Український інформаційний портал "Точка літературного кипіння" .:. Літературні новини та анонси, аналітика літературних подій та процесів, огляди книг, публікації, репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій, сучасна проза та поезія.
Український інформаційний портал "Точка літературного кипіння" :: Точка - література у русі
- Актуальні літературні новини та анонси
- Аналітика літературних подій та процесів
- Огляди книг
- Репортажі та звіти з літературних акцій та прес-конференцій
- Бібліотека ексклюзивних публікацій: проза, поезія, критика,
драматургія, переклади, інтерв'ю, публіцистика
Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | РаУВРРвСРСР | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися
Я прокинувся від галасу на кухні, який не тільки не стихав, але розгорався чимдалі більше. Я з сумом згадав, що нині неділя і поволі збагнув, що день починається як срака і треба якось непомітно здути з дому, бо батьки не йдуть на роботу, а отже будуть сваритися чимдалі більше, а принагідно і мені влетить за що-небудь, тому потрібні рішучі дії.
Я подивився на годинник – вже було по десятій.
Отже сестра поїхала на музику. Вона у нас в родині позитивна, добре вчиться, закінчує музичну школу, і якось її сварки батьків аж ніяк не обходять, і батьки обоє до неї не присікуються.
Їй вже вісімнадцять, вона вчиться в гуманітарному коледжі і взагалі уся геть собі правильна. Не те, що я.
У мене з нею взаємини добрі, але ми настільки різні, що живемо кожен окремо і нічого спільного у нас немає, хіба що ночуємо в одній хаті і батьки в нас, якось так сталося, що спільні.
Її взагалі часто немає вдома. То вона в якихось пластових таборах тижнями пропадає, то вже ось вихователькою туди їде.
А мені в моїх п`ятнадцять часом просто не хочеться жити, така бере тоска, що хоч криком кричи.
Найважче мені з батьками.
Особливо з татом. Він впритул не бачить, що я вже виріс, що скоро шістнадцять, паспорт, а там вже вісімнадцять, громадянин з правом голосу на виборах.
Чому він так Марійку не виховував не знаю, але от зі мною просто біда – проходу не дає.
Чому в тебе така зачіска, що це за мода закочувати рукави у тішорті, розправ печі, як розмовляєш, дивись в очі.
Та хоч би сам чогось в житті добився, а то їбошить на своїй станції, хвалиться, що машини знає краще всіх на світі, і то все, і ще бухає безбожно.А набухається – з мамою з`ясовувати взаємини, і не дай Бог я вдома, то зі мною вже буде ой-йой-ой!
То ще було на початку весни, я уроки робив, вони почали сваритися, і я саме в розпалі – за куртку – і тікати, а він вилітає – ти куди?
- Піду пройдуся.
- Сиди вдома!
- Ні, пусти мене.
- А я кажу сиди вдома!
Коротше я вирвався, але ціною того, що він надірвав мені куртку. Вийшов на перший поверх у коридор, закурив і сльози в мене на очі навернулись. Куди йти, не знаю. Що робити, не знаю. Але додому вирішив не повертатись.
Раптом чую кроки за спиною, хтось заходить у під`їзд. Я відвернувся, аж знайомий голос:
- А що це ти тут, Сашко, стоїш?
Озираюсь. Наш сусід з третього поверху – Сергій Миколайович. Його всі знають в будинку – спортсмен, був чемпіоном Олімпійських ігор зі стрибків у довжину. Тепер викладає фізкультуру в якомусь інституті, але ще написав роман зі спортивного життя і всі про нього заговорили знов. Одне слово – зірка.
- Та нічого, кажу, ось з батьками посварився, то й стою тут.
- Ходімо до мене, – каже він раптом, – чого тут стоятимеш. Чайку поп`ємо.
Я завагався.
- Та в мене нікого нема. Я сам зараз.
Я погодився. Було мені того вечора в нього так добре, як ніколи й ніде. Розбалакались ми про все на світі.
Я йому розповів про себе, а він мені про себе.
Дружина його покинула. Точніше, він її покинув, і поселився знову у своїй однокімнатній квартирі в нашому будинку, яку отримав мало не двадцять років тому, і в якій жив до одруження.
Він повернувся зі змагань, на які їздив з юнацькою командою, як тренер, і застав дружину у себе вдома з іншим. Студентом з інституту, де вона викладає.
Що їй бракувало, не знаю, каже. Але в мене до жінок раптом така зневіра з`явилась. Шури-мури, то будь ласка. А женитись наново, не збираюсь поки що аж ніяк.
Років йому було тридцять п`ять. Ще женитись можна сто разів.
Але він вів далі про близькість людей, про несподівані зустрічі, які можуть змінити життя людини, про те, що мене він бачить давно, і що я особливий, і що в мене такі очі, що проб`ють кожного, і що йому хочеться в них дивитись.
Коротше, ми ще випили по чарці, я подзвонив додому, що не прийду, бо ночую у товариша.
І лишився в нього ночувати.
У нього була одна кімната, спати не було де, отже ми лягли разом. Я дуже хотів спати, і він обійняв мене і пригорнув до себе. Я вперше у житті пригорнувся сам у ліжку до когось, і, засинаючи, лиш почув, Боже, який я щасливий зараз, може тебе мені й бракувало в житті.
А я ще пробурмотів:
- Мене? Отакого маленького, худенького…
- Саме тебе, саме тебе...
Я заснув і прокинувся майже в його обіймах і почув себе трохи ніяково. Але мені було приємно і я подумки наплював на незручність і розслабився і відчув себе добре. І засміявся. Він теж.
Ми встали і він почав робити зарядку і змусив і мене. Все було кльово і смішно. Потім ми поснідали і дуже приязно розбіглися в різні боки. Він міцно обійняв мене на прощання, і сказав, що завжди радий мене бачити.
