Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року в м. Новограді-Волинському у сім'ї, якій не були чужими високі духовні інтереси. Мати - письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Бджілка (її поезію і оповідання для дітей рідною мовою добре знали на Україні), батько - високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) - Михайло Драгоманов, який згодом дружньо опікав племінницю і всілякий допомагав їй, - був відомим вченим, громадським діячем, тривалий час жив за кордоном у Франції і Болгарії. Він був знайомий з Іваном Сергійовичем Тургенєвим, Віктором Гюго, був в курсі всіх новітніх літературних і політичних подій і часто поповнював бібліотеку племінниці посилками з-за кордону.

Любима всіма Леся спочатку росла здоровою і веселою. Вона не отримала систематичної освіти, оскільки не відвідувала гімназії. Її єдиним і досить суворим домашнім вчителем була мати, Ольга Петрівна. Вона розробила власну програму навчання, що відрізнялася широтою і ґрунтовністю, але суворої системи в ній не було і про цей недолік сама поетеса згодом дуже жалкувала. Батько намагався наполягати на тому, щоб запросити до Лесі викладачів з гімназії, але хіба можна було перемогти у суперечці владну і самолюбиву Ольгу Петрівну, яка звикла до того, що в Лесиному житті повинні бути головними тільки її рішення?!! Обставини долі дочки сприяли цьому помилковому переконанню.

Леся - надзвичайно талановита, сприйнятлива, ранима, з глибоким, істинним, музичним обдарованням (почала грати і складати маленькі музичні п'єси з п'яти років!), написала перший вірш у восьмирічному віці, у 1881 році несподівано важко захворіла. Її мучив нестерпний біль у правій нозі. Спершу вирішили, що в неї гострий ревматизм, лікували ваннами, мазями, травами, але все було дарма. Біль перейшов у руки. Лікарі, нарешті, змогли визначити, що це - туберкульоз кістки. На музичній кар'єрі Леси було поставлено хрест.

Після першої, складної, але надто невдалої, операції рука залишилася покаліченою! Тоді-то в очах крихкої дівчинки уперше з'явилася смуток. Вона і надалі, немов легке покривало, буде огортати всю її творчість. Відтепер багато місяців на рік дівчинка повинна була лежати в ліжку, не робити різких рухів, весь час відчувати нестерпний біль...

Батьки не здавалися. Вони возили дівчинку до моря, на грязьові ванни і купання, зверталися до кращих лікарів народної медицини, закордонних професорів в Німеччині, але все було марно. Хвороба якщо і відступала, то не надовго. Лесі тепер доводилося тільки згадувати її таємничі нічні прогулянки по садибному парку в Колодяжному (маєтку Косачів на Волині), коли вона слухала і їй здавалося, що чула сонне дихання листя і трав, бачила відьму - русалку Мавку, яка купається в ставку і вплітає у волосся жовто-біле латаття, ловить руками місячні промені....

Про ці прогулянки дорослі тоді і не підозрювали! Пізніше, коли мати говорила Лесі, що на створення її прекрасної драми-феєрії "Лісова пісня" (1911 рік) вплинули тільки образи класичної літератури, поетеса сміливо заперечувала: "Я не поминаю лихом волинські ліси. Пригадавши їх, написала "драму-феєрію" на їх честь і вона принесла мені багато радощів!"

Вона завжди і у всьому намагалася відшукати радість, навіть в малому! У ній жив неприборканий дух. Самозабутньо, ночами, вивчала мови: болгарську, іспанську, латинську, древньогрецьку, італійську, польську, німецьку, не кажучи вже про англійську і французьку, географію, історію Сходу і східних культур, історію мистецтва і релігій, а для своїх молодших сестер в 19-тирічному віці (!) написала підручник: "Древня історія східних народів".

Михайло Павлик - український письменник і громадський діяч - згадував про одну із зустрічей з поетесою у Львові 1891 року: "Леся просто приголомшила мене своєю освітою і тонким розумом. Я думав, що вона живе тільки поезією, але це далеке не так. Для свого віку це - геніальна жінка. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожному її слові я бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя!"

Лесі було усього лише двадцять років! А вже рік тому, 1893-го, у Львові вийшла тоненька книжечка її віршів названа: "На крилах пісні", що була тепло зустрінута критикою і публікою. Книга швидко зробила її популярною.

Іван Франко писав із захопленням про "чудо життєствердження" - вірші молодої поетеси, які немов виросли з українських пісень і казок.

