Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба \В.Горобець, Т.Чухліб, Київ, "Наукова думка", 2004р.- 310 с.
«Не дай Вам Боже жити в часи перемін», — в істинності цього афоризму на власному досвіді довелось пересвідчитись не одному поколінню, силою обставин втягнутому у вир тих чи інших суспільно-політичних пертурбацій. Вельми багатими на них виявилось і XVII ст., особливо його середина, коли по всій Європі прокотилася хвиля буремних і водночас доленосних подій. Поза всяким сумнівом, найграндіознішими з-поміж них стали Англійська й Українська революції. А як відчувала себе звичайнісінька, так звана пересічна, людина тієї епохи, не з власної волі, а силою обставин втягнута у вир революційних потрясінь, можна простежити, реконструювавши вельми круті віражі долі, які довелося пройти українському православному шляхтичу, уродженцеві Овруччини, Прокопу Верещаці.
Початок 1648 р. Верещака зустрів як людина доволі заможна, шанована і впливова. Народившись у родині збіднілого шляхтича, Прокіп, як це було заведено саме серед цієї верстви панства, здобув добру і ґрунтовну шкільну освіту, адже лише в такий спосіб можна було сподіватися на успішне просування по службі та забезпечення собі належного матеріального статку. Дослідники його біографії, котрі давно звернули увагу на його добру «латинську виученість», висловлювали здогадки стосовно того, що молодий шляхтич швидше за все навчався не лише в Києво-Могилянському колегіумі, а й слухав лекції професорів католицької Замойської академії, де в ті часи навчалося чимало здібної православної молоді.
Завершивши навчання, Верещака присвятив себе служінню Феміді, оскільки саме кар'єра правника була тоді найприбутковішою. Деякий час працював у канцелярії київського гродського суду, вдосконалюючи свої знання та зав'язуючи потрібні знайомства. Згодом розпочав самостійну адвокатську практику, і вже на кінець 40-х років серед його клієнтів значилися такі багаті та впливові в Україні-Русі люди, як київський митрополит Петро Могила, київський каштелян, згодом брацлавський воєвода Адам Кисіль, волинський магнат князь Владислав-Домінік Заславський, у котрих Верещака значився постійним «пленіпотентом», тобто офіційним повіреним.
Водночас (ймовірно, завдяки протекції того ж Адама Киселя), обіймав уряд «коморника граничного чернігівського», на який призначалися, згідно з нормами Литовського статуту, шляхтичі «гідні, статечні, в праві вмілі» і до того ж майновиті. Уряд коморника забезпечував Прокопу певне суспільне становище і чималий прибуток. Істотному поліпшенню матеріального статку сприяла й успішна адвокатська практика Верещаки. Так, за свої «послуги зичливі» він отримав від князя Заславського в довічне користування маєток Грушки поблизу Житомира, від митрополита П. Могили — три фільварки, що до того часу належали братії Печерського монастиря тощо.
Варто сказати, що така плата (яка була доволі звичною формою розрахунку багатих людей зі своїми «юристами») виявилася для Верещаки вельми доречною. Адже після смерті батька йому доводилося вести тривалі й матеріально виснажливі тяжби з чернігівським мечником польським шляхтичем Яном Лютомирським за села Піщаниню та Мочульну, що на Овруччині. Мало того, що останній пограбував його рідну оселю, так ще й викинув на вулицю родові реліквії — православні ікони. Такого блюзнірства наш герой стерпіти не зміг і розпочав звичні для першої половини XVII ст. тривалі судові тяжби зі своїм кривдником. Одним словом, традиційне для України часів «золотого спокою» шляхетське життя...
І хто знає, як довго все те тривало б, якби навесні 1648 р. усю Наддніпрянську і Правобережну Україну не охопило полум'я козацького повстання. Зачувши про вражаючі козацькі перемоги над поляками під Корсунем і Жовтими Водами, селяни почали нещадно громити маєтності своїх панів, не дуже переймаючись тим, хто є той пан насправді: поляк чи русин, католик чи православний. Налякані вибухом народного гніву державці кинулись чимдуж утікати на захід, на коронні землі. Не став випробовувати долю й Прокіп Верещака, хоч перед тим неодноразово хвалився, що він «із младості був при стовпах церкви православної», маючи на увазі передовсім Петра Могилу та Адама Киселя.
Щоправда, на відміну від багатьох своїх менш витриманих «братів по нещастю», Верещака не втратив голову і не кинувся чимдуж навтіки, а встиг перед тим вивезти до Києва деякі найцінніші господарські речі, які передав на схованку до Кирилівського монасти ря, пороздавав «межи хлопів для утаєння перед козаками» власну худобу і вже тоді — аж на початку серпня 1649 р. — попрямував на захід, прихопивши з собою дві скрині з «муніментами» (документами. — Авт.) як власними, так і своїх клієнтів, адже «пленіпотент» — він і під час революції мусить залишатися «пленіпотентом».