Я пообіцяв, що прийду і ніколи не прийшов.
Правду кажучи, кілька разів я навіть стояв у нього перед дверима, але наважитися подзвонити не зміг. От якби він в цей момент вийшов, або навпаки йшов додому і мене зустрів…
Ми зустрічались кілька разів на вулиці біля нашого будинку, але виходило так, що або він був з якоюсь жінкою, або я був з Женькою, або ще з кимось, і до нього йти не міг, і так воно й лишилось.
Я думаю, що можна було ці взаємини збудувати в дуже класні, але ж от не вийшло.
Я не раз думав про Сергія Миколайовича із здивуванням і ніяковістю.
Не те, що мене душе шокували його спроби дістатись мене в такий спосіб, бо нині всі про все знають, і якщо ти цікавишся музикою і дивишся телебачення, то про всі ці блакитні штучки – від Меркурі до Пєнкіна говориться давно відкрито. Та й між пацанами про все це говорилося з дитинства і ми все знали. Теоретично.
Але практично таке зі мною сталося вперше. І я був шокований не самою його спробою, а більше тим, що це він, у якого все було – становище, гроші, машина, зрілий вік, всі знали, що після розлучення у нього жінки в хаті не переводились – і раптом – Я! Це ніяк мені на голову не налізало, хоч не раз я думав про його ставлення до себе з деякою приємністю – все ж я чимось заслужив його увагу.
Дивився на свої очі – ну темні, ну брови густі, але я малорослий і худий, і…
Одне слово – дивина та й годі.
Але якби я прийшов до нього все було б інакше. Мабуть таки набагато краще. Можна було би без дечого обійтись, а решта все було б чики-чики. Не знаю, чи я просто дурний, і не чую, що і як на краще для мене, чи це вже така моя доля, як кажуть…
Тої знаменитої неділі мені вдалося вислизнути доволі легко. Мама пішла врешті в магазин, а батько був у туалеті.
Я шмигонув повз навшпиньках, схопивши на кухні лише шматок хліба з маслом, недоїдений батьком. І радісно вискочив у двір, однак відразу ж подався за ріг, щоби батько мене не викричав у вікно, а також в протилежний бік від магазину, звідки мала вертатись моя мама.
Врешті я був вільний.
Треба було витягти з дому Женьку. Зараз це був мій найкращий кореш, не просто друг, а я сказав би майже брат, бо ми з ним зблизились не так і давно, але відразу дуже і дуже близько. І за нами вже стояло море справ.
Мабуть, якби не Женька я приходив би до Сергія Миколайовича, бо він мені дуже подобався насправді і попри всі його настрої все далося б до вирішення. Я це знав.
Але з Женькою у мене почався інший світ.
А головне – був на рік за мене молодший. Але був вищий і міцніший. А вже беручкий, не те слово.
Він жив неподалік, у сусідньому дворі.
Якось увечері ми сиділи з кількома хлопцями біля мого парадного і патякали про всяку всячину.
Він прийшов до Михаська, з яким вчився в одному класі, щось спитати по уроках.
А потім сів з нами і так ми забалакалися з ним, що всі вже пішли, а ми розмовляли удвох і розмовляли і не хотілося розлучатися.
Я не знаю, як це стається, але от раптом хтось тобі настільки подобається, що слів нема, а при цьому ви ніби й раніше бачились і ніяких таких почуттів він у тебе не викликав.
Бувало в мене таке в дитинстві, коли я був у дитячому спортивному таборі. Але тоді ми роз`їхалися по домівках і все минуло з часом, бо жили далеко один від одного з тим Костиком, і хоч і бачилися десь тричі, але потім то все зав`яло.
А тут було щось таке, чого не поясниш словами.
Відтоді ми майже не розлучались. Хіба що тільки спати і на уроки. А сачкували завжди разом.
Потім до нас пристав Ростик. З ним теж було класно, але ми воліли з Женькою часом бути собі вдвох, а от коли щось придумували більше, кликали Ростика.
Ростик учився в "б" класі поруч зі мною, худий і високий, і дуже дотепний. Почуття гумору у нього було вийняткове. Причому він говорив завжди спокійно, але так невимушено, ненапружено точно, що ми раз по раз каталися зі сміху.
У нас із Женькою було дві таємниці.
До другої ми з часом посвятили й Ростика.
А от про першу він так нічого й не знав.
Десь через місяць після того, коли ми так закорешували з Женькою, він якось мені каже – а ти вже їбався чи ще ні?
- Ще ні, – кажу я, трохи червоніючи, але чого маю брехати.
- Дрочиш?
- Ну-у-у..
- Та не бреши тільки. Всі дрочать, бо куди ж його дівати, як воно набувається само. А поїбатись хочеш ?
- Певно що.
- Тільки одна умова. Я дав слово, що ні одна душа жива про це не довідається. Все буде просто. Але, як проколешся, тебе просто уб`є хтось.
Я вже захвилювався всерйоз, і раптом у мене стрижень почав набухати просто від однієї думки про таку можливість.
- Я нікому нічого не скажу! Слово честі!
- Це доросла жінка. Але вона вчителька.
- ?????
- Так. І в нашій школі.
- ???????
- Я вже її трахав не раз. І спитав про тебе. Вона не проти.
- !!!!!!!!!
- Поїхали сьогодні під вечір. Я їй подзвоню.
Ми вибралися на цю справу десь о восьмій вечора. Дісталися 20-го мікрорайону, якоїсь вулиці і квартири. Я нічого не пам`ятав, бо хвилювався так, що готовий був утікти. І все сподівався, що сьогодні щось не вдасться.
Але нам відчинила симпатична молода жінка. На диво вона була в хутряному пальто, хоч і на дворі вже була весна.
- Це Сашко, – сказав Женька, – а це Тамара.
- Добрий вечір – ледь вимовив я.
