УРОКИ ЄВРОПИ

ТЕМА 14. Коаліція

У політиці доводиться зраджувати або свою країну, або своїх виборців.
Я віддаю перевагу другому.

Шарль де Голль
 

Ось ми і дожили з вами до часу «після виборів». Лишилися позаду нескінченні рекламні ролики, бігборди, телеобіцянки кандидатів... Ось уже і обриси парламентської коаліції «на видноколі»... Схоже, що і цей період не буде надто легким у політичному житті нашої країни, і тут можна прогнозувати гучні заяви, звинувачування, перетягування тактичних канатів — тобто, складний час для професійних політиків. А лише поганий політик вчиться на власних помилках — то можливо, є сенс скористатися з уже готового досвіду, принаймні в такій маловідомій для нас справі, як створення коаліцій? Спробуймо в котрий раз поглянути на Європу.

На чому, власне, партії об’єднуються? На якому грунті? Що штовхає європейських лідерів у «політичні обійми», інколи досить жорсткі? Невже тільки доцільність і бажання будь-що «згуртуватися», бо так легше «бити» опонентів? Ми просили доктора політології Віктора Котигоренка пояснити: на яких засадах в Європі створюються парламентські коаліції?

— Питання не в тому на яких засадах — принципових чи на засадах особистих домовленостей, бо в такому випадку діють спільні програмові концепції, тобто, коли політичні сили виробляють стратегію розвитку, визначають відповідні пріоритети навколо яких вони об’єднуються. Всюди, як би коаліція не формувалась — вона формується як міжпартійна і там позиція кожного депутата визначається швидше його моральними обов’язками перед політичною силою під прапорами якої він прийшов у парламент.

— Але якими ж можуть бути пріоритети, навколо яких об’єднаються політичні супротивники, скажімо ліві і праві?

— Якщо називати речі своїми іменами, то ні лівих, ні правих у класичному вигляді, як це писалося в колишніх радянських підручниках, немає. Практично вся дискусія розгортається не навколо лівих-правих, а навколо програм. Але зрештою всі вони дотримуються ідеології розумної доцільності або раціональної дії. І якщо треба створити умови для прискореного розвитку економіки — то за це голосують так звані ліві і праві. І якщо соціальна ситуація в державі вимагає розширення соціального захисту і певних соціальних поступок щодо найманих працівників — значить уряд це робить.

Скажу вам чесно — я не великий спеціаліст у політиці. Але і я знаю, що минулого року непересічна подія сталася у державному житті найбільшої країни Європи — Німеччини. Саме там після запеклих парламентських виборів партії почали шукати компроміс. Результатом було створення так званої «історичної коаліції». Про цей досвід спеціально для нашої програми розповідає Надзвичайний і Повноважний посол ФРН в Україні Дітмар Штюдеман.

— Ви знаєте, досі усі коаліції в Німеччині були коаліціями між так званою „народною» партією і порівняно невеликою політичною партією. Під народною партією Volkspartei ми завжди розуміємо ту політичну партію, яка має надзвичайно потужний електорат. До того ж це партії, які настільки глибоко вкорінилися в свідомості пересічного громадянина нашої країни, що вони завжди можуть розраховувати принаймні на 20% голосів виборців. Діапазон можливостей політичних партій, які ми називаємо невеликими, сягає не більше 7-12% голосів. Це також пов’язано з традицією, яка бере початок від 19 сторіччя — обидві партії традиційно складали більшість електорату в Німеччині. Соціал-демократична партія акцентувала увагу на соціальних аспектах, зосереджувалася на завданнях соціального захисту слабких або тих прошарків населення, які потребують допомоги, тоді як християнські демократи концентрували увагу на відстоюванні цінностей християнської ідеології. І це з точки зору політики принципово важливе питання. Вони відрізнялися у підходах до того, яким має бути регулюючий вплив держави в сфері цивільно-правових, соціальних та економічних відносин. Минулий досвід засвідчує, що як правило коаліційні уряди виявлялися стабільними, успішними і навіть період їхнього існування перевищував одну каденцію парламентського життя. Але досвіду утворення великих коаліцій у нас немає тому, що в нас лише одного разу існувала велика коаліція. Це було наприкінці 1960-тих років в період переломного розвитку нашої держави. Нинішня коаліція, тому вона й називається велика коаліція, є коаліцією між двома народними великими партіями в Німеччині.

