ЮДОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ [3(15).8.1880 - 24.10.1949] - більшовицький діяч. Н. у Воронежі (Росія, за ін. дан. - у Новогеоргієвську Херсонської губ.). З 1903-член РСДРП(б). У 1912-14-один із керівників Луганської більшовицької організації. Після Лютневої революції 1917 в Росії працював у Петрограді, 3 жовтня 1917-член Одеського обласного комітету РСДРП(б), з грудня - голова ЦВК Румчороду. Один з організаторів і керівників Одеського січневого повстання, після перемоги якого була встановлена більшовицька влада у краї. З січня 1918 - голова Одеського раднаркому. Згодом - на партійній і викладацькій роботі, переважно у Москві. Працював у Московському ун-ті, професор.

О.Фесик (Одеса).

ЮЗЕФОВИЧ ЯН ТОМАШ (1669 -19.4.1729) - польський хроніст. Н. у Львові у родині вірменського купця. Навчався у Львівській єзуїтській колегії, Ягеллонському ун-ті у Кракові. Був доктором філософії, деякий час викладав у Краківському ун-ті. У 1693-1729 був львівським каноніком. У вересні 1704 після захоплення Львова шведською армією Ю. очолив посольство міщан до Карла XII, яке домоглося зменшення розмірів контрибуції. Склав опис матеріальних цінностей, вивезених шведами з львівських храмів. У неопублікованому творі “Стурбований Львів” достовірно описав штурм і захоплення міста шведами. Ю. - автор “Хроніки міста Львова з 1634-1703”, де описані не лише події у Львові, але і в Україні, зокрема, воєнні дії гетьманів Б.Хмельницького і П.Дорошенка проти Польщі. Історичні події висвітлював тенденційно, негативно ставився до українського козацтва. У 1888 один із найдавніших списків “Хроніки” знайшов у львівських архівах В.Антонович.

М. Чорний (Львів).

ЮЗЕФСЬКИЙ ГЕНРИК (1892 - 1981) - польський політичний діяч. Родом з Київщини. У 1920 - товариш міністра внутрішніх справ УНР. У 1927-29 і 1930-38 - воєвода волинський, 1929-30 - міністр внутрішніх справ Польщі. Один з ініціаторів встановлення “Сокальського кордону”, який, розмежувавши Волинь і Галичину, повинен був не допустити консолідації української спільноти в Польщі та сприяти успішному проведенню політики асиміляції місцевого населення. За розпорядженням Ю. на Волині закривались українські товариства, керівні органи яких знаходились у Львові (“Просвіта”, кооперативні організації тощо), заборонялось розповсюдження української преси. Національна політика Ю. викликала всезростаючий опір українського населення Галичини і Волині, стала однією з причин, що змусили Організацію українських націоналістів вдаватися до активних радикальних дій. У 1930 Ю. змушений подати у відставку. Помер у Варшаві. Залишив спогади (опубліковані у Парижі в 1982), в яких є матеріали про українсько-польські взаємини міжвоєнного періоду.

М.Швагуляк (Львів).

ЮЗЬКОВ ЛЕОНІД ПЕТРОВИЧ (28.1.1938-2.3.1995) - український учений-правознавець, перший голова Конституційного суду України. Н. у с. Новоселиця Полонського району Хмельницької обл. Навчався на юридичному ф-ті та в аспірантурі Київського ун-ту ім.Т.Шевченка. Працював на посадах старшого викладача, доцента. Певний час працював доцентом, завідувачем кафедри, професором Київської вищої партійної школи, пізніше -професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. У 1990 керував робочою групою з розробки проекту Декларації про державний суверенітет України. У липні 1992 Ю. обраний головою Конституційного суду України. Був членом Венеціанської Ради Європи “Демократія через право”. Очолював групу науковців, які розробили концепцію Основного Закону, пізніше - робочу групу з розробки проекту нової Конституції України. Ю. вважав, що нова Конституція України повинна поєднувати кращі досягнення світового конституціоналізму з “історичними й національними традиціями українського державотворення”. Відстоював закріплення в Конституції такої політико-правової категорії як “український народ” (а не “народ України”). Автор понад 200 наукових праць.

Т.Андрусяк (Львів).

ЮЛЬ ЮСТ (1664 - 1715) - датський дипломат і військовий діяч, віце-адмірал (з 1712). Н. у м. Виборгу в знатній сім'ї. У 1709-11 Ю. - посол Данії в Росії. У 1711 подорожував по Україні. Залишив щоденник, опублікований Г.Грове (Копенгаген, 1893; рос. переклад видав Ю.Щербачов, 1892, 1899-1900), в якому подав опис ряду міст України, цікаві відомості про побут і звичаї населення українських земель.

