УРОКИ ЄВРОПИ

ТЕМА 29. Регіони Європи

Щоб керувати краще, треба керувати менше...

Кенічі Оме, японський економіст
 

25 країн складають нині Європейський Союз — і кожна з цих країн може бути у свою чергу поділена на регіони, які не лише мають якісь певні особливості чи етнографічні традиції. Це — «живі організми», у тому сенсі, що кожен з європейських регіонів розвивається по-своєму... і в Європі вважають, що саме так і треба розвиватися! Розумію, що в Україні сьогодні слово «регіон» набуло зовсім іншого значення, проте, це не повинно заважати нам подивитися — як це робиться в Європі, як там досягають балансу інтересів між «центром і периферією». В Європі нараховують понад триста регіонів. Дехто стверджує, що можна виділити ще більше! І як важко «вишикувати» усі ці місцевості — різномовні, різнорозвинені і різноспрямовані! Можете собі уявити складність завдання, а осягнути результат нам допоможе Сергій Бичков, голова ради Інституту інтеграції і глобалізації.

— Європейський Союз має дуже виважену регіональну політику і створені умови для того щоб регіони проводили відповідальну політику. Таким чином один рівень влади в регіонах створює систему утримань та противаг центральній владі. Регіони мають право мати міжрегіональні проекти з будь-якими країнами Європейського союзу чи прикордонними країнами, використовують це для створення нових робочих місць, інфраструктур, які допомагають розвиватися регіонам.

Регіональна політика Європейського Союзу базується не на «особистих інтересах» і навіть не на традиційному протистоянні «столиці і периферії», а на доволі розвиненому законодавчому забезпеченні — розповідає журналіст Ірина Мирончук.

— 4 грудня 1996-го року — цього року відзначатиметься уже десятилітня річниця — понад три сотні європейських регіонів, які представляють інтереси понад чотирьохсот мільйонів жителів, прийняли декларацію з регіоналізму в Європі. Внутрішні права регіонів, як стверджують деякі експерти, усе більше нагадують часи Середньовіччя — у найкращому сенсі: це коли провінції були «державами у державі» — тільки без провінційного сепаратизму. Водночас, регіони за Декларацією дістали цілком певні права у зовнішніх справах: наприклад, стаття десята декларації надає можливість європейським регіонам укладати договори, угоди чи протоколи, що мають міжнародну сферу застосування — звісно ж, за узгодження з центральними урядами... якщо це необхідно. Європейські регіони мають право відкривати свої представництва за кордоном — і цим правом вони користуються дуже активно, особливо, якщо йдеться про прикордонні регіони. Найбільше своїми правами користуються швейцарські кантони — юристи говорять навіть про те, що кантони є певною мірою суб'єктами міжнародного права. Вони мають права прямо співробітничати з іноземними державами у таких сферах, як регіональне планування, контроль за навколишнім середовищем, лікарняна справа і шкільна освіта. Цікаво, що Швейцарія поки не збирається вступати до Європейського Союзу, але до того часу, поки надумає, кажуть швейцарці, їхні кантони матимуть такі ж широкі права, як і національні держави у межах ЄС.

А українські регіони найбільше бідкаються через брак грошей. Мовляв, одні багаті — інші... не такі багаті. Одні заробляють — інші проїдають... але ж і в об'єднаній Європі не усі регіони розвинуті однаково. Є промисловий німецький Рур — а є аграрна португальська Північ. Президент Центру європейських та трансатлантичних студій Олексій Коломієць пояснює, як фінансуються європейські регіони.

— З боку Європейського Союзу в рамках так званих структурних фондів, які відображені в бюджеті Союзу на семирічний термін, є відповідна строка, яка так і називається «політика узгодження». Чітко під строкою виділяються так звані структурні фонди, які і були започатковані ще підчас утворення європейського економічного співтовариства, а надалі Європейського Союзу. Головною метою є зближення соціального, культурного і економічного розвитку регіонів. На політику узгодження використовується приблизно 32-35% бюджету Європейського союзу, тобто структурні фонди, і за своїм показником ця стаття є другою за величиною фінансових обсягів, після так званої спільної сільськогосподарської продукції. Головна політика була — зрівняння доходів на душу населення окремих громадян Європейського Союзу. До розширення Європейського Союзу до 25 країн, головними абсорбентами цих коштів були регіони і в першу чергу Іспанії, південні регіони Італії — Сицилія, регіон в Австрії, який межує з Словенією — так звана Карінтія, Португалія. І поза сумнівом це вимагало перерозподілу коштів в рамках бюджету Європейського Союзу. Згодом кошти були спрямовані в першу чергу в Польщу — в першу чергу на підтримку сільськогосподарських виробників і на розвиток сільської місцевості, а також в Словаччину і Угорщину.