Тимчасовий притулок шляхтич знайшов у свого давнього клієнта і покровителя Адама Киселя в Гощі, що на Волині. Невдовзі Прокіп мав зустріч із самим Киселем, котрий якраз на чолі сеймової делегації прямував на переговори з повсталими козаками. Знаючи Верещаку як людину шановану на батьківщині, доброго правника і загалом тямущого чоловіка, брацлавський воєвода запропонував своєму повіреному пристати до них у цій небезпечній подорожі.
Верещака, який тільки-но встиг вирватися з охопленої полум'ям повстання Київщини, як ніхто інший усвідомлював небезпечність місії. Тим не менше, як з гордістю занотував шляхтич у своєму щоденнику, турбота про благо вітчизни взяла гору над природним страхом, і він пристав на пропозицію «миротворця» Киселя. Щоправда, перед тим як вирушити в цю небезпечну дорогу, усе своє майно та документи прилаштував на сховище в місцевому монастирі, а дружину з дітьми відправив до маєтку брацлавського воєводи в селі Мнишині.
Незважаючи на потужний ескорт жовнірів, Адам Кисіль уживав максимально можливих засобів безпеки, оскільки полум'я повстання в цей час вже перекинулося з Наддніпрянщини на Волинь і повсталі декілька разів навідувалися навіть у Гощу, наганяючи страх на євреїв і місцевих урядників воєводи. Тому сам воєвода постійно підтримував зв'язок з гетьманом Хмельницьким, а на марші дотримувався всіх належних застережень військового часу. Попереду авангарду своєї кавалькади Кисіль постійно висилав кінний розвідувальний дозор, далі їхав козак з його розгорнутою корогвою воєводи брацлавського, а вже за ним — пани-комісари в оточенні шляхти та озброєних слуг. З флангів і тилу безпеку кортежу пильнували полкові роти на чолі з ротмістрами.
Благополучно діставшись у такий спосіб до Острога, комісари були змушені розпочати вкрай напружені переговори із старшиною козацького загону, яка не хотіла впускати в глиб козацької України такий численний озброєний обоз. Ось тут і знадобилися красномовство та дипломатичний хист Прокопа Верещаки. Православному шляхтичу вдалося вмовити козаків, аби ті допровадили сеймових комісарів до табору Богдана Хмельницького, щоправда, за умови, що вони залишать в Острозі своїх заручників. До числа останніх потрапив і сам Верещака. І вже в першу ніч після цього, вочевидь, він не раз встиг пожалкувати стосовно того, що вскочив у таку халепу.
Сталося так, що саме в цю злополучну для Прокопа ніч до Острога прокралися непоміченими гусари князя Яреми Вишневецького. Напавши на сплячих у таборі козаків, жовніри порубали «значних» козаків-бранців, котрих брацлавський воєвода віз до Хмельницького з метою демонстрування власної доброї волі. Вражені такою підступністю, острозькі козаки вгледіли зв'язок між місією Киселя та діями вояків Вишневецького і негайно, не чекаючи ранку, застрелили сімох з десяти заручників, залишених брацлавським воєводою в козацькому таборі. Верещаку та ще двох, теж православних шляхтичів, козаки добряче побили, порвали одежу, але вирішили зачекати із стратою, аби було кого представити на козацьку раду, скликану на ранок.
Разом із заручниками на раду було доставлено й одного польського жовніра, захопленого в полон під час нічного бою. Саме він і врятував Прокопу життя, запевнивши учасників козацької ради в тому, що не існує жодного зв'язку між гусарами Вишневецького та сеймовими комісарами. Тут же на раді жовніру «шию утяли», а Верещаку та його товаришів спочатку вкинули «до смродливого вязе-ня», а згодом у кайданах відпровадили до Хмельницького.
Вроджений ораторський хист і набутий адвокатський досвід виступів у суді дали змогу Прокопу переконати гетьмана у своїй невинності. Гетьманська канцелярія вже виписувала шляхтичу охоронний універсал, як він своїм пронирством і зайвою цікавістю збурив підозру повсталих козаків. Полковник кропив'янський Филон Джеджалій, відомий своїм гарячим південним темпераментом, «учинив фурію, удаючи тоє, їж Військо Запорозьке легковажив і о зраді його мислив», і підтриманий військовим писарем і всієї старшиною, вихопив шаблю, аби «утяти шию шпигуну». І так воно, очевидно, й сталося б, коли б саме в цей момент з гетьманського намету не вийшов київський митрополит Сильвестр Ко-сів, котрий добре знав Верещаку ще з тих часів, коли він служив митрополиту Петрові Могилі. Задовольняючи прохання владики, Хмельницький погодився відпустити надмірно цікавого шляхтича, але лише за тієї умови, що він буде жити безвиїзне під наглядом митрополичих слуг у Києві.