Я. Ісаєвчч (Львів).

ЮНАКІВ МИКОЛА ЛЕОНТІЙОВИЧ (6.12.1871- 1.8.1931)-український військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР, Н. у Чугуєві на Харківщині в родині військових. Навчався в кадетському корпусі, потім - у Павлівському військовому училищі у Петербурзі. З 1891 служив у лейб-гвардії Семенівського полку. У 1894-97 навчався у Миколаївській академії Генерального штабу. Після закінчення (з відзнакою) академії обіймав посади старшого ад'ютанта штабів 53-ї піхотної бригади, 27-ої піхотної дивізії, викладача Оранієнбурзької офіцерської стрілецької школи, Пажеського корпусу, штаб-офіцера з особливих доручень, начальника штабу 1-го Прикордонного корпусу. У 1907 призначений викладачем Миколаївської академії Генерального штабу, а після захисту у 1910 дисертації “Похід Карла XII на Україну 1708-1709 рр.” став професором кафедри військового мистецтва. У 1912 йому присвоєно звання генерал-майора. Пропаговані ним новаторські концепції реформування академії Генштабу і російських збройних сил взагалі зустріли опір з боку військового міністра Сухомлинова. У лютому 1914 Ю. призначено командиром 37-ї піхотної бригади. У роки Першої світової війни 1914-18 безперервно знаходився на Південно-Західному фронті, обіймав посади командира бригади, начальника штабів 25-го армійського корпусу, 4-ї армії, командира 7-го армійського корпусу, командувача 4-ї армії, які діяли на території України. 31916-генерал-лейтенант. Після утворення Української Центральної Ради підтримав український національний рух, сприяв українізації частин, за що у грудні 1917 усунений з посади більшовицьким наркомом М.Криленком і направлений у розпорядження голови Реввійськради Л. Троцького. У Києві отримав нове призначення - командувача 4-ї армії Румунського фронту. У складний період розпаду російської армії доклав багато зусиль для збереження боєздатності молодих українських формувань. З квітня 1918-на службі в українській армії. У період Гетьманату очолював Головну шкільну управу другого генерал-квартирмейстерства і Комісію з утворення військових шкіл та академій Генерального штабу, у якій над укладанням військових статутів молодої української армії та організацією мережі військових навчальних закладів працювали В.Петрів, В.Сальський, В.Садовський, В.Євтимович та ін. Після падіння влади гетьмана П.Скоропадського Директорія УНР призначила Ю. помічником Головного інспектора Армії УНР. З 1918 Ю. очолював Головну вишкільну управу Міністерства військових справ, а в серпні 1919 був призначений начальником штабу Головного отамана об'єднаних українських армій УНР і ЗУНР. За участю Ю. було розроблено і блискуче проведено у серпні 1919 військову операцію з визволення від більшовицьких військ Правобережної України і звільнення Києва. У 1920 призначений військовим радником Української дипломатичної місії у Варшаві. Брав участь у переговорах з Ю.Пілсудським, підготовці військово-політичних угод 1920, зокрема Варшавського договору 1920. На поч.

1920 років перебував у Тарнові, був радником військового міністра, військовим міністром, членом Вищої військової ради УНР при Головному отаманові С.Петлюрі, Ради Українського Центрального комітету в Польщі, очолював Українське військово-історичне товариство. В еміграції підвищений у ранзі до генерал-полковника. Плідно співпрацював у альманасі “За державність”, готував низку військово-історичних праць. У 1927 через тяжку хворобу змушений відійти від активної громадської діяльності. Помер і похований у Тарнові. Автор праці “Російсько-японська війна 1904-1905 рр.” (1911), спогадів “Матеріали до мого життєпису”.

М.Литвин, К.Науменко (Львів).

ЮНАЦЬКА СПІЛКА (ЮС) - безпартійна молодіжна організація у підросійській Україні. Утворена на з'їзді студентської громади в квітні 1915 у Харкові. Мала філіали у Києві, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Чернігові. Вищим органом був з'їзд представників ЮС Лівобережної і Правобережної України, виконавчим - ЦВК. Лідерами організації були М.Криворотченко, М.Петренко, З.Сало, О.Мицюк та ін. У травні 1916 на другому з'їзді було прийнято програму та статут спілки. Основні програмні засади: автономія України, аграрна реформа, 8-годинний робочий день. На другому з'їзді стався розкол через перехід ЮС до партійної роботи. У грудні 1916 в Полтаві відбувся третій з'їзд ЮС. Більшість його членів відкинула пропозицію Української народної партії про посилення германофільської пропаганди і організації партизанської боротьби для швидкої поразки Росії. ЮС виступала за союз з демократичними силами, пропаганду української ідеї, зняття заборони на українські видання, відкриття “Просвіти”, амністію політичним в'язням-українцям. Видавала листівки, підписувала петиції до членів Державної Думи. У 1915 в Києві виходив щомісячник “Зоря київська”, а з другого номера - просто “Зоря”, навколо якого гуртувались члени ЮС.

