| Микола Лемик народився четвертого квітня 1914 року в с. Солова Перемишлянського повіту на Львівщині в бідній селянській родині, мав двох братів і двох сестер.
Вирізнявся великою любов'ю до книг. Батько не міг нічого вдіяти з великим бажанням сина вчитися і, продавши частку поля, що мала перейти йому в спадок, віддав Миколу на навчання до Львова. Після закінчення української гімназії навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету.
Постріли в консульстві
Найпомітнішою подією, яка привернула увагу до голоду на Наддніпрянській Україні, що його організував більшовицький уряд, став атентат у консульстві СРСР у Львові - "постріл в обороні мільйонів", який спричинив широкий розголос про Голодомор в Україні далеко поза її межами.
За виконання постанови здійснити атентат на радянського консула у Львові як акт протесту ОУН проти Голодомору взявся Крайовий провідник ОУН Степан Бандера, а технічною підготовкою керував бойовий референт Роман Шухевич. До боївок ОУН у Львові вислали організаційний заклик: щоб для виконання атентату зголосився доброволець, який може
загинути або бути засудженим до довічного ув'язнення. Серед добровольців обрали 18-річного Миколу Лемика.
"Я, - казав Степан Бандера, - особисто дав наказ Лемикові та подав йому мотиви й інструкції. Ми знали, що більшовики будуть у фальшивому світлі представляти те вбивство, й тому вирішили, що Лемик має віддатися в руки поліції й не стріляти в неї та таким чином дати спроможність зробити судову розправу". В середині жовтня 1933 року, коли М. Лемика викликали на організаційну зустріч із "кимсь згори" в парк на Личакові, Степан Бандера, не називаючи свого імені та прізвища, розкрив М. Лемику мету та завдання атентату. Казав, що цей вчинок має звернути увагу всього світу на стан, у якому перебуває українська нація. Згодом на львівському процесі С. Бандера висловився так: "Живучи рік із переконанням, що я втрачу життя, знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького".
22 жовтня 1933 р. Микола Лемик зайшов до більшовицького консульства на вул. Набєляка, 22 (нині Котляревського, 27) у Львові під прізвищем Дубенко з приводу виїзду до УРСР. Увійшовши до кабінету, він побачив особу, не схожу на опис консула, який йому надала ОУН. Коли М. Лемик сказав, що бажає говорити з консулом, незнайомий російською запропонував йому пояснити, чого він хоче. Микола Лемик сказав, що хоче провідати сестру в УРСР, від якої одержав запрошення. На прохання пред'явити його юнак витягнув зброю і сказав, що це кара ОУН для нього, представника більшовицької Москви, за смерть мільйонів українців. Одним пострілом у чоло вбив його. На початку слідства з'ясувалося, що загинув не більшовицький консул, а урядовець більшовицького консульства О. Майлов, який за дорученням Сталіна об'їжджав усі дипломатичні представництва СРСР за кордоном, щоб проконтролювати їхню діяльність. Попри це, вбивство стало великим ударом для Москви.
Судова зала
Судовий процес проти Миколи Лемика відбувся у Львові 30 жовтня 1933 року. "Новий час" від 1 листопада 1933 року в статті "Микола Лемик перед наглим судом" стверджує, що зацікавлення справою було надзвичайно велике. Зі самого ранку зала була майже повна, особливо багато було представників мас-медіа: "Кореспондентів нині більше, ніж коли-небудь, так, що мусять доставляти їм спеціяльні столи та крісла. Рахують, що є їх понад 30".
Під час судового процесу Микола Лемик заявив, що він виконав атентат як член ОУН за наказом Організації, але відмовився подати особисті дані. Лише під час слідства було встановлено його особу. Підсудний стверджував, що прийшов до консульства вбити представника московської влади, яка силою загарбала Українську державу, нищить українську культуру та терором і голодом нищить українську націю. Мотивом здійсненого вчинку назвав протест перед усім світом проти більшовицького терору проти українського народу на окупованій Москвою частині України.
В. Старосольcький стверджував, що суд над Лемиком - найтрагічніша справа, в якій він коли-небудь брав участь, найтрагічніша справа, в якій коли-небудь польський суд мав вирішувати в українській справі. "Я не націоналіст, я соціяліст, - говорив він, - але я розумію і бачу, що це виросло з моменту великого столітнього процесу. Я бачу, що це виросло з моменту національного визволення, з процесу, якого не можна згладити жадною ідеологією, жадним хотінням не бачити цього".
Світовий розголос
Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом. Згодом демонстранти перейшли до будинку воєводства, і там проти них виступила польська поліція.
Усі ці події спричинили жваве зацікавлення за кордонами Польщі. Політичний сенс атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрував кожному закордонному спостерігачеві, що українці на Західних землях солідарні з братами на Східних землях України в боротьбі проти московсько-більшовицького окупанта, його нелюдських політичних методів.
Отже, вчинок юного Миколи Лемика не лише призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932-1933 років, а й спричинився до пробудження національної свідомості, відваги передусім західноукраїнської молоді. Став поштовхом до її виступів в обороні тих українців, які страждали від більшовиків.
Життєрадісний в'язень
Миколу Лемика засудили до смертної кари, яку, зважаючи на його неповноліття (тоді повнолітніми вважали осіб, котрим виповнився 21 рік), замінили довічним ув'язненням. Багатолітній член ОУН, в'язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу перебував разом із Миколою Лемиком у тюрмі, згодом згадував, що він був дуже життєрадісною людиною. На запитання: "Коли, Миколо, йдеш на волю?" - відповідав з усмішкою: "З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі..."
І дійсно, він вийшов на волю в неділю - 1939 року - коли Польща зазнала поразки у війні з Німеччиною. 4 серпня 1940 року одружився з Любою Возняк (її сестра Марія була дружиною брата Степана Бандери Василя). За побажанням Люби, на її та Миколиній обручках було викарбовано: "23 травня, 1940 рік" - дата їхнього знайомства та пам'ятний для них день смерті Євгена Коновальця (якого агент НКВС Павло Судоплатов убив 23 травня 1938 року). Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик - воно було занадто відоме - а за Синишин.
Восени 1941 року М. Лемик очолив Середню похідну групу ОУН. Про один із походів його дружина згадувала: "Ми йдемо похідною групою, Микола бере мене з собою, там хлопці якісь. Ми йдемо і - Боже, це страшне! - бачимо ту руїну, всюди помордовані. Найстрашніше - в Тернополі, в підвалах тих... Це було жахливе явище - повно трупів наших в'язнів..." Він мав призначення до Харкова, посилав зв'язкового, щоб Люба долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих.
У жовтні 1941 року гестапо заарештувало Миколу Лемика, його розстріляли в Миргороді (Полтавська область).
Марія Кохановська
ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА |
