Попри те, що маємо вже тринадцятий рік української Незалежності, райдужні перспективи ЗСУ початку 90-их років минулого століття набрали негативно-похмурого відтінку на початку ІІІ тисячоліття. Як це не парадоксально, але армія, покликана захищати лад і спокій у суспільстві, перетворилася в об’єкт найбільшої небезпеки для громадян, котрі її утримують. Чому так склалося і чи є бодай якась надія переламати не надто позитивні стереотипи про ЗСУ та заспокоїти тих батьків, чиї сини з честю (чи від безвиході) йдуть виконувати свій конституційний обов’язок?
Цьогорічна осіння призовна кампанія мало чим відрізняється від попередніх. Хіба що зменшенням чисельності призовників у порівнянні з минулими роками – таким чином втілюється в життя курс реформ у рамках переходу українського війська на професійну основу, що триватиме до 2015 року. Так от, згідно з усіма планами, нинішньої осені Міністерство оборони України планує закликати до військової присяги 41290 осіб. Безпосередньо до частин та з’єднань ЗСУ має бути скеровано 30 тисяч призовників. 5500 осіб мають поповнити ряди Внутрішніх військ, 3700 – одягнуть зелені кашкети прикордонників, 1500 – поповнять лави “армії спасіння та порятунку” – військові формування Міністерства з надзвичайних ситуацій, а ще 590 осіб з нетерпінням чекають у підрозділах СБУ.
Це, так би мовити, офіційна статистика цьогорічного призову. Неофіційна ж не настільки приваблива і лаконічна. Як стверджують джерела, близькі до районних військкоматів, лише четверта частина призовників фізично придатна до військової служби. За ходом усіляких політичних реформ та парламентських баталій, за з’ясуванням векторів зовнішньої політики, якось забулося, що під критерії військового призову потрапило “чорнобильське покоління” молодих людей, тих хлопців, які з дитинства відчули на собі згубний вплив “мирного атома”. А їх, навіть при бажанні, не часто можна назвати симулянтами. Працівники райвійськкоматів стверджують, що кількість цілком здорових молодих людей призовного віку без якихось відхилень у здоров’ї неухильно зменшується – таких лише 25 відсотків. Із цих 25 відсотків майже половина юнаків не здобула навіть середньої освіти. Рівень знань другої половини теж не найкращий. Чомусь так склалося, що коли в парубка є "кепели" в голові – батьки чи добрі люди сприяють тому, аби армія його обминула.
Якщо дивитись на соціальне походження цьогорічних захисників Вітчизни, то більшість із них з селянсько-робітничих сімей, а їхні батьки також не відзначаються високим рівнем освіти, а отже, і не вправляються в умінні оббивати пороги всіляких інстанцій, аби лиш їх чадо не ходило у кирзових чоботах..
Як наслідок, до лав ЗСУ доволі часто потрапляє чимало юнаків із раннім кримінальним досвідом, частина з них уже зіпсута алкоголізмом та наркоманією. Що поробиш – усі вони з числа так званих “проблемних підлітків”, зіпсованих відсутністю матеріальної та соціальної стабільності в сім’ях, де вони народилися.
Інші цифри також спонукають до напружених роздумів. Згідно з чинним законодавством, загальна кількість молодих людей, які відповідають критеріям призову на військову службу, становить майже мільйон осіб. Серед них понад 900 тисяч (!) мають усілякі пільги, які звільняють їх від служби у війську, причому, перелік цих пільг з кожним роком аж ніяк не зменшується.
Ті ж, хто таких пільг не має, але має значні фінансові тили, також не переживають з приводу того, що півтора року виконуватимуть свій конституційний обов’язок. І мова не про те, що за гроші можна відкупитися від війська. Йдеться про те, що зі збільшенням кількості комерційних навчальних закладів значна частина юнаків призовного віку отримує відтермінування на п’ять або більше років з огляду на навчання у ВНЗ. За час, проведений у вузі, можна і розуму набратися, і нові лази відшукати, аби не йти до війська. У 24 роки, отримавши ступінь маґістра, вони отримують відтермінування ще на один рік, і це при тому, що в одиницях із цих закладів є військова кафедра, котра звільняє від необхідності служити у війську після отримання диплома. А там, дивись, і 25 років виповниться – той вік, коли вже запізно проходити "армійські університети". Як наслідок, маємо те, що маємо – робітничо-селянську армію з усіма її бідами та недоліками. Найгірше, що всі до цього поволі звикли і ситуацію намагаються змінити лише батьки тих юнаків, яким суджено іти до війська. А значно більша частина громадськості навіть не задумується над словами генерала де Ґоля, котрий стверджував, що “армія має бути не такою, до якої ми звикли, а такою, яка нам потрібна”.
