Р. Шуст (Львів).

ХАЛУПНИКИ - категорія залежних селян на українських землях у складі Речі Посполитої (2 пол. 16 -18 ст.), Австрії (до серед. 19 ст.) та Російської імперії (до 1861). З'явилися після видання великим князем литовським Сигізмундом II Августом “Устави на волоки” та проведення “волочної поміри”, що передбачало розширення фільваркового господарства шляхом захоплення селянських земель. X. не володіли землею, а тільки хатами (халупами - звідси й назва). Іноді X. були власниками невеликих садиб (до 3 моргів), за що відбували пішу панщину (25 днів на рік) та ін. повинності. X. наймалися на працю у фільварках, займалися ремеслом. У 1859 X. становили майже четверту частину всіх селянських господарств у Лівобережній Україні, а в Правобережжі - бл. 7% (1848).

ХАНЕНКИ - козацько-старшинський рід у Гетьманщині. Походив від Степана X., який на поч. 17 ст. жив на Запорожжі. Найвідоміші представники роду X.: Михайло Степанович X. (бл. 1620 - п. 1680) - гетьман Правобережної України (1669 - 1674; див. М.С.Ханенко), Данило X. (р. н. невід. - п. 1695) - внук М.Ханенка, наказний лубенський полковник. Разом із московськими військами брав участь у походах проти татар на пониззя Дніпра, загинув під час облоги фортеці Кизи-Кермен; Микола Данилович X. (1693 -1760) - визначний політичний і державний діяч Гетьманщини, дипломат, мемуарист (див. М.Д.Ханенко), Василь Михайлович X. (бл. 1730 - кін. 18 або поч. 19 ст.) - один з найбагатших землевласників Гетьманщини. Навчався у Глухові, Петербурзі і Кільському ун-ті. У 1752-62 був капітаном гольдштанського корпусу в Петербурзі і флігель-ад'ютантом царя Петра III. У 1762 залишив військову службу і оселився у с. Лотаки Стародубського полку, яке надав йому у володіння гетьман К.Розумовський; Іван Михайлович X. (1743 - бл. 1797) - військовий діяч у Лівобережній Україні. Навчався у Петербурзі. З 1767 був бунчуковим товаришем. У 1769-74 брав участь у рос.-турецькій війні, пізніше був флігель-ад'ютантом графа П.Рум'янцева. Після виходу у відставку з 1763 був предводителем дворянства Погарського повіту. Згодом повернувся на військову службу, обіймав посаду полковника Глухівського карабінерського полку; Олександр Іванович X. (бл. 1776-1830) - дипломат. З 1799 працював надвірним радником у Колегії закордонних справ під протекторатом канцлера О.Безбородька. Належав до українського автономістського гуртка. З 1800 був секретарем російського посольства у Лондоні. Згодом поселився у своїх маєтках у Суразькому повіті й був повітовим предводителем дворянства. Упорядкував родинний архів X.; Богдан Іванович X. (1850-26.5.1917)-український промисловець, колекціонер, меценат (див. Б.Ханенко). Архів X. до 1918 зберігався в Городищі Стародубського повіту. У 1926 був перевезений до Гомельського обл. архіву. Тепер зберігається у Києві.

А. Жуковський (Сарсепь, Франція).

ХАНЕНКО БОГДАН ІВАНОВИЧ (1850 -26.5.1917) - український промисловець, колекціонер, меценат. Походив із стародавньої старшинсько-гетьманської родини. Закінчив першу Московську гімназію та юридичний ф-тет Московського ун-ту (1871). Обіймав посаду мирового судді у Петербурзі. У 1876-82 - член Варшавського окружного суду. Після виходу у відставку мандрував країнами Західної Європи. Колекціонував західноєвропейське малярство, твори ужиткового мистецтва. Наприкін. 1880 років оселився у Києві. З 1892 - один з організаторів, директор-розпорядник, а згодом - голова правління Півд.-Рос. Товариства сприяння землеробству та сільській промисловості (“Землеробський синдикат”). З 1896-директор-розпорядник, потім голова правління Товариства цукровобурякових та рафінадних заводів братів Терещенків. На поч. 1890 років - член Всеросійського товариства цукрозаводчиків, Біржового товариства, голова Київського комітету торгівлі й мануфактури. У 1906-12 -член Державної Ради від промисловців. Належав до партії октябристів. Провадив широкі археологічні дослідження у Наддніпрянщині, підготував каталог-альбом “Древности Приднепровья” (вип. 1-6, 1899-1907) та “Русские христианские древности” (1899). Зібрав велику колекцію творів світового мистецтва (“Музей”) та мистецтвознавчу бібліотеку. Окрасою колекції були “Портрет інфанти” Д.Веласкеса, “Посуд і млинок для шоколаду” Ф.Сурбарана, твори Веронезе, Джотто, Караваджо.Одним із перших почав збирати твори давньоруського іконопису. X. як один із керівників Київського товариства старожитностей відіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового 1 наукового музею (офіц. відкритий у 1904), основу експозиції якого склала археологічна колекція X. (3145 предметів).

Під час російсько-японської війни X. перебував на Далекому Сході, де керував евакуацією поранених. Увійшов до Торгово-промислової партії. X. був обраний почесним членом Академії художеств (1910) та Петербурзької АН (1910), членом Історичного товариства Нестора-літописця. Заповів усі капітали Худ.-пром. музеєві, а власний “Музей” - місту Києву. За дарчою дружини X. Варвари музей передано УАН (з 28.2.1921 “Музей мистецтв ВУАН ім. Б.1. та В.М.Ханенків”, тепер -Державний музей західного 1 східного мистецтва). Похований у Видубицькому монастирі.

С. Білокінь (Київ).

ХАНЕНКО МИКОЛА ДАНИЛОВИЧ (6.12.1693 - 27.1.1760) - визначний політичний і державний діяч Гетьманщини, дипломат, мемуарист. Походив з козацько-старшинського роду Ханенків. Навчався у Київській Академії та у Львові. 31710 перебував на військовій службі. Брав участь у Прутському поході 1711. Обіймав посади військового канцеляриста (1717-21), старшого військового канцеляриста. Був довіреною особою гетьманів І.Скоропадського і П.Полуботка. У травні 1723 П.Полуботок послав X. у складі депутації (“от всего малорусского народа”) до Петербурга домагатися дозволу на обрання гетьмана. За наказом Петра І разом з П. Полуботком ув'язнений у Петропавловській фортеці. У 1726 X. повернувся в Україну. У 1727-38 обіймав посаду стародубського полкового судді, згодом був обозним Стародубського полку. У 1735-39 брав участь у російсько-турецькій війні у Криму як наказний стародубський полковник (див. Кримські походи 1736-38). За військові заслуги в 1738 призначений генеральним бунчужним, в 1740 - членом Генерального суду. З 1741 - генеральний хорунжий.

X. працював у “Комиссии перевода и овода правных книг малороссийских” — кодифікаційній комісії для складання кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ”. У 1745-48 X. знову їздив до Петербурга з домаганням відновити гетьманську владу в Україні. За гетьмана К.Розумовського був одним з керівників Генеральної військової канцелярії. X. залишив листування зі своїм братом Василем (частина опублікована в 1852). Відомими є “Щоденники” X., що охоплюють події 1719-54, — цінне джерело з історії України першої пол. 18 ст. X. залишив багатий архів з цінними історичними матеріалами: українсько-московські договори (т. зв. гетьманські статті), конституції польських сеймів, укази царського уряду 17-18 ст., рукопис “Краткое описание Малороссийского края...” тощо.

А. Жуковський (Сарсель, Франція).

ХАНЕНКО МИХАЙЛО (6л. 1620-п. 1680)-гетьман Правобережної України (1669-74). Походив з козацько-старшинської родини Ханенків. Брав участь у національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького 1648-57. З 1656 - полковник Уманського полку. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала проти укладення гетьманом Ю.Хмельницьким Переяславських статей 1659 з Московським царством. У 1661 отримав від польського короля Яна II Казимира шляхетський титул. Підтримував П.Суховія в його боротьбі проти гетьмана П.Дорошенка. Після П.Суховія став одним з претендентів на гетьманську булаву. У вересні 1669 на раді під Уманню, в якій взяли участь козаки Уманського, Кальницького, Паволоцького і Корсунського полків, X. проголошено гетьманом Правобережної України. У 1670-71 X. разом з кошовим отаманом І.Сірком здійснив успішні походи на Крим 1 в турецькі володіння - на міста Аслан, Джакерман та ін. У вересні 1670 X. разом із запорожцями, уклавши з польськими представниками договір в Острозі, перейшов під протекторат Польщі. З осені 1670 X. спільно з І.Сірком розпочав кількарічну боротьбу за владу в Правобережній Україні проти гетьмана П.Дорошенка. Влітку 1672 загони X. та запорожці були розбиті полками гетьмана П.Дорошенка біля Четвертинівки неподалік Ладижина (тепер Вінницька обл.). Деякий час X. жив на Волині. У 1673 знову розпочав за підтримкою польських військ боротьбу проти Дорошенка. Зазнав поразки у бою біля Стеблова і змушений шукати порятунку у гетьмана І.Самойловича. На Переяславській раді 19.3.1674 X. зрікся влади і присягнув на вірність Москві. Отримав від московського царя маєтності у Лівобережній Україні. Останні роки життя провів у Козельці, Лохвиці й Києві. У 1677-78 перебував в ув'язненні за звинуваченням у встановленні таємних контактів з Польщею.

І. Підкова (Львів).

ХАНУКОВ ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ -(18.12.1867 - р. см. невід.) - військовий діяч Гетьманату, генерал-лейтенант (з 1917). Закінчив реальне училище, у 1890 - Михайлівське артилерійське училище. Проходив службу в 4-й резервній гарматній бригаді. Після завершення навчання у Миколаївській академії Генерального штабу (1899) обіймав посади старшого ад'ютанта штабів 5-ї піхотної дивізії, 9-го армійського корпусу в Київському військовому округу, згодом - начальник стройового відділу штабу Владивостоцького краю. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05.3 1905 - начальник штабу 15-ї піхотної дивізії в Одесі. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті, начальник штабу 41-го піхотного корпусу 9-ї армії (1914), командир 5-ї прикордонної піхотної Заамурської дивізії (1915), генерал-майор. В українській армії -з 1918. У травні 1918 призначений губернським старостою Київщини. Сприяв формуванню частин української армії на терені краю. М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ХАРАКТЕРНИК (химородник)-назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. X. - своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І.Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником.

О. Кривоший (Запоріжжя).

С. Кудепко (Харків).

ХАРКІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ - навчальний заклад в Україні у 18- першій чв. 19 ст. Заснований як слов'яно-латинська школа єпископом Єпіфанієм Тихорським у Бєлгороді в 1722. У 1726 переведений до Харкова і в 1731 отримав статус колегіуму. Створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що обумовило схожість основних принципів управління, навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка благодійна підтримка різних верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей усіх соціальних станів -козацтва, духовенства, городян. Наявність великого господарства давала можливість навчати і утримувати значну кількість учнів (у серед. 18 ст.- 400, на поч. 19 ст.- понад 800). Зміст навчальних програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Московського університету. З 1740 років на деякий час за закладом закріпилася назва “академія”. У колегіумі вивчали слов'яно-руську, церковно-слов'янську, латинську, грецьку, староєврейську мови, історію, географію, основи математики, катехізис, піїтику, риторику, філософію та богослов'я. У 1768 при колегіумі почали діяти додаткові класи, освітня програма яких була зорієнтована на світські потреби. У них викладали німецьку та французьку мови, математику, інженерну справу, живопис, музику, архітектуру тощо. З відкриттям Харківського ун-ту (1805) учні колегіуму слухали природничі (ботаніку та фізику) та медичні університетські курси. Колегіум мав велику бібліотеку, до якої увійшло книжкове зібрання С.Яворського. У колегіумі був створений перший у Харкові церковний хор. У колегіумі викладали Г.Сковорода, І.Двігубський, С.Вітинський, Л.Кордет. Учні відвідували заняття видатних українських композиторів А.Веделя, М.Концевича, архітектора П.Ярославського, художників І.Саблукова, В.Неминущого, Л.Калиновськогота ін. У X.к. вчилися відомі діячі науки і культури, зокрема фізик В.Петров, перекладач М.Гнедич, лікарі Г.Базилевич та Є.Мухін, письменники П.Кореницький, С.Писаревський, С. і В.Олександрови та ін. З поч. 19 ст. X.к. поступово почав втрачати своє значення і внаслідок церковних реформ, які проводив уряд Російської імперії, колегіум у 1841 остаточно перетворився на духовну семінарію. У 18 -поч. 19 ст. Х.к. був другим за значенням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні, одним із провідних осередків формування української інтелігенції.

Л. Посохова (Харків).

ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. О.Горького - один із найстаріших і найвідоміших університетів в Україні. Перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Заснований у 1805 за ініціативою відомого вченого і громадського діяча В.Каразіна. Харківський учбовий округ, на чолі якого поставлено X.у., охоплював 11 губерній та 7 областей Російської імперії. У складі університету було 4 факультети - юридичний, медичний, історико-філологічний та фізико-математичний. З початку свого існування ун-т став значним центром освіти і науки в Україні. Вчені університету були ініціаторами створення, авторами, редакторами, видавцями перших у Підросійській Україні періодичних видань - “Харьковский еженедельник”, “Харьковский демократ”, “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, “Запорожская старина” та ін. У другій пол. 19 ст. ун-т став центром діяльності різних наукових товариств, які виникли завдяки зусиллям учених навчального закладу: Наукового товариства природодослідників (1869), Медичного та товариства фізико-хімічних наук (1873), Історично-філологічного товариства (1876), Математичного товариства (1879), Юридичного товариства (1900) та ін. На базі факультетів ун-ту були засновані навчальні заклади, які з часом стали самостійними освітніми центрами, зокрема Національна юридична академія, Медичний ун-т, Педагогічний ун-т, Інститут культури, Економічний ун-т, Фармацевтична академія та ін. За час існування X.у. закінчило понад 100 тис. чол. Більше 50 випускників стали академіками та членами-кореспондентами академій наук багатьох країн. В ун-ті навчалися та працювали видатні діячі науки та культури - математики і механіки Т.Осиповський, М.Остроградський, О.Ляпунов, В.Стеклов, ботанік Н.Турчанінов, ботанік-географ А.Краснов, філологи І.Срезневський, О.Білецький, Л.Булаховський, фізики М.Ахієзер, Л.Ландау, Б.Веркін, астроном М.Барабашов, літературознавці Д.Овсянико-Куликовський, М.Сумцов, історики М. Костомаров, Д. Багалій, М.Дринов, А.Ковалевський, правознавець М.Ковалевський, поет П.Гулак-Артемовський, письменник О.Гончар, композитор М.Лисенко, художник Г.Семирадський та ін. Серед вихованців ун-ту видатний біолог, лауреат Нобелівської премії, почесний член багатьох академій та наукових товариств І.Мечников; президент Міжнародного астрономічного союзу, академік Національної АН США О.Струве; директор Національного центру наукових досліджень Франції хімік М.Гайсинський та ін. Почесними докторами і почесними членами X.у. свого часу обрані М.Грушевський, І.Франко, Й.В.Гете, Л.Толстой та ін. У 1907 в X.у. вперше в Російській імперії визначний український фольклорист і етнограф М.Сумцов прочитав університетську лекцію українською мовою.