Наступних вісім місяців Верещака провів — «у великій нужді і в окрутнім утрапеню» — у Софійському монастирі. «Утрапеня», тобто прикрощі, українського шляхтича були викликані передовсім агресивним настроєм поспільства до панів. Ще один «побратим» Верещаки по нещастю, відомий польський хроніст, український шляхтич за походженням, Йоахим Єрлич, котрий якраз у цей самий час переховувався за стінами Печерського монастиря, занотував, що в Києві «за побудкою деяких наших духовних і міщан київських, щоночі по господах, де тільки відали шляхту, хапали і топили, а інших забивали... За шляхтою, наче за зайцями ганяючись по вулицях, з тріумфом великим і сміхом хапали і забивали».
У пізніших протестаціях, занесених з ініціативи Верещаки до урядових актів Волинського воєводства, можна довідатись про гіркоту його поневірянь між Софійським, Михайлівським і Печерським монастирями, коли він, не маючи засобів до існування, відкинувши шляхетський гонор, був змушений старцювати. Остаточно ж його чашу терпіння переповнила звістка, що донеслася з Волині. Окрилені перемогою під Пилявцями, козаки напали на Гощу і там натрапили на приховані Прокопом скрині з документами. Привілеї, декрети та інші вкрай важливі «муніменти» Верещаки нападники або порвали, або повкидали в болото. І лише половину того скарбу вдалося зібрати гощівським ченцям й знову заховати до скринь.
Ця звістка настільки вразила шляхтича-адвоката, що він, нехтуючи усією тією небезпекою, що чатувала на нього на кожнім кроці, таємно залишив Київ і пішки прокрався на Волинь, до Гощі, аби якнайшвидше навести лад у залишках своїх паперових скарбів та хоч би якимось чином застерегти інтереси своїх клієнтів.
Шукаючи правду, Верещака бере участь у сеймикуванні брацлавської шляхти, їде послом останньої на Вальний сейм до Варшави і навіть добивається (з допомогою Адама Киселя) аудієнції в польського короля Яна II Казимира. Під час аудієнції детально розповідає, як всі свої «незносні утрапеня для милої отчизни поносив, всю субстанцію втеряв» і тепер через підступні задуми ворогів не сміє додому повертатись і «до посесії своїх добр і дідичної маєтності прийти», але мусить у вигнанні жити «і в чужих кутках гойні сльози виливати».
Вочевидь, під цими «підступними задумами» український шляхтич мав на увазі передовсім дії архімандрита Печерського монастиря Йосипа Тризни, з котрим мав доволі гостру сутичку навіть тут, у Варшаві, під час роботи Вального сейму. Причиною її стала суперечка із-за переданих покійним митрополитом П. Могилою Верещаці в посесію (оренду. —Авт.) печерських фільварків. Невирішеною залишалась і справа повернення батькових маєтностей, відібраних у нього ще напередодні війни Лютомирським.
На Яна II Казимира Верещака справив приємне враження. Монарх надав йому почесне звання королівського секретаря і звелів виписати шляхтичеві охоронні листи для «секретаря нашого шляхетного», котрий, «маючи в свіжій пам'яті цноту та милость ку ойчизні і велику охоту до послуг нам і Речі Посполитій», від ченців печерських, від сусідів його піщанських і від інших «не є безпечний здоров'я і живота свого».
Підбадьорений королівською протекцією та захистом, Прокіп Верещака повертається в Україну, де королівська і гетьманська ад міністрації намагаються реалізувати постанови Зборівської комісії 1649 р. Через суд королівському секретареві вдається повернути село Грушки, спочатку віддане йому за адвокатські послуги князем Заславським, а згодом незаконно передане шляхтичеві Магнушевському.
Проте війна з козаками, яка щойно вирувала в Україні, не сприяла посиленню шляхетської солідарності чи хоч би втихомиренню шляхетської анархії. Тільки-но Верещака «безпечно господарювати почав», як його супротивник Магнушевський вчинив збройний наїзд на Грушки і силою вигнав звідти Прокопа, його дітей та вагітну дружину. Як бачимо, не зупинили шляхетського насильства ні почесне звання Верещаки, ні охоронний лист короля. А ось зрив Зборівського миру між Річчю Посполитою та Військом Запорозьким навесні 1651 р. змушує українського шляхтича, як і його давнього патрона, нині вже воєводу київського Адама Киселя, а також сотні інших менш відомих українських панів поспішно шукати шляхи втечі на Захід.