Тамара нічого не сказала і пішла до кімнати. Збоку була кухня.
- Почекай тут, – сказав Женька хриплим голосом.
Він виглядав мені зараз стороннім і майже незнайомим.
Я сидів на кухні і думав, що я тут роблю. Все це виглядало якимось дивним сном або маренням, і я не чув себе собою. Хоч несамохіть прислухався до звуків з кімнати, куди пішов Женька.
Там щось скрипнуло, потім зашурхотіло, потім знов почало скрипіти якось в такт. Потім все затихло.
Серце в мене калатало, як скажене.
Раптом в кімнату зайшов Женька. Він усміхався. Спокійно і задоволено.
- Іди, – сказав він, і зітхнув. Вона на тебе чекає.
Він сів на ослін і ніби відсапувався, замислений і неуважний.
Я пішов до кімнати тремтячи зі страху.
Тамара сиділа на дивані, закутавшись у хутро.
Я став на порозі кімнати.
- Ти чого став там? – спитала вона. – Будеш?
Я ствердно хитнув головою.
- То йди сюди, роздягайся.
При цих словах вона розкрила хутро в яке була закутана. Під ним вона була зовсім гола.
Я ніколи не бачив голої жінки зблизька і мене затрусило, стрижень злетів аж до підборіддя.
Я скинув усе крім трусів. Якось було ніяково. І підійшов до неї
- А це навіщо? – сказала вона, взявши мене за труси, і вмить їх стягла додолу.
- Ого, ти вже готовий! Ну, йди до мене!..
Вона лягла на диван і потягла мене на себе. Я незграбно ліг на неї, і вона розставила ноги. Я почав шукати отвір і не міг втрапити.
- Ти вперше? – раптом спитала вона.
- Так, – відповів я ледве чутно.
- Не соромся, я допоможу.
Вона взяла рукою мій напнутий стрижень і легко ввела мене в себе, натиснувши при цьому мене за ягодиці.
Я відчув насолоду тіла, в якій для мого стрижня здавалося в світі нема кращого місця. Саме тут він і повинен жити і рухатися отак і…
Все відбулося доволі швидко, але й вона застогнала в якусь мить, саме тоді коли я кінчав, затискаючиї її підборіддям, аж вона зойкнула з болю – не тисни так підборіддям.
А вибух був шалений і радісний.
Врешті я зліз з неї і відсапуючись сів на дивані поруч.
- Вітаю з початком, – сказала Тамара.
Я дивився на неї, вона була прекрасна у своїй голості і відвертості. І якась страшна.
Я вмить захотів ще. Все відбулося надто швидко.
Тамара подивилась на годинник.
- Ти можеш зразу?
- Так.
- Ну попробуй.
- Я ліг на неї і намагався сам вставити в неї свій стрижень, але знову не вдавалось. Її рука лиш додала моєму другому "я" напруження.
Тепер я рухався повільніше, однак набираючи швидкості з кожним рухом. Врешті вона тілом і особливо своєю жіночністю мені назустріч. Тепер ми рухались удвох назустріч одне одномув такт в ритм і в спільний кінець, в якому вона обіймала мене щільно руками й ногами всього, підвиваючи в стогоні, і так тримала мене деякий час після того, як я кінчив і вона кінчила. І врешті ми розпалися. Насправді, і це було швидко. Але вже не три хвилин, як спершу, а десь може з десять.
Я одягся. Руки і ноги в мене тремтіли, але я був щасливий.
- А можна, я сам прийду... колись.
- Можна.
Вона засміялась. Встала, пішла до столу і взяла ручку і шматок паперу, написала номер телефона.
Я дивився на її сідниці ззаду, коли вона нахилилась, і знову думав про Це. Вони були округлі, трохи звужені доверху. І я не знаю, чи були вони дуже гарні, але це були перші в моєму житті сідниці голої жінки, і я дивився на них і хотів її знову.
Я прийшов до неї наступного дня, потім приходив ще кілька разів. І сам, і з Женькою.
Вона була дивна.
Особливо ж дивно стало, коли виявилось, що саме вона буде вести у нас в класі англійську мову, бо попередня вчителька перейшла раптом на іншу роботу.
Я дивився на неї в класі і у мене вставав стрижень.
Вона подеколи проходячи повз мою парту, проводила рукою по моїй голові, і в мене все бушувало всередині, я мало не кінчав від того.
А вечорами продовжувалось все, як раніше.
ЇЇ історія була доволі проста. Вона вчилась у нашій школі і почала трахатись із хлопцями, а потім стала в школі піонервожатою і далі трахалась із пацанами, які передавали її у спадок молодшим. Певно вона звикла трахатись з пацанами, бо от Женьку до неї привів старший пацан, а Женька мене.
Скільки в неї було йобарів я не знав, і ніхто не знав.
Не думаю, що дуже багато, але те, що не лише ми з Женькою, то факт. Просто вони дорослішали і виїжджали, або займались своїми дівчатами, а пацани завжди хотіли їбатись і були напоготові.
Однак всі історії мають своє закінчення.
Одного разу ми задзвонили, і вона сказала приходьте.
Вона мала час і ми потрахали її обоє по два рази.
А тоді сіли пити чай у неї на кухні.
І вона раптом сказала:
- Все, пацани, це останній раз. Я вихожу заміж, ігри скінчились.
Тоді ми просто ошаліли від цієї звістки. Але за пару тижнів ми шаліли, бо звикли трахатись. Ніяка дрочка не допомогала.
Треба було щось робити, і ми пішли на лови дівчат.
Вже було тепло. Ми пішлим утрьох, разом з Ростиком.
Півдня пошлялись і врешті склеїли якраз трьох, вішали їм лапшу на вуха, яку лиш могли. Але купили пару пляшок вина, цукерок і пішли на цвинтар, щоби посидіти в зелені, крім того там ніхто дуже не ходить.
