КРИМСЬКА ГРУПА АРМІЇ УНР - група військ Армії УНР. Сформована у квітні 1918 з частин Запорізького Корпусу, відповідно до наказу військового міністраУНР О. Жуковського від 10.4.1918. Командуючим групи призначено полк. П. Болбочана. Перед К.г. було поставлено завдання звільнити Крим від більшовицьких військ і оволодіти базами Чорноморського військового флоту. До складу К. г. входили Другий Запорізький піхотний полк, Перший Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків, Запорізький Кінногірський гарматний дивізіон (ком. полк. О.Алмазів), інженерний курінь, чотири артилерійські батареї, автопанцерний дивізіон і два бронепоїзди. Більшовицьке командування на­магалося утримати Крим, спираючись на глибоко ешелоновану оборону, 11.3.1918 війська К.г. розпочали наступ з р-ну Харкова. Після розгрому більшовицьких частин під Лозовою українські війська зайняли 13.4. станцію Сінельніково і 14.4. після короткого бою спільно з Легіоном Січових Стрільців під командуванням В. Габсбурга - Олександрівськ (тепер - Запоріжжя). 18.4. передові частини К.г. вже вели кровопролитні бої за Мелітополь і незабаром оволоділи містом. У ніч з 21 на 22.4. частини Другого Запорізького полку прорвали лінію сивашських укріплень та вийшли в тил більшовицьким військам. Переборюючи запеклий опір ворога, українські війська 22.4. визволили Джанкой. 24.4. Перший Запорізький полк Гордієнківський полк під командуванням ген.В.Петріва визволив Сімферополь і того ж дня при підтримці татарських добровольців - Бахчисарай. Проте, дальший наступ українських частин у Криму під тиском німецького командування було зупинено. Завершення звільнення Криму від більшовиків провели німецькі війська, командування яких розраховувало захопити Чорноморський флот (див. Чорноморський Військовий Флот). У травні 1918 український уряд, виконуючи умови Берестейського миру 1918, видав наказ про виведення підрозділів Армії УНР з Кримського п-ова в р-н Мелітополя.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО - кримсько-татарська держава, що існувала у 1449-1783 на землях Кримського п-ова, пониззя Дніпра, Приазов'я та Прикубання, Усередині 13 ст. ця територія була захоплена монголо-татарами і увійшла до складу Золотої Орди. Внаслідок тривалих міжусобиць, підтримки Польщі та Литви ханові Хаджі-Гірею у 1449 вдалося відірватися від Золотої Орди і створити незалежну державу - К. х. Столицею його стало місто Бахчисарай. Управляли державою представники династії Гіреів. У 1478 хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. У найбільших фортецях (Кафа, Гезлев, Єнікале, Перекоп та ін.) були розміщені турецькі залоги. Державною релігією К.х. був іслам. Важливою політичною силою в К.х. було мусульманське духовенство на чолі з муфтієм, який вважався за значенням другою особою після хана. Певну роль у державному управлінні відігравала рада, до складу якої входили брати хана та найбільш знатні беї.

    У другій пол. 15 ст. кримські хани розпочали здійснювати грабіжницькі походи на українські землі. Перший такий великий похід відбувся у 1482 внаслідок якого було зруйновано значну кількість міст Правобережної України, включаючи Київ. Під час набігів татари захоплювали багато полонених, яких згодом продавали на невільницьких ринках Криму, або перетворювали на рабів. Намагаючись уникнути спустошення українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, королівський уряд намагався при­пинити напади татарських орд шляхом сплати данини. Але це не приносило очікуваних результатів. Так, лише впродовж другої пол. 15 -першої пол. І б ст. відбулося близько 100 татарських набігів на Україну, під час яких татарські загони інколи добиралися аж під Перемишль. Головним оборонцем українського народу від татаро-турецької агресії стало українське козацтво, яке у 16 ст. оформилося як серйозна військово-політична сила. Козаки не тільки вели оборонну боротьбу, але й самі нерідко здійснювали сухопутні і морські походи до Криму та Туреччини. Особливо успішними були походи гетьманів та кошових отаманів Запорізької Січі П. Сагайдачного, М. Дорошенка та І.Сірка. В роки національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст. Б. Хмельницький уклав воєнно-політичний союз з кримським ханом Іслам-Гіреєм III, який  неодноразово порушував укладену угоду (особливо це проявилося під час Берестецької битви 1651).

    З другої пол. 17 ст. починається занепад К.х. Остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-74. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 К.х. було проголошено неза­лежним від Туреччини. Фактично воно підпало під контроль Росії. У 1783 уряд Катерини II змусив останнього хана Шагін-Гірея зректися влади і виїхати з країни. К.х. перестало існувати як незалежна держава, а його територія була включена до складу Російської імперії.

КРИМСЬКИЙ АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ [літ. псевд. А. Хванько; 3(15).1. 1871 - 25.1.1942] -визначний український вчений, письменник, сходознавець, історик української мови і літератури, дійсний член УАН (з 1917) та НТШ (1903). Н. у м. Володимирі-Волинську (тепер Волинська збл.). Деякий час навчався у гімназіях Острога і Києва. В 1885 вступив до Колегії Павла Ґалаґана у Києві, де значний вплив на формування його мав П. Житецький. Після закінчення колегії ( 1884) К. добре володів німецькою, французькою, польською, грецькою, італійською і турецькою мовами. В 1892-96 - навчався у Лазаревському ін-ті східних мов у Москві, а з 1896 - на історико-філологічному факультеті Московського ун-ту. К. брав активну участь в українському національному житті кін. 19 ст., вів переписку з відомими діячами української культури - О. Огоновським, Б. Грінченком, І. Франком та ін. У цей період своєї діяльності К. вів наукову полеміку з Соболевським, який пропагував гіпотезу М.Погодіна про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в період татаро-монгольської навали відійшли на північ. У І 896-98 перебував у науковому відрядженні в Сірії і Лівані. В 1898-1918 К. викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов (з 1900 - професор), Після встановлення в 1917 української державності К. вирішив повернутися на батьківщину. У 1918 став професором Київського ун­ту (до 1941, з перервами). В червні-листопаді 1918 К. разом з В. Вернадським, М. Василенком та ін. був одним з організаторів Української Академії Наук, і до 1918-ї'ї незмінний секретар та голова історико-філологічного відділу (до 1929). Протягом 1921-29 К. очолював Інститут сходознавства ім. О. Потебні в Києві. В травні 1928 після чергового переобрання К. секрета­рем УАН більшовицький уряд не затвердив його на цю посаду, а незабаром були ліквідовані і всі установи, які очолював вчений. В 1930-і рр. К. був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20.7.1941К. було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув'язнено в одній із тюрем НКВС в Кустанаї (тепер Казахстан). Помер (за ін. дан., був закатований) 25.1.1942, К. -автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу («Історія мусульманства», 1904-12; «Історія арабів і арабської літератури», 1911-12; «Історія ПерсіїтаТі письменства», 1923; «Історія Туреччини та її письменства», 4 тт., 1924-27). Окремі історико-літературні монографії К. присвячені «Хамасі» АбуТаммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П. Алеппському. Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови і літератури, фольклору, етнографії. К. - автор праць: «Українська граматика» (2 тт., 1907-08), «Нариси з історії української мови» (1922, у співавторстві з О. Шахматовим), редактор першого тому «Академічного словника» (1924). Як письменник К. відомий поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки «Пальмове гілля» (З тт., 1901, 1908, 1922), оповіданнями (зб. «Повістки й ескізи з українського життя», 1895 і «Бейрутські оповідання» 1906 та романом - «Андрій Лагоський» (1905, повністю опублікований в 1972). К. належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза, Міхрі-Хітум, фірдоусі та багатьох ін., у т.ч. західноєвропейських поетів.

КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1687 І 1689 - спільні воєнні походи московського і українського війська проти Кримського ханства. Після укладення «Вічного миру» 1686 з Польщею, Московське царство вступило в коаліцію держав - «Священну лігу» (Австрія, Венеція і Річ Посполита), які боролися проти Османської імперії та Ті союзника Кримського ханства. 5.9.1686 було оголошено про підготовку до війни. В травні 1687 московська армія (60 тис. чол.) під командуванням В. Голіцинап українські війська (50 тис. чол.) на чолі з гетьманом І. Самойловичем вирушили в похід на Крим. Після переходу в серед, серпня українсько-московськими військами р. Кінські Води (тепер р. Конка, притока Дніпра), кримські татари, щоб пинити наступ, підпалили степ. 17.6.1687 у зв'язку з нестачею провіанту і корму для коней, не дійшовши 200 км до Криму, В. Голіцин віддав наказ повернутися назад. Всю вину за невдалий похід московське командування переклало на гетьмана І. Самойловича, якого було скинуто з гетьманства і на його місце обрано І. Мазепу. Ранньою весною 1689 розпочався другий кримський похід московської армії та українських козаків (40 тис. чол.) під командуванням В. Голіцина та І. Мазепи. Після запеклого бою з загонами кримських татар в урочищі Зелена Долина об'єднані армії продовжили наступ і 20.5. підійшли до Перекопу. Однак В. Голіцин не наважився штурмувати добре укріплене місто. 21.5. московське комадування прийняло рішення припинити похід і повернутися у Лівобережну Україну. Участь козацьких військ у К.п. і воєнних діях у Криму в 1736-38, повне забезпечення українськими селянами потреб московської армії у провіанті, фуражі й конях, відіграло вирішальну роль в оволодінні Російською імперією Українським Причорномор'ям, а згодом і Кримом.

КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1736-38 - спільні воєнні походи російських і українських військ проти Кримського ханства під час австро-російсько-турецької війни 1735-39. У травні 1736 російсько-українська армія під командуванням Б. Мініха та наказного гетьмана Я. Лизогуба 20(31),5.1736 штурмом здобула Перекоп, 5(16).6. -Козлов (Євпаторію), 17(28).6. - Бахчисарай. Під час здобуття Козлова був смертельно поранений миргородський полковник П. Апостол (див. Апостоли). Через велику спеку, нестачу води і провіанту, а також сильну епідеміюхолери, об'єднані війська відступили до Лівобережної України. В 1736 з фортеці Азов (зайнятий Донською армією в червні 1736) розпочався новий похід. Напоч. червня 1736 російсько-українські війська під командування П. Лаосі форсували Сиваш, а 14.7. розбили загони кримського хана і зайняли Карасубазар. Проте віддаленість баз постачання змусили командування припинити військові дії і віддати наказ відступати назад. Черговий похід російсько-української армії на Крим у червні-липні 1738 завершився невдачею. Участь у цьому поході брав визначний український козацький літописець Г. Граб'янка, який був тяжко поранений в одному з боїв і невдовзі помер.

КРИП'ЯКЕВИЧ ІВАН ПЕТРОВИЧ (25.6.1886 -21.4.1967) - визначний український історик, дійсний член НТШ (з 1911), академік АН УРСР (з 1958). Н. у м. Львові у сім'ї священика. В 1904-09 навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту. В студенські роки брав активну участь в боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю, в 1908 організував «Просвітній кружок», тісно співпрацював з «Просвітою». Наукову діяльність розпочав під керівництвом М. Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів. З 1905 почавдрукувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка - «Записки НТШ» (з 1934 - редактор). У 1911 захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності», і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912-14), згодом - в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні - «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник» та багатьох ін., редагував журнал «Дзвіночок» (1911-14) та «Ілюстрована Україна» (1913-14). У 1918-19-приват-доцент Кам'янець-Подільського Українського Державного Університету. В міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою. У 1921-24 -професор Львівського (таємного) Українського Університету (секретар сенату ун-ту),в 1934-39 викладав історію України в Богословській Академії у Львові, тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (з 1920 був секретарем історичної секції, 1924 редагував «Записки НТШ», з 1934 - голова історичної секції). В 1920-30-х рр. К. вів широку національно-громадську роботу. В 1921-22 працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині, в 1923-25 брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай», співпрацював з ж-лом «Політика» (1925-26). З жовтня 1939 К. - завідуючий кафедрою історії України, професор (з 1941) Львівського ун-ту. В роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові. У повоєнний час був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. У 1946 К. разом з частиною львівських науковців депортований до Києва. Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР. У травні 1948 К. дістав можливість повернутися до Львова. В 1951 очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953-62 -директор цього інституту. Помер і похований у Львові. Найважливіші історичні праці К. присвячені періоду козаччини і Хмельниччини - «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії наддержавою Б. Хмельницького» (1925-31), «Богдан Хмельницький» (1954) та ін. К. -автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія»; 1923), археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури»; 1937), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України»; 1935), «Історія українського війська» (1936, співавтор) та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України» репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительсь­ких курсів» (1919) та ін.

КРИЧЕВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ-МИХАЙЛО [р. н. невід. - п. 21(31).7. (за ін. дан., 22.7.(1.8); 24.7(3.8).1649] - український військовий діяч, полковник чигиринський (1643-48) і київський (1648-49), один з найближчих сподвижників Б.Хмельницького. Походив із старого українського шляхетського роду на Берестейщині. Здобув добру освіту. Володів польською, німецькою, французькою та латинською мовами. Служив у польському коронному війську. В 1627 під час польсько-шведської війни очолював гусарську корогву. З 1643 - чигиринський полковник реєстрового козацтва, де сотником був Б. Хмельницький. У січні 1644 спільно з польськими військами розбив татарську орду під Охматовом. У жовтні 1647 взяв на поруки Б. Хмельницького, врятувавши його від розправи, яку готував над ним коронний хорунжий О. Конєцпольський. У травні 1648 під час Жовтоводсьтоі битви 1648 К. потрапив у татарський полон. Викуплений Б.Хмельницьким за 12 тис. злотих, приєднався до української армії. В 1648 призначений київським полковником. За дорученням Б. Хмельницького вів переговори з кримським ханом про можливість спільної боротьби проти Речі Посполитої. Влітку 1648 разом з полками М. Кривоноса та І. Ганжі боровся проти польських загарбників на Поділлі. Учасник Пилявськоі битви 1648, походу української армії в Галичину і облоги Замостя. В червні 1649 К., очоливши авангард української армії, змусив польські війська під командуванням С. Лянцкоронського відступити з-під Меджибожа, а на поч. липня 1649 брав участь у розгромі загонів Я. Вишневецького під Констянтиновом. У липні 1649 призначений наказним гетьманом 20-тисячної української армії, яка за дорученням Б. Хмельницького мала обороняти північні кордони України від нападу польсько-литовських військ під командуванням Я. Радзивілла. 21(31).7.1649 козацькі полки під командуванням К. були розбиті в бою під Лоєвим (тепер Бєлорусь) К. У ході бою був тяжко поранений і потрапив у полон. Відмовившись видати ворогові воєнні плани українського командування, заподіяв собі смерть.

КРІПОСНЕ ПРАВО - система правових норм, що встановлювали залежність селянина від феодала і право останнього на селянина-кріпака як на неповну власність. Покріпачення селян відбувалося поступово у тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були в Київській державі «посаджені на землю» холопи. «Руська Правда» закодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей (закупів, ізгоїв, рядовичів та ін.), що ставали кріпаками. Із загарбанням українських земель Литвою і Польщею процес закріпачення селян посилився. Литовські великі князі і польські королі видавали жалувані грамоти феодалам на володіння землею і покріпачення селян. До кін. 16 ст. в Україні було покріпачено до 20% селянства. Ряд законодавчих актів (наприклад, Віслицько-Пйонтркувський статут 1368 для Галичини, що обмежив право переходу селян; Литовські статути) встановлювали особисту залежність селян від феодалів. На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалося з 1447. Вважалися кріпаками і підсусідки (зубожілі селяни, які не мали власного господарства і жили в чужих дворах, «у сусідах»), загородники (збіднілі селяни, яким дозволялося освоювати цілинні землі за межами орних полів), які прожили на панській землі 10 років і не повернули боргу. В 1543 всякі переходи селян від одного до іншого поміщика було заборонено. Невпинно зростала панщина (примусова дарова праця кріпосного селянина в господарстві поміщика), данина (курми, яйцями, коров'ячим маслом) і чинш (регулярний оброк грошима). «Устава на волоки» 1557 посилила закріпачення селянства, значно збільшила державні податки, зобов'язала селян 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів.

    Після об'єднання Литви з Польщею за Люблінською унією 1569 українське селянство було остаточно закріпачене артикулом короля Генріха Валуа 1573 і Литовським статутом 1588. Козацькі повстання кін. 16-першої пол. 17 ст. та національно-визвольна війна 1648-1657 під проводом Б.Хмельницького значно ослабили феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не знищили її. Маєтки вигнаних польських магнатів, шляхти і католицької церкви перейшли в розпорядження «Скарбу Війська Запорізького», колишніх кріпаків було перетворено на посполитих (звичайних) селян. Козацька старшина протягом другої пол. 17 - першої пол. 18 ст. зосередила в своїх руках величезні земельні володіння, заселені залежними від неї посполитими селянами. На вимогу старшини гетьман К. Розумовський в 1760 видав універсал (підтверджений 1763 царським урядом), який заборонив селянам переселятися на нові місця без письмового дозволу землевласника. На українських землях, які перебували в складі Російської імперії, К. п. було остаточно оформлене указом Катерини II (1783), за яким селян Лівобережної та Слобідської України було повністю позбавлено права переходу і на них поширено загальноросійські закони. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми.

    У Галичині, на Буковині і Закарпатті, які перебували у склад Австрії також невпинно зростала панщина. Лише в 1836 видано закон, що встановлював розміри панщини, скасовував деякі другорядні повинності і забороняв поміщикам бити селян. Революція 1848-49 в Австрійській імперії змусила віденський уряд скасувати панщинні та ін. феодальні повинності по всій імперії, у т. ч. і на західноукраїнських землях. На східноукраїнських землях, що перебували у складі Російської імперії, К.п. скасувала селянська реформа 1861.

В. Кульчицький (Львів).

КРОМЕР МАРТИН (1512 - 23.3.1589) - польський хроніст. Н. в міщанській сім'ї. Навчався у Краківському і Болонському університетах. З 1579 - єпископ. Був секретарем польського короля Сигізмунда II Августа. Учасник дипломатичних місій. Автор історичної хроніки Польщі з найдавнішихчасів до 1505 (перше видання 1555), в якій подано відомості з історії України, та праці «Польща» (1575), що містить географічні та етнографічні дані про Україну. Праці К. використо­вували українські літописці 17 - поч. 18 ст.

 Ф. Стеблій (Львів).

КРОНА (корона) - основна грошова одиниця Австро-Угорської імперії запроваджена в обіг у 1892. Золотий вміст К. становив 0,30488 г. К. ділилась на 100 гелерів. В обігу перебували золоті монети номінальною вартістю 100, 20 та 10 К., срібні монети - 5, 2, і К., розмінна монета з нікелю - 20 та 10 гелерів і з бронзи - 2 та І гелер. Попередні монети (австрійської валюти) прирівнювались по курсу до нових у такому співвідношенні: 1 гульден (флорин) = 2 К., 1 крейцер = 2 гелерам. Монети старих емісій перебували в обігу до 1899. Випускались також банкноти кронової валюти номінальною вартістю 1000, 100, 50, 20, 10, 2, і К. 3 1901 вони вільно обмінювалися на золото. В роки Першої світової війни 1914-18 обмін було припинено. На західноукраїнських землях грошові знаки австро-угорських емісій перебували в обігу до 1920, коли їх було замінено польськими марками.