Як саме утворювалася ця коаліція? За цим процесом стежила наш спеціаліст з німецьких справ Наталка Козачинська.

— На німецьких виборах у вересні 2005 р. блок християнських демократів ХДС/ХСС переміг соціалістичну партію Німеччини СДП із зовсім вже незначною перевагою — в 4 депутатські місця. Почався складний політичний процес, який «на поверхні» виглядав, як гра... у кольори. Спочатку Рожеві — соціал-демократи — спробували домовитися про коаліцію із зеленими, але екологісти відмовилися. Християнські-демократи посварилися з лібералами, тому чорно-жовтий компот теж не зварився. Натякали і на злиття соціал-демократів, лібералів і екологістів: цей варіант, завдяки кольорам партій-можливих партнерів дістав назву «світлофор». А був момент, коли на першу позицію серед потенційних альянсів висувалася... Ямайка: чорно-жовто-зелений національний прапор цієї екзотичної острівної держави у Карибському басейні замайорів на перших шпальтах усіх німецьких газет. Ямайське посольство оголосило приз — на той випадок, якщо подібна коаліція і справді буде створена... Майже місяць партії витратили на перемовини про те, хто буде лідером, хто другорядним гравцем. Нарешті визначилися, що канцлером мала стати провідник блоку ХДС/ХСС Ангела Меркель, а СДП — отримати більшість місць у новому уряді. Союз лівих з правими і став зрештою панівним у бундестазі — назвали чорно-червоним блоком. Через два місяці після виборів керівники двох «народних партій» підписали в Берліні угоду про створення „великої коаліції». І одразу ж колишній канцлер та голова СДПН Герхард Шрьодер — пішов з політики. Як чесна людина та політик, який не зміг привести свою партію до влади.

Здається, ніби щось вельми схоже відбувається і у нас з вами. Чи я не права? Це запитання до Вадима Карасьова, політолога, директора Інституту глобальних стратегій.

— Я думаю, що досвід останніх виборів у Бундестаг в Німеччині, формування потім великої політичної коаліції між двома основними народними партіями — Соціал-демократичною партією Німеччини і Християнсько-демократичним Союзом може слугувати прикладом для післявиборчої ситуації в Україні, коли політичні сили не зможуть створити одноособову політичну коаліцію і доведеться формувати велику коаліцію. Тут ми знаходимось лише в початкових класах середньої політичної школи, яку пройшла Європа, а є ще вища школа політики. Але це не значить, що ми повинні кожен рік йти до школи — ми можемо це навчання пройти дуже швидко, якщо будемо сумлінними учнями.
Що стосується України — жодна партія ще не формувала уряд і не несла політичну відповідальність за цей уряд. Були президенти, прем‘єр-міністри, які брали відповідальність, але вони брали відповідальність як лідери, як політичні одинаки, як політичні особи, а не як лідери тих чи інших політичних партій. По-друге, все ж таки у нас аморфні соціальні інтереси, а відповідно і аморфні політичні інтереси. Це значить що партії які є, не орієнтуються на сталі частини суспільства, які б могли сформувати своє політичне замовлення на програму. Тому партії себе відчувають не як частина суспільних інтересів, відповідно до цього і слово партія — pars — частина, а претендують на охоплення всіх інтересів суспільства, за все добре проти поганого. І це теж розмиває програми і програми виглядають, фактично, однаковими. Але в тій мірі, в якій будуть формуватися соціальні інтереси, а ми вже бачили як вони формуються по СОТ, а такі інтереси будуть і по НАТО, і по Європейському Союзу, — партії будуть більш партіями, тобто частинами суспільства, орієнтуючись на конкретні інтереси. І тоді це буде відображено в програмі. І коли партії отримують коаліційну владу в уряді, коли вони сформують уряд і визначать програму дій уряду, вони будуть нести за неї відповідальність. Виборець після 4-5 років цієї діяльності зможе порівняти що партія обіцяла і що вона виконала. І тоді програми будуть, я б не сказав основним, але невід‘ємною частиною політичного і виборчого процесу зокрема.