Випили ми, і розповзлися по кущах, кожен з одною.
Що я молов своїй вибранниці, одному Богу відомо, але гладив, цілував, хапав за різні місця і ніби вмовив.
Хоч труси стягав з неї, коли вже лежав на ній.
Вона щось казала – не треба, – але я вже завченим рухом увійшов у неї, спраглий до нестями, і пішов її молотити, аж вона раптом – ти ж тільки не кінчай в мене.
- Та добре, я знаю.
Я бачив, що вона сприймає все з приємністю, але поводила вона себе настільки незграбно, що лиш тому, що я дуже хотів, то все сталося і я врешті виприснув на траву поряд свій заряд, ощерившись від задоволення і незакінченості.
Вина ще трохи було.
Я сьорбнув.
- Давай ще раз.
- Не треба – казала вона. Я вже хочу додому.
- Не валяй дурня. Це швидко.
Я ліг на неї. Вона нехотіла цілуватись і відвертала губи. Я загнув їй ноги собі на плечі і вставив стрижень і цього разу пішло якось краще, і довше і поза була зручніша. І я врешті дістав кайф, якого шукав і виплеснув усе їй просто на живіт і, пустивши її, повалився на траву, не вдягаючись.
Вона теж лежала поруч і мені не подобалось і я сам собі не подобався, і все було ніби гаразд, але якось не так.
Я побачив на ній золотий ланцюжок.
- Дай подивлюсь
- Ні
- Дай, я кому кажу, бо порву.
Вона зняла ланцюжок і подала мені.
Я одяг його.
- Поверну, коли наступного разу будем трахатись, ясно тобі. От так.
- Віддай ланцюжок. Мені вдома влетить.
- Ні, не віддам. Завтра приходь сюди і віддам.
Ми дістали за ці розваги усі троє по два роки умовно. А я ще півроку за ланцюжок.
Суд. Батьки. Сусіди.
Я вже почував себе, як у нас кажуть, конченим.
Ми і далі трималися разом. Тепер і Ростик був з нами постійно. І ми раз по раз продовжували другу свою таємну справу.
Ми угоняли автомобілі. Каталися на них, а протім лишали.
У мого старого були "Жигулі", і я зрозуміла річ, з дитинства їздив на машині. Тим більше, що батько працював автослюсарем.
У мене був ключ від Жигулів і одного разу ми попробували і машина відкрилась.
Як завести Жигулі я знав з дитинства, без всяких ключів заводив будь-яку машину. Чогось мене батько навчив.
Ми покатались на Жигулях майже цілий день. Кинули і ніякої шкоди не зробили їм.
Тут був спорт і ризик. Це була справжня пригода. Напруження, втеча, нова машина. Це був клас.
Упродовж кількох місяців ми угоняли десь із десяток машин в різних районах міста.
Остання була Тойота і тут ми вже були знахабніли. Розбили скло і вскочили в неї, ну як би ми ще поїздили на Тойоті!
Тут ми провели день незле, але з Тойоти забрали музичний центр і вже увечері Женька його загнав і ми вже мали якісь бабки.
То ж у неділю, коли я вибрався з дому, в мене було трохи грошей, і я почував себе доволі певно, бо знав, що знайду що їсти і не тільки.
Я зателефонуваву до Женьки по коду. Три рази набирав по одному гудку, не чекаючи відповіді. Це мало означати, що я на вулиці і пішов у наше кафе "Хвилинка".
Назвати це кафе можна було лиш умовно, бо це була просто халабуда з пластамасовими столиками всередині, але тут було дешево, недалеко від нас і тітка Настя вже нас знала. Ми себе завжди чемно тут поводили, бо в себе, там де живеш, треба, щоб було все окей.
За півгодини появились Женька з Ростиком.
Ми з`їли по бутерброду і випили пива. Життя враз налагодилось.
День був світлий і сонячний, і ми подалися в центр міста, шукати нових пригод.
Григорій Сараєв прокинувся, роздратований на цілий світ.
По-перше, він погано трахався з жінкою цієї ночі і вона йому виговорюва вранці, що він алкоголік, і в нього вже хуй не стоїть від горілки, або в нього хтось є на стороні і він трахається з коханкою, бо просто так не буває, щоби в чоловіка у сорок років хуй не стояв, і він так довго не міг кінчити. Врешті то все дійшло бажаного результату і він скінчив таки, але ні він ні вона від цього акту задоволення особливого не отримали. Дружина вже під час акту стогнала, що втомилася. Отож вона вранці кинула йому кілька ремарок, а він сказав – не подобається, йди на хуй, шукай собі іншого йобаря, діти вже великі, у тебе проблем нема. Тільки кому ти на фіг така стара коза потрібна.
Він пішов голитися, подивився у дзеркало і дуже собі не сподобався – обрюзглий, під очима синяки, щоки висять, як у бульдога, а настрій – хоч вішайся.
Ну, як тут не випити, коли така от хуйня на голові цілий час.
Він згадав про роботу і зітхнув.
Чергування на добу – справа херова, бо цілий день промудохаєшся, а потім вночі обов`язково щось трапиться і матимеш по самі помідори проблем, і туди його в качель.
Не знав він, що таке качель, і куди його і звідки, але цей вираз заміняв матюк на роботі при людях, отож Григорій його вживав.
Він нудно ковтав каву і жував яєшню, з жінкою говорити не хотів, хоч вона вже намагалась після своїх паскудних слів до нього підлащитися, ніби нічого й не було.
Скотина!
Може він і часто бухає, але в міліціонера праця шкідлива і неровова, та ще начальство їбе у хвіст і в гриву тільки щось.
Дослужився до старшого сержанта, а далі ні туди ні сюди, треба було вчитись іти, так не виходило, то діти, то квартира. А тепер ця курва йому дорікає.
