р.

Так, до Уповноваженого звернувся гр. О.Білявцев щодо незаконного наказу Головного фармацевтичного управління державної адміністрації міста Києва про виключення з переліку осіб, які мають право на безоплатне отримання окремих препаратів для лікування та корекції стану здоров’я (йдеться про осіб з хворобою Паркінсона). Вбачаючи у наведених фактах порушення прав людини на медичну допомогу, Уповноваженим було відкрито провадження у справі та направлено подання до Управління охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації. Результатом втручання Уповноваженого було поновлення порушених прав громадян на медичну допомогу та безкоштовне забезпечення ліками. Отже, хворі були забезпечені та відповідно до листа заступника начальника Управління соціальної медичної допомоги населенню надалі будуть забезпечуватися ліками за безоплатними рецептами згідно з медичними призначеннями та станом їх здоров’я.

При відвіданні Луганського регіону Уповноваженим з прав людини було прийнято до розгляду колективні звернення мешканців міст Краснодона та Молодогвардійська з приводу порушення прав понад 600 громадян, хворих на цукровий діабет, щодо забезпечення їх інсуліном. Так, за даними Молодогвардійської міської лікарні, для забезпечення інсуліном цих хворих протягом чотирьох місяців було потрібно близько 20 тис. грн. Фактично на 15 квітня 1999 р. виділено лише 4077 грн., що становить одну ампулу на місяць на одного хворого. Коштів у бюджеті міст Краснодона та Молодогвардійська для забезпечення хворих інсуліном не було. Уповноважений відкрила провадження у справі про порушення прав людини та звернулася з поданням до відповідних державних установ з приводу вирішення цього питання.

Н.Панков, мешканець м. Краснодона Луганської області, звернувся до Уповноваженого щодо невиконання національної програми “Цукровий діабет” та незабезпечення цих хворих безоплатним інсуліном, як це передбачено чинним законодавством України. Уповноваженим з прав людини було відкрито провадження у справі про порушення прав людини на охорону здоров’я та медичну допомогу. За наслідками провадження внесено подання до Міністерства охорони здоров’я і порушені права було поновлено – заявники отримують безоплатно інсулін у необхідній для хворих кількості.

У вирішенні цих проблем, на думку Уповноваженого, доцільним може бути використання досвіду інших держав. Так, у країнах Європейського Союзу добре зарекомендувала себе і впродовж 15 років підтримується Всесвітньою організацією охорони здоров’я концепція лікарських препаратів першої необхідності або основних лікарських засобів, які вважаються необхідними для збереження життя, лікування тяжких хвороб та запобігання захворюванням. У більшості країн доступність групи основних ліків є реальністю. Їх застосування заохочується гарантією фінансової доступності для всього населення за рахунок різноманітних джерел покриття витрат. При цьому конкуренція між державним сектором і приватними постачальниками може тільки сприяти вирішенню цих проблем.

В розділі III Доповіді вже йшлося про спільну роботу Уповноваженого з прав людини, Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства та Центрального комітету профспілки медичних працівників з приводу скорочення значної кількості медичних кадрів та мережі медичних закладів, наслідком якої став відкритий лист Уповноваженого з прав людини до вищих посадових осіб держави – Президента, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра України.

Уповноважений з прав людини переконана, що нехтування проблемами медичних закладів та недостатнє забезпечення їх необхідною кількістю кваліфікованих кадрів негативно відбивається на стані здоров’я населення в цілому, що є порушенням їх конституційних прав. Серед проваджень у справах, відкритих Уповноваженим, щодо безпідставного скорочення медичних кадрів, можна зазначити справу про ліквідацію акушерсько-гінекологічного відділення у лікарні №2 м. Києва (розділ III Доповіді).