Г.Геращенко (Запоріжжя).

ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури; англ. UNESCO - United Nations Educational, Scientific and Cultural Organisation) - міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. Створена 4.11.1946 двадцятьма державами, які підписали її статут. Штаб-квартира знаходиться у Парижі. Мета діяльності ЮНЕСКО: сприяти справі миру та міжнародної безпеки шляхом розвитку співробітництва між країнами у сфері науки, освіти й культури. Організація виступає за всезагальне додержання прав людини й основних свобод, справедливості й правопорядку для всіх народів світу, незалежно від раси, статі, мови чи релігії, як це передбачається Статутом ООН, Декларацією прав людини та ін. документами цієї міжнародної світової організації. Для досягнення поставленої мети ЮНЕСКО допомагає взаємному ознайомленню і взаєморозумінню між народами, використовуючи для цього засоби масової інформації, сприяє розвитку й удосконаленню народної освіти, розповсюдженню культури й популяризації науки та її новітніх досягнень. Організація сприяє розширенню міжнародного взаєморозуміння, доступу людей до освіти й культури, підготовці кадрів, усуває перешкоди на шляху вільного обміну ідей. ЮНЕСКО з допомогою Національних комісій в усіх країнах, які е її членами, вирішує головні завдання: боротьба з неписьменністю, розповсюдження інформації про ООН, дотримання прав людини, введення обов'язкової освіти, обмін людьми і надання допомоги експертами з різних галузей науки й просвіти на прохання держав-членів ООН. Понад 250 міжнародних неурядових організацій мають консультативний статус при ЮНЕСКО, а понад 400 підтримують з нею постійні зв'язки. Бюджет організації формується з внесків країн-членів. Україна стала членом ЮНЕСКО 12.5.1954. Головним органом Організації, в якому представлені усі країни-члени, є Генеральна конференція. Скликається раз на рік для вироблення програми й політики. Генеральною конференцією обирається Виконавча рада, яка складається з 34 членів, скликається не рідше ніж двічі на рік. Секретаріат Організації очолюється Генеральним директором і складається з штату службовців. ЮНЕСКО проводить велику видавничу роботу. Найпоширенішими виданнями є журнал “Кур'єр ЮНЕСКО”, який публікується майже тридцятьма мовами, в т. ч. й українською мовою (виходить 11 разів на рік). Серед інших 26-ти видань вирізняються такі як “Культура”, “Музеум”, “Перспективи освіти”, “Імпакт”, “Природа і ресурси” та ін. ЮНЕСКО бере участь у відзначенні ювілеїв видатних діячів науки й культури, дат загальноосвітнього значення. Організація відзначала 1500-річчя Києва, 500-річчя від дня народження Миколи Коперника, 150-річчя від дня народження Т.Шевченка, ювілеї Лесі Українки, М.Коцюбинського, І.Франка, українських і зарубіжних вчених у галузі природничих наук, зокрема, Д.Заболотного. Оголошує роки, присвячені видатним явищам у сфері культури, науки й освіти (наприклад, “Міжнародного року книги”). У системі ЮНЕСКО діє Регіональний Інститут із шкільного будівництва для Африки, міжнародний ун-т тощо. Організація проводить заходи з проблем навколишнього середовища, співпрацює з Програмою розвитку ООН (ПРООН) і Організацією ООН з промислового розвитку (ЮНІДО).

М.Рожик (Львів).