Сьогодні X.у. - великий науковий та освітній центр. На 14 ф-тах навчається понад 10 тис. студентів, які оволодівають знаннями з 34 спеціальностей. В ун-ті працює близько 2 тис. викладачів та наукових спеціалістів, у т.ч. 160 докторів наук, професорів, 585 кандидатів наук, доцентів. Серед них такі відомі вчені, як академіки А.Косевич, І.Островський, С.Пелетминський, А.Погорелов, члени-кореспонденти НАН України І.Залюбовський, В.Дрінфельд, К.Степанов та ін. До складу університету входять два науково-дослідних інститути - хімії та біології, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, наукова бібліотека (понад 3 млн. тт.). X.у. підтримує тісні наукові та культурні зв'язки з 23 навчальними закладами Європи, Америки, Азії, Африки та Австралії.

С. Посохов (Харків).

ХАРКІВСЬКО-КИЇВСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО - підпільна організація революційно-демократичного спрямування, що існувала в Харкові в 1856-60. Зародком товариства став гурток студентів Харківського ун-ту, заснований на поч. 1856 Я.Бекманом, М.Муравським, П.Єфименком і П.Завадським. До гуртка входили також В.Івков, О.Тищинський, К.Хлопов, В.Португалов, І.Марков, А.Савельев. Члени гуртка займалися написанням і розповсюдженням листівок - політичних памфлетів з гострою критикою царського уряду. Паралельно існував гурток під назвою “Пасквільний комітет”, учасники якого (студенти брати М. і В.Раєвські, О. і Є.Маркови, М.Абаза) у своїх сатиричних творах (пасквілях) викривали свавілля місцевих урядовців та університетської адміністрації. 13.11.1856 на спільних зборах обох гуртків прийнято рішення про їх об'єднання та створення таємного товариства. Було розроблено статут товариства (не зберігся), обрано президента (М.Рає-вський, згодом - Я.Бекман), визначено кінцеві цілі (політичний переворот, ліквідація самодержавства і кріпосного права, встановлення демократичної республіки) і найближчі практичні завдання (підготовка суспільства до повстання шляхом поширення ліберальних ідей, створення широкої конспіративної організації). У 1857 товариство налічувало 40 членів. Видавало рукописний журнал “Свободное слово”, в 1857 розповсюдило у Харкові дві революційні відозви. Для поширення опозиційних настроїв серед студентства, підготовки нових членів до вступу в організацію і для прикриття було створене “Літературне товариство”. У травні-червні 1858 більшість членів товариства за участь у студентських заворушеннях у Харківському ун-ті, спрямованих проти сваволі адміністрації, виключено з ун-ту. У 1858-59 11 членів товариства (зокрема Я.Бекман, М.Муравський) вступили до Київського ун-ту і, перенісши туди головний осередок організації, продовжили революційну діяльність. У кін. 1859 товариство об'єднувало близько 100 чол. Під його впливом перебувала частина студентської молоді та демократичної інтелігенції у Москві, Петербурзі, Курську, Одесі, Херсоні та ін. містах. Члени Т. підтримували зв'язок із О.Герценом, публікувались у його виданнях, розповсюджували заборонені твори О.Герцена, П.Лаврова, М.Чернишевського, Т.Шевченка, власні прокламації, у т.ч. й українською мовою. Товариство продовжувало видання рукописного журналу “Свободное слово” та налагодило випуск часопису “Гласность” у Харкові. Спільно зі студентами-українофілами (М.Драгоманов, В.Беренштам, А.Свидницький та ін.) організувало в 1859 у Києві перші в Росії недільні школи для дорослих. На поч. 1860 товариство було викрито. 22 членів товариства заарештовано. Слідство велось у Харкові, потім - у Петербурзі. Заарештовані зуміли переконати слідчих, що товариство припинило свою діяльність ще в 1857, і справу вирішили в адміністративному порядку. 5 чол. (засновники та В.Івков) відправлено на заслання, інші зазнали символічного покарання або були виправдані. Найдіяльніші члени Х.-К.т.т. продовжували роботу, в т.ч. й на засланні: поширювали заборонену літературу, засновували недільні школи, встановлювали й підтримували зв'язки з однодумцями. На поч. 1860 років одні з них приєдналися до українських Громад (П.Єфименко, О.Тищинський), інші увійшли до складу загальноросійської таємної революційно-демократичної організації “Земля і воля” (Я.Бекман, С.Римаренко, М.Муравський, В.Португалов).

С. Наумов (Харків).

ХАСЕВИЧ НІЛ (псевд. Бей, Зот, Старий; 13.11.1905 - 4.3.1952) - український художник, графік. Н. у с. Дюксині на Рівненщині. У 1922 потрапив під поїзд і втратив ногу. Закінчив гімназію у Рівному. У жовтні 1926 вступив до Варшавської AM, де навчався до 1934. І Належав у Варшаві до Української студентської громади, яка об'єднувала емігрантів з Наддніпрянської України, Галичини та Волині. Член Волинського українського об'єднання, делегат з'їзду ВУО в 1935. Був одним із засновників мистецького гуртка “Спокій” у Варшаві. Ілюстрував газету “Волинь”, яку редагував У.Самчук у Рівному. Як митець, працював переважно у стилі деревориту, виконуючи портрети, пейзажі, плакати, екслібриси. Твори X. (графічні роботи, екслібриси) у 1931-32 експонувалися на виставках у Львові, Празі, Берліні, а в 1932-33-Чикаго і Лос-Анджелесі. З 1931 до 1944 роботи X. експонувались на 35 виставках. У 1940-х перебував в українському підпіллі. У 1943-52 - член Крайової референтури пропаганди на Північно-Західних українських землях, член Української головної визвольної ради. Працював у редакції підпільного журналу “До зброї”, що видавався політвідділом Головної команди УПА і друкувався на Волині. Перебуваючи в Українській повстанській армії, видав альбом “Волинь в боротьбі”. Автор ескізів усіх нагород УПА та УГВР, двох альбомів: “Екслібрис Ніла Хасевича” (1939) та “Графіка в бункерах УПА” (Філадельфія, 1952). Кавалер Срібного Хреста Заслуги (1948). Загинув у березні 1952 в бою з військами МДБ на хуторі біля села Сухівці Рівненської обл.

К. Бондаренко, І. Підкова (Львів).

ХАСИДИЗМ (буквально “вчення благочестя”, “хасид” - благочестивий, побожний) -релігійно-містичний рух серед євреїв. Зародився на Поділлі в 1 пол. 18 ст. Згодом набув поширення серед єврейського населення Волині, Галичини, Наддніпрянської України, пізніше-Литви, Білорусі, Румунії, Угорщини, а на рубежі 19-20 ст. - США і Канади. Виникнення та еволюція X. обумовлені історико-соціальними та економічними умовами, культурним рівнем єврейства у другій пол. 17-19 ст. в українських землях. Події козаччини, смутні часи призвели до розорення українських євреїв, що жили по селах на значних відстанях від центрів єврейської культури, у т. ч. шкіл. Це спричинилося до відсутності повністю автономних єврейських громад, на відміну від та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1923), збірок оповідань “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1924), романів “Вальдшнепи”, “Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія”. Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили “Гарт” та спілка селянських письменників “Плуг”). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія “Камо грядеши?”, 1925; “Думки проти течії”, 1926; “Апологети писаризму”, 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час дискусії висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на “психологічну Європу”. Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти “євроазійський Ренесанс”, в якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературний лозунг “Геть від Москви! Дайош Європу!” набрав політичного звучання. З позицією X. солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група “неокласиків” на чолі з М.Зеровим та широкі кола національне свідомої української інтелігенції. У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” від 26.4.1926 И.Сталін вказав на виступи X. як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А.Хвилі, б. Чубаря, Г.Петровського). Разом з О.Шумським і М.Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій національного ухильництва всередині комуністичної партії (“хвильовізму”, “шумськізму” і “волобуєвщини”). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, X. у 1926 визнав свої “помилки”, а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації. У грудні 1927 - березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, в листі до газети “Комуніст” засудив свій лозунг “Геть від Москви!”. Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну пробував продовжувати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах “Літературний ярмарок” (1928-30) та “Політфронт” (1930-31). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись “партійної лінії”, однак був майже повністю ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932-33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть X. стала символом краху ідеології українського національного комунізму й кінця українського національного відродження 1920-30-х років. Твори та ім'я X. залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

В. Працьовитий, Д. Кушплір (Львів).

М. Пелещишин (Львів).

ХЕРСОНЕС ТАВРІЙСЬКИЙ (грец. Chersonesos; у перекладі з грецьк. - “півострів таврів”)-давнє місто-держава на південно-західному узбережжі Криму. Руїни міста виявлені за 2 км на захід від сучасного Севастополя. Заснований у 422-421 до н. е. переселенцями з дорійського міста Гераклеї Понтійської на місці іонійського поселення. Історію X.Т. поділяють на два періоди: античний (від заснування до 4 ст. н. е.) і середньовічний (5-15 ст. н. е.). В античний період X.Т. займав близько 36 га. В місті було 36 вулиць, агора, ринок, театр, ряд храмів, гавань. Головне божество міста - “царююча Діва”. У місті досліджено залишки житлових будинків, культових та оборонних споруд, театру, монетного двору. Основою економіки X.Т. було сільське господарство - землеробство, виноградарство та рибний промисел. Важливу роль відігравали різні виробництва - будівельне, соледобувне, гончарне, бронзоливарне. Херсонес-ці вели жваву торгівлю з Гераклеєю Понтійською, Афінами, Родосом, Синопом, Ольвією. X.Т. був демократичною республікою вільних громадян. Вищі органи влади представляли народні збори та Рада. Виконавча влада знаходилась у руках колегій архонтів, номофілаків (закони) та стратегів (військова справа). Колегія астіномів та агораномів дбала про торгівлю. У Херсонесі була особа, яка носила титул “царя” (басилевса) і займалася переважно релігійними відправами. До органів державної влади міг бути обраний кожний вільний громадянин міста. Місто карбувало власну монету, мало сильні фортифікаційні укріплення. В історії міста були спроби державних переворотів, які примусили ввести у кін. 4-3 ст. до н. е. присягу. У період розквіту місто володіло землями Гераклійського півострова та Західного Криму (4-3 ст. до н. е.). X.Т. воював проти племен таврів та скіфів. Після утворення скіфської держави з центром у Неаполі Скіфському відносини стали ще більш напруженими. Посилення скіфів у Криму змусило херсонесців укласти угоду про взаємні дії з Боспором та Понтом (179 до н. е.). У 110 до н. е. у X.Т. прибули понтійські війська на чолі з полководцем Діофантом, які розбили армію скіфського царя Палака. Херсонес на тривалий час потрапив у залежність від Боспору. У 46 до н. е. Юлій Цезар на звернення херсонесців надав місту незалежність, але незабаром воно знову потрапило під владу Боспору. У серед. 1 ст. н. е. на прохання аристократії у місті було розташовано римський гарнізон, який перебував тут до 4 ст. н. е. Після падіння Західної Римської імперії увійшов до складу Візантії, а на поч. 10 ст. потрапив під владу хозарів. У 989 Х.Т. здобув київський князь Володимир Святославич. 310 ст. у місті посилився політичний вплив Київської Русі (на місто поширилась назва Корсунь). Середньовічний Херсонес був значним торговельно-ремісничим і культурним центром. Тут розвивались рибний і соляний промисли, різні ремесла-залізообробне, ковальське, бронзоливарне, керамічне. У 1299 Корсунь захопили золотоординські татари, а наприкін. 14 ст. місто занепало. У 15 ст. Х.Т. припинив своє існування.

О. Бандровський, М. Пелещишин (Львів).

ХИРА (Хіра) ОЛЕКСАНДР (17.1.1897 -26.5.1983) - єпископ Української греко-католицької церкви. Н. у с. Вульхівці на Мармарощині. У грудні 1920 висвячений на священика. У 1924-47 - викладач Ужгородської єпархіальної семінарії, в 1934—44 - ректор. Із встановленням радянської влади у Закарпатті єпископ Т.Ромжа таємно висвятив X. на єпископа-помічника Мукачівської єпархії. Після смерті Т. Ромжі з 1.11.1947 X. став правлячим архієреєм Мукачівської єпархії. Підчас ліквідації УГКЦ на Закарпатті X. у лютому 1949 був ув'язнений. З цього часу перебував у тюрмах, таборах і на поселеннях, однак ніколи не припиняв свого служіння підпільній церкві. Помер у Караганді (Казахстан).

Р. Шуст (Львів).

“ХЛІБОРОБ” - перший часопис українською мовою у Підросійській Україні. Виходив з 25.11. до поч. грудня 1905. Видавався без дозволу влади на кошти Лубенської української громади. За відповідального редактора підписувався М.Шемет, фактичним редактором був депутат Державної Думи від Полтавщини В.Шемет. Епіграфом газети стало гасло “Селяни всієї України, єднайтеся!”. У “X.” подавалась інформація про селянські виступи, огляд українського життя, оцінки Маніфесту 17.10.1905, Переяславської угоди 1654. Деякі статті з'являлись у вигляді листівок. Газета мала самостійницьку, націонал-радикальну орієнтацію. Тираж “X.” становив 5 тис. примірників. У грудні 1905 за розпорядженням російського уряду видання було закрите.