Деякі європейські регіони зажили славу «локомотивів» — або існує навіть такий термін «інтелектуальні регіони» — про них у розповіді нашого спеціального кореспондента Наталки Козачинської.

— Класичні «інтелектуальні» регіони — це Баден-Вюртемберг у Німеччині, Тоскана в Італії. У цих регіонах стрімко формуються не лише «технополіси», а й цілі «технорайони». Почнемо з міст, які колись відігравали роль регіональну, потім — національну, а нині мають значення чи не глобальне. Лондон, Париж, Франкфурт, Берлін, Амстердам — вони самі по собі є «регіонами», при цьому користуючись певними перевагами у порівнянні з традиційним поняттям «регіон». Адже у містах з передмістями усе розташовано компактно — відтак, обміни і комунікація відбуваються набагато швидше і вигідніше. Італійський регіон Емілія-Романья — його теж відносять до «інтелігентних» — добився значних успіхів: наприклад, безробіття там — менше 4%, у той час, як у цілому по Італії — майже 11%. А досягнуто цього завдяки, по-перше, прямій підтримці регіональних властей дрібного і середнього бізнесу, а, по-друге, програмам поширення інформації про різні нововведення. Баден-Вюртемберг, за загальним визнанням, один з найбільш процвітаючих європейських регіонів, має одночасно найширшу «свободу маневру» — у тому розумінні, що місцевому уряду ніхто не вказує «згори», як діяти, які приписи схвалювати і куди вкладати гроші. Цьому німецькому регіону пощастило досягти того балансу інтересів між владою і бізнесом, про які уже говорив гість програми. Слід також згадати регіони «технологічні»: так зване «місто науки» на південь від Парижа, райони на північ і схід від Лондона — так званий «коридор М4», територія навколо Мюнхена. Усі ці технорегіони розвивалися за схемою американської Силіконової долини: там концентрується науковий ресурс, наукоємні виробництва і технологічні освітні заклади. Результати, як і варто було очікувати, вражаючі: щороку ці технорегіони дають прибутки по 400 відсотків на кожний вкладений євро!

Якщо ж повернутися до зароблених грошей, то в Європі уже «вирахували» такий собі «закон структурних фондів»: що сильніший регіон, то більше він опирається розподілу коштів через загальноєвропейські фонди. Ніхто не любить конкуренції... А тепер — про так звані «регіони-держави» — це природні економічні зони, до яких в Європі можна віднести північ Італії, іспанську Каталонію, французький Ельзас-Лотарингію... і деякі особливості цього процесу — у розповіді Сергія Бичкова.

— Такі регіони як Ельзас наприклад, які дуже плідно використовують для себе знаходження в Страсбурзі Ради Європи. Ліон, який останнім часом практично зрівнявся по активності з регіонами Ельзас. Ельзас вибудовує такі міжрегіональні стосунки з країнами, які знаходяться на різних шляхах, які пролягають через Ельзас. Наприклад керівництво Ельзасу започаткувало такі асоціативні відносини спочатку з Німеччиною, це нижні Саксонія, Польща і потім Дніпропетровськ маючи відносини з цими регіонами, реалізує зараз проект дорожньої карти, яка знаходиться вздовж європейської магістралі А4. підтягнуте під це співробітництво різні спілки. Що може використовувати регіон, це стосунки переш за все між торгівельно-промисловими палатами, асоціації, платники податків, промисловці підприємств, торгово-помислові палати. Вони виконують всі функції які на них покладені договором міжрегіональною владою в інтересах цього регіону. Той же Ельзас і Тюрингія в Німеччині, яка до об‘єднання Німеччини була в складі німецької демократичної республіки, то після об‘єднання вона стала таким прогресуючим регіоном, використовуючи саме регіональні відмінності від інших регіонів Німеччини.

Найсвіжіший приклад — це, звісно, Каталонія. Північний схід Іспанії — найрозвиненіший економічно регіон країни, регіон виразно-своєрідний... втім, краще послухати: розповідає колега Оксана Ващенко, яка нагадала, що в Іспанії дехто сприйняв результати референдуму про розширення каталонської автономії мало не як загрозу національній безпеці...

— Прем‘єр-міністр Хосе Луіс Родрігес Сапатеро поквапився запевнити: «Ситуація під контролем»: «Згідно з хартією Каталонія дістане ширші права, які зміцнять її статус автономного утворення в межах Іспанії.» Каталонці, між іншим, вважають Французьку територію, прилеглу до Каталонії, частиною своєї історичної батьківщини, так званою північною Каталонією. У провінції мешкає менше семи мільйонів людей. При цьому вона дає майже чверть усього промислового продукту країни. Барселонський порт, наприклад, один з найбільших в Європі, може прийняти одночасно 1700 суден. Каталонія, в тім, більшою мірою живе з туризму — 16 мільйонів щороку. Нашим людям, доречі, добре відомий курорт Коста-Дората. У Каталонії вже давно здійснюється регіоналізація мов. В Іспанії це називають політика мовного занурення. Каталонська мова вивчається нині у всіх навчальних закладах, а шляхові покажчики перекладені каталонською. Місцевий патріотизм підгодовується не лише власною говіркою, не тільки економічним розвитком, у каталонців є барса.