А те, що коли поїхали в командировку в район і хлопці місцеві привели йому якусь курву, то з нею теж може не геніяльно, але потрахався, як діти в школу. І жодних проблем.
Але ж та і полизала і відсмоктала, і погладила, то як тут не стрибнеш, як молодий.
А ця лежить, як колода і лиш чекає, щоб тільки її погладили та приласкали, а сама сопе і мовчить.
Якось себе вже сам маєш настроїти на секс, хіба що думками от десь летиш до тієї курви і тут щось вже тебе зачіпає.
Сама винна, а до нього присікується.
Григорій сказав крізь зуби до побачення, і що в нього чергування. І пішов.
Виходячи з хати спіткнувся, а як виходив з під`їзду зачепився штаньми за якийсь гвіздок при дверях. Не порвав, але дірку зробив, нехай невеличку, але штопати вже треба.
Ну й деньок починається, їбу його маму.
Він прийшов на роботу, а у відділенні сказали, що його вже шукали. Дзвонили додому, але він вже вийшов. У них ЧП. З в`язниці в Житомирі втекло троє ув`язнених, небезпечні злочинці, рецидивісти, вбивці і грабіжники.
Так що треба бути напоготові і починати патрулювання міста, прямо зараз.
Ну, що тут скажеш – от, блядь, день, як срака! Як почався, так і продовжується.
Ще й секретарка сказала, що це ви, Григорію, якийсь змучений і настрій у вас поганий. У вас все гаразд? Бо ви якось не в порядку!
Григорій ледве стримався, щоби не сказати – іди на себе подивись у дзеркало, ти стара перезріла шкапо, тебе мабуть ще ніколи ніхто не трахав і не буде, з такою мордою, і такою фігурою.
А ти ще зі своїми зауваженнями.
Але змовчав, закипівши всередині і лиш відповів:
- Настрій у всіх буває і вигляд теж. Просто не виспався, і все тут. Пройде за пару годин.
- Може вам каву зробити?
Хотів сказати – йди ти на хуй, але подумав, що вона не така й погана, якщо каву пропонує, і враз сказав – дякую, зроби, якщо можна, бо зараз виїжджати на чергування…
І трохи йому відлягло.
Аж тут прийшов капітан і каже – візмеш мотоцикл і двох молодих із собою, хай вчаться у ветерана. І об`їжджайте місто поволі, я покажу тобі зараз фотографії. Але будьте обрежні, вони озброоєні, поранили вартового, забрали автомат, а може й ще щось у них є коротше – обережно.
Я буду всі нові деталі повідомляти по рації.
- Гаразд, зараз вип`ю кави і їду.
Григорій зітхнув, сьорбнув кави і подумав, що треба знайти привід і поїхати знову туди в район і трахнути оту курву ще раз, аби від душі відлягло.
Ростик прийшов у новій червоній тішортці з надписом Вайлдбойс, що викликало відразу ж і цікавіть і заздрість у Сашка і Женьки.
- Ух ти, де взяв? Скільки дєнєг?
- Та на халяву дісталась. Приїхала мамина подруга з Ізраїлю. Прийшла в гості і принесла мені подарунок.
- А що вона в Ізраїлі робить?
- Не знаю, нічого не робить, здається буде знову тут жити.
- А що там?Погано?
- Та не те, що погано. Але війна там… І всяке таке. Слухайте, вона такі хохми розповідала про своє життя, закачаєшся! Переїхали вони до Ізраїлю, ну і виявилось, що вона, як і більшість в івриті, їхній державній мові, ні в зуб ногою. Треба мову вчити. Дають їм там якісь підйомні гроші, але треба вчити мову і щось робити, працювати десь. Так її послали в кібуц, це таке, як у нас колгоспи колись були, на село, щоби вона там певний час працювала і мову вчила.
Взагалі там порядочки – мамо ховайся! Грошей в кібуцах нема…
- Себто як нема грошей, а..
- Нема, бо не треба. Там все дають даром усім, хто працює будь де в кібуці – і в садках, і в школах і на будь-якій роботі. Всі працюють, і їм одежу дають, хавчик дають, хата є, телевізор є, все є, навіщо гроші?
- Якась все це бодяга, вони ж всі торгують там чимось і за кордон їздять, то що без грошей…
- Та ні, то все тільки в кібуцах. Слухай, я не знаю, в Ізраїлі не жив... Але суть не в тому, ото послали її в кібуц і поставили в зоопарку тварин доглядати.
- Там що в колгоспі зоопарк свій?
- Уяви собі. Але то інше. Вона розповідала, як її вчили доглядати тварин. Отам є у них велика сова. То їй треба було кидати живих курчат, але саме кидати, тоді вона їх хапала і їла. А як не кидати, то не хапала.
- Хамлюга! Ще харчами перебирає.
- Ну вона спробувала, але їй стало шкода курчат, то вона ту сову десь із тиждень не годувала. А потім треба було гусам їсти давати. Якісь там декоративні, породисті гуси... То один гусак тільки-но вона до них приходила кидався на неї і дзьобав її і досить боляче…
- От паскуда!
- То вона приходила до гусей з їжею і з палкою і однією рукою їжу їм давала, а іншою дрином того гусака по голові як влупить, поки він качумає, вона вже змилась…
Хлопці реготали усі так, що аж сльози на очі навертались.
- Ну і її виперли звідти через тиждень, послали в корівник.
- Що, корів доїти?
- Так. От вона каже, уяви собі я міська дівчина, корову бачила переважно в кіно, або з вікна машини, а тут – доїти. Врешті не так це і важко вивилось. Але задзвонив телефон у неї мобільний, її мама дзвониить з України – а корова, як замукає в цей час, мама там перелякано питає, ти де, донечко, а та каже – в корівнику, корів дою… А мама їй жалібно – може б ти, донечко, якось до міста перебиралась би, що ж ти з коровами там робиш, воно ж не для тебе…
- Коротше вона вернулась чи що?