ЮРА ГНАТ ПЕТРОВИЧ [27.12.1887 (8,1.1888) - 18.1,1966] - видатний український режисер і актор. Народний артист СРСР (1940). Н. у с. Федварі (тепер с. Підлісне Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.). Сценічну діяльність почав у 1904 в аматорському гуртку. У професійному театрі з 1907 у трупі С.Максимовича. У 1913-14 грав у театрі “Руська бесіда” у Львові. Протягом 1917-19 був актором і режисером у київському “Молодому театрі” та Першому державному драматичному театрі УСРР ім.Т.Шевченка. У 1920 Ю. виступив одним із співзасновників створеного у Вінниці українського драматичного театру ім. І.Франка (з 1926 - Київський академічний український драматичний театр ім. І.Франка), до 1961 -художній керівник і режисер театру (з 1954 - разом з М.Крушельницьким). У 1938-61 -викладач (з 1946 - професор) Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Ю. як актор сформувався на традиціях українського театру, під впливом творчості видатних майстрів української сцени П. Саксаганського, М.Кропивницького, М.Садовського. Виступаючи замолоду переважно у драматичних ролях, Ю. в подальші роки свій акторський хист найбільше виявив у характерних та комедійних образах, які відзначалися правдою почуттів та соковитим народним гумором. Кращі ролі: Копистка (“97” М.Куліша), Мартин Боруля, Стьопочка, Крамарюк, Терешко, Сурма, Бонавентура (“Мартин Боруля”, “Житейське море”, “Суєта”, “Сто тисяч” І.Карпенка-Карого), Швейк (“Пригоди бравого вояка Швейка” за Я.Гашеком), Калеб (“У пущі” Лесі Українки), Освальд (“Примари” Г.Ібсена)та ін. Серед його вистав відзначаються: “Свіччине весілля” І.Кочерги, “Мартин Боруля”, “Суєта”, “Безталанна” І.Карпенка-Карого, “Маруся Богуславка”, “Лиха доля” (“Циганка Аза”) М.Старицького, “Украдене щастя” І.Франка, “Дон Карлос” Ф.Шіллера. Знімався в кіно (фільми “Кармелюк”, “Прометей”, “Тарас Шевченко”, “Балада про солдата”, “Чисте небо”, “Пам'ять” та ін.). Автор літературних праць з питань театрального мистецтва: “20 років” (1940), “Режисер у театрі” (1962), “Життя і сцена” (1962). Державна премія СРСР (1949, 1951).

М.Ерстенюк (Львів).

ЮР'ЄВИЧ АНТОН (1839 - 1868) - діяч польського національно-визвольного руху в Україні у 1850-60 роках. Походив із шляхетної родини Київської губернії. У 1857-62 навчався на історико-філологічному ф-ті Київського ун-ту, брав участь у таємних польських організаціях студентів. Був членом, а потім головою “Провінційного комітету на Русі”, який готував польське повстання у Правобережній Україні, зокрема, у Київській губ. На поч. повстання навесні 1863 проголошений “диктатором Русі” (Правобережної України). Очолив загін повстанців, з яким вирушив по селах Київщини і Волині, намагаючись залучити до повстання українське селянство. У квітні 1863 Ю. був схоплений царськими військами і ув'язнений у Києві. В 1864 втік із Київської фортеці й виїхав за кордон. Останні роки прожив у Бельгії та Франції.

Л.Зашкільняк (Львів).

ЮРИК СТЕПАН (1868 - 1937) - український громадський і політичний діяч, греко-католицький священик, папський шамбелян. Діяч Української національно-демократичної партії. Парох м. Золочева (Львівська обл.). Учасник Греко-католицького синоду 1891. З жовтня 1918- член Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР, входив до комісій закордонних справ, шкільної, адміністраційної та Обласної земельної комісії, яка мала провести земельну реформу. У квітні 1919 був одним з організаторів з'їзду українського католицького духовенства ЗО УНР. Після відступу Української галицької армії за р. Збруч залишився у Станіславі. На поч. березня 1920 заарештований польськими властями, деякий час перебував в ув'язненні. У міжвоєнний період входив до складу Тіснішого народного комітету УНТП, очолював золочівську філію Товариства охорони військових могил.

О .Пав лишим (Львів).

ЮРІЙ І ЛЬВОВИЧ [24.2.1252; за ін. дан. 1257 - 24.4.1308; за ін. дан. 1315] - галицько-волинський князь (1301-1308, можливо 1315). Син Лева І Даниловича та Констанції, дочки угорського короля Бели IV. У 1269-1301 правив на Холмщині, був князем белзьким. У 1282 одружився з дочкою тверського князя Ярослава Ярославича. В 1287 одружився вдруге з дочкою куявського князя (Польща) Казимира Конрадовича, Після смерті батька об'єднав усі землі Галицько-Волинської держави під своєю владою. Переніс столицю до Володимира-Волинського. За правління Ю.І Л. Польща захопила Люблінську землю (1302), а Угорщина - частину Закарпаття. Проте внутрішнє становище князівства в цей період було стабільним, що сприяло швидкому економічному розвитку. В 1303 Ю. І Л. домігся утворення Галицької митрополії, до складу якої увійшли: Галицька, Володимирсь-ка, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська єпархії. У 1312-13 угорські феодали висували Ю.І Л. претендентом на угорський престол. Ю.І Л., бажаючи підкреслити могутність Галицько-Волинської держави і наслідуючи свого діда Данила Романовича Галицького, прийняв титул “короля Русі”.