КРУТИ - залізнична станція між Бахмачем І Ніжином, біля якої 17(30).1.1918 (надумку деяких дослідників - 16(29).1.1918) відбувся бій сотні Першої Військової школи ім. Б. Хмельницького та сотні Помічного Студенського Куреня проти наступаючих на Київ більшовицьких військ під командуванням П. Єгорова. В кін. грудня 1917 уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. У січні 1918з декількох напрямків до Києва рвалися три більшовицькі армійські групи під загальним командуванням М. Муравйова (див. Украінсько-більшовицька війна 1917-21). 14(27).1.1918 на українсько-більшовицький фронт в р-н Бахмача виїхав Помічний Студентський курінь на чолі з сотником Омельченком, сформований з студентів-добровольців Українського Народного Університету та Київського Університету ім. св. Володимира, учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гім­назії. 29.1.1917 бійці Студентського Куреня, учні Військової школи і невеликий відділ Вільного Козацтва (всього бл. 300 чол.) зайняли оборону обабіч залізничного полотна поблизу станції К. (у напрямі до станції Пліски). Вранці 17(30). 1.1918 більшовицькі війська (6 тис.чол.), які складалися з петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту, розпочали наступ. Протягом 5 годин українські підрозділи стримували атаки ворога. Проте незабаром, скориставшись кількаразовою перевагою в чисельності, наступаючі зім'яли оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність ового становища та небажаючи здаватись в полон ворогові, бійці Студентського Куреня пішли в багнетну атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів (серед них -Божко-Божинський, М. Лизогуб, О. Попович, В.Шульгин, П. Кольченко, М. Ганкевич, Тарнавський, Соколовський та ін.) були захоплені в полон. Перед стратою гімназист Пипський по­чав співати гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили всі засуджені на смерть. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Декілька бійців, яким вдалося врятуватись, вночі розібрали залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступ червоної гвардії. Після звільнення території України від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, 19.3.1918 у Києві відбувся урочистий пбхорон 28 полеглих у бою під Кругами. Під час Служби Божої і на могилі співав студентський хор під керівництвом О.Кошиця. Траурну промову виголосив М. Грушевський. Загиблих було поховано з військовими почестями на Аскольдовій горі у Києві. В ра­дянський час могили полеглих під К. було зруйновано. Сьогодні на місці останнього бою українських студентів під К. і на могилі героїв встановлено пам'ятні знаки.

КРУТНЕВИЧ ГАВРИЛО (рр. н. і см. невід.) -український козацький гетьман (1602-03, з перервами). Суперничав за гетьманську булаву з С. Кішкою. В 1601-02 К. у складі козацького війська під проводом С. Кішки брав участь у польсько-шведській війні, яку вів Сигізмунд III Ваза за шведський престол. Після загибелі С. Кішки в бою під Фелліном був втретє обраний гетьманом.

КРУШЕЛЬНИЦЬКА СОЛОМІЯ (23.9.1872 -16.11.1952) -видатна українська співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог. Н. у Білявинцях (тепер с. Бучацького р-ну Тернопільської обл.). У 1893 закінчила Львівську консерваторію (клас співу В. Висоцького). У 1893 вперше виступила на оперній сцені Львова в опері «Фаворитка» Г. Доніцетті. В 1893-96 вдосконалювала вокальну майстерність у проф. Ф. Креспі у Мілані (Італія) та в 1895 вивчала партії в операх Р. Вагнера у Відні. Володіла винятковими природними вокальними і сценічними даними, опанувала школу бельканто. З величезним успіхом співала на оперних сценах провідних театрів світу, зокрема, у Львові (разом з О. Мишугою), Одесі (1896-97), Варшаві (1898-1902), Петербурзі (1901-02), Парижі («Гранд-опера», 1902), Неаполі (1903-04), Каїрі  (1904), Александрії (1904), Римі (1904-05), Мілані («Ла Скала, 1898, 1904, 1907, 1909, 1915), Буенос-Айресі (1906, 1908,1910-13) та ін. Виконала бл. 60 партій в операх «Запорожець за Дунаєм» (П. Гулака-Артемовського), «Аїда», «Трубадур», «Отелло» (всі - Дж. Верді), «Тоска» (Дж. Пуччіні), «Лоенгрін», «Тангейзер», «Загибель богів», «Зігфрід», «Трістан та Ізольда» (всі - Р. Вагнера), «Соломея»та«Електри»(Р, Штрауса), «Євгеній Онегін» і «Пікова дама» (П. Чайковського) та ін. Вершиною вокальної майстерності К. стало виконання партії Мадам Баттерфляй в однойменній опері Дж. Пуччіні. Пропагувала за кордоном українські народні пісні та твори українських композиторів (М. Лисенка, Д. Січинського, О. Нижанківського, А. Вахнянина). Майже щороку протягом 1894-1923 К. спільно з О. Мишугою та М.Менцинським виступала з концертами, присвяченими вшануванню пам'яті Т, Шевченка, у містах Галичини і Буковини. Підтримувала тіснідружні зв'язки з В. Стефаником, М. Лисенком (присвятив К. три романси), О. Кобилянського, Н. Кобринською, Е.Карузо, Дж. Печінні, Р. Леонкавалло, Тіта Руффо, М. Батістіні, А. Тосканіні, ф. Шаляпіним, листувалася з І. Франком, М. Павликом та ін. визначними діячами української культури. В 1939 К. повернулася в Україну. Викладала вокал у Львівській консерваторії (з 1946 - професор). Померла у Львові. Похована на Личаківському кладовищі.

О. Рибак (Львів).

КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ АНТІН (4.8.1878 -23.10.1937) - відомий український письменник, громадсько-політичний діяч і педагог. Н. у м. Ланцуг (тепер Жешувське воєводство, Польща). Навчався в Перемишльській гімназії. Вищу освіту здобув на філософському ф-ті Львівського ун­ту. К. займався педагогічною діяльністю у Станіславові, Коломиї, Стрию, де працював вчителем та директором гімназій. Був особисто знайомий з І. Франком, М. Павликом, Н, Навроцьким, М. Терлецьким, К. Студинським. К. - один з відомих діячів культурно-освітнього руху в Галичині в кін. 19 - на поч. 20 ст. Брав активну участь у заснуванні осередків «Просвіти» та спортивно-молодіжних філій «Січей» і «Соколів», виступив ініціатором створення педагогічного товариства «Учительська Громада». В 1900-02 К. був одним з членів групи української молоді, яка гуртувалася навколо журналу «Молода Україна». Належав до провідних членів Української Радикальної Партії в Галичині. В 1918-19 входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. З квітня 1919 К. очолював Міністерство освіти УНР в уряді Б. Мартоса. В жовтні 1919К. був змушений емігрувати. Жив у Відні, займався, в основному, літературною діяльністю. В 1924 повернувся в Галичину. В 1929-ЗЗ редагував журнали радянофільського напряму «Нові Шляхи» (1929-32) і «Критика» (1933). З часу свого перебування в Західній Україні зазнавав постійних переслідувань з боку польських окупаційних властей. У травні 1934 К. на запрошення уряду УСРР переїхав разом із сім'єю на постійне місце проживання до Харкова. В листопаді 1934 К. разом з синами Тарасом та Іваном було заарештовано. На судовому процесі (13-15.12.1934) Тарас та Іван К. разом з відомими письменниками Г. Косинкою, Д. Фальківським, О. Влизьком звинувачені у керівництві підпільною націоналістичною організацією, зв'язках з Організацією Українських Націоналістів, були засуджені до смертної кари і 17.12. розстріляні. К. після перегляду його справи в березні 1935 був засланий на 10 років на Соловки. 23.10.1937 трійкою УНКВС по Ленінградській обл. К. був винесений смертний вирок, який був в той же день виконаний. Посмертно реабілітований у жовтні 1957. Інші члени родини К. також були заарештовані та загинули в концтаборах (дружина Марія, дочка Володимира, сини Богдан і Остап).

КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ ІВАН (12.11.1905 -17.12.1934) - відомий український поет, літературний критик. Син А. Крушельницького. Н. у Рогатині (тепер Івано-Франківська обл.). Після закінчення в 1927 Віденського ун-ту, деякий час працював у Стрию. З 1929 допомагав батькові видавати у Львові радянофільський журнал «Нові Шляхи» (виходив у 1929-32). Літературну діяльність розпочав у серед, 1920-х рр. У 1931 видав «Альманах нового мистецтва», що об'єднував митців-новаторів. У 1932 виїхав на лікування до СРСР. Декілька місяців провів у Сухумі, згодом переїхав до Харкова. Деякий час працював в Інституті історії матеріальної культури ВУАН. У 1933 заарештований і звинувачений в підготовці терористичних акцій проти керівників радянської влади. 13-15.12.1934 виїздна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР К. разом з братом Тарасом, Г. Косинкою, Д. Фальківським, О. Влизьком, Ю. Бачинським та ін. були засуджені до смертної кари і страчені (розстріляні). Реабілітований у січні 1958. Автор поетичних збірок: «Весняна пісня» (1924), «Юний спокій» (1929), «Бурі і вікна (1930), драматичних поем «Спір за мадонну Сільвію» (1930) і «На Скелях» (1931).

КУБАЛЯ ЛЮДОВІК (9.9.1838 - 30.9.1918) -польський історик, дослідник середньовічної історії, Н. ус. Кам'яниці Лімановецького повіту. Навчався у гімназії в Новому Санчу (Польща), а також у Краківській гімназії св. Анни. В 1857 записався на юридичний ф-тет Ягеллонського ун-ту у Кракові. Наступного року перевівся на філософський ф-тет Віденського ун-ту, який закінчив у 1861. Викладав історію в Ягеллонському ун-ті. Був членом Краківського Таємного Комітету, організував багато політичних акцій, спрямованих проти австрійської влади та брав участь у підготовці повстання у Західній Галичині. У грудні 1863 заарештований і засуджений на 5 років, однак через рік амністований. Після звільнення працював у Ягеллонському ун-ті, де 1867 захистив докторську дисертацію «Stanislaw Orzechowski, rzezc historyczno-literacka». В 1868 переїхав до Львова. Викладав у Третій гімназії ім. Франца-Йосифа, пізніше - у Золочівській гімназії (1874-75), згодом - зно­ву повернувся до Львова, З 1883 до кінця життя завідував бібліотекою Павліковських у Львові. Того ж року був обраний членом-кор. Академії Наук у Кракові, а з 1901 - дійсним членом. У 1891 намагався отримати кафедру при Львівському ун-ті, але невдало. Невдовзі К. було надано титул honoeis causa цього університету. На засіданні Історико-Філософіч­ної секції Наукового Товариства їм. Г. Шевчен­ка у Львові 25.2.1914 вченого обрали дійсним членом. Помер у Львові. Праці К. переважно стосувалися часів правління королів Володислава IV Вази і Яна II Казимира. Збірка статей «Szkice historyczne» вийшла у Львові в 1880, згодом з'явилася монографія «Jerzy Ossoliski» (1883). Особливу увагу дослідника привернули Північні війни Речі Посполитої в другій пол. 1650-х рр. Цій темі було присвячено чотири великих праці: «Wojna moskiewska г. 1654-1655» (Варшава, 1910), «Wojna szwecka od f.1655 do Ґ.1656» (Львів, без року), «Woina brandeburska і najazd Rakoczego w Ґ.1656 і 1657» (Львів, 1917) та «Wojna Dunskie і pokoj Oliwski, 1657-1660» (Львів, 1922).

