This version of the page http://www.haidamaka.org.ua/0001.html (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2006-11-17. The original page over time could change.
Українські сівери, індійські сувіри та кімерійці
Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 17 листопада 2006 року
мапа сайту
головна
про автора
статті
книгосхов
галерея
від Сяну до Дону
родоводи
посилання
гостьова
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Подяка
Олег Тягнибок
ВО "Свобода"
акція
лічилка
Новини сайту

Українські сівери, індійські сувіри та кімерійці

У допитливого читача "Слова о полку Ігоревім" та історії Київської Русі мимоволі виникають два суттєвих запитання: чому сіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань і чому на престол у Тмутораканському князівстві сідали саме чернігівські князі? Що це — випадковість чи цьому є якесь пояснення?

Ситуація дещо проясниться, якщо зважити, що Тмуторакань розташовувалася на Таманському півострові. А на ньому в давнину жили сінди, "індійське плем'я" — як його називає античний автор Гезіхій. Сінди відомі й у долині Інду, біля історичного Пенджабу, вони мали колись свою могутню державу. Зараз у Пакистані є провінція Сінд.

Індійський епос, природно, добре знає сіндів — їм у "Махабгараті" присвячено чимало сторінок. Але з сіндами тут нерозривно пов'язане інше плем'я — сувіри. Вони завжди згадуються разом із сіндами, пов'язуються з ними спільною територією, єдиним управлінням і схожими характеристиками. Зокрема, за "Махабгаратою", обоє племен належать до західних "варварів", а до них індійська традиція відносить парфян, скіфів (шаків), яванів-греків, | дравідів та деякі інші народи, які не дотримувалися ортодоксальних брахманських обрядів та звичаїв і локалізувалися на периферії ведійсько-брахманської культури індо-аріїв. Тобто практично індійська традиція ставить знак рівності між сіндами і сувірами, називаючи сіндів сувірами, а сувірів — сіндами. Тому виходить, що сінди — це сувіри, а сувіри — це сінди. І така особливість, очевидно, прикладається не лише до сіндів у долині І Інду, а й до сіндів на Таманському півострові. Тобто і щодо таманських сіндів правомірно стверджувати, що вони й таманські сувіри. А етнонім сувіри надзвичайно близький фонетично до етноніма сівери, що його мало плем'я, яке склало невід'ємну частку українського народу.

Індійська епічна традиція виводить сувірів від легендарного предка — царя Сувіри. Таке явище — не дивина, бо й деякі слов'янські племена мають своїх легендарних епонімів, наприклад, чехи — Чеха, поляки — Ляха, в'ятичі — В'ятка, радимичі — Радима. Саме через Су-віру країна сіндів — Сіндгу мала й І другу назву — Саувіра, тобто "Сувірина", "Країна Сувіри". Індійське ім'я Сувір розкладається на компоненти Су+вір, де Су — префікс, який у санскриті надає основному слову вищого ступеня якості й передає значення "дуже", "вкрай", "винятково", "надзвичайно". Слово вір, у свою чергу, означає "муж", "герой" і сходить до індоєвропейського «вірос» — "чоловік", "мужчина", "герой". Тож ім'я Сувір із санскриту тлумачиться як "Справжній Муж", "Неперевершений Богатир", "Незрівнянний Герой". Подібним чином тлумачиться етнонім сувіри — "справжні мужі", "доблесні богатирі", "могутні герої", що засвідчує належність цього племені до воїнського стану.

Індоєвропейське вірос на грецькому ґрунті прибрало форми герос, від якого й утворене сучасне слово "герой". У грецькій міфології Герос — це Діоніс, тоді як індійське Вір стосується переважно бога Крішни, якого грецька традиція ототожнює з Гераклом. А Геракл, як відомо, тісно пов'язаний із причорноморськими скіфами і територією України, бо, як свідчить одна із легенд, що її наводить Геродот у V ст. до н. е., Геракл одружився з дочкою ріки Борисфен і народив із нею трьох синів- родоначальників скіфських племен. Грецьке герос — "герой" якраз відбилося в імені Геракл, що означає Герославний, інакше — Діонісославний, хоча сама антична традиція пов'язує це ім'я з Герою, дружиною Зевса. Проте, очевидно, давні етимологи просто намагалися згладити явну суперечність між значенням імені Геракл і нетерпимо ворожим ставленням до уславленого богатиря дружини Зевса. Бо саме Гера спричинилася до смерті Семели-Землі, яка народила Діоніса, саме Гера затримала народження Геракла від Зевса й земної жінки Алкмени. Тож більше підстав виводити ім'я Геракла не від Гери, а від Героса-Діоніса. Як, до речі, й ім'я самого "батька" історії — Геродот: воно, імовірніше, означає не "Даний Герою", а "Даний Геросом", тобто Діонісом. На слов'янському ґрунті імені Геракл відповідає ім'я Ярослав. Іраклій теж різновид імені Геракл.