Втім, варто крім «регіональної лірики» додати ще й тверезого аналізу. Генадій Друзенко, керівник Центру європейського права, про особливості регіоналізації по-каталонськи.

— Це не був якийсь такий несподіваний, або екстраординарний захід, а це була наступна сходинка у цілій низці кроків до збільшення автономного статусу найбагатшої провінції Іспанії. Цього разу референдум відбувся відповідно до хартії, яка регулює на сьогодні стосунки Барселони і Мадрида. Власне хартія, ухвалена 2005 року і передбачала, що частина питань має бути визначена на референдумі. Ключовим питанням на референдумі було збільшення частини податків, місцевих податків, насамперед податку на прибуток і податку з прибутку фізичних осіб, які лишаються у розпорядженні місцевої влади. Якщо раніше це було близько 30%, то на сьогодні прийнято рішення на референдумі що їх буде 50. До того ж збільшені повноваження місцевої влади в сфері еміграції, а також утверджений законодавчий механізм їх впливу на вибір кандидатур суддів і прокурорів, які будуть діяти в Каталонії. Звичайно в гуманітарні сфері то б подією стало надання статусу державного, на території Каталонії, каталонській мові і також таке дивне формулювання трохи для нас як національної реальності, тобто національної реальності в дослівному перекладі каталонської нації. З одного боку це у Європейських справах і не тільки в Іспанії, викликало певні побоювання як такий собі відцентровий сепаратистський рух, який характерний не тільки для Іспанії, а й для Бельгії, Італії, певним чином Франції. З іншого боку помірковані політики говорять що такий конституційний і цивілізований процес навпаки є запобіжником проти радикалізму і проти радикалізації сепаратистських рухів, як це має місце в тій же країні басків. Одже, Європа на сьогодні з Європи країн, потрохи стає Європою регіонів і повноваження регіонів збільшуються , що засвідчив зокрема і каталонський референдум. По-друге — сьогодні існують механізми цивілізованого регулювання цього процесу. І коли центральна влада не перебирає у своїх повноваженнях, не наполягає жорстко на якомусь централізованому врядуванні, то відцентрові процеси можуть: а) не призводити до розпаду країни і б) можуть лише поліпшувати стосунки центру і регіонів.

В Іспанії запитують — а хто наступний «регіоналізується»: країна басків? Галісія? Канари? А свої проблеми є у Сполученому Королівстві — з шотландськими і валлійськими націоналістами, які обстоюють гасла перетворення з «регіонів-держав» на національні держави. Чи не найвиразніше виступають за «тотальну регіоналізацію» — аж до самовизначення — фламандські націоналісти. Вони уже досягли навіть Європейського парламенту. «Флаамс блок» має у Страсбурзі трьох депутатів — небагато, аби прийняти якесь рішення, але цілком досить, аби привернути увагу. На виборах же у Фландріії націоналісти збирають понад 8% голосів. Поширення фламандського націоналізму, як це не дивно, пояснюють насамперед економічними успіхами регіону. Понад століття фламандці відігравали у Бельгії другорядні ролі — французька мова була єдиною державною, насаджувалася франкомовна культура, а багатий Брюсель, цілком франкомовний, диктував правила гри в економіці. Проте якось непомітно, а фламандців ставало усе більше — у Фландрії народжуваність вища, ніж у Валлонії, фламандці виявляли усе більше хисту до бізнесу і торгівлі... і на початок 90-х років минулого століття Бельгія постала перед вибором: або перетворитися на «країну сильних регіонів» — або перестати існувати, як єдине ціле. Бельгійський варіант децентралізації надзвичайно складний, як на наш погляд — у країні три регіони і чотири «громади» — проте саме це, за загальним визнанням, врятувало країну від розпаду...

Нам необов'язково переймати якийсь конкретний європейський взірець. Можливо, Україна ще не готова до такого рівня автономізації, як в Іспанії, де Каталонія на державному рівні дістала статус «нації». Поки що ми не маємо достатньо досвіду і грошей, аби дозволити регіонам залишати у себе усі податки... але те, що можна і треба придивлятися до європейського досвіду децентралізації — це факт! Зрештою, Україна, як і будь-яка європейська держава, може стати сильною не лише через столицю...