Я. Федорук (Львів).

КУБІЙОВИЧ ВОЛОДИМИР (23.9.1900 -2.11.1985) - визначний український громадсько-політичний діяч, географ і демограф, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1931). Н. у Новому Санчі (тепер Польща) в українсько-польській родині. З 1918 навчався в Ягеллонському ун-ті у Кракові (перервані війною студії продовжив у 1919-23). Під час українсько-польської війни 1918-19 служив в артилерії Української Галицької Армії. В 1928-39 - доцент Краківського у-ту. Виступав на Міжнародних конгресах у Празі (1932), Варшаві (1934) та Болгарії (1936). Вів наукову дискусію (з часом набрала політичного забарвлення) з відомими польськими професорами Ю. Смоленським і Я. Ромерем, яких звинуватив у фальсифікації статистичнихданих в їхдослідженнях. Займався вивченням українських етнічних земель у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. У своїх дослідженнях послідовно відстоював геополітичні інтереси України, за що в 1939 був звільнений з ун-ту. З 1940 - професор Українського Вільного Університету. Активний учасник українського національно-визвольного руху. В серед. квітня 1940 очолив Український Центральний Комітет у Кракові, який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у Генеральній Губернії. У квітні 1943 став одним з ініціаторів створення і головою Військової Управи (ВУ) у Львові, яка здійснила організаційні заходи по формуванню першої Української Дивізії Української Національної Армії (див. Дивізія «Галичина»). В 1944-45 К., будучи провідним членом Українського Національного Комітету, докладав багато зусиль по організації частин Української Національної Армії. У 1944 К. звернувся із закликом припинити українсько-польське збройне протистояння. В роки Другої світової війни 1939-45 допоміг уникнути арешту гітлерівськими спецслужбами бл. 300 особам (в більшості, євреям). З 1945 жив в еміграції у Німеччині і Франції, де займався, в основному, науковою діяльністю. В 1947-51 - генеральний секретар НТШ за кордоном, а з 1952 - голова НТШ у Європі. Помер у Сарселі (Франція).

    Автор бл. 80 наукових праць з географії і демографії України - «Територія І людність українських земель» (1935), «Атлас України і сумежних країв» (1937), «Географія українських і сумежних земель» (1938, 1943), «Українські етнічні групи Півд.-зах. України (Галичини)» (1953) та ін., настінних географічних карт України і Галичини. К. - головний редактор унікального видання довідникового характеру «Енциклопедія Українознавства» (Париж-Нью-Йорк, 1955-84), автор численних статей у ній. Перевидання «Енциклопедії Українознавства» - розпочато в 1993 у Львові. Залишив спогади «Мені 70» і «Українці в Генеральній Губернії 1939-41» (1975).

 

КУЗЕМСЬКИЙ МИХАЙЛО (20.2.1809 -5.12.1879) - український церковний і політичний діяч. Н. у с. Шибалині Бережанського округу в Галичині. Закінчив Бережанську гімназію, Львівський ун-тет (богослов'я). 31833 по 1836- священик у містечку Заліщики на Тернопільщині. Згодом займав різні пости в управлінні Львівської греко-католицької архієпархії: сповідника при соборі св. Юра у Львові (1836), канцлера консисторії (1837-42), каноніка, пралата-схоліарха (1842-48). Відаючи шкільництвом, спричинився до заснування значної кількості народних (парафіяльних) шкіл в Галичині. У 1848-49 - заступник голови, у 1849-51 - фактичний голова Головної Руської Ради у Львові. Один з ініціаторів скликання Першого з'їзду української інтелігенції у Львові (жовтень 1848), заснування Галицько-Руськоі Матиці (був її першим головою), відкриття Народного Домуу Львові (1848). 31856 - пралат-кустос (хранитель), з 1865 - архідіякон, генеральний вікарій і офіціал митрополії. Після смерті митрополита М. Левицького управляв митрополією (1858-60). У 1859 - активний учасник боротьби проти наміру урядових кіл перевести галицьке письменство на латинський алфавіт (див. «Азбучна війна»). Від 1861 - депутат Га­лицького крайового сейму. У 1868-71 холмський останній греко-католицький єпископ. З 1871 жив у Львові, згодом - у с. Ляшках Горішніх.

Ф. Стеблій (Львів)

КУІНДЖІ АРХИП ІВАНОВИЧ [квітень 1841; за ін. дан., 1842 - 11(24).7.1910] - видатний український живописець-пейзажист, педагог. Н. ум. Маріуполі. Грек за походженням. Живопису навчався, в основному, самостійно. Деякий час займався в майстерні І. Айвазовського. В 1868 вчився в Петербурзькій AM. З 1875 - член Товариства пересувних художніх виставок. Викладав у Петербурзькій AM, з 1882 - професор, з 1893 -дійсний член Академії, а з 1894 - керівник художньої майстерні. В 1897 звільнений за підтримку студентських виступів. К. був ініціатором створення Товариства художників (1909; пізніше - Товариства ім. А. Куїнджі), яке об'єднувало живописців-пейзажистів. Серед учнів К. - О, Борисов, К. Богаєвський, А. Рилов, В. Пурвіт та ін. Помер і похований в Петербурзі. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію і красу. Найвизначніші твори: «Степ» (дві картини, 1875), «Чумацький шлях» (1875), «Українська ніч» (1876), «Березовий гай» (1879), «Місячна ніч на Дніпрі» (1880), «Дніпро вранці» (1881), «Дуби», «Захід сонця в степу» (обидві - бл. 1900), «Нічне» (1905-08) та ін.

КУЛАГА ЗАХАР (р. н. невід. - п. 1589; за ін.дан., 1586) - український козацький гетьман (1589, за даними Д. Яворницького; 1586 - М.Грушевського). Вперше згадується в козацькому реєстрі у 1581. У 1589 очолив морський похід запорожців (800 чол.) на Козлів (Газлев, тепер Євпаторія). Загинув у бою з татарськими загонами калги Феті-Гірея.

КУЛАГА-ПЕТРАЖИЦЬКИЙ ІВАН (Калуга-Петрицький, Петражицький-Кулага; р. н. невід. -п. 1632) - козацький гетьман (1631-32). Прихильник політики гетьмана М.Дорошенка, спрямованої на досягнення порозуміння між польським урядом і Військом Запорзьким. У 1625-26 очолював залогу реєстрових козаків на Запоріжжі. У 1631 К.-Л., будучи обраний гетьманом, проводив лояльну політику по відношенню до Польщі, намагаючись шляхом компромісів відстояти козацькі права. Захищав інтереси української православної церкви. Добився участі влітку 1632 на польському сеймі козацьких делегатів, які поставили вимогу про допуск козаків до вибору нового короля Владислава IV Вази і справедливого вирішення релігійного питання. В березні 1632 зобов'язався захищати православну церкву зброєю. У вересні 1632 на козацькій раді на Масловому Ставі (тепер с. Маслівка Миронівського р-ну Київської обл.), запідозрений, очевидно, у спробі укласти угоду про умови нормалізації релігійних відносин з представниками греко-католицької церкви, був усунений з гетьманства. Через деякий час К.-Л. стратили у Каневі.

КУЛІШ МИКОЛА ГУРОВИЧ (5.12.1892 -3.11.1937) - визначний український драматург. Н. у с, Чаплинці Таврійської губ. Навчався в Олешківському (тепер Цюрюпинськ Херсонської обл.) восьмикласному у-щі, згодом - у гімназії. В 1913 вступив до Одеської школи прапорщиків. Учасник Першої світової війни 1914-18. З поч. 1918- голова Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. У 1919-21 служив в армії, брав участь в боях з денікінцями, з 1920 -начальник штабу Дніпровського селянського полку. Після демобілізації керував органами народної освіти в Олешківському повіті, редагував газету «Червоний Шлях» у Зінов'євську (тепер Кіровоград). У 1922 працював у губернському відділі народної освіти в Одесі. В 1924 написав п'єсу «97», в якій розповів про голод 1921-22 на Херсонщині. Постановки цього твору та п'єси «Комуна в степах» (1925) на харківській сцені принесли К. загальне визнання. В 1925 переїхав до Харкова, де зблизився з М. Хвильовим та Л. Курбасом. У 1920-х рр. належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ* (листопад 1926 - січень 1928 - президент). У 1926-28 К. входив до складу редакційної колегії журналу «Червоний Шлях», з кін. 1929 - член президії нового літературного об'єднання «Пролітфронт). Виступив одним з творців нового українського театру. Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру, комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) - гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1927) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс - облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує бо­ротьбу трьох сил - комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). У 1930-х рр. написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори К. гостро критикувала офіційна критика. Більшість творів К. були поставлені на сцені театру «Березіль» Л. Курбаса. У грудні 1934 драматурга було заарештовано, звинувачено у приналежності до терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу по «Справі боротьбистів» у березні 1535 К. засуджений до 10 років соловецьких таборів. На Соловках утримувався в суворій ізоляції. У листопад 1937 К., В.Підмогильний, Ю.Мазуренко, Г. Епік за постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. від 9.10.1937 були розстріляні (за деякими дан., скинуті з баржі у море).

О. Рибак (Львів).

КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ [літ.псевд. Панько Казюка, Данило Юс, Павло Ратай, Хуторянин та ін.; 27.7(8.8).1819 -2.2(14.2.)1897] - відомий український письменник, історик, етнограф, літературний критик та перекладач. Н. у с. Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер Вороніж Шосткинського р-ну Сумської обл.). Закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Після відкриття Київського університету св. Володимира К. записався спочатку на філологічний, а згодом на юридичний ф-тет, де слухав лекції проф. М.Максимовича. Важкі матеріальні умови не дозволили К. закінчити навчання. За рекомендацією М.Максимовича у 1842 К. призначили на посаду вчителя у дворянській школі в Луцьку. Незабаром переїхав до Києва, де одержав посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. В цей час він багато подорожував по Київщині, записав чимало народних пі­сень, легенд, переказів. Впродовж 1843-45 К. підтримував дружні стосунки з І.Шевченком, М.Костомаровим, В.Білозерським, М.Гулаком, О.Марковичем. В кін. 1845 став одним з засновників Кирило-Мефодіївського Братства. У 1845 К. переїхав до Петербурга, де одержав посаду вчителя російської мови для студентів-іноземців при ун-ті. Перебуваючи у Петербурзі, продовжував підтримувати тісні зв'язки з кирило-мефодіївцями, регулярно листуючись з ними. За рекомендацією Петербурзької Академії Наук К. у 1847 виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром у зв'язку з розгромом Кирило-Мефодіївського Братства був заарештований у Варшаві й ув'язнений в Петропавлівській фортеці. Після закінчення слідства засланий до Тули. Згодом повернувся до Петербурга, де розпочав активну літературну та видавничу діяльність. За короткий час опублікував «Записки о Южной Руси» (т.т. 1-2, 1856-57), історичний роман «Чорна рада» (1857), «Граматику». Заснував власну друкарню, видав бл. 40 дешевих книжок під загальною назвою «Сільська бібліотека». З початком видання у Петербурзі журналу «Основа» (редактор В. Білозерський) К. став його активним дописувачем, поміщаючи на сторінках часопису публіцистичні статті, історичні розвідки, поезії, поеми, повісті. Після видання Валуєвського указу 1863 і початку переслідування українського друкованого слова, К. у 1864 змушений був погодитись на переїзд до Варшави. В 1867 К. за зв'язки з політичними діячами Галичини та публікацію творів в українських виданнях зазнав переслідувань і був змушений залишити державну службу і емігрувати. В 1868-71 К. перебував за кордоном. В основному, жив у Галичині, де активно включився в політичне життя, співпрацював з галицькими народовцями, Підтримував тісні контакти з українським фізиком І.Пулюем та письменником О.Барвінським.Повернувшись з-за кордонуу 1871, К. оселився у Петербурзі. Працював у Міністерстві шляхів, редагував офіційний журнал міністерства. Розпочав друкування своєї історичної праці. «История воссоединения Руси» (тт. 1-2, 1874; т. З, 1877). У 1876 опублікував розвідку «Мальована Гайдамаччина», в якій різко засудив козацтво та гайдамацький рух. На відміну від Т.Шевченка та М.Костомарова, К. вважав козацтво руйнівною силою, яка, не маючи уявлення про державу, нищила здобутки культури. Разом з тим, він позитивно оцінював діяльність української шляхти та козацької старшини. Після видання Емського акту 1876 і у зв'язку з загостренням вимог цензури К. не вдалося опублікувати цілої низки своїх творів та одержати дозволу на видання журналу «Журнал П.А.Кулиша», який мав бути двомовним - українсько-російським. У 1881 К. востаннє побував у Львові, де опублікував «Зазивний лист до української інтелігенції», у якому закликав підтримувати національно-культурний рух у Галичині, захищеній від царської цензури. Повернувшись у Наддніпрянську Україну, повністю відійшов від політичної діяльності. Оселився на хуторі Мотронівка біля Борзни (тепер Чернігівська обл.). Решту життя провів у важких матеріальних нестатках, однак не покидав ні літературної, ні науково-історичної праці. Написав тритомну працю про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького - «История отпадения Малороссии от Польши») 1889-90), збірки поезій «Хуторна поезія» ( 1882), «Дзвін» (1893), «Позичена Кобза» (1897). Перекладав твори Шекспіра, Байрона, Гете, Гейнета Шіллера. Помер і похований на хуторі Мотронівка.

КУЛЬЖИНСЬКИЙ СЕРГІЙ (1881 - 1938) -український військовий діяч, генерал-хорунжий АрміїУНР. В роки Першоїсвітової війни 1914-18-начальник штабу 12-ї кінної дивізії, полковник російської армії. В українських збройних силах з 1918. Влітку 1919 - командир 1-ї Окремої Волинської кінної бригади на більшовицькому фронті, начальник кінної старшинської школи Армії УНР. У 1920-23 К. - викладач Юнацької школи у Кам'янці-Подільському, таборах інтернованих українських частин у Ланцугіта Вадовицях. Жив і помер у Польщі. 

    М. Литвин, К. Науменко (Львів).

КУЛЬЧИЦЬКА ОЛЕНА(15.9.1877-8.3.1967)-український живописець і графік. Н. ум. Бережани (тепер Тернопільська обл.), лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1967, посмертно). Художню освіту здобула, навчаючись у 1901-08 на художньому відділенні Львівської промислової школи та в 1903-08 у Віденській художньо-промисловій школі. Деякий час подорожувала, знайомлячись з творчістю видатних західноєвропеських митців. У 1920-30-Х рр. викладала малювання в гімназіях Львова і Перемишля. В 1945-51 - викладач Львівського поліграфічного інституту (з 1948 - професор). Померла і похована у Львові. Створила картини: «Діти на леваді» (1909), «Жнива», «Бабуся», «Діти з свічками» (всі - 1913); серії акварелей - «Наро­дна архітектура Західних областей України», «Народний одяг Західних областей України» (1920-1 рр.); офорти, зокрема«Бора» (1911), «На панщині» (1918), «Проти бурі» (1928); гравюри на дереві («Довбуш», «Головач», обидві » 1910); ілюстрації до творів М.Коцюбинського («Тіні забутих предків», 1929), І.Франка та ін. В 1971 у Львові відкрито літературно-меморіальний му­зей художниці.

К. Кондратюк (Львів).

КУЛЬЧИЦЬКИЙ ЮРІЙ - ФРАНЦ (бл. 1640 -20.2.1692) - український вояк, купець, герой оборони Відня у 1683. Н. у с. Кульчицях біля Самбора (тепер Львівська обл.). У молоді роки під час однієї з сутичок з турками потрапив у полон. Пербуваючи в полоні, досконало вивчив турецьку мову, згодом добре оволодів угорською, румунською та німецькою мовами. Після звільнення з полону працював перекладачем з турецької мови у Віденському торговельному об'єднанні, що вело жваву торгівлю з країнами Сходу. Згодом сам став купцем.У серпні 1683 К. під час облоги турецькими військами Відня всту­пив до відділу добровольців. У ніч з ІЗ на 14.8.1683 за дорученням бургомістра Лібенберга К., вийшовши з обложеного міста, пробрався через турецькі лінії у табір князя Лотарінгського, що прибув на допомогу віденцям. К. повідомив союзників про становище в місті та виклав план координації бойовихдій противорога. 17.8.1683 К. повернувся до Віденя. Завдяки К. значно піднявся моральний дух захисників міста та австрійське командування налагодило постійний зв'язок за допомогою світлових сигналів з вежі св. Стефана зі ставкою союзницьких військ під командуванням Яна III Собеського, що мало вирішальне значення для завдання поразки турецькій армії .під Віднем (12.9.1683). Вдячні віденці подарували К. весь запас кави, захоплений у турецькому таборі, що дозволило йому відкрити у Відні першу в Європі кав'ярню. Помер К. від туберкульозу в 1692. З великими почестями його було поховано на цвинтарі біля собору св. Стефана у Відні. Ім'ям К. названо одну з вулиць австрійської столиці та на розі будинку неподалік від центру міста споруджено його бронзову статую (1885, скульп. І. Пендель). 

В. Кульчицький (Львів).

КУМЕЙКІВСЬКИЙ БІЙ 1637 - бій між козацьким військом і польською армією в р-ні с. Кумейки (тепер Черкаського р-ну Черкаської обл.) підчас національно-визвольного повстан­ня 1637. Наприкінці травня 1637 у Правобережній Україні вибухнуло повстання під проводом П. Павлюка (Бута) проти польського панування. Незабаром повстання охопило і Лівобережну Україну, де діяли повстанські загони на чолі з полковниками К.Скиданом і С.Биховцем. На придушення повстання польський уряд кинув значні військові сили (у т.ч. частини угорських і німецьких найманців; всього бл. 16тис.чол.) під командуванням польового гетьмана М.Потоцького. Вирішальний бій відбувся 6(16).12.1637 біля с. Кумейки. Вході бою польським військам вдалося оточити повстанців. Збудувавши нашвидкоруч табір, козаки цілий день відбивали запеклі атаки шляхетської кінноти, яку підтримувала піхота і артилерія. Увечері П.Павлюк і К.Скидан з невеликими силами вийшли з табору і відступили до Чигирина, де надіялися з'єднатися з іншими повстанськими загонами та поповнити запаси пороху. Основні повстанські сили на чолі з Д.Гунею продовжували бій до пізньої ночі. На світанку 7(17).12. повстанці почали відступати до Черкас, а потім - до Боровиці (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.), де об'єдналися із загоном Павлюка. 10(20).12.1637 під Боровицею розпочався но­вий бій з польськими військами. Не маючи змоги силою зломити опір повстанців, М. Потоцький запропонував розпочати переговори. Під час переговорів П. Павлюка, а також ін. керівників повстання (В.Томиленка, Г. Лихого) було по-зрадницьки схоплено, відправлено до Варшави, де незабаром страчено. Д. Гуня і К. Скидан з частиною війська відступив на Запоріжжя. Не­зважаючи на поразку повстання, боротьба проти польських загарбників навесні 1638 розгорнулася з новою силою (див. Острянина повстання 1638).