Г. Геращенко (Запоріжжя).

Т. Андрусяк (Львів).

ХЛОПОМАНСТВО - народницько-культурна течія української інтелігенції у Правобережній Україні в 1850-60-х роках, яка прагнула зближення з народом. Хлопомани -польський термін для означення селянства; згодом цю презирливу назву перебрали самі адепти “любові до простого українського народу”. Цей рух під впливом соціально-революційних ідей Заходу (П.Прудон, Л.Бланкі) та демократичного народництва виник серед студентів Київського університету, які походили з полонізованих шляхетських родин. Усвідомивши, що належить служити “народу, серед якого живеш”, вони вийшли з польських студентських організацій і заснували українську громаду. Рух хлопоманів мав також вплив на молодь Лівобережжя, зокрема Харкова, Полтави, Чернігова й Одеси та ін. міст. Серед засновників руху - В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський, К.Михальчук, П.Житецький, П.Чубинський. Ідеологом руху був В.Антонович, який сформулював його основні програмні засади. Відповідаючи на висунуті поляками звинувачення у зраді й переході на чужий бік, він відкидав соціальний порядок польської знаті та єзуїтство як чужі “духові нашого народу і шкідливі для його життя”, закликав сучасників полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої предками, і спокутувати гріхи своїх батьків щодо народу активним служінням йому. Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють з російськими революціонерами, хлопомани опублікували в “Современной летописи” ( т. 11, 1862) спростування під назвою “Отзыв из Киева”. У статті, під якою стояв 21 підпис, хлопомани відкидали революційні методи боротьби і єдиною своєю метою проголошували просвіту народу. Хлопомани також заперечували звинувачення в сепаратизмі, оскільки не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що в своїй більшості неграмотне селянство не готове до сприйняття цієї ідеї. Обережне ставлення до існуючої влади і переконання, що політичним діям повинен передувати освітній і культурний прогрес, спричинилися до підкреслення хлопоманами аполітичної природи їхнього руху. Щоб уникнути підозри в революційній діяльності, хлопомани діяли чітко в межах закону. З 1859 вони були активними членами Київської громади, допомагали засновувати недільні школи, співпрацювали з журналом “Основа”. Під час літніх канікул організовували мандрівки Україною, відомі як “ходіння в народ”, щоб пізнати край та його людей. Хлопомани були несправедливо звинувачені російськими реакційними колами у політичній участі в польському повстанні 1863-64. Репресії російської влади змусили хлопоманів припинити свою діяльність. Проте вони продовжували брати активну участь у роботі Київської Громади, займалися культурно-просвітницькою діяльністю, але вже без організаційного оформлення.

А. Жуковський (Сарсель, Франція).

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (р. н. невід. -п. жовтень 1620) - чигиринський підстароста, батько Б.Хмельницького. Ймовірно, народився у с. Хмельнику на Перемишльщині. На поч. 17 ст. служив при дворі коронного гетьмана С.Жолкевського у м. Жовкві на Львівщині, потім - осадчим (засновником нових слобід) у корсунь-чигиринського старости Я.Даниловича. Згодом став чигиринським підстаростою, придбав хутір у Суботові. За деякими даними, X. певний час був сотником Війська Запорозького. Під час Хотинської війни 1620-21 брав участь у поході на Молдову. Загинув у Цецорській битві 1620.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН (6л. 1595 -27.7.1657) — визначний український політичний і державний діяч, полководець, гетьман України (1648-57). Засновник Української гетьманської держави. Н. у родині українського шляхтича М.Хмельницького. Припускають, що місцем народження був хутір Суботів, неподалік від Чигирина. Початкову освіту здобув у школах Чигирина та Києва. Згодом продовжував навчання у Львівському (або Ярославському) єзуїтському колегіумі. Добре володів польською та латинською мовами, знав історію. Після 1618 вступив до Чигиринської сотні реєстрового козацького війська. У серпні 1620 X. разом з батьком вирушив до війська коронного гетьмана С.Жолкевського, яке готувалось до походу на Молдову. Брав участь у Цецорській битві 1620, в якій загинув його батько, а сам X. потрапив у полон. Перебуваючи у дворічному турецькому полоні в Стамбулі, добре оволодів турецькою мовою. Після повернення з неволі (можливо, був викуплений матір'ю або козаками) служив у Чигиринському полку. Припускають, що згодом X. брав участь у походах козаків проти татар та турків, а також у війні Речі Посполитої з Московською державою (1632-34). Був учасником козацького повстання під керівництвом Тараса Федоровича (див. Федоровича повстання 1630). У 1637 був учасником національно-визвольного повстання під проводом П.Павлюка. Після битви під Кумейками брав участь у козацькій раді під Боровицею як військовий писар Війська Запорозького. У 1638 X. - учасник козацького походу під проводом Я.Остряниці та Д.Гуні. Брав участь у козацькій раді в Києві, де його обрано до складу посольства, яке мало домагатися у короля пом'якшення умов прийнятої сеймом Речі Посполитої Ординації 1638. У грудні 1638 X. обрано сотником Чигиринського полку. У 1639 знову побував у Вільно та Варшаві, де намагався добитися поступок від польського уряду. За деякими даними, в 1644 вів переговори у Варшаві з французьким послом Ніколасом де Брежі щодо умов найму на французьку службу 2600 запорозьких козаків. У квітні 1645 X. у складі посольства побував у Франції, де укладено угоду про наймання козаків, які згодом брали участь у воєнних діях проти іспанських Габсбургів під Дюнкерком. На поч. 1646 відбулася таємна зустріч X. з Владиславом IV Вазою, під час якої польський король обіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис. чол. та відновити права і вольності козацтва. У серед. 1640 років загострилися стосунки X. з представниками королівської адміністрації, зокрема з чигиринським старостою О.Конєцпольським та підстаростою Д.Чаплинським. Незважаючи на те, що король надав X. привілей на право володіння хутором Суботовим, навесні 1647 Д.Чаплинський захопив хутір і вигнав звідти родину X. Впродовж 1647 X. неодноразово звертався до О.Конецпольського та коронного гетьмана М.Потоцького з проханням припинити свавілля і повернути Суботів, але безрезультатно. Наприкінці травня 1647 виїхав до Варшави, де обговорював питання про організацію морського походу проти турків. На початку вересня 1647 коронний канцлер Єжи Оссолінський вручив X. гетьманські клейноди. У вересні-жовтні 1647 під проводом X. відбувалися таємні наради щодо організації антипольського повстання. У листопаді 1647 внаслідок доносу чигиринського осавула Р.Пешти X. був заарештований і лише з допомогою друзів йому вдалося звільнитися. У грудні 1647 X. з невеликим загоном козаків і сином Тимошем вирушив на Запорожжя. На острові Томаківка, наприкін. грудня 1647 — поч. січня 1648 під керівництвом X. створено табір. У січні 1648 X. відрядив посольство до кримського хана Іслам-Гірея III з проханням допомогти козакам у війні з Польщею. 25.1.1648 повсталі козаки здобули Запорозьку Січ на мисі Микитин Ріг, де на поч. лютого 1648 на козацькій раді X. було обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до загальнонародної національно-визвольної війни проти Польщі. На поч. 1648 X. уклав воєнно-політичний союз з Кримським ханством та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма і до донських козаків. Навесні 1648 українська армія під командуванням X. завдала нищівних поразок польським військам у Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648. Намагаючись широко розгорнути визвольне повстання, гетьман звернувся з універсалами до українського народу із закликом піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Під час національно-визвольної війни гетьман особливу увагу приділяв питанням створення української армії та забезпечення її боєздатності. З цією метою він розробив і запровадив статут “Про устрій Війська Запорозького”, видав мобілізаційні універсали до козацьких полків, займався питаннями матеріального забезпечення військ. Це дало можливість українській армії 23.9.1648 розгромити королівські війська у битві під Пилявцями і розпочати визвольний похід на західноукраїнські землі (див. Пилявецька битва 1648). За короткий час козацькі полки під командуванням X. зайняли міста Збараж, Броди, Старокостянтинів. 26.9.1648 розпочалася облога Львова, а вже j 5.10.1648 загони М.Кривоноса здобули Високий Замок. 16.10.1648, одержавши викуп від міста, українська армія вирушила в похід на За^остя. Після зняття облоги цього міста (14.11.1648) козацькі полки повернулися у Наддніпрянщину, і 17.12.1648 відбувся урочистий в'їзд X. до Києва. В цей час продовжувалися переговори X. з новим польським королем Яном II Казимиром і одночасно посольства були відправлені у Московське царство, Трансільванію та Кримське ханство. Невдоволені результатами воєнних дій та умовами укладеного перемир'я, обидві сторони готувалися до продовження військових дій. Наприкін. червня 1649 українські війська на чолі з Б.Хмельницьким розпочали облогу фортеці Збараж, для звільнення якої вирушила польська армія на чолі з Яном II Казимиром. Внаслідок переможної Зборівської битви 1649 X. уклав Зборівський мирний договір 1649 між Україною та Польщею, який передбачав обмеження території Української гетьманської держави землями Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, встановлював реєстр чисельністю 40 тис чол., надавав амністію учасникам повстання, передбачав можливість повернення шляхти у свої маєтки тощо. Перерва у воєнних діях дала можливість гетьману зосередити зусилля на розбудові української державності: було встановлено козацький адміністративно-територіальний устрій, зміцнювалися кордони держави, впорядковувалися фінанси, активізувалася зовнішньополітична діяльність. У 1650 X. здійснив успішний похід на Молдову, внаслідок якого встановлено союзницькі відносини з молдовським господарем В.Лупулом (див. Молдовські походи 1650, 1652 і 1653).

Успіхи політики гетьмана та зміцнення могутності України розцінювалися у Варшаві як загроза інтересам Речі Посполитої, і вже наприкін. вересня 1650 польський уряд прийняв рішення продовжувати військові дії. На поч. лютого 1651 польське військо розпочало наступ на Брацлавщину, але протягом лютого-березня 1651 зазнало ряд поразок від полковника І.Богуна і було змушене відступити до Кам'янця. Перебуваючи у цей час на Волині, гетьман продовжував активно готуватися до війни. За його наказом проведено загальну мобілізацію. У червні 1651 відбулася Берестецька битва 1651, яка закінчилася поразкою війська X. Гетьман змушений підписати невигідний для України Білоцерківський мирний договір 1651, який обмежував територію Гетьманської держави Київським воєводством і зменшував козацький реєстр до 20 тис. чол. Умови миру викликали невдоволення козацтва, що призвело до відновлення воєнних дій навесні 1652. У травні 1652 українське військо під командуванням Б.Хмельницького розгромило 25-тисячну польську армію у Батозькій битві 1652. Протягом 1652-53 X. продовжував воєнні дії проти польських військ.

У складних військово-політичних умовах X. змушений був постійно шукати нових союзників для боротьби проти Польщі. Грабіжницька, зрадлива політика кримських ханів та пасивність Туреччини, з одного боку, непримиренність Речі Посполитої щодо Української держави - з другого, примусили X. укласти 8.1.1654 на раді у Переяславі військово-політичний союз між Гетьманщиною та Московським царством. Зважаючи на ряд непорозумінь і суперечок із керівником московського посольства Б.Бутурліним, X. відправив посольство до царя з вимогою підтвердити права і привілеї Війська Запорозького (“21 стаття Б.Хмельницького”). 27.3.1654 у Москві були затверджені царем “Статті Богдана Хмельницького” (див. Березневі статті 1654), гетьману надіслано “жалувану” грамоту, що знаменувало укладення міждержавного договору між Україною та Росією. У 1655 відбувся спільний похід українсько-московських військ на Львів. У цей час дедалі більше загострювалися стосунки гетьмана з царськими воєводами, які втручалися у внутрішні справи України, порушуючи досягнуті домовленості. Занепокоєний зміною зовнішньополітичного курсу Москви, яка пішла на примирення з Польщею (див. Віденське перемир'я 1656), X. вирішив заручитися підтримкою Трансільванії та Швеції. У жовтні 1657 X. уклав договір з Трансільванією про взаємодопомогу, за яким Юрій II Ракоці визнав за гетьманом право на “всю Русь до Вісли”. В цей же час X. активно налагоджував дипломатичні відносини зі шведським королем Карпом Х Густавом. Активізувалися й стосунки гетьмана з Молдовою, Валахією, Австрією І Бранденбургом. Проте раптова смерть гетьмана 27.7.1657 зупинила його величезну діяльність, спрямовану на об'єднання всіх українських етнічних земель і зміцнення суверенітету Української держави. X. похований 23.8.1657 в Іллінській церкві в Сувотові.

Р. Шуст (Львів).

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТИМІШ [Тимофій, Тимош; 1632-5(15).9.1653] - український військовий і політичний діяч під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Старший син Б.Хмельницького. У лютому-березні 1648 внаслідок переговорів гетьмана Б.Хмельницького з Кримським ханом Ісламом-Гіреєм III і укладення угоди про спільну боротьбу проти Польщі Т. залишили заручником у Бахчисараї. З 1648 Т. був чигиринським сотником і разом із батьком брав участь у походах української армії в Галичину, Зборівській битві 1649, Берестецькій битві 1651, Батозькій битві 1652, під час яких відзначився відвагою і хоробрістю. Після здобуття українськими військами столиці Молдови Ясс укладено українсько-молдовський союз, для зміцнення якого Т. одружився з дочкою В.Лупула - Розандою (див. Р.Лупулівна-Хмельницька). Союз України з Молдовою викликав занепокоєння у трансільванського князя Юрія II Ракоці і волоського господаря М.Бесараба, які, об'єднавшись із загонами претендента на молдовський престол канцлера (логофета) Стефана Георгіцу, розпочали війну проти В.Лупула. У квітні 1653 об'єднані сили противників В.Лупула захопили Ясси і посадили на молдовський престол С.Георгіцу. На допомогу В.Лупулу прийшла українська армія на чолі з X., яка 21-22.4(1-2.5).1653 розгромила затони С.Георгіцу під Яссами. Намагаючись закріпити успіх, X. розпочав наступ на Волощину, проте 17.5. зазнав поразки у битві під Фінтою і змушений відступити. Намагаючись допомогти своєму тестеві, загони якого було оточено об'єднаними волосько-польськими силами у Сучавській фортеці (тепер Румунія), Т. на чолі 9-тисячного козацького загону 10.8. прорвався до міста. 2(12).9.1653 під час захисту фортеці Т. було смертельно поранено. Після смерті Т. сучавський гарнізон під керівництвом колишнього полковника І.Федоренка продовжував оборону фортеці й змусив противника 9(19).9. підписати почесні умови перемир'я, за яким козаки в повному озброєнні вийшли із Сучави і забрали з собою тіло Т. 22.10. скорботний кортеж прибув до Чигирина. 27.12.1653 (за ін. дан.- 30.12.) Т. поховали у церкві в Суботові.