Р. Шуст (Львів)

ЮРІЙ І РАКОЦІ (Юрій І Ракочі; Дердь І Ракоці; 8.6.1593-11.10.1648)-князь Трансільванії (Семигороддя) з 1630. Син князя Трансільванії Сигізмунда Ракоці (1544-1601). Сповідував кальвінізм. Проводив політику, спрямовану на об'єднання угорських земель, які загарбали Габсбурги й Османська імперія. У 1643 уклав союз із Швецією та Францією, брав участь у Тридцятилітній війні 1618-48. У лютому 1644 на чолі 30-тисячної армії розпочав воєнні дії проти Габсбургів, внаслідок яких було звільнено частину Словаччини. У 1645 разом із шведами війська Ю.І Р. облягли Брно. За умовами Лінцського мирного договору 1645 під владу Ю.І Р. відійшло 7 комітатів Словаччини та пд.-зх. частина Закарпаття. У серпні 1648 через Ю.Немирича встановив союзницькі відносини з гетьманом Б.Хмельницьким і заручився його підтримкою в боротьбі за польський престол після смерті короля Владислава IV Вази.

Р.Шуст (Львів).

ЮРІЙ II БОЛЕСЛАВ Тройденович (бп. 1306-7.4.1340)-галицько-волинський князь (1323-40). Син мазовецького князя Тройдена II і Марії, дочки Юрія І Львовича. Будучи католиком, прийняв православну віру й ім'я Юрій. Намагаючись протистояти експансії Польщі й Угорщини, підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом і Литвою. Робив спробу повернути Люблінщину, яку в 1303 захопила Польша. Ю.ІІ Б. був одружений з донькою Великого князя Литовського Гедиміна. Прагнучи зміцнити князівську владу, вів боротьбу проти бояр, в якій спирався на міщан. Ю.ІІ Б. підтримував розселення німецьких колоністів, задумав запровадити католицтво. Ці заходи Ю.ІІ Б. підривали значення місцевої аристократії. У 1340 бояри організували проти Ю.ІІ Б. змову і отруїли його у Володимирі. Невдовзі після смерті Ю.ІІ Б., останнього представника династії Романовичів, Галицько-Волинське князівство перестало існувати як незалежна держава.

І.Підкова (Львів).

ЮРІЙ II РАКОЦІ (Юрій II Ракочі, Дердь II Ракоці; 30.1.1621 - 7.1.1660) - князь Трансільванії (Семигороддя) з 1648. Син Юрія І Ракоці. За правління батька у 1642 був обраний наступником престолу. Одружений із Софією Баторій. У Трансільванії почав правити з 1648. Отримав у ленне володіння від турецького султана Молдову та Волощину. Був претендентом на польський престол. У 1648-49, намагаючись заручитись підтримкою України в боротьбі за польський престол, вів переговори з гетьманом Б.Хмельницьким. Після походів української армії у Молдову (див. Молдовські походи 1650, 1652 і 1653) Р., занепокоєний політикою Чигирина, розірвав відносини з Б.Хмельницьким і перейшов на бік короля Яна II Казимире. У 1654 Ю.ІІ Р. відновив дипломатичні стосунки з Українською державою. Після успішних переговорів у 1656 підписано українсько-трансільванський договір, за яким Б.Хмельницький погодився підтримати кандидатуру Р. на польський престол і надати йому військову допомогу, розраховуючи використати союз із Трансільванією для здобуття західноукраїнських земель. Тоді ж Ю.ІІ Р. уклав союз із королем Швеції Карпом Х Густавом. У 1657 трансільванські війська на чолі з Ю.ІІ Р. здійснили похід на Польщу. У складі цих військ був загін українських козаків на чолі з А.Ждановичем, який, однак, у зв'язку з недоброзичливим ставленням трансільванців улітку 1657 повернувся в Україну. 12(22).7.1657 трансільванська армія змушена капітулювати перед польськими військами під Чорним Островом на Поділлі. У 1659 Ю.ІІ Р. позбавлений турецьким султаном ленних володінь, але не визнав цього рішення. Під час збройного опору був смертельно поранений.

Р. Шуст (Львів).