КУНА - грошова одиниця часів Київської держави. Назва походить від шкірки куниці, яка відігравала важливу роль в процесі торгового обміну з країнами Арабського Сходу. Монетними еквівалентами К. були арабський куфічний дірхем, руський срібляник, західноєвропейський денарій. Часто термін К. був збірним поняттям для означення певної суми срібних монет. В II ст. К. складала 1/25 гривни і дорівнювала 2 резанам або 4-6 векшам (виверицям). У 12-13 ст. К. була урівняна з резаною і стала рівною 1/50 гривни. Термін К. до серед. 13 ст. часто вживався і для означення слова «гроші», замінюючи термін «сребро» (срібло).

КУНИЦЬКИЙ СТЕПАН (р. н. невід. - п. 1684) -гетьман правобережних козаків. Служив у гетьмана П.Дорошенка. В 1683 призначений ЯномІІ Собеським гетьманом правобережних козаків. Осівши в Немирові, проводив нову колонізацію розорених воєнними діями під час гетьманування П.Дорошенка і Ю.Хмельницького земель у Правобережній Україні. Почав відбудову старих козацьких міст - Корсуня, Богуслава, Мошнів. У кін. 1683 на чолі козацького загону здійснив похіду Пд. Молдавію. Успішно діяв в р-ні Бендер і Акерману. Однак, згодом натрапив на великі сили буджацьких татар і був змушений відступити. В 1684 убитий козаками у Могилеві-Подільському.

КУНЦЕВИЧ ЙОСАФАТ (світське ім'я Іван; 1580 - 12.11,1623) - український церковний діяч, греко-католицький архієпископ полоцький (з 1618). Н. у м. Володимирі-Волинському. В 1604 вступив у василіанський монастир св. Трійці (за ін. дан., св.Софії) у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). З 1607 К. разом з В. Рутським реорганізував чернече життя, упорядкував монастир і запровадив сувору чернечу дисципліну. В 1609 став священиком, а в 1613 після призначення Київським греко-католицьким митрополитом В. Рутського - архімандритом, З 1618 - греко-католицький архієпископ полоцький. Сприяв піднесенню освітнього рівня духовенства та поглибленню релігійності населення. Активна діяльність К., спрямована на поширення впливу греко-католицької церкви, викликала невдоволення серед противників унії. 12.2.1623К. був підступно вбитий у Вітебську. К. - автор ряду полемічних творів «О фальшованю писем словенских», «О старшинстві св.Петра», «О крещенії Владимира», «Катехизис» та ін. Канонізований церквою в 1867.

КУРАКІН ОЛЕКСІЙ БОРИСОВИЧ (1759 -1829) - російський державний діяч, князь. У 1802-08 К. був генерал-губернатором Лівобережної України. Під час свого правління відзначався прихильним ставленням до українських національних традицій, чим заслужив повагу серед громадських кіл. У 1804 І. Котляревський написав «Пісню на Новий 1805 год нашому пану і батьку Олексію Борисовичу Куракіну» (вперше надрукована в 1869 Я. Головацьким у журналі «Пчола»). Згодом К. був призначений міністром внутрішніх справ Російської імперії.

КУРБАС ЛЕСЬ [Олександр Степанович; 25.2.1887 - 3.11.1937) - визначний український театральний діяч та режисер. Н. у Самборі. (тепер Львівська обл.) в акторській сім'ї. Середню освіту здобув у Тернопільській гімназії. Оволодів російською, польською та німецькою мовами, самотужки вивчав англійськута норвезьку мови. В 1907-08 навчався на філософському ф-ті Віденського ун-ту, вивчав германістику і славістику. Великий вплив на формування світогляду молодого К. мали Гордон X. Крег, М. Райнгард, П. Альтеборг і, особливо, А. Бергсон та Й. Кайнц. У 1908 К. перевівся на філософський ф-тет Львівського ун-ту. Одночасно працював у аматорському театральному гуртку товариства «Сокіл». Восени 1909 організував власний драматичний гурток при Львівському ун-ті. Після вбивства польськими шовіністами українського студентського діяча А. Коцка (1.7.1910) проти українських студентів розпочалися репресії, під час яких К. було виключено з ун-ту. В 1911 він знову короткий час перебував у Відні, де, мабуть, студіював у Віденській драматичній школі. Влітку 1911 К. було запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г.Хоткевича, одним з ре­жисерів. Брав участь у постановці вистав «Довбуш», «Непросте», «Гуцульський рік». У 1912-14 -актор Театру товариства « Руська Бесіда». У вересні 1915 організував у Тернополі трупу «Тернопільські театральні вечори». Наприкінці бе­резня 1916 К. на запрошення М.Садовського переїжджає до Києва. На київській сцені дебютував у ролі Степана в драмі «Невольник» М. Кропивницького. Згодом приєднався до групи випускників музично-драматичної школи, які створили «Молодий Театр», метою якого було виховання і розвиток акторських обдарувань молоді (серпень 1917 - квітень 1919). На сцені «Молодого Театру» К. поставив «Чорна пантера і білий ведмідь» В. Винниченка, «Молодість» М.Гальбе, «У гущі» Лесі Українки, «Драматичні етюди» О.Олеся, «Цар Бдіп» Софокла. У квітні 1919 наказом Театрального комітету при Наро­дному комісаріаті освіти «Молодий театр» було об'єднано з Державним драматичним театром у Києві. Під час денікінської окупації Києва К. працював над оперою «Тарас Бульба» М.Лисенка. У червні 1920 колектив акторів на чолі .з К. утворив Київський драматичний театр - Київдрамте, який здійснив постановку українською мовою вистави У. Шекспіра - «Макбет». Головну роль у ній грав сам К. - це був останній його акторський виступ у новій ролі, У травні 1921 колектив Київдрамте переїхав до Харкова як Державний мандрівний зразковий театр. Ідеєю К. в цей час було створення єдиної всеукраїнської театральної академії. Поступово ідея академії трансформувалася й оформилася у Мистецьке об'єднання «Березіль», до якого увійшло бл. 250 театральних діячів та акторів. Було утворено 5 майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України, а також бл. 20 творчих дослідницьких комісій, станцій, бюро тощо. В першій пол. 1920-х рр. К. на Одеській кіностудії були поставлені фільми «Вендета», «Макдональд», «Арсенальці».

    У березні 1926 на Всеукраїнській театральній нараді було вирішено перевести театр «Березіль»у Харків. У цей час на сцені театру поставлено ряд високохудожніх, часто гостро дискусійних вистав, серед них «Джіммі Хіггінс» за Е.Сінклером. «Золоте черево» Ф. Кроммелінка, «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса» М. Куліша, «Диктатура» І. Микитенката ін. У кін. 1930 К. став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм «Веселий пролетар», раніше з його ініціативи у Харкові було створено Театр української оперита Театр для дітей. Активна діяльність К. на ниві української національної культури, вже 1927 викликала необгоунтовані нападки і звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від радянської дійсності тощо. Було заборонено п'єсу А. Берга «Войцек», не попала на сцену і виставам. Куліша «Патетична соната». З поч. 1931 почалося масове цькування К. До критики долучилися майже всі літературні групи, які «викривали змову» К. і М. Куліша. Сіялась недовіра до К. серед молодих акторів та режисерів. У вересні 1933 К. викликав до себе перший секретар ЦК КП(б)У П.Постишев, який вимагав від нього зректися помилок і засудити діяльність М. Хвильового та М.Скрипника, що К. відмовився зробити. 5.10.1933 на спеціальному засідання народного комісаріату освіти було усунуто К. від обов'язків мистецького керівника театру «Березіль». Зго­дом його позбавили звання народного артиста УСРР, яке йому було присвоєно у 1925. В жовтні 1933 К. на запрошення мистецького керівника Державного Єврейського Театру Соломона Мі-хоелса виїхав до Москви з метою поставити на сцені «Короля Ліра» У. Шекспіра. 26.12.1933 по дорозі до театру його було заарештовано, а згодом заслано на північ у табори ГУЛАГУ. Розстріляний 3.11.1937 (офіційні радянські джерела подають дату 15.11.1942). В історію українського театру К. увійшов як його реформатор, організатор та режисер, який шляхом експерименту прищеплював йому нові ідеї та форми.

КУРБСЬКИЙ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1528 -1583) - московський політичний і військовий діяч, письменник-публіцист. Походив з роду смоленсько-ярославських князів. Здобув добру освіту (вивчав граматику, риторику, астрономію і філософію). В 40-50-Х рр.І16 ст. обіймав вищі адміністративні і військові посади. В 1549 і 1552 брав участь у походах військ Івана IV Васильови­ча на Казань. На поч. Лівонської війни 1558-83 К. очолював (з 1561) московські війська в Прибалтиці. В 1562 здійснив похід на Вітебськ, згодом - призначений воєводою у Дерпт (тепер Тарту). Між К. та Іваном IV існували протиріччя з питань внутрішньої і зовнішньої політики, що в кінцевому результаті привело до переходу К. 30.4.1564 на службу до польського короля Сигізмунда ІІ Августа. Оселився в Миляновичах біля Ковеля. Став членом королівської ради, отримав значні земельні володіння в Литві і в Україні (ут. ч.-м. Ковель). Бравучастьу воєнних діях проти Московії, очолюючи в 1564 одну з польських армій. В 1564-79 К. направив Івану IV чотири послання, в яких звинувачував його в жорстокості та невиправданих стратах. У 1573 написав політичний памфлет «Історія великого князя Московського», в якому виступав проти зміцнення самодержавної влади, відстоював право великої аристократії на управління країною. К. мав значний вплив на князя В.-К. Острозького в церковних справах.

КУРЕМСА (Куруміші, Хуруміші) - монголо-татарський темник, третій син Урдуя, внук хана Джучі, засновника Білої Орди. В 1252-54 здійс­нив похід на українські землі (Пониззя і Пд, Волинь), що входили до складу Галицько-Волинського князівства, але зазнав поразки від Данила Романовича Галицького та його синів Лева і Шварна. Був намісником (баскаком) Золотої Орди у Правобережній Україні. В 1258 (за ін. дан., 1260) замінений золотоординським темником Бурундаем.