"Читаючи м'які і розслаблені або холодно-резонерські твори українців-чоловіків і порівнюючи їх з цими бадьорими, сильними і сміливими, і разом з тим, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слаба дівчина - навряд чи не єдиний чоловік в усій Україні!" - з гірким гумором підсумовував І. Франко.

Вже в ранній ліриці Лесі Українки читачів захоплювало прекрасне володіння словом, жива образність мови, багатство рим і порівнянь, і, що важливо - прихована сила і глибока натхненність. За легким смутком порою ховалася така мудрість і прагнення життя, що небагато тих, хто знав про особисту драму поетеси, лише захоплено гойдали головами. Треба сказати, що багато з віршів тоненької збірки майже відразу стали народними піснями. Їх наспівували часто навіть не знаючи імені автора. У творчості Лесі Українки дуже помітна тема батьківщини, тема свободи України, її не можна обійти стороною.

Її дядько, прихильник ідеї національної незалежності України від Російської імперії, був вимушений емігрувати за кордон, тітка по батькові, Олена Антонівна Косач за участь у революційному русі не раз зазнавала арештів і заслань: Навіть коханий поетеси, Сергій Мержинський (вони познайомилися в Криму 1897 року), будучи смертельно хворим, брав участь у революційному русі РСДРП, розповсюджував прокламації і листівки: І хто знає, можливо, саме тому, любляча, але владна, Ольга Петрівна Косач так противилася зближенню, а потім і роману, своєї дочки з Сергієм Мержинським, що її дуже лякала ця небезпечна діяльність, вона добре знала, до чого може привести захопленість прагненням подвигу і жертви, як може вона розбити і поранити серце й душу!

Далеко за прикладами їй і ходити не треба було - півродини Косачів-Драгоманових знаходилися в немилості, включаючи рідного брата Лесі, Михайла, якого за співчуття революційним і національним ідеям мало не вигнали з університету!

Домішувалися до цього всього, звичайно, ще й звичайні егоїстичні материнські ревнощі, боязнь втратити контроль і владу над крихкою безпорадною істотою, якою їй завжди здавалася дочка... Але лише здавалася...

Коли 1901 року Сергій Костянтинович Мержинський буде помирати від туберкульозу легенів, Ольга Петрівна беззаперечно підкориться вольовому рішенню дочки бути біля коханого і відпустить її в Мінськ, до нього.

Мержинський так і помре на руках у Лесі-Ларочки, як він називав її, а вона, - щоб вийти з "апогею скорботи", - за одну ніч напише ліричну драму "Одержима", використавши древній біблійний сюжет. Пізніше вона скаже про цю свою роботу: "Признаюся, що я писала в таку ніч, після якої, певно, довго буду жити, якщо вже тоді жива залишилася. Якби мене хто-небудь спитав як я з всього цього жива вийшла, я б могла відповісти: "J'en ai fait un drame (франц.) - Я створила з цього драму!"

Але не лише драму. Цикл її кращих ліричних віршів 1898-1900 рр. присвячений Сергію Мержинському. Він був опублікований тільки після смерті поетеси і до цього часу приголомшує глибиною й щирістю болю і висоти прекрасного любовного почуття!

Леся Українка за вдачею була дуже скромною людиною і свої ліричні вірші для публікацій добирала особливо ретельно. Багато що з написаного за її житті так і не побачило світ, а академічні видання 60-х років двадцятого сторіччя давно забуті. Лише в її прекрасних драмах і поемах ми бачимо найяскравіші відблиски - відгомони пристрасної, поетичної натури, здатної на глибоке, самовіддане почуття.

Внутрішнім пломенем почуттів обійнятий один з кращих її витворів - драма-феєрія "Лісова пісня". Образ русалки-дівчини Мавки, закоханої в простого сільського парубка, заради якого вона залишила озерний, лісовий світ і прийшла жити до людей, навіяний казками, легендами і повір'ями, почутими в дитинстві на Волині. Поетеса писала цю поему-драму днів десять, майже відразу начисто, немов випліскуючи з себе потік нагромаджених слів і образів. Виразний тут, звичайно, перегук з чарівним світом Андерсена і його "Русалочкою". І з тими спогадами, в які занурювалася Леся, записуючи чергові рядки драми, яку вона визначила німецьким словом marchendrama - казкова. "Чи знаєте Ви, що я люблю казки і можу їх вигадувати мільйони, хоч не написала досі жодної!" - визнавала вона в листі А.Е. Кримському від 14 жовтня 1911 року.