- Та вона сама не знає – і тут хєрово, і там хєрово.
- Але тут хоч війни нема.
- Поживе трохи, розбереться, що й до чого.
- А про зоопарк кльово вона розповідала.
Серпень цього року був якийсь дурний. То спека стояла неймовірна, а тут нараз похолодніло, і так не більше двадцяти. Ніби й добре, але після тридцяти п`яти здавалось прохолодно.
- Ну що пацани, поїдемо кататись? – спитав Сашко, весело усміхаючись.
В його усмішці зараз було щось хижодике. Але саме це в ньому і приваблювало до нього людей. Він був завжди і скрізь заводилою. Гарний зовні, хоч і невисокий худорлявий з темними очима і густими чорними бровами, він завжди носив довге волосся по плечі, трохи світліше за брови але теж темне і до нього тягнулись приятелі і знайомі, йому багато що давалось легко.
Але от коли в його усмішці проступала оця дикість, насправді і гарна і така, що трохи відштовхувала, можна було зрозуміти, що з ним не все так просто, і що хлопець цей горішок складний і не всім по зубам.
Він зараз знову пропонував ризик і страшнувату гру – знайти авто без господаря, відкрити його і поїхати кататись кудись за місто, потім десь його кинути, ніхто нічого не знає.
Це вже ставалось не раз в останній час, і все проходило як слід. Радощів було багато, а проблем поки що не виникало.
- Ясний пестик, поїхали!
Женька, найближчий Сашків друг і приятель, світловолосий і кругловидий, вищий на зріст, хоч молодший, не тільки не уступав Сашкові у витівках, а не раз його сам втягував у різно городу круті історії.
Вони розумілися з півслова, і завжди були заодно.
Ростик, флегматичніший і повільніший в рішеннях, протягнув:
- Все ж таки ми на свої жопи пригод повинні знайти, бо інакше, то не ми будемо? Чи не так?
- Ти що забздів? – спитав Женька. – То не йди. Лишайся!
Йому іноді хотілося впертись в якусь авантюру лише удвох із Сашком.
- А тобі лиш би під`їбнути. Я просто кажу, що ми інакше не живемо, як з пригодами – і все!
Вони подалися на пошуки потрібного авто, але щось цього разу в них нічого не виходило.
Щойно вони намітили якісь "Жигулі", як господар з`являвся тут як тут.
Поїхали в інший район, знайшли ще одне авто на вулиці – тільки до нього, власник вийшов з магазину.
Як на зло, нічого не вдавалось.
- Сьогодні не фарт, пацани! Треба щось інше! Може дівчат якихось склеїм.
- Вже склеїли! Зараз тільки щось – загудимо, як діти в школу, в тюрягу. Дівок треба клеїти тепер поволі, але стабільно, щоб можна було трахатись час від часу без проблем.
- Отак ти склеїш когось зразу!
- Не зразу, але треба дивитись, приціл треба щоб був. А на ловця і звір побіжить.
- Хєр тобі! Ось уже скоро місяць ніхто не біжить.
- Так то ж був суд, а потім ми самі нічого не хотіли.
- Та мені пофік. Я й подрочити можу поки що. А там щось з`явиться саме.
- Теж правда, якось переживем.
Вони сиділи на лавочці біля парку потомлені безрезультатними блуканнями по місту і пили пиво.
День виглядав доволі паскудно.
- Треба якихось булочок поїсти чи бутербродів! Я вже хочу жерти! Женька проголосив це, як приговор суду.
- Хіба що хотдоги нам по кишені, це і все…
- І то добре. Ходімо, поки пиво не допили! Похаваємо і пивом зап`ємо. Жити буде веселіше.
Вони вже допивали пиво, знову ж таки на тій самій лавочці, коли раптом Сашко усміхнувся своєю хижуватою посмішкою.
- Є ідейка!
- Ну?
- А ви бачили там за кіоском, де ми хотдоги і пиво купували, мотоцикл. З коляскою.
- І що?
- А слабо покататись на мотоциклі з вітерком?
- Ну-у-у!
- Єс! – Женька аж підстрибнув. – Спробуємо!
За годину вони мчали вже містом на мотоциклі і почували себе просто щасливими. Вітер бив у обличчя Сашкові, який вів мотоцикл і він почував, що перед ним цілий світ, який він неодмінно завоює, і незабаром він буде дорослий і дасть собі раду і все буде в нього гаразд, і в нього чудові друзі, кращих немає на світі.
У-о-о-уо! Він вигукував щось невиразне, але дуже голосно. І йому вторив Женька, що сидів за ним обіймаючи його за пояс, а Ростик, який напівстояв у колясці, верещав своїм дискантом їм у тон.
Це було справжнє мапетшоу і вони були щасливі. Життя було перед ними.
Григорій скептично подивився на двох молодих міліціонерів, яких дали йому в наряд, себто для науки. Форма на обох ще сиділа незграбно, видно було, що це селюки або ж з приміської зони хлопці, не схотіли працювати руками і після війська подалися в школу міліції.
Що могли їх там навчити такого, що потрібно міліціонеру в житті. Хіба що законів трохи вивчили – права громадянина і права міліціонера. Але в житті все не зовсім так, а часом зовсім не так. Обоє були доволі кремезні, але якось по-дядьківському, а не по-юначому. Але обличчя їхні в чомусь мали подібний вираз і вони здавалися схожими, хоч насправді зосім не були, і юнацькі ледве голені обличчя обох викликали у Григорія роздратування.