КУРИЛАС ОСИП (26.7.1870 - 25.6.1951) український живописець і графік, один з основоположників-українського модерного релігійного мистецтва. Н. у м. Щирці на Львівщині (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Мистецьку освіту здобув, навчаючись у Львівській художньо-промисловій школі (1895-90; за ін. дан., 1898-90). Під час Першої світової війни К. перебував у складі Пресової кватири (відділу) Українських Січових Стрільців на австро-російському фронті, де у польових умовах створив цілий ряд портретів, батальних картин та замальовок з стрілецького життя, зокрема картини «Маківка", «Битва на Лисоні» та ін. В міжвоєнний час працював у галузі жанрового та портретного живопису. К. - автор творів на релігійну тему («Богородиця", «Преображення") портретів (Т.Шевченка, 1918; А. Шептицького, князя Володимира, автопортрету, 1948), жанрових полотен («Жебраки", 1895; «Сільськадівчина", 1898; «Бездомні", 1914; «Гуцульська пара", 1937; «На Гуцульщині", 1942; «Лісоруби", 1947 та ін.), ілюстрації до оповідань В. Стефаника «Кленові листки" та «Новина», читанок та букварів. К. створив декілька відомих іконостасів у Галичині та Америці.

КУРІННИЙ ОТАМАН (курінний) - 1) У Запорізькій Січі (16-18 ст.) виборна службова особа, яка очолювала військово-адміністративну одиницю -курінь. Обирався на курінній козацькій раді строком на рік. Всього було 38 К. о. Здійснював управління справами куреня та відав його господарством. К.о. забезпечував курінь боєприпасами, хар­чами, паливом, перераховував гроші і майно козаків у курінній скарбниці, включав новоприбулих до козацьких списків (компугів), вирішував деякі судові справи у воєнний час. К.о. йшли у бій на чолі своїх куренів, показуючи приклад хоробрості й відваги для козаків. 2) У Гетьманщині в 17-18 ст.-К.о. очолював найвищу адм.-територіальну ланку -курінь (полк-сотня-курінь). Керував військовими, організаційними і адміністративними справами. Підпорядковувався сотенному правлінню. Призначався сотенною або полковою адміністрацією. З) В Армії Української Народної Республіки 1917-21 -звання старшинського складу та функційне звання » УПА в 1942-44.

КУРІНЬ -1). У 16-18 ст. військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі, що складалася з кількасот козаків. Очолював К. курінний отаман. Кожний, прийнятий до козаків, входив до певно­го К. Нова Січ поділялася на 38 К. Кожний К. мав своє господарство і назву, найчастіше за назвою місцевості, з якої походили козаки цього К. -Полтавський, Уманський, Канівський, Корсунський, Батуринський та ін. 2). В адміністративно-територіальній системі Гетьманської держави з часів національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648-57 до остаточної ліквідації її політичної автономії К. - складова частина сотні. Кожний К. складався з 10-40 козаків. 3). Велика довгаста будівля, в якій жили козаки на Запорізькій Січі. 4). Тактичний підрозділ у Легіон Українських Січових Стрільців, Армії Української Народної Республіки .Українській Галицькій Армії та в Українській Повстанській Армії. 

В. Кульчицький (Львів).

КУРІНЬ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ - одна з найкращих військових частин Армії Української Народної Республіки під час українських національно-визвольних змагань 1917-21. Сформований у грудні 1917 - січні 1918 з стрільців і старшин Галицько-Буковинського Куреня Січо­вих Стрільців. Визначну роль у створенні куреня відіграли українські старшини Є. Коновалець, Р.Дашкевич, Ї.Андрух, В.Кучабський, І. Чмола, О.Думін, Ф. Черникта ін. (див. також Галицько-Буковинський Комітет). До складу куреня входило дві піхотні сотні (ком, сотн. Р.Сушко і сотн. І.Чмола), запасна сотня (ком. сотн,. В. Кучабський), кулеметна сотня (сотн. Ф. Черник) та гарматна батарея (сотн. р.дашкевич). Особовий склад частини нараховував бл. 600 бійців. 6(19).1.1917 командантом куреня став Є. Коновалець, а начальником штабу - А.Мельник. Для вирішення найважливіших воєнно-політичних питань у курені було створено дорадчий орган - Стрілецьку Раду, до складу якої увійшли Є.Коновалець, А.Мельник, Р.Дашкевич, Р.Сушко, Ф.Черник, К..Воевідка, В.Кучабський, П.Пасіка, А.Домарадський. У січні-лютому 1918 КСС вів кровопролитні бої проти більшовицьких військ під командуванням М. Муравйова у Лівобережній Україні, на підступах до Києва і в самій столиці. 23.1.1918 сотня Р. Сушка виступила на Полтавщину. Загін січовиків на чолі з О. Думіним зайняв позиції біля Трипілля, а решта куреня під командуванням І.Рогульського обороняла північні околиці Києва. 20-22.1(2-4.2).1918 сотня Р.Сушка спільно з Гайдамацьким Кошем Слобідської України (команд. С.Петлюра) брала участь у придушенні антиурядового виступу частини робітників заводу «Арсенал». Відділ КСС забезпечував охорону уряду УНР, який в лютому 1918 був змушений залишити Київ і тимчасово виїхати на Волинь. На поч. березня 1918 КСС, Кіш Слобідської України і Окремий Запорізький Загін (ком. ген. А.Прісовський) визволили Київ від більшовицьких військ. 10.3.1918 КСС, який значно збільшив свій кількісний склад за рахунок добровольців, було розгорнуто у полк Січових Стрільців (див. Січові Стрільці).

«КУРІНЬ СМЕРТІ» - 1) Добровільні військові формування у 1917 в Україні, які створювалися для боротьби проти більшовиків. 2) Назва повстанського загону під командуванням Є. Ангела, який діяв проти більшовицьких і білогвардійських військ в 1918-19 на Чернігівщині.

КУРМАНОВИЧ ВІКТОР (26.11.1876 -18.10.1945) - український військовий діяч, генерал-четар УГА. Н. у с. Вільшаниці на Золочівщині (тепер Львівська обл.) у родині священика. В роки Першої світової війни командував полком на італійському фронті. В кін. 1918 - поч.1919 К. - командир групи «Північ» Української Галицької Армії, яка відзначилася успішними бойовими діями на українсько-польському фронті. Згодом очолював Перший Корпус УГА. В лютому-червні 1919 - начальник штабу Начальної Команди УГА. З 9.б. 1919 - член Ради Уповноважених Диктато­ра ЗО УНР-ЗУНР як головноуповноважений з військових справ ЗО УНР. У липні 1919 після переходу УГА за Збруч. К. був призначений заступником начальника (генерал-квартирмейстером) Штабу Головного Отамана об'єднаних українських армій. В еміграції жив у Австрії. З 1933 - член ОУН, очолював разом з М. Капустянським референтуру з військових справ ПУН в УВО-ОУН у Данцінгу. Займався перевишколом колишніх старшин УГА у станиці. В квітні 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Відні. Помер у тюрмі в Одесі.

КУРОВЕЦЬ (Курівець) ІВАН (17.1.1863 -13.5.1931 )- український громадсько-політичний діяч. Н. у Батятичах Камянко-Струмилівськоґо повіту в Галичині (тепер Кам'янко-Бузький р-н Львівської обл.). У 1887 закінчив Медичну Академію у Відні. Працював лікарем в Калуші, став одним з засновників Народного Дому і філії Селянського банку в місті. Належав до Української Національно- Демократичної Партії (з 1919 -Української Трудової Партії). У 1908 і 1913 К. обирався депутатом галицького сейму. В 1918-19 очолював Державний Секретаріат охорони здоров'я в уряді К. Левицького. В 1920-х рр. -директор Народної лічниці у Львові, декан медичного ф-ту Львівського (таємного) Українського Університету, голова видавничої спілки «Діло» (1921-31). У 1925 К. виступив одним з засновників Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1928 став депутатом варшавського сейму від УНДО, але незабаром подав у відставку. Автор наукових і популярних розвідок («Лікарський порадник» та ін.).

КУРУКІВСЬКИЙ ДОГОВІР 1625 - угода, ук­ладена 26.10(5.11.) 1625 в урочищі Медвежі Лозки біля Курукового озера (поблизу сучасного Кременчука) між польським коронним гетьманом С. Конєцпольським та гетьманом М. Дорошенком під час Жмайла повстання 1625. За К.д. козацький реєстр збільшувався до 6 тис.чол. Встановлювалася платня в сумі 60 тис. злотих. Реєстровим козакам дозволяли обирати гетьмана, але затверджував його король. Козацькими правами мали користуватися лише реєстрові козаки. Козаки, які залишилися поза реєстром (бл. 40 тис.чол.), повинні були повернутися під владу панів. Всім учасникам повстання оголошувалася амністія. Козакам заборонялось вступати в зносини з іноземними державами та здійснювати військові напади на турецькі володіння. Умови К.д. не задовольняли основну масу козацтва. Нереєстрове козацтво не визнавало К.д. і продовжувало боротьбу.

КУРЦЕВИЧ-КОРІЯТОВИЧ ИОСИФ (світське ім'я Єзекіїл; р. н. невід. - п. 1642) - церковний православний діяч. Належав до литовського князівського роду. Здобув блискучу освіту. Закінчив Падуанський ун-тет (Італія). Прийняв чернецтво, згодом став архімандритом Запорізького Трахтемирівського монастиря, В 1620 висвячений Патріархом Єрусалимським Теофаном на єпископа Володимирського і Берестейського, однак через опір польської влади посісти кафедри не зміг. У листопаді 1620 К. разом з гетьманом П.Сагайдачним брав участь у роботі польського сейму, на якому порушувалось питання про визнання нової православної ієрархії. В 1625 виїхав до Московії і став єпископом Суздальським. У 1634 позбавлений сану і засланий у Соловецький монастир.