Показово, що компонент -вір наявний у деяких українських прізвищах, таких, скажімо, як Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко. За "Реєстром" 1649 року козаки з такими прізвищами служили в Білоцерківському, Брацлавському, Канівському, Київському, Корсунсько-му, Переяславському, Полтавському й Черкаському полках. А Балвір, інакше Бальдев, в індійській міфології — старший брат бога Крішни, ім'я його означає "Могутній герой". Тобто ім'я Балвір виявляється семантичним двійником імені Сувір, що його мав легендарний родоначальник індійських сувірів. В обох іменах другі компоненти етимологічно тотожні, тобто мають однакове походження і значення, а перші — тотожні семантичне, значеннєве. Форма Балбир, з якої утворено прізвище Балбиренко, властива пенджабській мові, де компонент -вір закономірно передається як -бір, що добре видно хоча б з імен та прізвищ пенджабських літераторів: Балбір Сінх, Дгармабір Сінха, Сукхабгр, Бірбгадра (при формах мовою хінді Балвір, Дгармавір, Сукхавір, Вгрбгадра). Тобто як в індійців існує дві форми цього імені, так і в українців існує дві форми цього прізвища — Балвір та Балбир.

На відміну від свого молодшого брата Крішни, Балвір — не воїнське, а землеробське божество. Атрибутом і зброєю його є плуг, через що він має епітет "Плугодержець" і "Озброєний плугом".

Не менш показово, що й ім'я Крішни досить рясно відбите в запорозьких козаків. За тим же «Реєстром» у різних сотнях Черкаського полку служили два Івани Крішненки, а сотником Переяславського полку був Богдан Кришненко. Крішна мав ще одне ім'я — Гопал, Гопала, а козаки з прізвищами Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко фіксуються у Брацлавському, Кальницькому, Кропивнянському, Миргородському, Полтавському, Уманському, Черкаському полках.

Вже ці дані засвідчують, що предки запорозьких козаків поклонялися Крішні і Балвірові. А що це за божества, прояснює один індійський міф. Він мовить, що сонячний бог Вішну, захисник землі і людей, висмикнув із голови дві волосини -чорну й білу — і помістив їх у Девакі й Рохіні — двох дружин Васудеви, батька обох братів. Невдовзі Девакі народила чорного хлопчика — Крішну, а Рохіні — білого, Балвіра. З чого виходить, що Крішна — Чорнобог, а Балвір — Білобог, Крішна -воїнське, а Балвір — землеробське! божество. А Чорнобог та Білобог знайомі українській міфології. Причому поклоніння їм в українців відбилося не лише на іменному й прізвищевому рівні, а й на топонімічному й гідронімному. Саме ім'я Крішна з санскриту означає "Чорний", а в тих же запорозьких козаків побутували імена Черня, Чорнишл Чорнята, Чернега, які дали цілу низку похідних від них сучасних українських прізвищ. З іншого боку, козаки мали й імена Білан, Білаш, Біляк, які й собі стали основою для багатьох українських прізвищ.

Цікава статистика поширення] прізвищ "Білий" та "Чорний" середі запорозьких козаків за "Реєстром" 1649 року. "Реєстр", як відомо, охоплює 16 козацьких полків, і в цих полках прізвище "Білий" зафіксоване 34 рази, тоді як прізвище "Чорний" -98, тобто втричі більше. Прізвище "Білий" узагалі відсутнє в чотирьох полках (Київському, Корсунському, Миргородському та Ніжинському), зате прізвище "Чорний" наявне в усіх 16 полках. Причому помітно більша поширеність прізвищ "Чорний" на південний схід від Києва. Так, у Миргородському полку маємо 171 прізвищ "Чорний" і жодного -"Білий", у Полтавському --12 прізвищ "Чорний" і лише 2 -"Білий". А якщо сюди долучити відповідно 13 та 7 прізвищ "Чорний" із сусідніх Чигиринського й Кропивнянського полків, то ці чотири полки матимуть прізвищ "Чорний" рівно стільки, скільки й решта 12 полків "Реєстру", тобто.