І. Підкова (Львів).

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЮРІЙ (6л. 1641 - 1685)-гетьман України (1657, 1659-63), гетьман Правобережної України (1677-81; 1685), молодший син Б.Хмельницького. Н. на хуторі Суботові (тепер Чигиринський р-н Черкаської обл.). Деякий час навчався у Києво-Могилянській колегії. У квітні 1657 на старшинській раді, скликаній Б.Хмельницьким, 16-річний Юрій X. був проголошений гетьманом України. Після смерті Б.Хмельницького козацька рада у Чигирині 23.8.1657 підтвердила це рішення. Оскільки ж X. був ще молодим і не закінчив навчання у колегії, він за порадою старшини тимчасово склав владу. 25.10.1657 Генеральна Військова Рада проголосила гетьманом генерального писаря І.Виговського. Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою І.Виговського та інтриги деяких старшин на чолі з Я .Сомком призвели до усунення його від влади (11.9.1659). На раді у Білій Церкві за підтримкою промосковськи настроєної частини старшини X. було знову обрано гетьманом (згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості). Слабовільний і нерішучий, позбавлений військового і політичного хисту, X. постійно потрапляв у залежність від Московщини, Польщі або Туреччини. У жовтні 1659, скориставшись тяжким становищем України, московські війська під командуванням князя О.Трубецького захопили Лівобережну Україну. Під тиском обставин X. змушений підписати Переяславські статті 1659, які значно обмежували державні права України. У 1660 розпочалась нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі, в якій взяли участь і українські війська на чолі з X. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В.Шереметьева на Волині, до яких приєднався за наказом X. козацький корпус під проводом Т.Цецюри, завершилася нищівною поразкою під Чудновом на Житомирщині. 27.10.1660 X. уклав з Польщею Слободищенський трактат 1660, за яким Україна відновила союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцького договору 1658. Проти політики X. виступили, підбурювані Москвою, Ніжинський, Чернігівський та Переяславський полки. У 1661-62 кілька походів X. на Лівобережжя завершилися невдачею. Після обрання весною 1662 на козацькій раді у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України переяславського полковника Я.Сомка почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. У січні 1663, відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацією, X. зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона. Жив у монастирях Києва, Корсуня, Сміли і Чигирина. У 1664-67 X. ув'язнений польським урядом у Марієнбурзькій тюрмі. Після звільнення деякий час жив в Уманському монастирі. В 1670 (за ін. дан. -1673) X. захопили в полон кримські татари і відправили до Стамбула, де його було ув'язнено в Едичкульській в'язниці. Згодом X. поселили в одному з грецьких монастирів, де він обіймав посаду архімандрита. Під час Чигиринських походів 1677 і 1678 турецький уряд, намагаючись захопити Україну, спробував використати для цієї мети X. Турки проголосили X. гетьманом і “князем малоросійської України” на правах султанського васала. Своєю столицею X. обрав Немирів (тепер Вінницька обл.), звідки розсилав універсали, в яких титулував себе “князем сарматським, Малої Росії-України, вождем Війська Запорозького”. У 1678-79 X. спробував з допомогою турецько-татарського війська встановити владу над Лівобережною Україною, але зазнав невдачі. Після підписання Бахчисарайського миру 1681 X. позбавлений гетьманства і восени 1681 за наказом турецького уряду вбитий у Кам'янці-Подільському. За ін. даними, X. протягом 1681-85 жив у Немирові. У 1685 його знову призначили “гетьманом України”. Страчений турками у Кам'янці.

І. Підкова (Львів).

ХМЕЛЬНИЧЧИНА (Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57) - всенародне національно-визвольне повстання в Україні під проводом гетьмана Б.Хмельницького в 1648-57 проти політичної влади Речі Посполитої, внаслідок якого була відновлена українська державність (див. Гетьманщина).

Поразка козацьких повстань у кін. 16 -першій пол. 17 ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої “Ординації війська Запорозького реєстрового” призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення українського народу. Одночасно представники української старшини шукали шляхів відновлення колишніх вольностей та привілеїв. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник Б.Хмельницький, який навесні 1646 у складі козацького посольства вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією.

Восени 1647 Б.Хмельницький спланував напад на резиденцію урядового козацького комісара Я.Шемберка у Трахтемирові, однак змову було викрито, а її ініціаторів ув'язнено. Зумівши втекти з в'язниці, Б.Хмельницький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о.Томаківка почав гуртувати сили для військового походу. На поч. 1648 Б.Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького. Із Січі гетьман розсилав універсали, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За дорученням Б.Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові припаси. Одночасно Б.Хмельницький проводив переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі. Намагаючись виграти час для підготовки до воєнних дій та з'єднання з татарською ордою, Б.Хмельницький листувався із коронним гетьманом М.Потоцьким. У листах він висував традиційні вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької старшини: скасувати сеймову Ординацію 1638, відновити козацькі привілеї, вивести з українських земель коронне військо та дозволити морські походи козаків на Кримське ханство і Османську імперію. У відповідь М.Потоцький 5.2.1648 розпочав військовий похід з Бара на Корсунь, звідки на придушення виступу Б.Хмельницького вислав загін із 2500 реєстрових козаків і 1500 жовнірів під загальним командуванням регіментаря С. Потоцького. Наприкін. квітня 1648 козацьке військо об'єдналось із ордою Тугай-бея і вирушило назустріч загонам С.Потоцького. Поблизу р. Жовті Води (притока Інгульця) на бік повсталих перейшли реєстрові козаки, що й вирішило долю Жовтоводської битви 1648. Польське військо зазнало поразки, а С.Потоцький загинув від ран. З-під Жовтих Вод козацькі і татарські загони вирушили на північ з метою розбити основні польські сили під командуванням М.Потоцького та М.Калиновського. Дізнавшись про плани противника, Б.Хмельницький заздалегідь влаштував позиції у Горіховій Діброві поблизу Корсуня. Потрапивши у пастку, польське коронне військо було знищене, а обидва гетьмани потрапили у полон. Корсунська битва 1648 поставила Річ Посполиту на грань катастрофи. Шляхта покидала маєтки на українських землях, відбувалося масове покозачення населення. За свідченням літопису Самовидця, “усе, що живо, поднялося в козацтво...”. Повстання охопило всі українські землі, на Сіверщині діяли загони Петра Головацького, у Галичині - С.Височана, на Брацлавщині -Трифона з Бершаді, на Уманщині - І.Ганжі, у володіннях магнатів Вишневецьких - М.Кривоноса. Їхні загони приєдналися до армії Б.Хмельницького.

У травні 1648 помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до гнезневського архієпископа Мацея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та православного магната А.Киселя розпочалися переговори з Б.Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький реєстр до 12 тис., припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому етапі національно-визвольної війни у нього не було чіткої державницької програми. Час переговорів обидві сторони використали для організації війська. Коронні збройні сили очолили В.-Д.Заславський, М.Остроріг і О.Конєцпольський, з сарказмом прозвані козаками “периною, латиною і дитиною”. Спонукуваний радикально настроєною частиною козацького командування, Б.Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник до Пилявців над Іквою, де 12.(22).9.1648 розпочалася Пилявецька битва 1648, в якій козацьке військо здобуло блискучу перемогу. Розвиваючи успіх, Б.Хмельницький спрямував наступний удар на Львів. 5.10.1648 загони М.Кривоноса здобули Високий Замок, а після сплати мешканцями Львова контрибуції українська армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя.

Одночасно у Речі Посполитій відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький чинник відігравав велике значення у передвиборчій боротьбі. Плекаючи ілюзію, що королівська влада може вирішити “українське питання”, Б.Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира, якого й було обрано королем. Проте в середовищі польської шляхти перемогла магнатська партія, яка вимагала від королівської влади взяти реванш за поразки 1648. Наприкін. грудня 1648 Б.Хмельницький урочисто вступив у Київ, де його вітали єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит С.Косов, посли Молдови, Туреччини, Семигороддя, Волощини, українські козаки, селяни та міщани. Саме у Києві гетьман вперше висловив польським послам свою державницьку програму: “Визволю я з лядської неволі народ руський увесь... по Львів, Холм і Галич”.

На поч. 1649 бойові дії між сторонами розпочалися на Волині і Поділлі, а влітку стало зрозумілим, що розв'язка конфлікту можлива лише у вирішальній битві. За цей час Б.Хмельницький провів військову реформу, організувавши 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити 15-тисячне коронне військо. Загроза для козацького війська полягала в тому, що польський наступ проходив у різних напрямах, у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірелея, у Польщі збирав сили король Ян Казимир, а з Литви на Україну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивілла. Частина польських збройних сил знайшла захист у добре укріпленому Збаражі, обороною якого керував магнат Я.Вишневецький. У серед, серпня 1649 Б.Хмельницький підступив до Зборова і нав'язав бій польському війську. Проте канцлер Є.Оссолінський зумів налагодити зносини з Іслам-Гіреєм III, який взяв на себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від остаточного розгрому. За цих умов був підписаний Зборівський мирний договір 1649, який відобразив в основних пунктах вимоги козаків, проте повністю ігнорував інтереси селянства. Після укладення Зборівського договору стала помітною тенденція до відходу частини селянства від участі у бойових діях, наростання стихійних виступів проти польських панів та єврейських орендарів.

Після поразок влітку 1649 Річ Посполита продовжувала виношувати плани поновлення військових дій проти України. Повернувшись із татарського полону, М.Потоцький очолив ту частину польської шляхти, яка прагнула розв'язати “українське питання” силовими засобами. В оточенні Б.Хмельницького не було чіткої програми подальших дій. Одна частина старшини схилялася до компромісу із поляками, прагнучи автономії у складі Речі Посполитої, інша висловлювалася за продовження війни до повної перемоги. У різних місцевостях продовжувалися сутички між шляхтою і козацькими та селянськими загонами. Становище ускладнилося після спроби Речі Посполитої укласти військовий союз проти України з молдовським господарем В.Лупулом. Восени 1650 відбувся перший похід української армії у Молдову. Внаслідок походу встановився військово-політичний союз обох країн, який за тогочасною традицією мав скріпитися шлюбом між сином Б.Хмельницького Тимошем та донькою В.Лупула Розандою (див. Молдовські походи 16501 1652).

У цей складний час Б.Хмельницький проводить перші державні реформи, зміни територіально-адміністративного устрою, заснування органів старшинського уряду (військової ради, ради генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрації, козацького судочинства), організацію фінансової та податкової системи, які у сукупності творили нову модель національної держави.

Значну перешкоду в здійсненні майбутніх планів гетьмана становили бойові дії, які поновилися у 1651. Особливо жорстокі бої з поляками розпочалися на Поділлі, де діяли шляхетські загони під проводом гетьмана М.Калиновського. В ніч з 9 на 10.2. один із цих загонів напав на містечко Красне, під час оборони якого загинув полковник Д.Нечай. На поч. березня полковнику І.Богуну біля Вінниці вдалося стримати польський наступ і, завдавши кількох ударів, змусити польські війська втікати спочатку до Бара, а потім - до Кам'янця.

У серед, червня 1651 українська армія і польське військо зійшлися поблизу м. Берестечка на Волині (див. Берестецька битва 1651). Внаслідок зради Іслам-Гірея III та захоплення татарами в полон гетьмана Б.Хмельницького козацьке військо опинилося у тяжкому становищі. Керівництво армією взяв на себе полковник І.Богун, який наказав спорудити через непрохідні болота три переправи і організував відступ козацьких полків з поля бою.

У серпні 1651 українська армія, зазнавши під час боїв значних втрат, під тиском польського і литовського війська була змушена відійти в р-н Білої Церкви. У таких умовах гетьман погодився розпочати переговори з королівським урядом, які завершилися укладенням Білоцерківського мирного договору 1651. За умовами договору більш як удвічі скорочувався козацький реєстр, утричі - підвладна йому територія, суттєво обмежувалися зовнішньополітичні функції гетьмана. Незважаючи на це, польський сейм не затвердив Білоцерківського миру, і в 1652 бойові дії розгорнулися з новою силою. Вже у квітні Б.Хмельницький оголосив про початок нового походу. Цього разу загрозу з боку Литви прикривала армія під командуванням полковника С.Пободайла, головні сили зосередились у р-ні Чигирина. Звідси Б.Хмельницький спрямував частину війська на чолі з Т.Хмельницьким у Молдову, щоб змусити В.Лупула виконати союзницькі зобов'язання. Польський уряд вислав проти війська Т.Хмельницького 20-тисячний загін під командуванням польного гетьмана М.Калиновського. 22-23.5. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви (див. Батозька битва 1652). У цій битві загинули гетьман М.Калиновський та бл. 8 тис. жовнірів. Молдовський похід завершився шлюбом Т. Хмельницького з Р.Лупул. Однак у Молдові Т.Хмельницькому протистояла могутня антиукраїнська коаліція, у боротьбі з якою він і загинув (див. Сучавська оборона 1653). Козацьке військо було вимушене відступити з Молдови.

Протягом 1653 тривали бойові дії на Брацлавщині, де козаки під проводом І.Богуна розгромили під Монастирищем військо С.Чарнецького. Восени коронне військо потрапило в оточення під Жванцем над Дністром (див. Жванецька облога 1653). Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Гірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду.