Свою сім'ю Прокіп і цього разу залишив у приятелів на Волині. А сам тим часом знову став оббивати пороги королівської канцелярії та Коронного Трибуналу. В цих невдячних заняттях минають наступні три роки його життя. За цей час безслідно зникають його дружина і діти (найпевніше, вони були забрані татарами в ясир). Закинутий долею на білоруські землі, наш герой одружується там з якоюсь «уродженою Христиною Маркевичівною». Однак війна і там наздоганяє Верещаку. З літа 1654 р. розпочинається російсько-польська війна, і в Білорусь вступають царські війська та козацькі полки під командою сіверського гетьмана Івана Золотаренка.
У тій неймовірній завірюсі, що вчинилася після цього на білоруських землях, Прокіп Верещака разом «з іншими обивателями коронними... по різних місцях тулятися мусив». А згодом, як жалівся український шляхтич опісля, «така біда наступила», що «в тих війнах і другая малжонка, урожоная Христина Маркевичівна, до вязеня взятая і на Вкрайну запроваджена застала».
У пошуках дружини на початку 1655 р. Прокіп повертається до рідного краю, і тут через своїх довірених людей в гетьманській канцелярії (вже з самого початку революції в Генеральній військовій канцелярії служив його родич, брат у третіх, Василь Францішек Верещака) довідується, що пані Христину вислано в Московію.
У чому знаходив собі розраду остаточно вбитий горем український шляхтич наступні чотири роки свого життя — можемо лише здогадуватися, оскільки документальних згадок про це, на жаль, не розглядалася на спільному сеймику шляхти Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств, і його учасники звернулися до вального сейму Речі Посполитої з вимогою виділити в'язнів московитів для її обміну. Чи вийшло з того щось путнє? Навряд чи. Принаймні документальних згадок стосовно цієї справи виявити не вдалось.
А ось на документальні згадки про самого Верещаку знову натрапляємо вже наприкінці 1650-х років. Саме тоді Прокіп Верещака, палкий прибічник ідеї створення на українських землях Великого князівства Руського як автономної частини Речі Посполитої, з'являється в оточенні новообраного українського гетьмана Івана Остаповича Виговського, також православного шляхтича, вихідця з Овруччини. Зважаючи на всі страждання, завдані Верещаці козаками, його поява в козацькому таборі видається більш ніж дивною. Проте, як відомо, все тече — все змінюється... До того ж, варто зазначити, що Прокіп не був поодиноким у наверненні до своїх «одновірних братів» — козаків. Достатньо пригадати той факт, що навіть такий родовитий і вельми заможний аристократ Речі Посполитої, як київський підкоморій, генерал польської та шведської армій Юрій Немирич і той влітку 1657 р. повернувся в Україну і поступив на службу до Війська Запорозького!
На скликаному для ратифікації Гадяцької угоди Вальному сеймі Речі Посполитої в травні 1659 р. саме Юрій Немирич очолював шляхетську депутацію Київського воєводства, а Прокіп Верещака - Чернігівського. В нагороду за нову послугу Речі Посполитій шляхтич отримав підтвердження своїх володільницьких прав на села Кам'янка й Мошки, що на Овруччині, а також другий шляхетський титул «Вірнослов».
Нелегко довелося прибічникам українсько-польської унії переконувати у її доцільності та своєчасності своїх опонентів на Вальному сеймі у Варшаві, а ще важче було це робити в Україні. То тут, то там проти гетьмана Виговського та його дітища починають бунтувати рядові козаки. Чимало представників козацької старшини, вважаючи себе обділеними під час роздачі королем маєтностей і титулів, також виступають проти впровадження унії в життя. Для того, аби пояснити всі переваги миру з поляками, 21 вересня 1659 р. Іван Виговський скликає поблизу Обухова, в Германівці, Генеральну козацьку раду, на якій саме Прокопу Верещаці доручає ознайомити присутніх з умовами укладеного з Річчю Посполитою договору.
Промова на Германівській раді для талановитого українського адвоката стала останньою в його неспокійному житті. Охлократична стихія, збурена недоброзичливцями клану Виговських, поволі вийшла з-під контролю гетьмана та старшини. Українському гетьману лише з великими труднощами вдалося вирватися з козацького кола.
А ось Прокопу Верещаці поталанило менше: розлючений натовп накинувся на овруцького шляхтича, і за мить його не стало.
Розповідь про Верещаку буде неповною, коли не згадати ще про одну загадку, пов'язану з його іменем. Завдячуючи таланту Миколи Костомарова та В'ячеслава Липинського, саме Прокопу Верещаці приписувалося керівництво розгалуженою мережею української розвідки, що діяла в польській столиці та безпосередньо в королівському палаці Яна II Казимира. Проте, як бачимо з розповіді, впродовж кінця 1640—1650-х років не так уже й часто він бував у Варшаві. Та й розвідувальною діяльністю Прокопу ніколи було в цей час займатися — життя, хоч-не-хоч, змушувало його перейматися зовсім іншими проблемами.
|