У першому параграфі розділу IV Доповіді відмічалося, що в Україні загрозливо швидко поширюється епідемія туберкульозу. Значною мірою різке зростання захворюваності на цю хворобу, на думку Уповноваженого з прав людини, зумовлено зменшенням туберкульозних ліжко-місць, що обмежило можливості лікування цієї хвороби. Так, під час перебування Уповноваженого на Луганщині встановлено, що у тубдиспансері м.Красний Луч скорочено 100 місць із 180, тубдиспансер м.Стаханова на 130 ліжок переповнений, а в м.Краснодоні у 1998 р. через відсутність ліжок уперше було відмовлено у лікуванні 11 інфікованим особам. У цілому в Україні кількість протитуберкульозних диспансерів зменшилася на 11%, санаторіїв такого профілю – на 28%, стаціонарних ліжок – на 44%.

Не можна залишити поза увагою таке важливе питання, як лікування хворих за кордоном за рахунок держави. Така можливість для хворих є дійсним надбанням демократії, вона дає підстави пишатися державою, яка піклується про своїх громадян, використовуючи можливості міжнародної медичної інтеграції та співробітництва у галузі забезпечення права на охорону здоров’я та медичну допомогу. На виконання ст.36 “Основ законадавства України про охорону здоров’я” було прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 8 грудня 1995 р. №991 “Про затвердження Положення про порядок направлення громадян на лікування за кордон”. Міністерству фінансів України дано доручення під час щорічного формування Державного бюджету України передбачати Міністерству охорони здоров’я кошти для оплати витрат, пов’язаних з направленням громадян для лікування за кордон, а Міністерству закордонних справ – сприяти налагодженню контактів з медичними закладами зарубіжних країн, у яких лікуватимуться громадяни України. Демократичною є практика, коли місцеві підрозділи охорони здоров’я порушують питання про направлення громадян для лікування за кордон. Рішення про доцільність такого лікування приймає спеціально створена у Міністерстві охорони здоров’я України Комісія з питань направлення на лікування за кордон на підставі висновку головного спеціаліста відповідного профілю міністерства. Проте і в цій благородній справі виникають ситуації, коли фактично порушуються права людини на надання медичної допомоги через бюрократичну тяганину та зволікання під час вирішення питань у зв’язку з відсутністю коштів для вирішення цих проблем.

Так, до Уповноваженого з прав людини звернулася гр. Л.Баштаненко, жителька м.Кременчука Полтавської області, щодо зволікання протягом декількох років у вирішенні питання про направлення на лікування за кордон її неповнолітнього сина, який через лікарську помилку отримав такі післяопераційні ускладнення, які неможливо усунути, попри те, що протягом семи років дитині було виконано сім хірургічних операцій у кращих клініках Києва, Харкова та Москви. Мали місце зволікання з боку Міністерства охорони здоров’я, попри всі необхідні документи та домовленості з клініками Ізраїлю про можливість надання дитині відповідної допомоги. Уповноважений відкрила провадження у справі про порушення прав дитини на охорону здоров’я та медичну допомогу. Як наслідок, за повідомленням міністерства, Комісія МОЗ з питань направлення громадян України на лікування за кордон 22 грудня 1999 р. ухвалила позитивне рішення щодо виїзду на лікування до Ізраїлю хворого І.Баштаненка за рахунок коштів, передбачених на ці цілі.

Слід сказати також про заяву до Уповноваженого від гр. О.Курочкіної з проханням допомогти у наданні фінансування на лікування її сина за кордоном у зв’язку з тим, що попри всі підстави та наявність необхідних документів міністерство навіть не розпочинало розгляду цієї справи. Уповноважений відкрила провадження у зазначеній справі, обґрунтовано вбачаючи порушення прав дитини на медичну допомогу, та направила подання до Міністерства охорони здоров’я. На вимогу Уповноваженого питання розглянуто Комісією МОЗ з питань направлення громадян України на лікування за кордон, якою прийнято позитивне рішення.

У зверненні гр. Л.Саливон з Житомира містилося прохання допомогти у проведенні належного медичного обстеження неповнолітньої доньки, якій необхідна складна операція. З допомогою Уповноваженого таке обстеження було проведене в умовах спеціалізованого лікувального закладу і нині вирішується питання про необхідність надання відповідної медичної допомоги з використанням можливостей міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я.

– визначити гарантований державний мінімум, який дасть змогу, передусім соціально незахищеним категоріям населення, реалізовувати своє конституційне право на охорону здоров’я та отримання медичної допомоги.

На початок сторінки ^^