ЮРІЙ ЖЕВЧЕНКО(17.2.1885-бл. 1938)-український православний церковний діяч, архієпископ УАПЦ. Н. у слободі Єлисаветградка Єлисаветградського повіту Херсонської губ. (тепер Кіровоградської обл.). Закінчив духовну семінарію, у 1911 - Одеський університет, У1912- учитель першої Одеської гімназії. У 1914 висвячений на священика. Під час Першої світової війни 1914-18 -військовий священик у російській армії, у 1917-18 - душпастир Інструкторської школи старшин у Києві. Член “Кирило-Мефодіївського братства”, що об'єднало прихильників автокефалії Української церкви після першої (січень 1918) сесії Всеукраїнського православного церковного собору. Ув'язнений гетьманською владою за співпрацю з Українським національним союзом. У листопаді 1918-голова Церковної комісії УНС, згодом - душпастир та викладач Інженерної школи старшин Армії УНР. З 1920 - настоятель парафії у м. Сквирі на Київщині, з липня 1920 -священик Андріївської церкви в Києві, член Всеукраїнської православної церковної ради. У жовтні 1921 брав участь у роботі Українського православного церковного собору Київщини, на якому було завершено організаційне оформлення УАПЦ. У квітні 1922 висвячений на єпископа Сквирського. У 1924-27 - єпископ Полтавський, 1928-29 - єпископ Одеський. 1.9.1929 заарештований ДПУ в Одесі. Засуджений до 8 років ув'язнення, засланий до Сибіру. У 1937 повторно заарештований і засуджений до 10 років ув'язнення. Загинув у Карагандинському таборі.

О.Ігнатуша (Запоріжжя).

ЮРІЙ МІХНОВСЬКИЙ (18.1.1866 -16.10.1937)-український православний церковний діяч, архієпископ Української автокефальної православної церкви, архієпископ УПЦ (з 1930). Н. у с. Піщаному Золотоніського повіту Полтавської губ. Навчався в духовній школі, згодом - у Полтавській духовній семінарії. У 1889 вчителював у с. Піщаному. У 1889-91 - дяк у м. Ірклієві, а згодом - у Домантовому, церкві архістратига Михаїла в Нових Санжарах, потім - у Золотоноші. У 1894 висвячений на священика. З 1895 обіймав священичу кафедру у Комарівці на Переяславщині, у 1895-1908 -у Богданах на Золотонощині, згодом - у селах Жовнине і Бубнівська Слобідка. У 1917- настоятель парафії в с. Прохорівці Золотоніського повіту, Учасник Всеукраїнського православного церковного собору (14-30.10.1921), на якому завершено організаційне оформлення УАПЦ. 28.10.1921 висвячений на єпископа Чернігівського і отримав сан архієпископа з кафедрою при Борисо-Глібському соборі у Чернігові. У 1922 переведений до Золотоноші, де організував повітову церковну раду, яка об'єднала 10 парафій УАПЦ. У 1926-27 - настоятель парафії у с. Прохорівці на Золотонощині. Після церковного собору (9-12.12.1930), що об'єднав частину парафій “самоліквідованої” (28-29.1.1930) УАПЦ, перебував у складі Української православної церкви, очолюваної митрополитом Іваном Павловським. На поч. 1930 років переїхав до Києва. У 1932-33 - настоятель Софійського собору. У 1934 служив в Успенському соборі на Подолі і до його закриття радянською владою (грудень 1934) виконував обов'язки вікарія митрополита Івана Павловського. Перейшов з митрополичою кафедрою до церкви св. Миколая (“Притиського”) на Подолі, після закриття якої у червні 1935 відійшов від церковної діяльності. 11.7.1937 заарештований органами НКВС, звинувачений у створенні “антирадянської фашистської організації українських церковників” та розстріляний.

О.Ігнатуша (Запоріжжя).

ЮРІЙ ТЕСЛЕНКО (1894-1943)-український православний церковний діяч, єпископ УАПЦ. Н. на Поділлі. З 1918 - священик. У червні 1925 висвячений на єпископа Білоцерківської округи. У червні 1930 заарештований і засуджений до 10 років ув'язнення. Покарання відбував у таборах на півночі СРСР. У 1941 переїхав до Воронежа, потім - до Вінниці. Деякий час працював у колгоспі. Помер від сухот.

О.Ігнатуша (Запоріжжя).