В чому небезпека коаліційного уряду і в чому його переваги? — свою розповідь продовжує Дітмар Штюдеман, Надзвичайний і Повноважний послом ФРН в Україні.

— Фактори и ризику, пов’язні з утворенням великої коаліції, полягають в тому, що необхідно шукати консенсус на базі мінімальної єдності. Річ в тому, що кожна з цих партій не може дозволити собі занадто далеко відійти від декларованого нею власного обличчя. Вона зобов’язана зберегти своє політичне обличчя. А до цього ще додається те, що обидві політичні партії під час виборчої боротьби сильно „обстрілювали» одна іншу. А перевага такої великої коаліції полягає в тому, що в ситуаціях, наближених до кризових, ця коаліція має необхідний авторитет, необхідну спроможність проводити і втілювати свої рішення в життя з огляду на тривожні симптоми, які виявляють себе у житті. І така коаліція здатна також вдаватися до вирішальних і доволі-таких важких кроків, — йти на непопулярні обмеження в сфері соціальній, політичній, чи в будь-якій іншій сфері життя.

— Пане посол, але ж для таких вирішальних кроків учасники коаліції мають повністю узгодити всі свої кроки між собою, тобто домовитися! Невже у вас настільки різні політичні сили, які утворили тепер правлячу коаліцію, ніколи не сваряться?

— Якщо говорити про Федеративну республіку Німеччини, з точки зору її політичного територіального устрою, політично-територіальної системи, то вона очевидно має найбільший і найбагатший досвід стосовно вміння досягати компромісів і стосовно можливості або здатності до компромісів серед усіх країн Європейського Союзу. З іншого боку треба сказати з усією ясністю, що існують такі пункти, щодо яких потрібно продовжувати пошук компромісу. Двома такими аспектами, які викликають певні суперечки є наступні: по-перше, це форма, в якій ми могли б зарадити проблемам, які виникають у нас в зв’язку з витратами у сфері охорони здоров’я, з огляду на невпинно зростаючу кількість людей похилого віку, тобто з огляду на старіння усього суспільства і з огляду на зменшення кількості активно працюючих людей. Іншим важливим аспектом є питання про те, чи взагалі потрібно це робити, а якщо так, то в якому обсязі, і наскільки далекосяжним має бути розвиток стосовно ядерної нашої енергетики в плані диверсифікації енергозабезпечення країни.

От бачите, федеративна Німеччина до компромісів звикла, але і там є важливі проблеми, з яких різним учасникам коаліцій знайти компроміс зовсім не легко, адже їхні позиції можуть бути вкрай відмінними, і якщо партія відступиться від принципів заради урядової злагоди, виборці ще й можуть звинуватити лідерів у зраді. А розбіжності рано чи пізно даються взнаки у багатьох коаліційних урядах, саме через них регулярно розпадаються уряди, наприклад, в Італії. Ситуацію у Франції вивчав Сергій Снігур.

— Нинішній уряд Домініка де Вільпена прийшов до влади під оплески опонентів Європейської конституції. Пережив кризу, коли емігранти тисячами палили авто під Парижем. А зараз, коли прем’єру-консерватору доводиться долати опір демонстрантів і профспілок, незадоволених новим трудовим контрактом — йому в спину вдарив власний партнер...Ніколя Саркозі, міністр внутрішніх справ, фактично виступив проти свого «патрона», сказавши, що закон можна було б і відкласти. Взагалі то Де Вільпен і Саркозі — політичні опоненти. Очолюють вони дві провідні французькі партії, які на останніх виборах змагалися одна проти іншої. Їх об'єднало у коаліцію лише одне: особисте прохання президента Жака Шірака, який після достатньо принизливої поразки на референдумі з приводу Європейської конституції, а потому — його партії на виборах до європарламенту — звернувся до близьких йому політиків з проханням «врятувати країну». Де Вільпен, якого називають «останньою шпагою Шірака», більше технократ, аніж політик, він завжди був близьким до президента, але раніше ніколи не очолював уряд. А ось Саркозі — лідер правлячої правої партії — постійно «на перших ролях». Французький уряд тримається лише на порозумінні цих двох лідерів. Обидва дотримуються схожих поглядів на соціальні проблеми, проте, у Саркозі є та особливість, що він — потенційно найбільш «прохідний» кандидат на президентських виборах наступного року, він дивиться на кілька кроків наперед. А результатом таких складних стосунків між двома лідерами може бути не просто чергова «внутрішня криза», а й повна зміна парламентської коаліції...