З певного часу він дратувався і на свого сина аж доки той не подався вчитися і не забрався геть з хати. Григорія бісило те, коли Олег вештався по хаті в трусах або голий до пояса, його тонка юнача постава дратувала Григорія, як кропива. Він вимагав, аби син не ходив по хаті роздягнений, бо це непорядок, дратувався, коли хлопець почав голитися, коли почав випивати, коли завів дівчину і згодом десь почав підночовувати. Що синові поволі ставало дедалі більше років, Григорій ніби не бачив і врешті таки дістав сина так, що той подався у військове училище до Києва, аби не бути вдома з батьками.
З часом роздратування Григрорія на сина зникло, особливо, коли він постаршав, вже голився, як дорослий і жив своїм життям. Десь вже жінка подекувала про можливе Олегове одруження внезабарі, але, напевне, про це не йшлося поки що і все рухалось своїм ходом.
Молодь Григорій не любив здавна, ще з юних років хотів стати скоріше дорослим і важливим, поважним. І оця поважність у нього появилась ще з війська, з перших личок, і далі не проходила ніколи, аж до нині.
Дурних юнацьких настроїв Григорій майже не знав, все у нього було завжди розмірено і чітко, життям він ніколи задоволений не був, але справу свою знав. Міліціонер з нього був ніби добрий, його хвалили, ось тільки поважність його часом ставили йому за провину.
Впертий і послідовний Григорічй знав собі ціну.
Він посадив одного з молодих за кермо мотоцикла, інший сів позаду водія, а Григорій у коляску, тримаючи напоготові револьвер.
- Поїхали, – скомандував він сухо, – і без зайвих балачок. Слухати мою команду і все тут! Зрозуміло?!
Обом було зрозуміло, хоч і явно неприємно слухати його тон. Але я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень. Отож мовчки виїхали у місто.
Кружляли кілька годин, але нічого підозрілого не побачили. Все без толку. Григорій знав місто, як своїх п`ять пальців, об`їхав усі найпопулярніші місця – вокзал, парк відпочинку, базар, центральну міську площу. Нічого підозрілого. Неділя як неділя. Люди гуляють. А десь поряд крутяться поважні злочинці, вбивці і грабіжники. А місто живе своїм спокійним життям.
- Нічого ми так не знайдемо , – врешті кинув один з молодих. –Хоч би якусь наводку чи що!
- Була б наводка, давно би мали! Розумний ти дуже. І думаєш, ми одні на них чатуємо? Таких десяток патрулів у місті.
Так, вони бачили й інші патрулі. Всі досі без результату.
Врешті міліціонери вирішили перекусити швиденько і підійшли до кіоску з хотдогами.
Взяли по хотдогу і по пляшці води. Стояли в тіні під деревом і мовчки жували.
Аж тут озвалась рація.
Говорив начальник відділення.
- Григорію, ти де? Ага, то тримайся вже цього району. Є новина, ті троє щойно вкрали мотоцикл. Їх засікли і вони рванули вже понахадці на краденому мотоциклі через місто. Прикмет небагато поки що. Але є. Один в червоній сорочці, один коротко стрижений, а один патлатий. Так що звертайте увагу на мотоцикли зараз! Вони у вашому районі можуть об`явитись, так що тримайте вуха гостро, очі вперед! Щасти вам!
- Ну от хлопці, є початок. Далі буде. Так що дожовуйте і по конях!
В цей час за кіоском, неподалік якого вони стояли почався крик і лемент:
- Де міліція? Давайте сюди міліцію!
Вкрали мотоцикл. Троє. Якась жінка бачила, як виїжджали. Здорові, молоді, один в червоній сорочці.
Вони. У Григорія серце закалатало. Жінка показала напрямок, куди проїхали ті на мотоциклі.
- Жени на трасу, – наказав Григорій. – Вони мали би тікати з міста. Тут дорога на трасу лиш одна. Жени щодуху!
Вони летіли через місто не зважаючи на світла і знаки, Григорій був скерований зараз однією метою – наздогнати злочинців, схопити, довести всім і собі – хто є хто. Всім і собі, і їй, і…
Я їм покажу, йоб їх маму, не так все просто зі мною, я їм, блядь, всім покажу!
Сашко вилетів на трасу, коли на спідометрі було понад сотню, вітер свистів у вуха, він пригнувся за скло мотоцикла, ховаючись від вітру і був щасливий, як майже ніколи в житті.
Давай десь зупинимось при дорозі – на пиво, а тоді назад і кинемо тачку, прокричав йому на вухо Женька.
- Побачимо – зупинимось!
Так і зробили.
Придорожне кафе називалось "Зелений гай". Під`їхали, зібрали гроші – всі до копійки на касу – двадцять три гривні п`ятдесят шість копійок. У Ростика виявилась заначка – п`ятнадцять гривень, у Женьки було п`ять і в Сашка три з копійками. Це таки було щось. Пообіцяли Ростикові вернути його заначку в ближчі дні і взялися за пиво. Але найперше – борщу з хлібом, щоб напертися, а тоді ще по пиву.
Життя буяло.
Поїли і повалились на траву при дорозі – перекурити, перепочити – і далі.
- Пора вертати до міста. – сказав Сашко. – Там вже кіпіш піднявся щодо моцика. Тож в`їдемо в місто, де перший автобус зупиняється – побачимо, моцик лишаємо – і на автобус.
- Окей! – Женька зітхнув. – Нам би на трьох таку машинку – от би життя було!
- Було б класно. – Ростик як завжди філософствував. – А от на бензин ти гроші де брав би?
- Та при мотоциклі якось заробили б...
Назад вони їхали повільніше, спокійніше, перекидались словами, реготали з почутого чи непочутого, аж врешті вибрались із траси на поворот до міста. В`їжджали до міста швидко, вже пора було позбутись моцика, всі раптом це відчули водночас.
Попереду ще досить далеко побачили автобус.