За цих обставин Б.Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду, оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке “під руку” царя Олексія Михайловича. 8.1.1654 у відбулася Переяславська рада, на якій Б.Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Складання присяги відбувалося в умовах невдоволення іншої частини козацької старшини 1 міщанства. Запорозькі козаки, духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим відмовлялися від складання присяги, небезпідставно остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.

Вимоги української сторони були затверджені у Москві в березні 1654 (див. “Березневі статті”). Загалом документ підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окремі статті обмежували зовнішньополітичну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися суб'єктами договору.

Згідно з домовленостями, навесні 1654 Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої. На допомогу союзникам Б.Хмельницький вислав 20-тисячний корпус козаків під командуванням І.Золотаренка. Спільно з московським військом козаки здобули Смоленськ, Мінськ та Вільно, що насамперед відповідало планам московського царя. Спроби І.Золотаренка запровадити на відвойованих землях козацький устрій наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. Восени 1654 Річ Посполита, уклавши союз з Кримом, спрямувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили героїчний опір противнику.

На поч. 1655 запекла битва відбулась під Охматовим (Київщина), яка не принесла перемоги жодній із сторін (див. Охматівська битва 1655). У серпні-вересні 1655 Б.Хмельницький здійснив похід у Галичину, який завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві 29.10.1655, і в листопаді козаки удруге взяли в облогу Львів. Дізнавшись про наступ татар на Україну, Б.Хмельницький був змушений відійти під Озерну, а згодом у Подніпров'я.

У жовтні 1656 Московська держава та Річ Посполита заключили Віденське перемир'я 1656. Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир'я. Незважаючи на це, Б.Хмельницький не квапився розривати союз з Москвою, прагнучи утворити антипольську коаліцію європейських держав. Успішна діяльність корпусу полковника А.Ждановича завершилася включенням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Влітку 1657 деякі непорозуміння між А.Ждановичем і союзником Б.Хмельницького семигородським князем Юрієм II Ракой) під час походу у Польщу та демагогічна агітація  царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний відступ корпусу А.Ждановича з Польщі тяжко вразила Б.Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.7.1657.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького привела до відновлення української державності, справила вирішальний вплив на її наступний соціально-економічний і політичний розвиток, формування національно-державницької ідеї та її практичної реалізації.

О. Мазур (Львів).

ХМІЛЬНИЦЬКИЙ ЛІТОПИС - пам'ятка української історіографії і літератури другої чв. 17 ст. Належить до т. зв. місцевих літописів. Складений невідомою особою у м. Хмільнику Подільського воєводства (тепер Вінницька обл). Автор літопису лаконічно реєстрував історичні події у Правобережній Україні, зокрема у Хмільнику в 1636-50, а також факти буденного життя. Автор подав відомості про козацькі повстання 1637-38 лід проводом П.Павлюка й К.Скидана, про перші роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького - битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями тощо. X. л. видано у 1878.

М. Крикун (Львів).

“ХОДІННЯ В НАРОД” - рух демократичної молоді в Російській імперії у 1870 роках з метою революційної пропаганди на селі. Народницька інтелігенція, вірячи в революційну природу селянства і можливість підняти його на збройний виступ проти самодержавства, розглядала цей захід як етап підготовки селянської революції в Росії. Ідея “В народ” була висловлена О.Герценим у 1861 в журналі “Колокол”. Намагання зблизитися з народом як програмне завдання розглядали й ін. представники народницького руху (учасники “Землі і волі”, члени інститутського гуртка, долгушинці та ін.). У 1870 роках необхідність “ходіння в народ” підтримували у своїх роботах П.Лавров, М.Бакунін. Масова підготовка до “ходіння в народ” розпочалась восени 1873. В народницьких гуртках йшов збір селянського одягу, вивчались селянські ремесла, визначались маршрути руху народників. Було заготовлено значну кількість пропагандистської літератури. Особливо активно підготовка до “ходіння в народ” проходила в 1873-74 у “Київській комуні”, члени якої сподівалися підняти на революційний виступ українське селянство. Навесні 1874 сотні народників рушили у село. Рух охопив 37 губерній Російської імперії, у т.ч. всі українські губернії. Народники діяли у Київській, Харківській і Чернігівській губ., а також на Правобережжі та Півдні. Найактивнішу діяльність розгорнули учасники трьох гуртків - “жебуністів”, “Київська комуна” та одеських “чайковців”. Пропагандисти закликали відбирати у поміщиків землю, відмовлятися від сплати викупних платежів, говорили про підготовку народного повстання, поширювали різні популярні книжечки (деякі з них друкувались українською мовою), які містили заклики до революції. Теоретично народницький рух базувався на ідеї “общинного соціалізму” (народники вважали сільську общину елементом майбутнього демократичного суспільства, для встановлення якого необхідно ліквідувати поміщиків і царську владу). Однак під час пропаганди народники не дотримувались єдиної програми. До кін. 1874 основні сили народників були розгромлені, хоча рух продовжувався і в 1875. Активних учасників “ходіння в народ” засуджено за “Процесом 193-х”. Всього з 1873 до поч. 1879 до відповідальності за революційну пропаганду притягнуто 2564 чол. Найбільш активними учасниками цього руху були В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, брати В. і С.Жебуньови, С.Ковалик, С.Кравчинський, М.Муравський, С.Перовська та ін. У другій пол. 1870 років народники змінили тактику праці серед селянства у формі організованих “Землею і волею” поселень у сільській місцевості.

О. Сухий (Львів).

ХОДКЕВИЧ ІВАН (Ходкевич Івашко; р. н. невід. - п. 1484) - київський воєвода. Походив з давньої боярської родини, що осіла на Київщині. У 1466 брав участь у війні з Тевтонським орденом. З 1470 став надвірним маршалком Великого князівства Литовського. У 1476 X. призначено вітебським намісником, а в 1478 - луцьким старостою. З 1480 -київський воєвода. Викрив змову князя Михайла Олельковича, Федора Бельського та Івана Гольшанського проти короля Казимира ІV Ягеллончика. У жовтні 1482 під час нападу кримських татар на Київ разом із родиною потрапив у полон. Завдяки старанням короля Казимира ІV Ягеллончика хан Менглі-Прей відпустив його дружину, сина та доньку. Сам X. помер у полоні.

Р. Шуст (Львів).

ХОДКЕВИЧ ЯН (бл. 1537 - 1579) - один із найбільших магнатів Великого князівства Литовського. Походив з давнього українсько-білоруського боярського роду. У 1547-50 навчався у Кенігсберзі та Лейпцигу, перебував при дворі імператора Карпа V (1516-56), брав участь у війні з Францією. Наприкін. 1555 повернувся на батьківщину, у 1559 отримав уряд стольника. Згодом, на прохання шляхти, був призначений жмудським старостою, з 1566 - адміністратор Інфляндії. Вороже ставився до укладення унії між Литвою та Польщею. Очолюючи литовську делегацію на сеймі у Любліні в 1569, намагався не допустити переходу Волині та Київщини до складу Польщі. Після смерті короля Сигізмунда II Августа (1548-72) підтримував кандидатуру Генріха Валуа.

Р. Шуст (Львів).

ХОДКЕВИЧ ЯН КАРОЛЬ (1560 - 1621) -польський військовий і політичний діяч, великий гетьман литовський (1605-21). Походив із родини литовських магнатів. Учасник придушення Наливайка повстання 1594-96. У 1601-05 X. вів боротьбу проти шведів. У 1605 польські війська на чолі з X. розбили шведську армію під Кірхгольмом (Саласпілсом). У 1612 польське військо під командуванням X. зазнало поразки від народного ополчення під проводом Мініна і Пожерського під Москвою. У 1618 польсько-литовська армія під керівництвом X. і королевича Владислава спільно з окремим козацьким загоном на чолі з гетьманом П.Сагайдачним здійснила новий похід на Москву. Під час Хотинської війни 1620-21 командував польською армією, яка обороняла фортецю Хотин від турецько-татарських військ. Помер у Хотині.

І. Підкова (Львів).

ХОДОРОВИЧ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (6.12.1858 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-лейтенант. Навчався у Київському реальному училищі. Військову освіту здобув у 2-му Костянтинівському військовому училищі (1877-79). Служив у лейб-гвардії Литовського полку. Після закінчення у 1890 Миколаївської академії Генерального штабу направлений у Варшавський військовий округ, де обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 1-ої Донської козачої дивізії, помічника старшого ад'ютанта штабу округу, начальника штабу 33-ї піхотної дивізії, командира піхотного Луцького полку. З 1904 -на Далекому Сході, учасник російсько-японської війни, начальник військових сполучень 3-ї Маньчжурської армії. З 1905 - генерал-майор. Наступного року переведений на службу у Київський військовий округ. У 1911 одержав звання генерал-лейтенанта, призначений начальником штабу Омського військового округу. З 1916- командувач Київського військового округу. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення постанов 2-го Всеукраїнського військового з'їзду активно включився в роботу з українізації армії, формування національних військових частин. Зокрема, був одним з організаторів Першого Українського полку ім. гетьмана Б.Хмельницького. Восени 1917 відмовився від посади командувача округу. Подальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ХОЗАРИ - кочовий тюркомовний народ, який з'явився в Пн.-Сх. Європі після нашестя гунів (4 ст.). Кочували у Прикаспійських степах. Між 567-571 X. були підкорені Зх.-Тюркським каганатом. У серед. 7 ст. створили власну державу - Хозарський каганат. У 10 ст. після падіння Хозарського каганату змішалися з тюрко-половецькими племенами (див. Хозарський каганат).

ХОЗАРСЬКИЙ КАГАНАТ - хозарська держава, що виникла у серед. 7 ст. у степах між Каспійським і Азовським морями внаслідок розпаду Зх.-Тюркського каганату. Столицею Х.к. до поч. 8 ст. було м. Семендер у Пн. Дагестані, а згодом м.Ітіль на Волзі. На чолі Х.к. стояли верховний володар-каган та цар-намісник, який фактично правив державою. Основним видом діяльності хозар було кочове скотарство, розвивалось і землеробство. Столиця Х.к., м.Ітіль, стала важливим центром торгівлі й ремесла. У серед. 7 ст. хозари розбили болгар та гунів-савірів і на поч. 8 ст. заволоділи Пн. Кавказом, усім Приазов'ям і значною частиною Криму (відвоювали від Візантії). У залежність до хозар потрапила і частина слов'янських племен - в'ятичі, радимичі. поляни. У 735 на Х.к. напали араби, які розбили хозарське військо, примусили кагана і його оточення (державну верхівку) прийняти іслам. У кін. 8 - на поч. 9 ст. князь Обадія проголосив державною релігією іудаїзм, який, проте, загального поширення не набув. У кін. 9 ст. у хозар з'явився серйозний суперник - печеніги, які захопили Пн. Причорномор'я 1 в 895 вигнали залежних від Х.к. мадяр на придунайські землі. Проте основною силою, яка в кін. 9-10 ст. вела боротьбу з Х.к., стала Київська Русь. У 883-85 київський князь Олег, поширивши свою владу на придніпровські племена (полян, радимичів, сіверян), визволив їх з-під залежності від хозар. У 913-14 і 943—44 через землі хозар проходило руське військо, яке йшло у похід до Каспійського моря. У 964-65 князь Святослав Ігорович здійснив похід на Волгу і розгромив Х.к. Після цієї поразки хозари потрапили під владу Хорезму і прийняли іслам. З кін. 10 ст. Х.к. перестав існувати.

У 1914-19 становище в X. було складне. Влітку 1915 на X. відбувались активні бойові дії між австро-угорськими і російськими військами. Російська армія провела насильну евакуацію українського населення в глиб імперії, знищила велику кількість сіл, пам'яток культури. На X. залишилось бл. 30 тис. українського населення. Австро-польська адміністрація, незважаючи на звернення Загальної Української Ради, не дозволила українцям вести культурно-освітню роботу. Відродження Української держави у Підросійській Україні сприяло посиленню національного руху серед холмщан, переселених у Росію. В квітні 1917 в Києві відбулась нарада представників українського населення Холмщини, пізніше-Всехолмський з'їзд, на якому було обрано Холмський губернський виконавчий комітет. 27.11.1917 УЦР ухвалила резолюцію про приналежність X. і Підляшшя до Української Народної Республіки. За Берестейським миром 1918 X. і Підляшшя в межах колишньої Холмської губ. визнані складовою частиною УНР. Однак під тиском польських політичних кіл цісарський уряд не допустив у X. призначеного гетьманом П.Скоропадським губернського комісара О.Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. На поч. листопада 1918 польські збройні сили зайняли територію X. і Підляшшя. Більшість депортованого в Росію населення після війни повернулось у X.

У 1919-39 X. перебувала в складі Польщі. Ризький договір 1921 узаконив польську окупацію цих земель. Польська влада переслідувала українців, навчання велось польською мовою, масово закривались церкви. Незважаючи на шовіністичну політику польського уряду, українське населення продовжувало відстоювати свої права на розвиток національно-культурного життя. У міжвоєнний період засновано культурно-освітнє товариство “Рідна хата”, діяли численні кооперативи, молитовні доми (влада забороняла відкриття церков). На виборах 1922 до польського сейму було обрано 5 українських депутатів від X.

З вересня 1939 по червень 1944 землі X. перебували під німецькою окупацією і належали до Генеральної губернії. В 1939-41 у X. відкрито українські школи, культурно-освітні організації, Українські освітні товариства (УОТ), православні церкви. У Холмі створений Український допомоговий комітет, який здійснював керівництво українським культурно-національним життям і координував свою діяльність з Українським Центральним Комітетом у Кракові (голова - В.Кубійович). 19.5.1940 українській громаді повернули православний собор у Холмі, відновила діяльність УАПЦ і Холмська єпархія, висвячено на архієпископа (з 1944 - митрополита) І.Огієнка (Іларіона). У 1942-44 на X. почало діяти польське збройне підпілля (пізніше - Армія Крайова), яке проводило терористичні акції проти жителів українських сіл та інтелігенції. З метою самозахисту українське населення на Грубешівщині організувало загони самооборони, які пізніше увійшли до складу Української повстанської армії. У 1943 на X. діяли радянські партизани. У липні 1944 X. зайняли радянські війська. У Холмі перебував польський уряд - Комітет національного визволення. У серпні 1945 було встановлено кордон між ПНР і УРСР по колишній Керзона лінії, який залишав X. у складі Польщі. 3.9.1944 між урядом УРСР і Комітетом національного визволення у Любліні підписана угода про добровільне переселення українців з ПНР в Україну, поляків - з УРСР до Польщі. Протягом жовтня 1944-серпня 1946 з X. і Підляшшя в УРСР переселилося бл. 193 тис. чол. Невелика кількість українців (бл. ЗО тис. чол.), що залишилася на пд-сх. Грубешівщині та у повітах Біла Підляска і Володава, в 1947 була .насильно депортована в ново-створені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське (див. “Вісла” операція). У 1960 роках бл. 12 тис. переселенців з X. повернулися на рідну землю. Церковне і культурне життя незначної кількості українців у X. зосереджене в окремих церквах Польської православної автокефальної церкви.