ЮРКЕВИЧ ЛЕВ (псевд.: Л.Рибалка, Е.Ніколет; 1884 -1917 або 1918) - український політичний діяч і письменник. Н. у с. Кривому Сквирського повіту Київської губ. З 1904 навчався у Київському ун-ті, 3 1904 належав до Революційної української партії, один із засновників Української соціал-демократичної робітничої партії (1905). Пізніше був висунутий кандидатом у члени Центрального комітету УСДРП. У 1907 виїхав за кордон і там закінчив університетську освіту. 31911 жив у Франції, Львові, а з 1914 - у Швейцарії. Використовуючи чималу спадщину, що дісталася йому від батька, заснував і видавав у Львові щомісячник УСДРП “Наш голос” (1910-11), фінансував київський журнал “Дзвін” (1913-14). Під псевдонімом Л.Рибалка писав і публікував у Києві брошури, присвячені національному питанню та проблемам робітничого руху - “Національна справа і робітництво” (1913), “Кляси і суспільство” (1913). Відстоюючи ідею української пролетарської революції, Ю. виступав проти українського міщанства та орієнтації на Австрію й Німеччину. У “Дзвоні”, брошурах, а також у часописі “Боротьба” (7 випусків, 1915-16), що виходив у Женеві, фінансувався і видавався Ю., під псевдонімом E.Nicolet він полемізував із “буржуазно-націоналістичною” позицією Д.Донцова щодо відокремлення України від Росії та входження до складу Австрії, піддавав осудові українську буржуазію в Російській імперії (за рабську підтримку царизму) та емігрантську Спілку визволення України (як агентів австрійського і німецького імперіалізму). Його відкритий лист, адресований Другій міжнародній конференції соціалістів у Кентхолі в 1916, опубліковано в Лозанні у вигляді брошури під назвою “L'Ukraine et la guerre”. Ю. критикував шовіністичне, централістське мислення російських більшовиків і захищав необхідність української автономії, окремої української пролетарської революції та української соціал-демократичної робітничої партії. В.Ленін, вважаючи Ю. небезпечним противником, інтригував проти нього. У 1917 у Женеві Ю. видав російською мовою брошуру, присвячену російським соціал-демократам і національному питанню, котра була одним із найкращих зразків критики ленінської позиції демократичного централізму і його національної політики (англійський переклад статті див. у “Journal of Ukrainian Studies”, 1982). Після Лютневої революції 1917 Ю. намагався повернутись в Україну. Помер у Москві.

М.Юркевич (Едмонтон, Канада).

ЮРКЕВИЧ ПАМФИЛ (Памфіл, 16.2.1826-4.10.1874) - український філософ і педагог. Н. у с. Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині у родині православного священика. Закінчив Полтавську духовну семінарію. У 1847-51 вивчав богослов'я у Київській духовній академії, з 1852 - магістр та бакалавр. У 1854-57 - асистент інспектора, з 1857 - викладач філософії і німецької мови в академії. У 1861 Ю. став ординарним професором і за рішенням Міністерства освіти був призначений ординарним професором кафедри філософії Московського ун-ту. З 1869 Ю. виконував обов'язки декана історико-філологічного факультету. Серед студентів, які слухали лекції Ю. були майбутній російський філософ В.Соловйов та історик В.Ключевський. Найбільш плідним для наукової діяльності Ю. був період роботи в академії, коли він створив майже всі свої основні філософські праці, зокрема, “Ідея” (1859), “Серце і його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого” (1860), “З приводу статей богословського змісту, вміщених у “Філософському Лексиконі” (1861), “Матеріалізм та завдання філософії” (1860), “Мирз ближнім як умова християнського співжиття” (1861), “Докази буття Божого” (1861). Після переїзду до Москви Ю. працював переважно над педагогічними проблемами. Філософська концепція Ю., яка підкреслювала значення “всього емоційного, несвідомого, випадкового в душі людини”, викликала різкі нападки з боку прихильників матеріалізму і позитивізму, що домінували тоді у російській філософській думці, зокрема, М.Чернишевського, М.Салтикова-Щедріна, Д.Писарєва та ін. У Москві Ю. підготував кілька праць з педагогіки, серед яких “Читання про виховання” (1865), “Курс загальної педагогіки” (1869). Не зберігся твір “Метафізика”.

Ю. залишив самобутнє вчення, яке стояло на рівні тогочасної західної філософії й водночас було цілком оригінальним, побудованим на глибоких національних традиціях. Наука про людину була пріоритетною сферою його зацікавлень, Ю. прагнув збагнути духовне життя людини як вираз неповторності, індивідуальності. Рішуче відкидаючи однобічний інтелектуалізм новочасної доби, він обґрунтовував “філософію серця”, наполягав на гармонійній взаємодії всіх прошарків душі людини - розумової, чуттєво-емоційної та ін. Розум, стверджував філософ, є лише вершиною духовного життя, коріння якого містяться у серці, а життя серця утворює сутність людини, її моральну свободу. Українські філософи Д.Чижевський і В.Рудко відзначали безперечний зв'язок Ю. з його попередниками в українській філософії- Г.Сковородою, М.Гоголем, ін. українськими мислителями. Твори Ю. видавалися в Канаді (Вінніпег, 1979; ред. С.Ярмусь) та в Україні (Київ, 1993; гол. ред. В.Жмир, упорядник А.Тихолаз).

С.Вільчинська (Львів).