- Під`їдемо ближче – і досить! – Сашко відчував неспокій вже кілька хвилин, і якби не всі разом, то може б і кинув мотоцикла раніше, але натомість натиснув на газ і припустив швидше.
Коли вони були метрах у двостах від автобуса, враз із-за нього вискочив міліцейський мотоцикл і погнав просто на них.
Сашко розвернувся на повному ходу і поїхав назад.
Міліціоненри погнали на повну швидкість за ними. Тут вже повився азарт. Ні, так просто нас не візьмеш.
Сашко натискав на газ, витискаючи максимум швидкості, але міліцейська машина була вочевидь потужніша.
Міліціонери наближались. Поволі, але наближались.
Раптом повився інший поворот до міста.
Сашко рвонув туди.
Міліція за ним.
Ця дорога була вузенька і не така легка, як попередня.
Великий міліцейський мотоцикл почав відставати.
- Стояти, – кричав Григорій, – я кажу стояти!!! Ви заарештовані! Якщо не станете, стрілятиму!!!
Пролунав один постріл, потім другий, потім третій.
Вони вже були на околиці міста. Ще трохи і увірвуться в людний район.
- Стояти, – кричав Григорій, – стояти, падлюки. Все одно не втечете.
Він пристав на коліно у колясці свого мотоцикла. "Бляді, сволота, нікуди ви не втечете від мене! Я вам покажу, хто я!"
Думки пролітали в нього кулями, в той час як він прицілившись, навів револьвер на того в червоній сорочці і вистрілив.
З мотоцикла пролунав зойк.
Але Григорій вже нічого не чув. Він стріляв далі у того, що сидів за водієм, у водія, у всіх разом, аж поки мотоцикл утікачів не зупинився, бо з нього випав один із утікачів. Той, що сидів, за водієм.
Коли Григорій під`їхав, він побачив трьох підлітків.
Один закривавлений, стікав кров`ю, стогнав сидячи на траві. А інший стояв навколішки біля товариша, що випав з мотоцикла, обіймаючи його його з відчайдушним, страшним, як сама смерть, криком:
- Женька не вмирай!!! Женька, не вмирай!!!
Але Женька був вже мертвий.
Мені дали шість з половиною. Додали ще за отих дівчат по 117й статті, типу за згвалтування, бо ж ми дістали умовно. Ростику чотири з половиною, бо ж був закаперщиком. А що Женька загинув, то я просто якийсь час жити не хотів. А потім вижив. Ще в тюрмі висидів більше року, поки там суди, все таке. В тюрмі багато чого збагнув. Про все на світі. І про своє “я”, і про силу, і про гордість фальшиву і справжню.
...Та що казати – всі, хто цікавиться життям отаких, як ми, знають, що таке СІЗО – для малоліток, що таке – пересильні тюрми, і що там часто з малолітками стається. Не тільки знущаються і трахають менших і сла-біших – про це всі знають. Але найгірше – що ще й учать законам тюремного, блатного, злодійського світу... Оце найнебезпечніша доля пацана!
Бо ж є такі, що сидять і по року, і по півтора. Щось там зі слідством тягнеться, от він і сидить... А якщо малий, ну років чотирнадцять, а там хлопці старші років по сімнадцять, та ще й здорові – самі здогадуєтесь, що буде за рік з цим пацаном...
А жити треба.
Я не раз думав, як би життя моє склалось, якби я зайшов отоді, коли збирався, знов до Сергія Миколайовича. Напевно, все моє життя склалось би зовсім інакше. Думаю, може б навіть десь учився зараз.
Але ж то було моє – мої друзі, моє життя, моя дорога.
А з ним, то було б не моє все, а його, точніше – з ним.
А я хотів тоді свого, власного світу!
Що маю, то маю.
Зараз – вже рік тут, у колонії. Якщо вдасться, може, й звідси вийду на волю. А далі хто зна.
Спробую вижити. От збираюсь написати Сергію Миколайовичу листа. Отак от усе про себе – що зі мною сталось. Цікаво, чи відповість, і що напише.
А в мене часу вистачає. Буду чекати.
Головна | Новини | 33 KOROVY | Критика | РаУВРРвСРСР | Публікації | Бібліотека | Сторінка автора | Розсилання | Зареєструватися
"Я, “Побєда” і Берлін" Кузьми Скрябіна
Слідом за епатажною і скандальною Іреною Карпою своє ім`я в історію сучасної української літератури вирішив вписати ще один питомий музикант - фронтмен популярного гурту “Скрябін” Кузьма. Цього року він дебютував з книгою “Я, “Побєда” і Берлін”. Попри рекордні продажі роботи, варто зазначити, що дебют видався непереконливим. Популярність книги, перш за все, зумовлена славою Кузьми як музиканта. А от чи купуватимуть Скрябіна після того, як пізнають його в образі письменника - сказати важко. Читати далі
вся критика
Розстріляне відродження
Не-романтик. Людина блискучої самоосвіти, суворої праці й шаленої активності. Міг писати про що завгодно – а сходив зрештою до наболілого. Наболілої сірості, наболілої порожнечі, серед якої найяскравіша подія – смерть. Все так просто. Валеріан Підмогильний. далі!
РаУВРРвСРСР
Стронговський про літературу
– Перспективи лiт-ри в інтернеті.
Цікаво, чому всі настільки цим стурбовані. Чому ніхто не питає про перспективи літератури в електрочайниках, га? Про перспективність видання книжок на туалетному папері, гадаю, всі дізнались, а літератори з читачами досі не можуть заспокоїтись стосовно мережі. Відповіді дві:
1. Література в інтернеті перспектив не має.
2. Література має перспективи в інтернеті.
далі
всі інтерв`ю
Тарас Прохасько
Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік і це не лише сильно відчувається у його писаннях, а й помітно виокремлює його з-поміж інших українських прозаїків. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити втурнішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки — робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді.
Молодий автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу. далі..