М. Пелещишин (Львів).

ХОЛОДНИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ (18.12.1876-7.6.1930)-визначний український маляр, громадський і педагогічний діяч, учений-хімік. Н. у Переяславі Полтавської губ. Закінчив четверту Київську гімназію (1894) та природничий відділ фізико-математичного ф-ту Київського ун-ту (1898). Мистецьку освіту здобув у Київській рисувальній школі М.Мурашка. Працював викладачем у приватних київських гімназіях, проводив хімічні аналізи у лабораторіях проф. М.Бунге. У 1899-1917 працював асистентом, викладачем і професором на кафедрі фізики Київського політехнічного ін-ту. У 1906-17-директор комерційної школи першого Товариства вчителів Києва.

Був одним із організаторів та діяльним членом Київського товариства “Просвіта”. Працював у природничо-технічній секції Київського наукового товариства і був одним із редакторів збірників секції. Належав до ТУП. На Всеукраїнському національному конгресі X. обрали членом УЦР від просвітницьких організацій Києва. Входив до складу Малої Ради від УПСФ. У березні 1917 був серед організаторів Товариства шкільної освіти і Всеукраїнської учительської спілки. У період УНР доби УЦР та Директорії УНР - товариш генерального секретаря (міністра) народної освіти. Після еміграції уряду УНР X. опинився в польському таборі для інтернованих осіб у Тарнові. У 1921 переїхав до Львова, де став сгівзасновником Гуртка діячів українського мистецтва й учасником його виставок. Своїми малярськими роботами львівського періоду зажив світового визнання (ікони 1 вітражі Успенської церкви, іконостас і фрески Духовної семінарії у Львові, ікони в церквах сіл Раделичі, Холоїв, Боршевичі, Зубрець, вітражі церкви в Мразниці). Автор художніх полотен “Дівчина і пава”, “Івасик і відьма”, “Вітер”, “Катерина”, “Похмурий день”, “Виїзд із замку”, “Похід князя Ігоря на половців”, “Ой у полі жито”, портретів В.Самійленка, А.Ніковського, Ю.Романчука, о.Й.Сліпого, Д.Вітовського, М.Безручка, Ю.Тютюнника та ін. Як хімік, здійснював пошуки технічних засобів вдосконалення малярської техніки. Помер у Варшаві.

В. Верстюк, Т. Осташко (Київ).

ХОЛОДНИЙ ЯР - урочище в лісі неподалік м. Чигирина (тепер Черкаська обл.). У 1730-40 X.Я. став одним з місць, де створювались гайдамацькі загони для збройної боротьби за національне визволення України. У ці роки в Х.Я. організували свої військові табори гайдамацькі загони під проводом М.Гриви, І.Жили, Г.Голого. Восени 1767 запорозький козак М.Залізняк зібрав у Х.Я. загін повстанців. Навесні 1768 гайдамаки на чолі з М.Залізняком, вирушивши з Х.Я., розпочали у Правобережній Україні велике національно-визвольне повстання - Коліївщину. Під час українських національно-визвольних змагань у 1917-21 X.Я. став центром антибільшовицького повстанського руху. Українські повстанці діяли в р-ні Черкас, Чигирина, Знам'янки. У 1920-22 у Х.Я. діяли повстанські загони отаманів Загороднього, Петренка, Хмари, Ламайярмо, Нагірного, Деркача та ін. Один із найбільших повстанських загонів, який базувався на околицях Х.Я., очолював учитель з с. Мельники В.Чучупака. Під час білогвардійської окупації в околицях Х.Я. діяли повстанці, які активно боролися з денікінцями. На Чигиринщині була створена “Чигиринська республіка” на чолі з отаманом Коцуром.У 1941-43 у Х.Я. перебував радянський партизанський загін під командуванням П.Дубового.

ХОМЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (25.3.1867 - р. см. невід.) - військовий діяч Гетьманату, віце-адмірал. У 1887 закінчив Морський корпус. Служив на Далекому Сході старшим офіцером крейсерів “Новик” і “Азия”. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Після війни командував крейсером “Абрек”, учбовим судном “Ринда”. З 1911- комендант Кронштадтського порту, контр-адмірал (1912). У роки Першої світової війни 1914-18 - командир транспортної флотилії Чорноморського флоту (1915). На службі в українському військово-морському флоті з 1918. За Гетьманату X. очолював демобілізаційну комісію Чорноморського флоту. У 1919-20 служив у Червоній армії.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ХОМИШИН ГРИГОРІЙ (25.3.1867 -24.12.1947) - єпископ Української греко-католицької церкви. Н. ус. Гадинківці Гусятинського повіту в Галичині. Богословську освіту здобув у Львові та Відні. Доктор теології (1899). У листопаді 1893 висвячений у сан священика. Протягом 1902-04 був ректором Львівської духовної семінарії. З 1904 - станіславський єпископ. У 1907 заснував духовну семінарію у Станіславі. Сприяв діяльності релігійних організацій, протегував Українській католицькій народній партії. Започаткував видання квартальника для священиків “Добрий пастир” (1931-39). Мав вплив на видання газети “Нова зоря”, органу УКНП. Створив мережу читалень “Скала”. Значної уваги надавав налагодженню харитативної діяльності. З цією метою створив кооперативну організацію “Священича самопоміч”, “Дієцезіальний фонд”, “Товариство Івана Милостивого”. У міжвоєнний період X. відстоював політику “нормалізації” стосунків українців з польською державою, за умови надання українським землям автономного статусу. Згодом, з огляду на політику польського уряду, відмовився від своїх поглядів. У церковному житті X. дотримувався пролатинського спрямування. У 1916 здійснив невдалу спробу запровадити григоріанський календар, а в 1921 -обов'язковий целібат для греко-католицького духовенства своєї єпархії. У 1946 заарештований радянськими каральними органами і засуджений до 10 років примусових робіт за “антинародну діяльність”. Помер у Київській тюрмі.

Р. Шуст (Львів).

ХОРВАТ ІВАН САМІЙЛОВИЧ (р. н. невід.-п. 1780) - генерал-лейтенант російської служби. Походив із сербських дворян. У серед. 18 ст. під його проводом відбувалося переселення сербів з Австрії на південь України. У 1751 X. прибув до Києва з першою групою емігрантів (218 чол.), для поселення яким було надано землі у межиріччі Дніпра і Синюхи (територія сучасн. Кіровоградської обл.). У 1752 призначений правителем Нової Сербії та командиром Новосербського корпусу, до складу якого входили гусарський і піхотний полки (у гусарському полку його родині надали право спадкового полковництва). Приєднав до Нової Сербії значну частину земель Запорожжя. Неодноразово звинувачувався у зловживанні владою (розкраданні державних коштів і земель) і знущанні над поселенцями, за що в 1763 позбавлений усіх чинів і засуджений на довічне заслання до Вологди. У 1770-х роках, завдяки клопотанню генерала П.Текелія, повернувся у Єлиса-ветградську провінцію, де і помер.

О. Посунько (Дніпропетровськ).

ХОРТИЦЯ (колишня - Велика Хортиця) -острів на Дніпрі. Входить у міську смугу м. Запоріжжя. Довжина - 12 км, ширина -2,5 км. Загальна площа - близько 2650 га. Вперше згадується у праці Константина VII Багрянородного “Про управління імперією” (серед. 10 ст.) під назвою о. Святого Григорія. За часів Київської Русі острів був важливим торговельним пунктом. Сюди звозили хліб, рибу, мед, а з Константинополя і грецьких колоній - різні цінні товари. В Іпатіївському літописі 1103 X. згадується як місце, де збирались руські дружини перед походом на половців. На північ від X. біля дніпровського порога Вільного знаходився о. Мала X. Бл. 1552 на Малій X. Д.Вишневецький заснував першу Запорозьку Січ. У січні 1557 на Хортицьку Січ напала татарська орда, але змушена була відступити. Влітку 1557 об'єднане турецько-татарське військо зруйнувало козацькі укріплення на острові Мала Хортиця. В 1596-1648 на X. перебувала залога реєстрових козаків. У 1648 Б.Хмельницький розгромив на острові польський військовий загін. До 1775 X. входила до складу володінь Запорозької Січі. У 1735-39 під час російсько-турецької війни на острові збудовано укріплення, залишки яких збереглися до наших днів. 18.9.1965 X. перетворено на історико-культурний заповідник. Тут розташований Музей історії запорозького козацтва.

О. Кривоший (Запоріжжя).

ХОРТІ МІКЛОШ (Горті; 18.6.1868 -9.2.1957) - угорський державний діяч. Н. у м. Кендереші (Угорщина). З 14 років навчався у Віденській морській академії, після її закінчення розпочав кар'єру морського офіцера. У 1909-14 - морський ад'ютант цісаря Франца-Йосифа 1. Під час Першої світової війни 1914-18 брав участь у бойових діях, проявив себе здібним командиром. 14.5.1917 командував австро-угорським флотом у битві при Отранто. З травня 1917- адмірал. З січня 1918- головнокомандувач австро-угорського флоту. Після встановлення в Угорщині комуністичної диктатури Бели Куна у травні 1919 X. у м. Шегеді створив альтернативний уряд та організував за підтримки Франції Національну армію. У серед, листопада 1919 війська X. здобули Будапешт. У січні 1920 обраний членом угорського парламенту, який 1.1. проголосив Угорщину монархією. X. призначено регентом з фактично необмеженою владою при королі Карлу. Встановлена в Угорщині диктатура X. була однією з перших фашистських диктатур у Європі, хоча й мала свої особливості (на відміну від інших фашистських диктаторів, X. опирався, в першу чергу, не на середній клас, а на великих землевласників). У 1 920-30 роках зовнішньополітичний курс X. був спрямований на зближення з Італією та Німеччиною. 15.3.1939 за наказом X. угорські війська окупували Карпатську Україну 1 встановили там жорстокий терористичний режим. З наближенням радянських військ до Будапешта 16.10.1944 X. виїхав до Берліна. 4.5.1945 у Тіролі здався американським військам. Союзницьке командування не розглядало X. як військового злочинця і дозволило йому оселитися у Західній Європі. На запрошення португальського диктатора А.Салазара X. з родиною оселився у м. Ешторілі (Португалія). У 1956 вийшли друком його мемуари. Помер і похований в м. Ешторілі.

К. Бондаренко (Львів).

ХОРУНЖИЙ (від хоругва - прапор) - 1) У середньовічній Польщі спочатку прапороносець, який охороняв військовий стяг (хоругву), пізніше - особа, яка очолювала військовий підрозділ (див. Корогва). З 14 ст. посада і чин при польському королівському дворі -великий коронний і надвірний X. З 15 ст. у Польщі 1 Литві - посадова особа, яка очолювала шляхетське ополчення кожного воєводства. 2) В Україні у 17-" 8 ст. - генеральний X. - член генеральної старшини, який відав військовими справами і в урочистих випадках тримав хоругву (див. Генеральний хорунжий). У кожному полку і сотні були полкові й

сотенні X. Відав стройовою частиною, носив і охороняв полкову хоругву або курінний значок - невеликий прапор. Входив до складу паланкової та курінної старшини. 3) У роки українських національно-визвольних змагань 1917-21 - військове звання в Армії УНР, що відповідало підпоручнику.

О. Кривоший (Запоріжжя).

ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1620-21 - війна Османської імперії проти Польщі. Воєнні дії розпочала Туреччина з метою загарбання польських і українських земель. У Цецорській битві 1620 польські війська були вщент розгромлені турецькою армією. Під час битви загинув коронний гетьман С.Жолкевський , частина польських воєначальників потрапила у полон. Навесні 1621 султан Осман ІІ, зібравши понад 150-тисячну армію з 60 гарматами і 4 бойовими слонами, рушив на Молдову. До турецького війська приєдналася 60-тисячна кримська орда. Опинившись у катастрофічному становищі, польський уряд звернувся до українських козаків із закликом узяти участь у війні проти Туреччини, обіцяючи їм розширити права і привілеї. Польський сейм ухвалив козацький реєстр у 20 тис. чол. з платнею 100 тис. злотих на рік. Розуміючи, яку небезпеку становить турецько-татарська агресія не лише для польських земель, але і для України та всієї Європи, козаки вирішили прийняти пропозицію сейму про спільну боротьбу проти турків. 15-17.6.1621 в урочищі Суха Діброва на Черкащині відбулася козацька рада, що висловилася за негайний виступ козацького війська у похід. Рада також прийняла рішення вислати до Варшави делегацію на чолі з П.Сагайдачним та єпископом Й.Курцевичем-Коріятовичем, яка мала добитися від польського уряду відновлення вищої православної ієрархії в Україні. У той же час козацьке військо (41 тис. чол.) на чолі з гетьманом Я.Бородавкою вирушило у Молдову назустріч турецько-татарській армії. Коронна армія, яка налічувала ЗО тис. чол. під командуванням литовського гетьмана К.Хоткевича, розташувалася навпроти Хотина. Незабаром туди з боями підійшли козаки. Після усунення з гетьманства Я.Бородавки, настроєного вороже до поляків, і обрання гетьманом П.Сагайдачного українське військо 24.8(1.9) з'єдналося з польською армією під Хотином. Ще з 23.9.1621 турецько-татарські частини повели запеклі атаки на козацький табір. Втрати противника в цих боях становили 20 тис. чол. Відбивши один із штурмів, козаки перейши у контрнаступ і, увірвавшись до табору ворога, знищили майже всі гармати. 18(28).9 турецько-татарські підрозділи розпочали генеральний наступ на позиції українсько-польських військ, проте фланговими ударами козацьких полків були зупинені. Втративши бл. 80 тис. чол. і не досягнувши жодного успіху, турецьке командування змушене піти на переговори та укладення мирного договору. Хотинська битва, що тривала до 23.9(3.10), завершилась перемогою об'єднаної українсько-польської армії. 23-25.9(3-5.10).1621 між Туреччиною і Річчю Посполитою укладено Хотинський мир 1621. Вирішальну роль у воєнній поразці Туреччини у X.в. відіграло українське козацьке військо. Героїчна боротьба українських козаків розвіяла міф про непереможність турецької армії, ліквідувала небезпеку іноземного поневолення українського та польського народів і зупинила експансію Османської імперії у Європу.