КУЧАБСЬКИЙ ВАСИЛЬ (псевд. Бука, Яструб, Бой; 4.11,1895 - п. бл.1945) - український військовий діяч, історик, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1938). Н. у с. Волиця бл. Пустомит на Львівщині. В 1905-13 навчався в Академічній гімназії у Львові, з 1913 на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. В 1909 разом з І. Чмолою і Ф. Черником організував таємний гурток «Мазепинський мілітарний курс», з 1911 належав до «Пласту». В 1913-14 К. був одним з активних учасників січово-стрілецького руху в Галичині. На поч. Першої світової війни 1914-18 вступив до Легіону Українських Січових Стрільців. У 1915-16 К. під час кровопролитних боїв з російськими військами під Болеховом і над Стрипою командував сотнею УСС. За хоробрість, проявлену в боях біля Семиківців, нагороджений Військовим Хрестом Заслуги 3-го класу. Вів велику просвітницьку роботу серед стрілецтва, друкував публіцистичні статті і новели у часописі «Шляхи», брав учать у виданні стрілецького сатиричного часопису «Самохотник». На поч. вересня 1916 сотні К. і А. Мельника відзначилися у боях за Лисоню неподалік Бережан (тепер Тернопільська обл.). 21.9.1916 К. потрапив у російський полон і був вивезений до табору для військовополонених біля Царицина (тепер Волгоград, Росія). На поч. січня 1918 К. у складі групи старшин (А.Мельник, Р.Сушко, М.Матчак, Д.Герчанівський та ін.) втік з табору і пробрався до Києва. 19.1.1918 разом з А. Мель­ником, Р.Сушком, І.Андрухом, Ф.Черником вступив до Куреня Січових Стрільців. У складі СС спочатку очолив запасну сотню, згодом - другий піхотний полк. Був членом Старшинської Ради СС. У січні-лютому 1918 стрілецька сотня під командуванням К. вела тяжкі оборонні бої на Подолі у Києві проти більшовицьких військ. У 1918-19 брав участь у боях проти Червоної Армії та Добровольчої Армії ген. Денікіна. У 1919 К. входив до складу української дипломатичної місії у Швеції. Після повернення в Україну брав участь в боях на українсько-польському фронті в Галичині (див. Українсько-польська війна 1918-19). У кін. 1919 К. у складі стрілецьких частин був інтернований у Луцьку. З весни 1920 перебував у Чехо-Словаччині. У липні 1920 став учасником засідання Старшинської Ради (Є.Коновалець, І.Андрух, М.Матчак, Я.Чиж) у Празі, на якій фактично було засновано Українську Військову Організацію. В 1920 повернувся в Галичину, був обраний до складу Начальної Команди УВО. Після замаху у вересні 1921 С.Федака на Ю.Пілсудськогота воєводу О. Грабського К. було заарештовано і на деякий час ув'язнено. Після звільнення жив у Львові. В 1923-24 - співредактор першого націоналістичного журналу «Заграва» (гол. редактор Д.Донцов). У серед, 1920-х рр.емігрував до Німеччини, де закінчив Берлінський ун-тет і захистив докторську дисертацію з філософії. З 1935 викладав у Кільському ун-ті. Займався науково-публіцистичною діяльністю, був активним співробітником Українського Наукового Інституту в Берліні, друкувався в численних українських виданнях, зокрема «Літопис Червоної Калини», «Дзвони», «Мета», «Політика», «Записки Українського Наукового Товариства в Берліні», «Літопис політики, письменства і мистецтва» та ін. У міжвоєнний період брав участь у гетьманському русі. В роки гітлерівської окупації Польщі був директором бібліотеки у Кракові. В 1945 після вступу радянських військ до території Польщі К. пропав безвісти (за деякими дан., переїхав до Відня, де був заарештований органами НКВС і ростріляний у Львові). Автор праць «Січові Стрільці. Воєнно- історичний нарис» (1937), «Українська дипломатія і держави Антанти в 1919»(1931), «Польська дипломатія і східно-галицьке питання на Паризькій мировій конференції в 1919» (1931), «Україна і Польща» (1933), «Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом в 1918-23 роках» (нім. мовою, 1934), «Значіння ідей В'ячеслава Липинського» (1935), «Симон Петлюра в світлі історії» (1936) та ін.

КУЧМА ЛЕОНІД ДАНИЛОВИЧ (9.8.1938) -відомий український політичний і державний діяч, Президент України (з 1994). Н. у с. Чайкине Чернігівської обл. У I960 закінчив Дніпропетровський ун-тет. За фахом - інженер-механік. У 1960-1975 працював старшим інженером, ведучим конструктором, помічником головного конструктора конструкторського бюро «Південне». Довгий час працював технічним керівником Байконура. В 1975-82 -секретар первинної організації КПУ в КБ «Південне», 1982-86 - перший заступник генерального конструктора цього КБ, 1986-92 -генеральний директор ракетно-будівельного концерну «Південний машинобудівельний завод». З жовтня 1992 до вересня 1993 - прем'єр-міністр України. З 1993 - президент Українського союзу промисловців та підприємців. 10.7.1994 всенародним голосуванням обраний Президентом України. К. - кандидат технічних наук, академік Інженерної Академії України.

КУЧМАНСЬКИЙ ШЛЯХ - одне з відгалужень Чорного шляху, яким у 16 - першій пол. 18 ст. користувалися кримські і ногайські татари для розбійницьких нападів на Поділля і західноукраїнські землі. Починався від верхів'їв Інгулу (тепер. поблизу м. Вознесенська Миколаївської обл.), перетинав Пд. Буг і йшов у зх.напрямі на м. Бар (тепер Вінницька обл.). БіляТернополя К. ш. з'єднувався з Чорним шляхом. 

М. Пасічник (Львів).

КУШНІР МАКАР(10.8,1890-16.9.1951;псевд. В. Богуш, Я. Дуб, Якименко) - український політичний діяч і журналіст. Н. у Черкасах. Навчався у Петербурзькому ун-ті. Після Лютневої революції 1917 в Росії переїхав до Києва. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917-18 входив до складу Української Центральної Ради і Малої Ради. Співпрацював у офіційному органі УПСФ «Нова Рада» (1917-19), громадсько-політичній газеті «Трибуна» (1918-19), які виходили в Києві. В 1918 К. увійшов до складу делегації УНР на Паризьку мирну конференцію 1919-20. У 1920-х рр. перебував в еміграції у Парижі та Відні. Публікував статті у різноманітних періодичних виданнях, брав активну участь в українському національному русі за кордоном. Став одним з засновни­ків Організації Українських Націоналістів. Учасник Першого Конгресу Українських Націоналістів у Відні (28.1.-3.2.1929). В 1929-38 - член Проводу організації, виконував функції головного судді. Керував роботою Українського Пресового Бюро у Женеві (видавало два інформаційно-політичні бюлетені франц. і англ. мовами), що інформували світову громадськість про справжню сутність польського і більшовицького окупаційних режимів в Україні та мету національно-визвольної боротьби українського народу. В 1929 К. в одній із своїх публіцистичних статей «Ліга визволення народів Східної Європи, Кавказу і Закаспію» висловив думку про необхідність створення єдиної політичної організації для координації національно-визвольної боротьби всіх поневолених більшовицьким режимом народів, що була реалізована створенням в листопаді 1943 Антибільшовицького Блоку Народів. У 1937 К. втратив зір і був змушений відійти від активної політичної діяльності. Жив у Бельгії, де і помер.

КУЩ ВІКТОР (10.9.1878 - 21.11.1942) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. у Симферополі. Закінчив Одеську піхотну військову школу, Академію Генштабу в Петербурзі. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. В українських збройних силах з 1917- командир стрілецьких частин, булавний старшина Запорізького Корпусу. У 1918-19 на більшовицькому та денікінському фронтах. З вересня 1920 - начальник оперативного відділу Генштабу Армії УНР, Після поразки національно-визвольних змагань 1917-21 перебував у таборах інтернованих частин Тарнові, згодом у Каліші. Після ліквідації таборів 1924 став співзасновником української станиці в Калішу, членом і головою її управи. Був співорганізатором Українського Воєнно-Історичного Товариства в Польщі, головним редактором його друкованого журналу «Табор» (видавався 1923-26 у Каліші, 1927-39 у Варшаві). Автор великої кількості статей з питань військової історії, стратегії, тактики сучасних армій. Останні роки життя К. - член головної управи Українського Центрального Комітету. Помер і похований у Варшаві. 

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

КУЯВІЯ (Куябія, Куяба) - державне утворення у східнослов'янських племен 8-9 ст. Згадується у працях арабських і персидських географів 9-10 ст. поряд з Артанією і Славією. Більшість істориків вважає К. політичним об'єднанням слов'янських племен у Придніпров'ї, центром якого була Куяба (Київ).

КЮЛЬМАН РІХАРД (1873 - 1948) - німецький дипломат. У 1917-18- державний секретар міністерства закордонних справ Німеччини. 9.2.1918 підписав за Німеччину Берестейський мир 1918.

КЮЧУК-КАЙНАРДЖІЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1774 (Кучук-Кайнарджійський мирний договір) - договір, укладений між Туреччиною і Російською імперією 10(21).7.1774 у с. Кючук-Кайнарджі поблизу м. Селістрія (тепер на території Болгарії) після завершення російсько-турецької війни 1768-74. За умовами К.-К.м.д. Кримське ханство оголошувалося незалежною державою; Російська імперія приєднувала українські землі в межиріччі Дніпра і Пд. Бугу до узбережжя Чорного моря та частину морського узбережжя з фортецями Керч, Єнівале, Кінбурн і Азов; остаточно потрапляла під царську владу Велика і Мала Кабарда; російсько-турецький кордон на Пн. Кавказі встановлювався по р. Кубань. Договір передбачав відновлення Туреччиною автономії Молдавського князівства та Волощини, які фактично потрапляли під протекторат Російської імперії. Російським торговим судам дозволялося плавати у Чорному морі і вільно проходити через Боспор і Дарданели. К.-К.м.д. значно посилив агресивну колоніальну політику Росії на півдні України, створив передумови для зруйнування Запорізької Січі (1775), захоплення нею Кримського ханства і ліквідації кримсько-татарської держави (1783).