Ну добре. Вибори відбуваються, проходять переговори та консультації, напрацьовується список принципів та компромісів, і зрештою коаліцію створено. Але життєвість її величезною мірою залежить від того, наскільки учасники коаліції здатні все ж «придушити» в собі бажання критикувати нещодавніх суперників, поступатися несуттєвими програмними положеннями, і мати між собою більше схожого, аніж такого, що їх разюче різнить. Про польську ситуацію розповідає наш спеціальний кореспондент Леонід Юрченко.

— Уявіть собі українську коаліцію, в якій об’єдналися тепло-помаранчевий і холодний біло-синій кольори... а, між тим, для Речі Посполитої — це сучасна політична реальність. Ліберали з «Громадянської платформи» виступають за вільний ринок і зменшення втручання держави в економічне і громадське життя. Консерватори з «Права і справедливості» — за посилення ролі державного регулювання, а також за зростання ролі католицької церкви. І щоб утримати коаліцію на власних умовах, консерватори взяли із собою ще «правіших» — «Самооборону» і ультракатолицьку Лігу польських сімей. Характерно, що до парламентської коаліції входять політики, які виразно виступають проти поглиблення європейської інтеграції — і ніхто не вимагає від них відмовитися від програмних положень...А кабінет у Польщі тримається на доволі крихкій рівновазі: консерватори вимагають від лібералів не наполягати на подальшій «відкритості» економіки, а «Самооборона» виступає за відновлення переговорів з Європейським Союзом про нові субсидії польському селянству. І будь-який привід може розколоти кабінет — і коаліцію теж: наприклад, ледь не кризу спровокувала дискусія про... інтимну орієнтацію: прем’єр Казімеж Марцинкевич назвав гомосексуалістів «хворими», його підтримав президент Лех Качинський, а ось ліберал Дональд Туск йде у річищі європейської традиції, яка приписує «не забороняти» відмінність поглядів та звичок.

Я думаю, що інтимна орієнтація наші коаліції не розвалить. У нас достатньо інших факторів, яких українським політичним силам треба уникати. Доктор політології Віктор Котигоренко — про те, чого нам ще бракує...

— У нас найбільше проблем буде в процедурі тому, що якщо порівнювати механізми формування правлячої коаліції, які закладено в нашу конституцію і які існують у країнах розвиненої демократії, то тут ми їм серйозно поступаємось. Мало того, що у нас немає досвіду відповідної практичної роботи, але в нас є імперативний мандат, якого практично не має жодна конституція світу. З іншого боку ВР прийняла регламент, який передбачає індивідуальне входження в коаліцію. Чи це колективне членство фракції, чи це індивідуальне членство депутатів, чи пишеться заява, чи пишеться декларація, в якому документі все це фіксується? Механізмів немає. Що значить в 30 днів формували коаліцію ? Що буде ознакою формування коаліції? Хто буде керувати коаліцією? Якщо коаліція — це більшість, в яких стосунках повинен знаходитись голова парламенту і лідер коаліції, чи це колегіальний орган? У нас величезна кількість процесуальних проблем. Тому у нас буде надзвичайно багато проблем і ми абсолютно очевидно вступаємо в епоху політичної нестабільності.

Зрештою, будь яка демократія є за визначенням більш нестабільною, аніж, наприклад, диктатура. Там все просто — наказ згори: «Ліво-руч! Ать-два!» і вся камера, тобто країна, синхронно повертається на бік. Повна стабільність. Але Європа, зрештою, живе демократичним життям вже багато десятиріч і навчилася будувати мир, економічний та соціальний комфорт попри різні політичні погляди своїх громадян, партій, учасників коаліцій... Навчимося і ми. Треба лише навчитися у досвідчених європейців толерантності, тобто готовності слухати інших, і — досягати тих самих компромісів.