І. Підкова (Львів).

ХОТИНСЬКИЙ МИР 1621 - мирний договір між Річчю Посполитою і Османською імперією, який завершив Хотинську війну 1620-21. Укладений 9.10.1621. За умовами X.м. припинялася польсько-турецька війна і встановлювався кордон по р. Дністер. Кримське ханство і Туреччина зобов'язувались не нападати на українські та польські землі. В свою чергу, Польща за X.м. віддавала васалу турецького султана - Молдовському князівству Хотин і зобов'язувалася заборонити козакам судноплавство по Дніпру й не допускати походів запорожців на кримські й турецькі володіння. Умови X.м. викликали невдоволення серед українського козацтва і спричинили наростання нової хвилі національно-визвольної боротьби в Україні.

ХОТИНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1919 - національно-визвольне повстання населення Хотинського повіту в Бессарабії проти румунських окупантів. 13.1.1918 румунські війська під командуванням ген. Бручану, незважаючи на активний опір українського населення та офіційний протест міністра закордонних справ УНР Д.Дорошенка, окупували Бессарабію. Почалися масові арешти та розстріли українських громадських і політичних діячів, репресії щодо місцевого українського населення. 23.1.1919 у Хотинському повіті вибухнуло антирумунське повстання. Повстанці здобули Хотин і за три дні визволили територію всього повіту. Для керівництва повстанням була створена Хотинська Директорія, до складу якої увійшло 5 чоловік (голова - М.Лискун, секретар - Л.Токан). Під час X.п. створено три повстанських полки: Рукшинський, Анадольський, Данковецький. Директорія УНР через свого представника І.Маєвського допомогла повстанцям зброєю та військовим спорядженням, проте критичне становище на українсько-більшовицькому фронті не дозволило уряду УНР надати військову допомогу Хотинській Директорії. У січні 1919 румунське командування, підтягнувши значні сили, розпочало наступ проти українських повстанців. 1.2.1919 після запеклих боїв румунські підрозділи захопили Хотин. Бл. 4 тис. повстанців разом з 50 тис. біженців під натиском переважаючих сил ворога змушені були відступити за річку Дністер на Поділля. Румунські каральні загони жорстоко розправилися з українським населенням Хотинщини. Спалено десятки сіл (Рукшин, Недобоївці, Ширівці, Ставчани, Керстенці та ін.). Понад 15 тис. селян розстріляно або замордовано.

І. Крецул (Львів).

ХОТКЕВИЧ ГНАТ МАРТИНОВИЧ [(псевд. -Гнат Галайда, Георгій Хвилинський та ін.; 19(31).12.1877 - 8.10.1938] - український письменник, мистецтвознавець, музикант, актор, режисер, діяч національного руху. Н. у Харкові. У 1900 закінчив Харківський технологічний ін-т, інженер-технолог. Під час навчання брав участь у заходах Української студентської громади, студентських виступах у 1899, за що був тимчасово виключений з ін-ту. В наступні роки був одним із лідерів українського культурного руху в Харкові, проводив нелегальну роботу. Відіграв визначну роль у відродженні кобзарського мистецтва. У 1902 організував виступ кобзарів і лірників на 12 археологічному з'їзді в Харкові. Був засновником і керівником аматорських українських театрів на Харківщині: селянських у Дергачах (1895), Печенігах (1900) та першого робітничого в Харкові (1901). На поч. 20 ст. разом з Д.Антоновичем, Б.Камінським, О.Катренком створив у Харкові видавничу спілку під колективним псевдонімом “Вс. І.Гуртом”, яка випустила 14 творів Т.Шевченка, І.Франка та ін. Заснував і очолив видавничу українську комісію при Харківському товаристві грамотності. Літературну діяльність розпочав в 1897 (оп. “Грузинка” у львівському ж-лі “Зоря”). У 1902 у Харкові вийшла перша збірка творів X. під назвою “Поезії в прозі”. Згодом багато друкувався в українських літературних альманахах і часописах (“Літературно-науковий вісник”, “Рідний край”, “Рада”, “Село” та ін.). Твір X. “Дума про похід ситого князя Оболенського на голодних селян” - гостра політична сатира на тогочасну харківську владу поширювалася в нелегальних виданнях Революційної української партії. Підчас російської революції 1905-07 X. став організатором і головою Центрального організаційного (страйкового) комітету Харківсько-Миколаївської залізниці, обраний делегатом Всеросійського з'їзду залізничників. Під час грудневого повстання 1905 перебував у Москві, після придушення якого в січні 1906 змушений емігрувати до Галичини. В с. Красноїлові (тепер Івано-Франківської обл.) організував Гуцульський театр, з яким багато гастролював по Галичині, Буковині та Польщі. У 1912 повернувся у Наддніпрянську Україну. Був заарештований у справі “Люботинської республіки” 1905, згодом звільнений “за недоведеністю злочину”. В 1913 редагував журнал “Вісник культури і життя”. У роки Першої світової війни очолював літературно-науковий відділ Українського товариства ім. Г.Квітки-Основ'яненка в Харкові. У кін. березня 1916 X. як “особливо шкідливого елемента” вислано за межі України: до Бєлгорода, потім - до Воронежа. У березні 1917 очолив Український організаційний комітет у Харкові, у квітні 1917 увійшов до складу Української губернської ради. Згодом відійшов від політичної діяльності. Був організатором і викладачем учительських курсів з українознавства в Харкові, працював в архіві. У 1920 - на поч. 1930 років викладав українську літературу в зооветтехнікумі. З 1926 вів клас бандури в музичному інституті в Харкові. У 1927 займався організацією Державної капели бандуристів ім. Т.Шевченка. 23.2.1938 X. заарештований, звинувачений у шпигунстві, створенні контрреволюційних націоналістичних організацій. За постановою “трійки” страчений 8.10.1938 у підвалі харківського управління НКВС. Реабілітований 11.5.1956.

X. належать збірки оповідань: “Життєві аналогії” (1903, 1928), “Гірські акварелі”, “Гуцульські образки” (1914, 1915, опубліковані 1931). Спеціально для Гуцульського театру X. написав п'єси “Довбуш” (1909), “Гуцульський рік” (1910), “Непросте” (1911), “Антін Ревізорчук” та “Прахтикований жовнір”. Вершиною прозової творчості X. стала лірико-романтична повість “Кам'яна душа” (1911). X.- автор творів на історичну тематику: драм “О полку Ігоревім” (1926) і “Рогнідь”, роману “Берестечко” та тетралогії “Богдан Хмельницький” (1929). Здійснив перекладина українську мову окремих творів У.Шекспіра, Ф.Шіллера, Ж.Б.Мольера, В.Гюго, Калідаси та ін. Написав ряд музичних творів - “Гуцульська сюїта”, “Репертуар для бандури”, романси та хори на слова Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Я.Щоголіва, П.Тичини та ін. поетів. Йому належать наукові розвідки та навчальні посібники в галузі історії та мистецтвознавства: “Богдан Хмельницький” (1909-10), “Гетьман Іван Мазепа” (1917), “Історія України для шкіл” (1918), “Кооперація в Галичині” (1918), “Григорій Савич Сковорода” (1920), “Народний і середньовічний театр в Галичині” (1924), “Театр 1848 року” (1932), “Музичні інструменти українського народу” (1930) та ін. Створив “Підручник гри на бандурі” (1907) та перший самовчитель (1929-30).

С. Наумов (Харків).

ХОТОВИЦЬКИЙ СТЕПАН (1794 -11.4.1885) - відомий український лікар. Н. у с. Красилові Подільської губ. (тепер місто Хмельницької обл.). У 1817 закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію. У 1823 захистив дисертацію з питань педіатрії та гінекології, фактично поклавши початок комплексному вивченню цих наук у Російській імперії. Протягом 1833-39 редагував “Военно-медицинский журнал”. 31832-професор кафедри акушерства та судової медицини Петербурзької медико-хірургічної академії. Автор ряду праць з питань акушерства, гінекології, педіатрії, гігієни. У 1844 видав “Лікарсько-народний порадник для духовних училищ” -перший посібник зі шкільної гігієни, у 1847 -підручник “Педіатрика”. Помер і похований у Петербурзі.

А. Пономаренко (Вінниця).

ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ХДПУ) - політична партія в Україні. Заснована на установчому з'їзді у червні 1992. Ініціатором створення партії виступив В.Журавський. Зареєстрована офіційно Міністерством юстиції 23.11.1992. Власного друкованого органу не має. Нараховує близько 12 тисяч членів. Керівництво ХДПУ обирається терміном на чотири роки - Голова, Головна Рада, Голова Виконавчого комітету. Голова партії обирається на з'їзді партії. Голова партії - В. Журавський. Структура ХДПУ складається з первинних (міських, районних, обласних) організацій. Після створення ХДПУ відразу стала в опозицію до уряду Л.Кравчука. Перебуває у конструктивній опозиції до Президента та Уряду України. Представлена 7-ма депутатами у Верховній Раді України 13-го скликання. За ідеологічною орієнтацією ХДПУ - правоцентристська партія. Теоретичною основою її світогляду є християнська філософія. Головний принцип формування ХДПУ - визнання членами партії християнського світосприйняття як форми самоусвідомлення та самовираження особи, всебічне сприяння поширенню віровчення і традицій християнства на засадах екуменізму. Християнський світогляд передбачає захист соціальних груп, солідарність, демократизм, неконфесійність, демократичний націоналізм. ХДПУ вдалося об'єднати у своїх лавах значний інтелектуальний потенціал, що дало можливість партії виступити з низкою суспільне важливих пропозицій. Зокрема, ХДПУ представила свій проект нової Конституції України, проекти законів про політичні партії, про вибори, про свободу совісті та релігійні організації, про соціальний захист дітей тощо. Помітною є міжнародна діяльність ХДПУ. Підтримує тісні стосунки з християнсько-демократичними організаціями ряду держав, е членом Християнсько-Демократичного Інтернаціоналу, входить як спостерігач до Європейського Демократичного Союзу.

Під час березневих виборів 1998 до Верховної Ради України у багатомандатному загальнодержавному округу за партію проголосувало 1,29 % всіх виборців.

Ю. Шведа (Львів).

ХРИСТИЯНСЬКО-ЛІБЕРАЛЬНИЙ СОЮЗ (ХЛС) - політична партія в Україні. Ініціатива створення партії належить частині членів Християнсько-демократичної партії України, які не поділяли її політики. 19.3.1995 проведено установчий з'їзд партії, яка отримала назву Християнсько-Демократичний Союз. На з'їзді, де були представники 13 областей України, прийнято Програму і Статут партії. В основу програмних принципів ХЛС закладені ідеї християнського гуманізму. Програма партії мало чим відрізняється від програми ХДПУ та УХДП. Головою партії обрано І.Степанюка, головою виконкому - Ю.Іванова. II з'їзд партії (1995) змінив назву партії з Християнсько-Демократичного Союзу на ХЛС. Програма і Статут змін не зазнали. 2.8.1995 партія була офіційно зареєстрована Міністерством юстиції України.

Ю. Шведа (Львів).

ХРИСТИЯНСЬКО-НАРОДНА ПАРТІЯ -політична партія народовецького напряму в Закарпатті. Діяла в 1924-38. До провідних діячів ХНП належали А.Волошин, М.Бращайко, М.Долинай, К.Феделеш та ін. Друкований орган партії - тижневик “Свобода” (виходила в Ужгороді у 1922-38; гол.ред. А.Волошин). Завдяки підтримці Чехословацької народної партії і особисто о. Яна Шрамка член партії А.Волошин у 1925 став депутатом празького парламенту. Зумівши згуртувати лише невелику частину інтелігенції та духовенства, партія не змогла одержати підтримки у широких колах українського суспільства Закарпаття. Восени 1938 внаслідок зміни міжнародних та внутрішніх обставин партія саморозпустила-ся, підтримавши створення нової політичної організації закарпатських українців - Українського національного об'єднання.

В. Тарабан (Львів).