Це, поза сумнівом, свідчить, що предки запорозьких козаків відчутно більше поклонялися Чорнобогові-Крішні, аніж Білобогові-Балвіру. Що й зрозуміло, адже Чорнобог — воїнське божество, а Білобог — землеробське. А запорожців якраз і можна вважати професійними воїнами.Водночас ці факти засвідчують, що козаки мали прізвища "Чорний" та "Білий" не через свою чорнявість чи русявість, а через те, що їхні предки поклонялися Чорнобогові та Білобогові. Зі сказаного випливає іще один важливий висновок.

Наявність компонента -вір у іменах Балвір, Сувір та етнонімі су віри, а також вживання епітета Вір — "Герой" щодо Крішни дозволяє припустити, що індійські сувіри поклонялися Крішні та Балвіру. І це справді так — індійські джерела недвозначно відзначають це. Слід гадати, що ця особливість була властива й таманським сіндам-сувірам, спорідненим із індійськими сіндами-сувірами. Але цим обом божествам поклонялись і давні українці, отже, й слов'янські сівери, ще одним підтвердженням чого, окрім усього іншого, є надзвичайна насиченість північно-східного ареалу України назвами на Черн-, Чорн-, Біл-, Красн-, Ворон- тощо. Того самого ареалу, де літописні джерела якраз і застають сіверів-сіверян.

Таким чином, між індійськими сувірами й українськими сіверами констатується не лише етимологічна тотожність самих етнонімів, а й неабияка світоглядна, релігійна подібність. Ця спорідненість, судячи з усього, ще добре відчувалася за Київської Русі, тому недаремно саме чернігівські князі сідали на престол у Тмутораканському князівстві, а сіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань біля Керченської протоки. Князя Ігоря, певно, кликали туди й предківські святині. Адже саме біля теперішньої Тамані, колишньої Тмуторакані ( до речі, Тмутораканей у різних ареалах України близько десятка, серед них і на Чернігівщині) ще до XVIII століття височіли величезні статуї, які, поза сумнівом, відігравали неабияку роль у віруваннях місцевого населення -сіндів-сувірів-сіверів. Бо хоча "Слово о полку Ігоревім" і написане в XII ст., у ньому фігурують язичницькі божества, винятково близькі до божеств індійського пантеону. Принагідне зазначимо, що божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну й Крішну, а також Індра, Сур'я, Яма, Тваштар та інші згадуються у "Влесовій книзі", створеній у IX ст. волхвами. І ніде, жодного разу автор цієї пам'ятки бодай словом не прохопився, що це якісь чужі для слов'ян божества. Навпаки, вони для автора рідні, свої.

Загадкова Мокоша у Володимировому язичницькому пантеоні тотожна індійській Махеші - "Великій Богині", дружині Шіви-Рудри, якого грецька традиція називає Діонісом і який під іменем Влеса (Велеса) стояв на Подолі, на березі Почайни. Ще Геродот у V ст. до н. е. мовить, що будини кожного третього року справляють у своїй столиці Гелоні діонісії, тобто свята на честь Шіви-Діоніса. А будини — давні насельники України. Тож імовірно, що серед статуй біля Тмуторакані були й зображення Вішну, Крішни, Балвіра та Шіви. Принаймні таке припущення підтверджують знахідки з іменами Шіви неподалік, датовані II—III ст.(в Одесі та в Білгород-Дністровському).

Схоже, можна з'ясувати ще одне вкрай важливе й принципове питання: чи знав Геродот сіверів-сувірів і чи відбив він їхню назву в своїй знаменитій "Історії" ?

Гадаємо, на це можна відповісти ствердно: так, знав і відбив у своїй праці, причому досить рясно. Тільки треба зважити, що великий галікарнасець передавав звучання негрецького етноніма засобами тогочасної грецької мови, а вона не всі звуки могла передавати адекватно. Там, де в слов'янських, германських чи індійських мовах маємо с, ш — у грецькій, як правило, к. Наприклад, укр. слава та санскр. шравас — гр. клеос, рос. сердце — гр. кардіа, санскр. даша — гр. дека "десять". Етнонім келтой — грецькою "кельти" — англійською звучить селтс.