"Лісова пісня" - розповідь про трагічну любов русалочки-Мавки, яка загинула в жорстокому і цинічному світі людей із захопленням була сприйнята читачами, але сценічна її постановка була здійснена тільки багато пізніше, в середині двадцятого століття, Київським театром драми імені Лесі Українки. Відтоді вона не сходить з театральних афіш різноманітних театрів драми, так само як й інша прославлена п'єса поетеси - "Кам'яний господар".

Написана вона за мотивами легенди про знаменитого донжуана, оспіваного багатьма класиками світової літератури задовго до слабої жінки, яка писала українською мовою. Ось що сама Лариса Петрівна говорила про створення і задум драми "Кам'яний Господар або донжуан" в листі А.Е. Кримському від 24 травня 1912 року: "Я написала Дон-Жуана! Ось того самого, "всесвітнього і світового", не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Щоправда, драма (знову драма!) називається "Кам'яний господар", оскільки її ідея - перемога кам'яного, консервативного початку, втіленого в Командорові, над роздвоєною душею гордої і егоїстичної жінки (донна Анна), а через неї і над Дон-Жуаном, "рицарем свободи". Не знаю, звичайно, що у мене вийшло, добре чи погано, але скажу Вам, що в цій темі щось диявольське, таємниче, недаремно вона вже скоро триста років мучить людей. Говорю "мучить", бо написано на неї багато, а хорошого написано мало, на те її й вигадав "ворог роду людського", щоб розбивалися об неї справжнє натхнення і найглибші думки. Так чи інакше, але ось вже і в нашій літературі є Дон-Жуан, власний, оригінальний тим, що написала його жінка, чого не було досі, здається..."

Новаторство письменниця було не тільки у тому, що вона виявилася першою (і єдиної!) жінкою, яка написала один "з шедеврів про шедевр", але і в тому, що уперше Дон-Жуан був у цій драмі показаний як гонорова і егоїстична людина, готова заради своїх хвилинних примх і бажань піти на будь-який злочин. Він під стать гордій, ущипливо-глузливій донні Анні, яка визнає владу над людьми - задарма для обраних, що ціниться вище за багатство і любов! Але Дон-Жуан і донна Анна, які зневажили любов (втілену в образі жертвуючої заради коханого честю і добрим ім'ям Долорес) завмирають в кам'яному заціпенінні Смерті.

Фінал драми яскравий і незвичайний настільки, що багато хто з глядачів, скрикували від жаху, побачивши в дзеркалі на сцені образ Кам'яного Господаря - Командора, на якого перетворився Дон- Жуан, одягшись в його плащ!

Драма уперше була поставлена 1914 року М.К.Садовським на сцені Київського театру драми і пройшла з аншлагом. Сам Садовський - прекрасний актор і режисер - виконав в ній роль Командора. А тим часом для поетеси життя розігрувало останні акти її власної драми.

Тридцяти шести років від роду, вона знову покохала. Людину, яка на її почуття відповіла не менш щирою і з глибокою прихильністю - Климента Квітку, вченого музикознавця-фольклориста, збирача народних переказів і пісень. Мати Лесі знов була категорично проти всіляких взаємин дочки "з якимось убогим", як вона презирливо називала Климента - людину з м'яким характером, замкнену, соромливу, яка пережила в дитинстві глибоку особисту драму - він рос в нерідній сім'ї. Але Квітка так пристрасно прив'язався до тоненької, хворої жінки з великими сумними очима, яка розуміла його з півслова, що навідріз відмовився її залишити! І, незважаючи на весь гнів і похмурі прогнози майбутнього молодих, Ольга Петрівна була вимушена погодитися на шлюб дочки.

Вона, однак, продовжувала труїти її життя листами, в яких намагалася всіляко зганьбити Климента, називаючи його "безчесною людиною, яка одружувалася на грошах Косачів-Драгоманових". Тут її вже важко було виправдати і зрозуміти. Материнські ревнощі, як і любов, - глибокий вир!

Молоді прийняли рішення: відмовилися від допомоги батьків. Всі гроші, необхідні на лікування важкохворої дружини Климент заробляв сам. Продавали все, що можна було продати: речі, нехитре добро, кухонне начиння. Дорожили тільки бібліотекою.

Леся лікувалася в Єгипті і Греції, в Німеччині й Австрії. Все було дарма. До процесу загострення кісткового туберкульозу додалася невиліковна хвороба нирок. Вона померла в м. Сурамі (Грузія) 1 серпня 1913. Відлетіла "на крилах пісні". Здійснилася її давня мрія: вона завжди хотіла торкнутися руками хмар...