ЮХИМ КАЛІШЕВСЬКИЙ (1892 - р. см. невід.) - український православний церковний діяч, єпископ Української автокефальної православної церкви. Н. на Київщині. Закінчив Київський ун-т, деякий час учителював. Згодом - священик у с. Петрівка Звенигородського пов. Київської губ. У травні 1921 був делегатом Українського православного церковного собору Київщини, на якому обраний головою Звенигородської тимчасової повітової церковної ради і членом Всеукраїнської православної церковної ради - тимчасового керівного органу Всеукраїнської спілки православних парафій. 6.2.1922 висвячений на єпископа Звенигородського; після включення Звенигородської округи до Черкаської став єпископом Черкаським. Керована Ю.К. єпархія була однією з кращих і найбільших в УАПЦ (у 1926 - 110 парафій). З 1929 - єпископ Одеський. Після ліквідації УАПЦ належав до новоствореної у грудні 1930 Української православної церкви, очолюваної митрополитом Іваном Павловським. У 1936 заарештований, помер у таборі.

О.Ігнатуша (Запоріжжя).

ЮХНІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура ранньої залізної доби. Поширена у 8-6 ст. до н. е. у басейнах верхньої і середньої течій Десни і частково Сейму. Пам'ятки Ю.к. вивчались Д.Самоквасовим у 1870 роках і М.Воєводським у 1930 роках. Назва походить від городища біля с. Юхнів (тепер Чернігівська обл). Відома за невеликими городищами (0,2-0,3 га) на мисах високих берегів річок (Юхнів, Пісочний Рів, Кузина Гора та ін.). Городища були укріплені дерев'яним частоколом, житла наземні, стіни плетені й оштукатурені глиною, глиняні черені для вогнищ. Предмети домашнього вжитку представлені ліпними невеликими горщиками з ямковим орнаментом, мисками з дірочками під краем. Населення Ю.к, виготовляло залізні сокири, тесла, долота, коси, серпи і ножі. З озброєння - мечі, бронзові наконечники стріл, нашивні бляшки на панцирі. Бронзові прикраси представлені спіральними кільцями, шпильками, сережками з пласкими шляпками. Населення Ю.к. вело осілий спосіб життя, займалось приселищним скотарством, землеробством, традиційними промислами. З домашніх виробництв важливу роль відігравали виплавка заліза і ковальська справа. Племена Ю.к. були нащадками населення бондарихівської культури бронзового віку. Деякі дослідники вважають, що племена Ю.к. - це Геродотові меланхлени - “люди в чорному одязі”. За етнічною приналежністю племена Ю.к. - ймовірно, одна з локальних етнографічних груп балтів.

М.Пелещишин (Львів).

ЮШКОВ СЕРАФИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ (1888 - 1952) - відомий історик держави і права, член-кор. АН УРСР (з 1939). Н. у с. Трофимовщина Пензенської губернії (нині Мордовська АРРФ). У 1906-12 навчався на юридичному та історико-філологічному ф-тах Петербурзького ун-ту. Працював на викладацькій роботі в Петербурзькому, Саратовському ун-тах, ряді педагогічних інститутів та Свердловському юридичному інституті.

З 1938 - співробітник Всесоюзного інституту юридичних наук у Москві, де з 1939 очолював сектор історії держави і права. Тісно співпрацював з українськими науковими інституціями, зокрема, з Археографічною комісією ВУАН та Інститутом історії України АН УРСР. Протягом 1943-49 працював старшим науковим співробітником Інституту історії і археології АН УРСР, у 1949-50 - Інституту історії АН УРСР. Автор численних праць з історії держави і права України княжої доби. Запропонував власну теорію походження Русі - “До питання про походження Русі” (1914). У 1921 опублікував працю, в якій розглядалися проблеми історії формування князівських уставів часів правління Володимира та Ярослава, запропонував власну їх класифікацію за редакціями та зводами. Досліджував історію створення тексту Устава князя Володимира та Устава князя Всеволода Мстиславича - “Устав князя Всеволода: до зовнішньої історії пам'ятки” (1927). Підготував і видав збірник текстів “Руської правди” (1935). Запропонував власну класифікацію списків цієї пам'ятки. За ініціативою Ю. почалося видання серіалу “Пам'ятники руського права” (перші два випуски вийшли за редакцією ученого). Помітним явищем в історіографії Київської Русі стала фундаментальна монографія “Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі” (1939), в якій учений підбив своєрідний підсумок своїх багаторічних досліджень над проблемою генезису феодалізму в Київській державі. Вивчення княжої доби Ю. завершив фундаментальною працею “Общественно-политический строй и право Киевского государства” (1949).

Т.Андрусяк (Львів).