З іншого боку, іномовне в грецька мова часто-густо передає через м. Найбільш відомий і частий приклад, що наводиться на доказ цього,— це передача візантійським імператором та істориком X століття Костянтином Багрянородним слов'янської назви Новгород як Немогардас. Цей приклад, хоч він досить пізній, ілюструє і цю особливість грецької мови.Приклавши ці дві особливості до етноніма сівери, побачимо, що в передачі грецькою етнонім мусив звучати як кімери. З чого випливає, що кімери — ті ж сівери. Звідки й закономірний висновок: Боспор Кімерійський - це насправді Боспор Сіверський або Сувірський, Кімерійські вали — Сіверські або Сувірські вали, Кіммерійські переправи Сіверські або Сувірські переправи. А кімери, інакше кімерійці, спрадавна фіксуються на території України. Про них згадує ще Гомер близько VIII ст. до н. е. — автор безсмертних "Іліади" та "Одіссеї":

Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство... Із цих слів видно, що кімерійці мали своє царство, тобто свою державу, своє місто, тобто столицю; мали вони і своїх правителів, царів, що підтверджує у V ст. до н. е. Геродот, мовлячи про могили кімерійських царів на Дністрі. Кімерійців зафіксували й інші писемні джерела: вавилонські, урартські, іудейські, перські. З них кімерійці постають як численний і грізний у воєнному відношенні народ, зіткнення з яким призвело до занепаду такі могутні стародавні держави, як Ассірія та Урарту.

Яку саме територію зі сходу на захід займали кімерійці, дещо прояснює Геродот. Він, як і пізніші автори, недвозначно пов'язує їх із Керченським і Таманським півостровами. Від Геродота ми знаємо і про могили кімерійських царів на Дністрі. Тобто зі сходу на захід територія кімерійців простягалася принаймні від Таманського півострова до Дністра, що відповідає даним Геродота про країну, що її займали кімерійці до приходу скіфів. Проте яку територію займала Кімерія на північ від лінії Тамань — Дністер, сказати важче. А що територія кімерійців мусила простягатись і на північ від Чорного моря, не викликає сумніву. Тільки в такому разі можна пояснити той величезний розголос, що його мали в стародавній історії кімерійці, особливо у зв'язку з походами в Передню Азію.

І, як бачимо, це підтверджується численними топонімами на Черн-, Чорн- та Біл-, наявністю і сьогодні назв типу Сіверський Дінець, Новгород-Сгверський, Сіверщина, які грецькою часів Геродота мали звучати як Кімерійський Дінець, Новгород Кімерійський, Кімерія і які сягають найпівнічніших районів сучасної України, серед них і Чернігівщини з її столицею Черніговом. Що ділком узгоджується зі статусом Кімерійської держави як могутньої в тодішні часи, яка справила таке враження на стародавні народи.

Часова відстань від першої згадки про кімерів і до останньої про сіверів-сіверян, Історія яких продовжується і сьогодні, становить майже три тисячі років, хоча, звичайно ж, кімерійці існували набагато раніше від першої писемної згадки про них. Це засвідчує і Геродот, коли каже про могили кімерійських царів на Дністрі, а це явище мусило мати тривалу традицію. І це означає, що кімери-сівери були автохтонним, споконвічним населенням на території України. Бо тільки писемні джерела знають їх на фактично одній і тій самій території упродовж принаймні трьох тисячоліть. В усякому разі, наприкінці II тис. до н. е. вони тут уже жили.

На завершення хотілося б зробити кілька зауваг. І насамперед щодо невеличкої фонетичної відмінності в оформленні етнонімів сувіри та сівери. Вона закономірна, бо кореневе санскритське -у- відповідає українському -й-. Що видно хоча б із таких прикладів: санскр. муша — укр. миша, шула — шило, натура — чотири, рудате — ридати, дгум — дим, суну — син тощо. Таке явище спостерігається навіть у самій українській мові: діал. пушов — літ. пішов, вул — віл, кунь — кінь. Ця закономірність дає змогу знайти український аналог індійському імені Сувір, яке, за міфами, й дало назву етнонімові сувіри. На українському ґрунті це ім'я мусило б мати форму Сивір. І ми справді маємо в українців ім'я Севір, з яким, очевидно, споріднене й Северин.

З іншого боку, ця ж закономірність дозволяє співвіднести індійське ім'я Судгір – «Премудрий» з українським іменем Сидір, а індійське ім'я Дгір -"Мудрий" з іменем відомого київського князя — Дір. Що й не дивно, бо і київський князь Ярослав мав епітет "Мудрий", і галицький Ярослав мав епітет "Осмомисл", і поляни означаються літописцем Нестором як "мудрі й смислені", і Свята Софія — це Божественна Мудрість. До речі, перший посол Індії в Україні ( згодом посол Індії в Індонезії) має саме таке ім'я — Судгір Девре.