ХРИСТИЯНСЬКО-СУСПІЛЬНА ПАРТІЯ (Християнсько-суспільний союз) - поміркована консервативна галицька партія. Заснована весною 1911 у Львові. Попередником ХСП був Католицький русько-народний союз (КРНС), створений 14.10.1896 українськими політичними діячами на чолі з О.Барвінським за підтримки греко-католицької ієрархії та митрополита С.Сембратовича. З 1897 видавав щоденний часопис “Руслан”, згодом орган ХСП (виходив до 1914). Засновники КРНС не підтримали відхід Ю.Романчука від політики “нової ери” і створення в 1896 під час виборів до віденського парламенту блоку з москвофілами. Часопис “Руслан” звинувачував Ю.Романчука і Народну Раду у національній зраді і політичній короткозорості. З обраних 9 українських послів у 1897 від Галичини до Державної Ради 6 представляли КРНС (О.Барвінський, А.Вахнянин, І.Гро-бельській, М.Каратницький, Є.Мандичевський, В.Охримович). На першому засіданні парламенту вони створили Руський посольський клуб, а 1.4.1897 разом з християнськими депутатами від чехів, словенців, хорватів і сербів утворили “Слов'янський християнсько-національний клуб”. КРНС мав представництво у Галицькому крайовому сеймі. Союз стояв на позиціях легітимної опозиції до австрійської адміністрації і повної вірнопідданості цісарському престолу та австрійській монархії; визнавав за українцями право на створення в рамках австрійської імперії національного коронного краю, але також і право в майбутньому на побудову соборної незалежної Української держави; виступав за рівноправність української мови в крайовій адміністрації, судівництві, шкільництві; вимагав відкриття нових українських початкових середніх шкіл, гімназій; гостро критикував москвофілів, звинувачуючи їх у антинаціональній і антидержавній діяльності. На виборах 1907 до австрійського парламенту КРНС не здобув жодного мандата. Ослаблення КРНС призвело до його реорганізації 1 створення весною 1911 ХСП. За статутом ХСП - політичне товариство з осідком у Львові, що ставило собі за мету вводити практичні постулати християнства в суспільне життя на користь людини і народу. Формами діяльності ХСП були різноманітні збори, сходини, петиції, звернення, участь у виборах, підтримка християнської преси. До ХСП могли належати тільки повнолітні чоловіки католицького віровизнання. Управа ХСП була зосереджена в руках обраної старшини з 9 чоловік. Першим головою партії обрано О.Барвінського. У рамках ХСП діяли секції, створені за професійними, становими та ін. інтересами. До складу партії входили селяни, робітники, але більшість складала інтелігенція (вчителі, священики). ХСП мала свої осередки в ряді міст Галичини. ХСП була малочисельною організацією і значної ролі в політичному житті Галичини не відігравала. За релігійний характер, консерватизм і стосунки з польськими політичними колами ХСП часто критикували інші українські партії, особливо радикали. Партія виступала за проведення змін у політичному, суспільному, культурному і економічному житті шляхом реформ. Закликала українські політичні об'єднання підтримувати австрійську монархію як гарант всестороннього національного розвитку українців. У зверненнях до польських політичних організацій закликала не підтримувати антиукраїнські сили, зокрема москвофілів та наголошувала на тому, що антиукраїнська політика деяких польських партій і діячів шкідлива насамперед для польської справи. Вимагала заборонити діяльність москвофільських організацій в Галичині. Партія відстоювала права української мови в краю, вимагала від австрійської адміністрації відкриття українського університету у Львові та нових шкіл. ХСП опікувалася сім'ями померлих священиків і молодими сільськими парохами. Серед провідних членів ХСП були О.Барвінський, К.Студинський, Д.Лопатинський, О.Маковей, Й.Романович, о. Ю.Дзерович, Я.Гординський, І.Кокорудз, Р.Ковальов та ін. На поч. Першої світовоюї війни 1914-18 ХСП відійшла від активної політичної роботи. Відновила діяльність у період існування Західно-Української Народної Республіки. У 1921-23 входила до Міжпартійної Ради. У серед. 1920 років вплив ХСП на суспільно-політичне життя Галичини значно зменшився і партія саморозпустилася. Частина її членів на поч. 1930-х років увійшла в Українське народно-демократичне об'єднання, а частина створила в 1930 лояльну щодо польської влади Українську католицьку народну партію під патронатом єпископа Станіславського

Г.Хомишина. Т. Антошввський (Львів).

ХРИСТОВИЙ ЛЕОНТІЙ (бл. 1896 - березень 1922) - отаман повстанського загону на Полтавщині. Н. у с. Лютеньках (тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл.) у селянській сім'ї, Брав участь у Першій світовій війні, був офіцером російської армії. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР. Після окупації Полтавщини більшовицькими військами з грудня 1918 перебував у підпіллі. У 1919-20 жив у Києві, підтримував контакти з українськими підпільними патріотичними організаціями, брав участь у розробці планів повстанської боротьби проти більшовицької влади. Влітку 1920 X. очолив повстанський загін, який діяв у р-ні Гадяча, Зінькова, Миргорода. 20-22.7.1920 загін X. спільно з повстанцями отаманів Масюти і Мандика чинили героїчний опір частинам 14-ї більшовицької армії поблизу с. Лютеньки, але змушені були відступити. Після відходу повстанських загонів село було спалене, а більшість жителів розстріляно. X. загинув у бою з чекістами в березні 1922 у с. Загрунівці (тепер Полтавська обл.).

І. Підкова (Львів).

ХРИСТЮК ПАВЛО ОНИКІЙОВИЧ (1880 -28.9.1941)- український громадсько-політичний діяч, публіцист. Н. у станиці Єлизаветградській Краснодарського краю (тепер Росія) у родині кубанського козака. Навчався у Київському політехнічному ін-ті. Друкувався у газетах “Рада”, “Боротьба”, “Трудова громада”. В період Української революції брав активну участь у громадсько-політичному житті України. В квітні 1917 разом з М.Ковалевським, М.Шрагом, М.Шаповалом виступив ініціатором створення Української партії соціалістів-революціонерів, входив до складу ЦК партії. З квітня 1917 редагував (спільно з М.Ковалевським) позапартійну газету “Народна воля”. Організовував партійну роботу серед селянства, що дало можливість партії очолити професійну організацію українського селянства - “Селянську спілку”. На поч. червня 1917 обраний членом ЦК “Селянської спілки”. Брав участь у роботі Української Центральної Ради та Малої Ради. У червні 1917 увійшов до складу першого Генерального Секретаріату УЦР-УНР, де обіймав посаду генерального писаря. З січня 1918 X.-міністр внутрішніх справ, з кін. лютого 1918-державний секретар УНР. Виступив одним із співавторів земельного закону Центральної Ради. Після розколу УПСР на черговому з'їзді в травні 1918 увійшов до т. зв. центральної течії (В.Голубович, І.Лизанівський, М.Шаповал, М.Чечель, Н.Григоріїв, О.Жуковський, О.Севрюк та ін.), яка наприкін. січня 1919 виділилася в окрему партію-УПСР (центральної течії), а в квітні 1919 повернулася до старої назви - УПСР. Брав участь у виданні друкованого органу партії - газети “Трудова громада”. У період Директорії УНР X. обіймав посаду товариша міністра внутрішніх справ в уряді Іс.Мазепи. 31919 перебував в еміграції в Австрії. Жив у Відні, де увійшов до закордонної делегації УПСР, яку очолював М.Грушевський. У 1920-22 працював співредактором журналу “Борітеся-поборете!”, входив до Спілки українських письменників і журналістів. В еміграції підготував і видав 4-томну працю “Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр.” (1922). У 1923 повернувся в Україну. З весни 1923 працював інспектором Українського банку. В 1925-28 - член правління Державного видавництва України. У 1928-31 працював у народному комісаріаті фінансів (зі 930 - заст. керівника сектора економічного планування). У 1928 став одним з ініціаторів створення у Харкові Українського товариства робітників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву, керував у ньому культурно-освітньою секцією. 31931 науковий співробітник в Інституті літератури ім. Т.Шевченка. У березні 1931 X. заарештовано і звинувачено у приналежності до “контрреволюційної організації” - “Український національний центр”. 7.2.1931 постановою колегії ОДПУ СРСР засуджений до 5 років позбавлення волі, а в 1935 засланий на Північ. Після короткого перебування на волі у листопаді 1936 знову заарештований і у вересні 1937 засуджений до 8 років позбавлення волі. Помер 28.9.1941 у “Севвостлаге” Архангельської обл. (Росія). X. - автор численних наукових розвідок (“1905 рік на Україні”, 1925: “Селянські виступи та війна”, 1928; “Письменницька творчість Винниченка”, 1928), дослідницьких статей про творчість Г.Квітки-Основ'яненка, С.Єфремова, Ю.Смолича та ін.

Я. Малик (Львів).

ХРОНІКА БИХОВЦЯ - найширший з білорусько-литовських літописів. Названий за прізвищем власника - поміщика О.Биховця. Єдиний список цієї пам'ятки зник невдовзі після її публікації Т.Нарбутом у 1846. Тривалий час X.Б. вважалася фальсифікатом. Сьогодні її автентичність не викликає сумнівів у фахівців. Хроніка не має початку й кінцівки, а опис подій у хроніці закінчується 1506. Укладена в першій третині 16 ст. Містить цінні відомості з історії України.

О. Русина (Київ).

“ХРОНІКА НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. Т.ШЕВЧЕНКА” - друковане видання Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Видавалася на зразок наукових бюлетенів академій наук європейських країн. Окремі повідомлення про діяльність товариства публікувалися також у відповідних рубриках “Записок НТШ”. За період 1900-14 з'явилося 59 випусків “Хроніки” (українською та німецькою мовами). У чотирьох щорічних номерах друкувалася інформація про наукові заходи і адміністративні справи товариства, подавався перелік звичайних членів НТШ, короткі біографії дійсних членів НТШ, огляд нових надходжень до бібліотеки тощо. До 1939 видано 74 номери. Тільки у 1949 вийшов черговий 75-й номер “Хроніки”, який підготувало відновлене в еміграції НТШ. Наступні випуски висвітлювали діяльність НТШ у 1950-60 роках уже в нових умовах -за наявності окремих осередків НТШ у США, Канаді, Австралії та Європі. Після відновлення діяльності НТШ у Львові (жовтень 1989) протягом 1993-96 вийшло 82-85 номерів “Хроніки НТШ”.

Т. Романюк (Львів).

ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ (5(17).4.1894-11.9.1971)- відомий партійний і державний діяч СРСР, генеральний секретар ЦК КПРС (1953-64). Н. у с. Калинівці Курської губ. (тепер Дмитрівського р-ну Курської обл., Російська Федерація) у селянській сім'ї. У 1908 сім'я переїхала у Донбас, де оселилася неподалік від Юзівки (тепер Донецьк). У 1908 X. почав працювати слюсарем на заводі, потім - на шахтах Донбасу. У 1912-16 брав участь у робітничих страйках. У 1917-голова місцевої ради робітничих депутатів. У 1918 вступив у більшовицьку партію. У 1918-20 брав участь у громадянській війні. Протягом 1922-25 навчався на робітфаці Юзівського гірничого технікуму, 1929-30-у Московській промисловій академії. У 1920-28 - на партійній роботі в Донбасі, у 1928-29 - у Харкові та Києві. З 1931 - партійний функціонер у Москві. З 1935 - перший секретар Московського міського та обласного комітетів ВКП(6). З січня 1938 (з перервами у квітні-листопаді 1947) до грудня 1949 - перший секретар ЦК Компартії України. Під час німецько-радянської війни 1941-45 - член військових рад Південно-Західного напрямку, Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького, 1-го Українського фронтів. У 1943 X. було присвоєно звання генерал-лейтенанта. З лютого 1944 - Голова Раднаркому (згодом - Ради Міністрів) України, а в грудні 1944 - перший секретар ЦК КП(б) України. З грудня по березень 1949 - секретар ЦК і перший секретар Московського обласного комітету партії. З березня 1953 - секретар, з вересня 1953 до жовтня 1964 - перший секретар ЦК КПРС, одночасно в 1958-64 - Голова Ради Міністрів СРСР. З 1934 -член ЦК ВКП(6), 1938-39 - кандидат у члени Політбюро, з 1939 до 1952 - член Політбюро, з 1952 до 1964-член Президії ЦК КПРС.

Історична роль X. е дуже суперечливою. Сучасники відзначали прагнення X. вирішувати масштабні проблеми, його бурхливу енергію, настирливість, яка межувала з грубістю. З іменем X. пов'язані широкомасштабні кампанії освоєння цілинних земель та повсюдного запровадження кукурудзи як “цариці полів”; “промивання мізків” радянській інтелігенції; продовольча криза поч. 1960 років; третя програма Комуністичної партії (прийнята у 1961 на 22 з'їзді КПРС), що поставила завдання побудови комунізму за 20 років; Карибська криза (жовтень 1962), яка ледве не призвела до початку атомної війни. Проведена за X. реформа шкільної освіти (1958) відкрила двері для прискореної русифікації неросійських республік, у першу чергу - Української РСР Найбільшою заслугою X. були викриття культу особи Сталіна, що дало можливість реабілітувати сотні тисяч колишніх жертв тоталітарного режиму в СРСР (реабілітація не поширювалась, однак, на засуджених за антирадянську і націоналістичну діяльність), та відносна лібералізація радянської системи у другій пол. 1950 - першій пол. 60-х років (т. зв. “відлига”). За ініціативою X. почалося скорочення озброєнь, відбувся перехід на п'ятиденний робочий тиждень, збільшилися масштаби виробництва легкої промисловості та житлового будівництва. X. пробував реформувати радянську адміністративну систему шляхом ліквідації галузевих міністерств й заміни їх територіальними органами управління (раднаргоспами, 1957) і введенням принципу ротації (регулярної заміни) партійного та державного керівництва. Усі реформи X. зазнали невдачі, що наочно продемонструвало принципову неможливість реформування радянської системи.

Значна частина життя X. була безпосередньо пов'язана з Україною. Стрімка партійна кар'єра X. у 1920-30-х роках була можлива завдяки підтримці Л.Кагановича і Й.Сталіна, які довіряли йому як виконавцю лінії Компартії в Україні та Москві. X. відповідальний за репресії та чистки 1930-40 років в Україні, зокрема за каральні дії спецпідрозділів МВС-МДБ проти цивільного населення західноукраїнських земель під час боротьби з формуваннями ОУН-УПА. Разом з тим під час голоду 1946—47 в Україні X. доповідав Й.Сталіну про неможливість виконання планових поставок зерна з України та просив допомоги з державних запасів. За це був усунутий з березня по грудень 1947 з поста першого секретаря ЦК КП(б)У і замінений Л.Кагановичем (за ін. версією, усунення X. було пов'язане з його невдачами у придушенні повстанського руху в Західній Україні). Піднесення X. після смерті Сталіна та його перемога у боротьбі з колишніми соратниками (Л.Берією, Г.Жуковим, Л.Кагановичем, В.Молотовим та ін.) стали можливими завдяки підтримці української партійної та державної еліти, з якою X. єднали старі зв'язки. Це, в свою чергу, призвело до появи вихідців з українського істеблішменту на всесоюзній арені в період перебування X. у Кремлі. Одночасно критика X. українського керівництва спричинила виникнення опозиції у середовищі вищих партійних і державних функціонерів (М.Підзорний, Ю.Шелестта ін.), які відіграли важливу роль в усуненні X. та приходу до влади Л.Брежнєва. Помер у Москві. Похований на Новодівочому кладовищі.

М. Рожик (Львів).