Слід також зазначити, що етнонім сувіри — не єдиний із компонентом су. Він наявний також у етнонімі сураштри — так означалися жителі країни Сураштри в Західній Індії: назва ця означає "Прекрасна країна" або "Чудова держава". Причому саме з сураштрів походила царівна Реваті, дружина Балвіра, старшого брата Крішни. Цікаве те, що дідом Реваті був цар Рева, а серед запорозьких козаків досить часте прізвище Рева. Лише в Канівському, Кор-сунському та Черкаському полках їх засвідчено 9. "Махабгарата" відзначає, що в Сураштрі жили ядави, плем'я, з якого й походили Балвір та Крішна. Вкрай цікаво, що ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами. Бо як індійські ядави мають іще дві назви — сатвати та данави, так і ятвяги мають дві інші назви — судовити та дайнови. Зрозуміло, що така потрійна відповідність двох етнонімів навряд чи випадкова. На Волині, де особливо рясно назв, пов'язаних із Крішною, Балвіром та їхнім племенем, наявні назви типу Ятвяги, Ятвязь, як, до речі, й на Чернігівщині, наприклад, урочище Ятвіж подібні назви є також на Львівщині в Бєларусі та Польщі. Компонент су- міститься в етнонімі согди, авестійська форма якого — сугуба. А в Криму була Сугдея, нинішній Судак. Етнонім сугудаозначає "могутні бики", іншими словами — "могутні воїни", от кільки порівняння воїна, героя, царя чи бога з биком — звичайне явище в багатьох міфологіях. Зокрема, шумерське гуд — "бик", часте в клинописних текстах, вживається якраз з значенні "герой", "богатир". Це відбилося і в "Слові о полку Ігоревім", де князі порівнюються з ярі туром або буй-туром, теж, власна биком.

Тобто в цьому розумінні етноніми сувіри, сівери, кімери та сугуба (согди), виявляються і семантичний ми двійниками. Усім їм властиві ви] разні воїнські функції, і всі вони на! лежали до воїнського стану, так званих кшатріїв. А від основи кшатр - "сила", "влада" й утворене наші "цар". Тому недарма серед українці! стільки прізвищ Цар, Царук, Царик, Царко, Царевич, Царенко, Цариченко тощо. Це означає, що предки їхні теперішніх носіїв належали саме до воїнського стану, а не до жрецького брахманського. Хоча в українців вистачає прізвищ, назв і фразеологізмів, пов'язаних і з брахманами Це і божі люди в українськом фольклорі — рахмани, і прізвища Рахман, Рахманин, Рахманюк, Рахманець, Рахманенко, засвідчені в запорозьких козаків і сучасних українців; це і с.Рахмани на Волині, м.Рахманів, де 1619 року архимандрит чернігівський Кирило Транквіліон Ставровецький видав "Учительне Євангеліє" - збірку своїх проповідей; Рахманівка на Дніпропетровщині та Рохманів на Тернопільщині; це і Рахманський Великдень, із яким пов'язані фразеологізми: "На Юра-Івана, на Рахманський Великдень", "Віддам на Рахманський Великдень", а також "Постимося, як ахмани", "Рахманна земля", "Рахманний кінь" і навіть "Рахманна журба" в сучасних поетів.

Олекса Воропай доходить висновку, що Рахманський Великдень — залишок стародавніх, ще дохристиянських вірувань українців, а Степан Килимник підкреслює, що найбільш характер не й загадкове те, що Рахманський Великдень відомий тільки в Україні, причому з дуже давніх часів. П.Чубинський відзначає, що серед українців існує звичай Великої Суботи кидати шкаралущу з яєць у річку, і ця шкаралуща через три з половиною тижні допливе до рахманів, а ті почнуть відзначати своє свято — Рахманський Великдень.

У народній пам'яті українців, очевидно, збереглася згадка про те, що рахмани-брахмани живуть на півдні, біля Чорного моря. Саме тут упродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., існувала колись могутня Боспорська держава, до якої входили численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена. А в пониззі Дніпра античні автори засвідчують існування держави, яку вони називають — Сіндика.

Для дослідників
Цікава стаття

Іван Нечай увійшов до близького оточення наказного гетьмана в Білорусі. Як сотник Війська Запорозького, він брав Участь у бойових операціях, виконував важливі політичні та Дипломатичні доручення Золотаренка. Після того, як невдовзі останній помер від ран, отриманих 7 жовтня 1655 р. при облозі Старого Бихова, Іван Нечай, ймовірно, як наказний Полковник, став на чолі українських військ у Білорусі (На це вказує, на нашу думку, той факт, що вже 15 грудня 1655 р. в листі до могильовського воєводи І. Нечай титулує себе «полковником чауським і новобихівським». )

Рок-гурт "Тінь сонця"
Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka